Поетичні майстерні - Юрій Андрухович
Огляди - 2002р.


Юрій Андрухович            



"ПОЕТИКА"                                                            "АНТОЛОГІЯ
АЛЬТЕРНАТИВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ЗМІНИ ЕПОХ".

БІБЛІОТЕЧКА
"OSTANNЬОЇ БАРИКАДИ"
Харків 2001.
Агенція "ЧУММА".
Упорядники: Таня Доній, Юрій Лисенко

* * *

Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть - осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ -
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б'ється у вікно,
як перший промінь в'ється по гардині.

Постріл

Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де -- вершина змови.
Тебе чекає мрець -- очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.


Кримінальні сонети

1. Ніжність

По той бік пристрасті народжується ніж...
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а в тім, йому видніш).

Він пописав їй чрево і горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж - одно твердила:"Хоч заріж,
я присягла навіки свойму Янку!"

(Той саме відбував за згвалтування).
Вона була його любов остання -
І так пішла, небога, ні за гріш.

Кохання - то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.

ЕЛЕГІЯ ШІСТДЕСЯТИХ

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:

пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

ЯРОСЛАВ ҐАРСІА ЛОРКА

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,

був як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
і повив тебе, як чистий прапор,-

не словесний порох, не абищиця,
маєш нині світла понад міру,
може, так ніколи й не напишеться
актуальний вірш на захист миру?..

Все на світі - колія й баталія.
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
Та й кружляє однострунна талія -
ти б її спинив, бо кровотеча.

Та й слова, намовчані і зіткані
із безсоння, шкарубкі й первинні.
Та й шукаєш правду під позлітками,
гостру, наче куля в серцевині.

ПОВЧАЛЬНА ТРАВНЕВА ПРОГУЛЯНКА

що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі півонії
творять неподільне ціле з кропом
і тонколезою цибулею
де опудала в картатих сорочках
тільки вгадуються
за кущами бузини і чайної ружі
а в придорожній смузі дедалі більшає
сивих кульбаб в оточенні жовтих…

на дні твого візочка супокій
знаю тебе не цікавлять ці спалахи
врожайної благодаті —
ці надозерні фільварки
й межові поділки з колючого дроту
знаю велика тиша
зійшла на тебе нині
та все ж ходімо в напрямку тенісних кортів
повз руїну водяного млина з тінню авіабомби
повз братську могилу ста тисяч розстріляних
в напрямку стадіону й луна-парку
повз маленьких землевласників
що визбирують ранню і рясну полуницю
анітрохи не дивуючись
такій невблаганній земній родючості
поклонімся ж кожній кровинці минулого
так так сину мусимо бути вдячними
що є в житті ця прогулянка і спека
що стоїмо удвох на містку
ще й спостерігаємо
найдивовижніше:
скажімо оті вершечки слизького каміння
під прозорою плівкою води в рівчаку…

ЛІТОҐРАФІЇ СТАРОГО СТАНІСЛАВА

7. ЗАЛІЗНИЦЯ СТАНІСЛАВ - РАХІВ. 1894

Тут не зійде жива вода і не зросте суниця,
ми тут поляжемо,
по нас проляже залізниця.

Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,
який люцифер зажадав лупати сю скалу?

За нами падають ліси і мруть найтонші стебла,
залізна пані вкрала нас і очі наші стерла.

Повзуть за нами корчмарі, липкі, немов борги,
і нам не змити вже повік ні солі, ні перги.

За виднокраєм, певно, рай - ми віримо поки ще,
на кожній милі після нас маленьке кладовище.

Лишень у землю, а інак нам не втекти з лабет,
і ворушаться пасма гір, як вапняний хребет.

Там наші жили перетнуть кордони й перевали,
і свічі згаснуть у жінок, яких ми обіймали.

І сонце витече з річок, і трісне тіло скель,
коли ми ліктями проб'єм довічний свій тунель,

коли долоні покладем на ще гарячі стики,
а нам задзвонять із небес тимпани і мотики:

ачей пролине вільний птах - зелений паротяг
по дуже стомлених руках, по м'язах, по хребтах!..

Листи в Україну

(з Москви 90-ті)

I

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч - ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.

Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".

І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.

Помолися ж за мене в кватирку Божу -
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу -
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.

Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.

ІІ
Це столиця держави. Тут досить людно.
І недосить зелено для ботанік.
Хоч насправді це ніби судно (чи судно?)
і не так ковчег воно, як титанік.

Досить людно й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.

Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова "глаголю",
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,

грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спирт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,

я навчився божитися, присягати,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,

розглядати дерево, як нагоду
для висіння, втілену ще в насінні.
Я тепер, як ніде, близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.

ІІІ
Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті - заграють і Казанову.
Розквітають пізніше, десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).

Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.

Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.

Пересвідчишся легко - лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш -
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.

Українські дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні і чисті, навіть повії.

Я без них не те, щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап'ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари.

IV
Українські дівчата музичні. Радо
віддаються в траві, особливо влітку.
Садять ружі, малюються на свічадо,
по обіді в неділю читають Квітку -

Основ'яненка, в церкві співають хором.
З них сопрано - перші, контральто - другі.
Тютюном не бавляться, мають сором,
ліпше від мулаток танцюють бугі,

українські дівчата пластичні, здатні
відлетіти в темряву, мов комети
або ангели. Українські дівчата м'ятні,
їм властива віра в чари косметик

і в науку ночі - не скажу "грішну",
не скажу "чаклунську" й тобі не раджу:
вони здатні знадити навіть Крішну,
тлустого небесного магараджу.

Спогади про них - то дурне зілля,
із отрут і єлею здобуте. Дивен
смак його і дух його, палений, мов Поділля, -
спів і плач літаючих сотниківен.

Я, однак, забувся, поліз у нетрі.
Ти про інше хтів би в листах читати.
А для мене - пастки на кожнім метрі,
мова розпадається на цитати.

V
Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі - від ахів до схлипів.
Це, немов без фраку бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,

переважно з півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів, тобто за ідіотів.

Але є й між них хвигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено:
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,

чи, скажімо, Гоголь, або Гребінка,
і, якщо полізти вглиб коронацій,-
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.

Я дізнався тут про темні та явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.

Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.

VII

Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш - можеш упасти
де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті -
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один - ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій -
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.

IX

Мандрувати тут у середньовіччя -
все одно, що за князем повзти обозом.
Тільки знай дивися в кожне обличчя:
ці хлопаки описані ще Ломброзом -

щось таке злочинне, таке причинне
прозирає з їхніх сумирних писків.
В них минуле каторжне, судочинне -
словом, вони схожі на василісків.

Осінь - це дорога кудись на північ:
на деревах спалах марніє, гасне.
Тут інакший час і не діє Грінвіч,
але ти мандруєш. Буття прекрасне,

хоч темніє швидше, аніж повсюди,
й чим чорніше небо, тим ближче до хана.
Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:
їм важливий сам принцип - не кров, не рана.

Князя можна забити, скажімо, в лазні
чи мечем на сходах або на ловах.
Тут ліси сприятливо непролазні -
кількість мертвих визначиш лиш по вдовах,

по деревах всохлих, яких, щоправда,
значно більше - з таким гілляччям калічим,
ніби хтось крізь них невблаганно падав.
Тут усюди пахне середньовіччям.

X

Україна ж - це країна барокко.
Мандрувати нею - для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.

XIII

Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті

не кусаю, бо, дуже, не ревний я учень
там, де вчать науки про вертикальне.
Мене більше цікавлять вузли сполучень,
переходи духа в матеріальне.

Надивився днями крутого порно
і спромігся заснути аж пів на п'яту,
після чого збудився: на серці чорно,
а довбешку варто віддати кату

чи якомусь модному шарлатану -
хай вилущує з неї віршів сигнали,
чим тутешній люд заведе в оману.
Моє тіло, засмагле і досконале,

особливо по пояс, а може, й нижче,
пропадає всує, хоч гідне грека.
Самота моя - це як зимне днище.
На поштамті глухо, бодай переказ.

Ти також не пишеш, гадаю, знову
маєш бестію - серце тобі украла.
Я собі поставив таку умову:
до Різдва добути - і дати драла!

XIV

Скоро свято: вся столиця російська
закипіла так, мов повстали гнані
і голодні. Я нагадую псиська,
що натрапив на слід цитрин, бананів,

і, спрямований чітко, як у безмежність,
я собі здаюся майже трамваєм.
Нам, їй-Богу, потрібна вкрай незалежність:
торгувати з Кореєю, Парагваєм,

Палестиною, Хіною, Барбадосом
у портах над Понтом (Херсон, Одеса).
Каравани трюмів із кальвадосом,
коньяку і хересу буйні плеса,

і, крім того, перець, імбир, гвоздика,
чорне дерево, біла слонова кістка…
А поки що - ця біганина дика
по чужій столиці. І погляд псиська.

Та й, сказати правду, пан Єлисєїв
став не той, що був, не ті ананаси,
а на нас поклав, як кажуть в Расєї.
Анаші нема. І юрмище ласе

до видовищ, хліба (знак метрополій!),
невтоленно жебрає крихти, фрукти.
І надходить ніч у столиці голій.
Це послання можеш віддати вдрук ти.

XVI

На Різдво в Україні діються речі
потаємні й вічні. Скажімо, місяць
виявляється зайвим, тому Святвечір
переходить не в ніч, над якою висять

херувими сонні, а в ніч - як море,
по якій навряд чи спроможні трії
мандрівні царі, подолавши гори,
своєчасно встигнути до Марії.

Це, однак, не значить, що все даремно,
всі прогнози, прикмети цілком опуклі.
Попри те, що зимно і те, що темно,
неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі,

чи де-небудь. Це, як і з'ява комети,
як сама зоря, що провадила, пасла
пастушків, ягнят, як і всі предмети, -
все збувається: Йосиф, яскиня, ясла,

коляда збувається, сіно, свічка.
А проте - лишень у вертепній скрині,
до якої доступ і вхід крізь вічка,
бо насправді нема яскині, нині

я, здається, готовий прийти з дарами,
хоч діряво в кишенях, а в небі сіро.
Тут мене ловили вітрини, брами.
Треба їхати. Може, сконає Ірод.

XVIII

Про театри, цирки та іподроми
не писав тобі ані слова. Й не буду.
Є вагоміші драми, себто погроми:
на прохання люду повісять Юду

чи каструють Будду (яка різниця!)
на вимогу нарсуду в ніч солов'їну.
Я щодня тут їжджу попри в'язницю.
Мене вчать любити всю цю країну.

Мене вчать: найменша сльоза дитяти
важить більше, аніж усі Бутирки,
взяті разом з Луб'янкою. Слід читати
епілептиків. Небо з-поза кватирки

є тотожним небу з-за грат. Це рівні
величини в байдужості і красі. Я
тут щодня проходжу попри катівні,
а мене все вчать: Месія, Росія…

Вчать мене: свобода - лише хвороба,
щось таке, як сифіліс або навіть
як червінка. Зрештою, це оздоба
до в'язниці, якою натхненно править

сам народ і сам же сидить завзято,
як спортсмен, зацікавлений у режимі.
Шапки знято. Голови стято. Свято.
Це коли в божевільнях сплять одержимі.

XIX

Ветерани, що пишуть вірші, скарги,
одаліски, що поночі йдуть на лови,
аноніми, що вкупі становлять черги,
франкмасони, що в'ють павутини змови,

пушкіністи, твердим розчулені знаком,
патріоти, над кіром пониклі в думах,
юнаки, що б'ють або ставлять раком,
пияки, що знаються на парфумах,

росіянки пишні, з яких купецьке
випирає щоками, грудьми, задами,
кавалери їхні, також опецьки,
імбецили з рисами далай-лами,

всяка інша потолоч, інше дрантя,
всі на світі раси, народи, люде!
Я стомився від кремлівських курантів.
Прощавайте, завтра мене тут не буде.

Прощавайте, всі! І ти, круглолиций,
що з гори, як манну, даруєш укази.
Я, можлива здобич твоїх міліцій,
я боюсь, що вони застосують гази.

Прощавайте, храмів хрести щербаті,
під якими тужив я і вив совою!
Ц слова я не викричав на Арбаті:
десь вони замерзли понад Москвою.

XX

На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.

Я злітав, а знизу мені махали
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній

теж махав з постаменту (прощай, друзяко!
Вже тебе не побачу. У нас, під Львовом,
тебе скинули з неба недавно яко
шарлатана і блазня, як мотлох, словом).

Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?
Що поробиш - мушу бути південніш.
Залишаю слово своє вогненне.
Все одно без мене буде нужденніш

у твоїх безоднях, кохана Мекко,
до якої вбогі плазують плазом.
Але ти від нас тепер так далеко,
що стає маразмом "навіки разом"!

Добрий вечір, небо і хмари з вати!
Спи спокійно, місто кольору крові!
Я лечу додому колядувати.
Ірванцю назустріч, Неборакові.

© Юрій Андрухович. Всі права застережені.