"Поетичні майстерні" - Олександра Бердник Рефрижераторные осушители воздуха.
Твори наших авторів - 2003 р.           



Олександра Бердник      
м. Київ                  







Україна
Вітраж історії у погляді віків.
Хтось вічність перекрутить на початок,
А хтось зриває яблука-зірки
З дерев-хмарин, хоч важко їх дістати.
Сорокою минуле пролітає.
Ти бачиш в ньому добре і погане,
Як час у небі день на ніч міняє,
Замерзлий сон з приходом сонця тане.
Чи бачиш ти, як світ намисто губить?
І кожен з нас бере собі перлину,
І кожен з нас свою перлину любить -
Не можна ж не любити Батьківщину.
Життя минає з заходу на схід.
Мандрує сонце кулькою калини,
Щоб залишити журавлиний слід
В літописі моєї України.


Три крапки

Сиджу на крапці -
Пишу про кому.
В куточку миша
Співає гному.

Обійме світло
Зів'ялі стіни,
Сплетуть косички
Строкаті тіні.

Втікає з неба
Їжак вухатий,
І гасить світло,
Бо хоче спати.

А я незграбно
Лякаю втому,
Сиджу на крапці -
Пишу про кому.


Мамі

Дивні сни у химерному пір'ї
Прилітають здалека до тебе.
Я плету із сніжинок сузір'я,
Що невпинно втікає у небо.

День про вічність свою забуває
І ховає себе за домами.
Павутинкою сну накриває
Ніжну посмішку рідної мами.


Полуничний промінь

Промінь полуничного сонця
Я відігріла у жмені
Яскрава зірка пронизує татові очі…
Трояндове світло - свіже…
І очі сіро-зелені
Лікують і біль, і втому,
І відчай кольору ночі

Я, тато і полуничний промінь
Йдемо по Чумацькому шляху
І розділяєм на всіх
Щастя бездонну флягу
І хай там сніги чи повінь
Життя, наче хустка картата
Я - полуничний промінь -
Крізь хмарки біжу до тата


Відлига інтелекту

Не дивуюсь самотній осені
І зимі, що вкриває кригою
Вітряки знову пахнуть росами
Рукавиці мої - відлигою

Я синицю у жмені втримаю
І коріння пущу між соснами
"Білі" вірші і вірші з римою
Йдуть в минуле ногами босими

Шлях морськими зірками вкривається
Я забуду тебе по осені
Наша тиша словами вмиється
Сни у жертву собі приносимо

Я душею своєю снідала
Спілкувалась твоїми знаками
Почуття невідомі ідолам
І тому ти не будеш плакати


Віхола

Мовчу про те, що я тебе люблю
Метелик снігу залітає в очі
У власні сни великий крок роблю
І навпіл розрізаю сонні ночі

Я не дійду до неба без крила
Твої зірки позичені на вічність
Мої долоні жалять як бджола
А мить не прикрашає лаконічність

На сто частин наш соняшник надій
Розсиплеться по сонячному плесу
Ти поглядом слова оці зігрій
Хоча б за те що знаєш поетесу


Мій День народження

"Поцукруй моє сонце,
покуштуй моє небо!"
Є в абстракції правда,
Або, може, потреба?
Чашку теплої зливи
Вип'ю літнього ранку
Я люблю готувати
Стиглі сни до сніданку
Ромбовидні обличчя
Знов повернуться спинами
Я у день мого Я
Вкотре стану дитиною
Поблукаю минулим
І попрошу у тебе:
"Розмалюй мені сонце,
Намалюй мені небо".


Трамвай

Ай -
Трамвай розчавив вулицю.
Дні -
Сумні висять на деревах.
Злі -
Взагалі всі пішоходи.
Сни -
Вони хочуть відпочити.
Все
На -
Впа -
Ки.


Минуле

На чорному білі плями
Зникає межа безмежжя
Секунди ідуть роками
З нічого будують вежі

А яблучний сік стікає
Сльозою чужої суті
Забути все те, що знаєш?
Згадати усе забуте?

Роками чужими руками
Історія прозу пише
На білому чорні плями
Мовчання не просто тиша

В минулому стільки років
І стільки дрібниць важливих
Чиїсь скам'янілі кроки
Назвуть так, як нас, можливо.


Для патлатої гілки

Будинок хуртовина обійняла
І від сніжинок ніжно обтрусила.
Вона його у вікна цілувала,
Під двері білих квітів наносила.

Співала сумно димарям на втіху.
І знов байдужі вікна цілувала.
Патлата гілка труситься від сміху,
Невже вона ніколи не кохала?


З твоїх долонь

З твоїх долонь так смачно їсти сіль
Упасти і розбитися на нотки
Я стану пелюстками конюшини
У чашці твого чаю розчинюся
Я тільки погляду байдужого боюся

Як солодко собі відкрити слово
Історії мальовані тобою
Гуляти по дорогах вкритих листям
В човні твоєї посмішки втонути
Мені тебе ніколи не забути

Банальністю прикрашена безмежність
З прикрасами простішою здається
Захоплено зайти в пусту кімнату
Щоб в темряві не відчувати болю
Сховай для мене ще хоч жменю солі


Львів

Я крізь ґрати дощу бачу місто на шибці трамвая.
Фотознімок епох на байдужому мокрому склі.
Містер Львів сіроокий, із тисяч твій профіль впізнаю.
Звідусіль повернусь на твоєму легкому крилі.

Я крізь ґрати дощу бачу контури вежі Корнякта,
Єзуїти, вали, пишні шати чужих королев…
Я крізь ґрати дощу намагаюсь кудись поспішати,
І крізь ґрати століть загарчить припорошений Лев.


Зоряні вулики

Велика Ведмедиця
разом з Малим Ведмежам
часом у часі блукають,
шукаючи меду.
Пусто у зоряних вуликах…

***

Сніжинки бавляться
в торбині осені.
Лице заплакане, закрите косами.
Русява дівчина іде по вулиці
І люта віхола до неї тулиться…
З теплом ховається у хатку
грітися,
Бо вдома холодно.
Куди ж подітися?
Обручка котиться по небу
сонечком,
Не плач, пробач мені,
кохана донечко.


Осінній листок

Осінній листок
під стук старого трамваю,
що завжди кудись поспішає,
листок, покружлявши, впаде.
А час так невпинно іде…
Це вічність, мабуть, доганяє
осінній листок.

Шок

Я знаю,
Що дороги назад немає.
Ми - мурахи -
Біжимо від чужого страху.
Мить - вічна,
Схема мого життя конічна.
Я знаю,
Що назавжди себе втрачаю.


Мушлі

Заспівавши мені про сонце,
Засинали чужі долоні.
Шепотів мені хтось про вічність
І волоссям зчиняв неспокій.

Мерехтіли зорі обвітрені
Так давно непотрібні небу
Голочками в землю впиралися
Їм було абсолютно байдуже
Чи ми разом, чи ні з тобою.

Лише мушлі морські хвилюються
Без перерви злякано думають,
Що ногами своїми босими
Ми пройдемо по них закохано.


***
Чому таке засмучене обличчя
в моєї тіні що тебе кохає
Чому такі холодні рухи в сонця
що день-у-день за обрієм сідає

Цікаво так що все минає знову
Цікаво так приходити в минуле
і відлітати равликом в калюжу
Від черевика взутого тобою

Чи може…

Я бачу вікно будинку,
Чи може будинок з вікна.
Побуду з тобою годинку,
Чи краще годинку сама.
Я сонце зігрію собою,
Чи сонце мене зігріє,
Зрівняю тебе з весною,
Чи просто тебе зрозумію.


Розлука заради літа

Минають квіти хай зима мине
нехай минають швидше парасолі
я вже давно наповнена дощем
дощем і снігом
смішно наче сумно
всі пори року різні і однакові
такі як ми - однакові і різні
дерева що торкалися руками
до наших рук що до гілок торкались
а ми не знали до сих пір не знаєм
чи розмовляє між собою листя
а ми тепер чомусь не розмовляєм
пожовклі фотографії збираєм
собі в кишеню часу
часу мало
а перед нами знову ціла вічність
і знову ми нікуди не встигаєм
і як завжди себе не пам'ятаєм
минають квіти і зима минає


***
Кохаю той погляд, що пахне корицею -
Солодкі слова гіркі на дотик.

Незабутня постать забула моє обличчя,
Дуже дивно закривати двері перед мрією.

Початок

Це початок кінця
і кінець початку
Абсолютно одночасно
і незалежно від мене.
Важко тепер…
важко зараз зрозуміти,
Як потім буде легко.
І на цілу вічність
розлягається незграбна теперішня мить.

А взагалі, дуже дивно:
мені боляче від того,
що я втрачаю пустоту.


Олександра ''Скляна куля''


 Олександра ''Скляна куля'' БІОГРАФІЯ.
Нар. 11 серпня '83 року в м. Львові. В '02 році вступила в Медичний інститут УАНМ і переїхала до Києва. Займалася в літературному гуртку "Джерельце". Друкувалася в "Дзвоні", "Світі дитини", "Галицькому юнацтві", "Літературній Україні", "Високому замку", збірнику поезій учасників конкурсу на здобуття Літературної премії ім.Б.-І. Антонича "Привітання життя'99". Переможиця багатьох обласних літературних конкурсів, лауреат премій "Первоцвіт" /'97/, "Трикрилий птах" /'98/. З '03 р. член ЛІТ "Скляна Куля".


Прозорий вірш
Голі постаті днів
розціловує музика вітру
Завмирають дощі
під акордами лагідних губ
А на вулиці осінь
і час загубитися хоче
Хтось загубить його
а хтось тимчасово знайде


Знов пожовкнуть листки
бо упасти на землю не зможуть
Календар постарів
але все ж він молодший за нас

Зтихла музика днів,
ти уже посивів,
ти забув, що хотів
зрозуміти без слів,
те, що нам розповів
тої осені ЛЬВІВ.


* * *
Заради тебе
Я затягую зашморг на шиї
і вішаюсь на промінці сонця
щоб ти думав що це я
освітлюю тобі день
Але ти все одно любиш сніг

Я закристалізовуюсь і стаю
твоїм дзеркалом
щоб ти дивився на мети
дивився на метам лише себе

Я стаю твоїм годинником
замість того щоб весь час
зупинятись йду за тобою вслід
Але вона подарує тобі інший годинник

Я стаю будь-ким щоб не бути
собою бо мене ти не помічаєш


Ти

Ти… Наче день і ніч:
то лагідний, а то байдужий.
Ти - осіннє листя,
що спокійно і безтурботно облітає
з дерева мрій.
Ти - це ти,
хоча тебе просто не існує…


* * *

Конструктор єдності сторонніх двох світів
Я розбираю пальцями вітрів.
Ця гра моя, хоч я не знаю правил,
І дзеркальце, дароване тобою,
Я загублю, бо буде дощ з грозою,
Принаймні так скажу тобі, а як же…
Не хочу спогадів і марних сподівань.
Ми два метелики, точніше, ти - гадюка.
Я навіть і не глянула б на тебе,
Бо дуже втомлююсь, як опускаю очі…

…Порвати б цей листок або спалить,
Я ж лиш для втіхи все це написала.
Я так люблю тебе, а ти мене лишаєш.


Твій світ

Чому ти не бачиш,
Як сонце не гасне в ночі,
Як в зорянім небі
Летять журавліні ключі.

Чому ти не чуєш,
Як мерзнуть сліди у снігах,
Як втрачений час засинає
У знайдених днях.

Я будую вежі,
Їх руйнують межі,
Світ належить людям,
Що не вірять в будні.

Я будую вежі,
Їх руйнують межі,
Їх руйнують люди,
Що не вірять в чудо.

Чому ти не бачиш,
Як вітер тебе обійма,
Як в сонячний день
Починається слово "зима".

Чому ти не чуєш,
Як плаче розорений цар,
Як вічністю тоне
Сліпий одинокий ліхтар.

Ти складаєш пісню,
В ній мені затісно,
В ній слова зникають,
Їх рядки ковтають.

Я співаю пісню,
В ній мені затісно,
Закриваю очі -
Помовчати хочу.

Чому ти не бачиш,
Як мрія мандрує у сон,
Як злякане світло
Втікає з відкритих вікон?

Чому ти не чуєш,
Що кажуть закриті вуста?
Чому ти не чуєш,
Що стежка до щастя проста?

Я будую вежі,
Їх руйнують межі,
Світ належить людям,
Що не вірять в будні.

Я будую вежі,
Їх руйнують межі,
Їх руйнують люди,
Що не вірять в чудо.

Я будую вежі,
Їх руйнують межі,
Їх руйнують люди,
Що не вірять в чудо.

Знов збудую вежі,
І межу обмежу,
Світ належить людям,
Що не вірять в будні.


* * *
Мить щастя клубочком
згорнулась на хмарі,
З'являється і гасне
жадана примара.

У посмішці радість,
В сльозині - печаль.
Зумій у житті
обирати педаль.

В пітьмі зрозуміти:
це гальма чи газ,
Можливість дається
всього один раз.


* * *
Відбувається дивне:
я миті навпіл розрізаю,
Помічаю когось
і відразу ж його забуваю.

Там ховаю секунди,
де радість не буде в сльозах.
Я боюся того,
що назавжди
загублюю страх…


* * *

Я шукаю притулку у безмежному просторі.
Я шукаю ніжності у тунелі жорстокості.
І тільки квітів я не шукаю на камені.

Розлука тому
Розлука довша, ніж зустріч,
Дощ торкнувся вікна…
Не тому, що зустріч коротка,
А тому, що розлука сумна.

Осінь

Дощем блукають краплі
невеселі,
Кружляє листя на осінній
каруселі.


Зима

По небу на санках з'їжджають
сніжинки,
Ще чорні учора біліють
будинки.
І осені більше нема:
Зима!


Ніч уві сні


Коли Володар ночі засне
І накриється теплим Всесвітом,
І покладе під голову сни-зірки,
Тоді вислизне золотою перлиною
Зі своєї черепашки сонце
І пострибає сонячним зайчиком,
Щоб стати живим намистом
На грудях ранку…
…А під вечір ранок стане прожитим днем.


Я

Розчарований поет з олівцем у серці,
Не в силах написати зимовий твір холоду.
Папір вкрився зеленим інеєм,
Який нагадує про літо.
Та коли повз цього самотнього чоловіка
Пробіжить заєць ночі,
Все буде здаватися лише
Сонним променем темноти.


Неможливо

Я віддаляюсь туди,
де ніколи не буде життя…
На планету мрій.
Я потопаю у морі,
де ніколи не буде води…
У морі щастя.
Я назавжди загублюсь у світі,
де ніколи не буде мене.
У світі, де існує
лише віддзеркалення
твого серця.
Я… я просто випарувалась
внаслідок реакції
можливого і неможливого.

Насправді

Заховавшись у тюльпані рук,
Дуже голосно зникаєш в тиші.
Наче миша, обгризаєш кожен звук,
Залишаєш те, що вже залишив.

Іржавіє небо від дощу,
І руками тягнеться донизу.
"Сонце, я тебе не відпущу,
Прив'яжу, мов кульку, до карнизу!"

Доторкнувшись простором до себе,
Я малюю те, що є насправді.
Хтось привласнює краплини неба,
Хтось живе, мов лис у винограді.

Буде видно вежу із вікна,
Там весні з прадавнім манускриптом
Розкривається віків стіна,
Дійсність стукає у двері вічним ритмом.


Тінь минулого

Застигне неба темно-чорна тінь,
А звук рояля чути й у пітьмі.
Шкода, ми - тіні, ми усі німі,
Бо голос втік в яскраву далечінь.

Душа загляне в пам'яті вікно,
Рояля звуки стихнуть назавжди,
І наші тіні відлетять туди,
Де все прожите, мов старе кіно.


Слова

Від мене відмовляються слова,
Які тобі сказати не зуміла,
Ножем мовчання обрубала крила
Словам, які сказати не змогла.

В твоїх очах навчилася літати,
Ти тільки не закрий повіки,
В твоєму Всесвіті загублена навіки,
Я просто намагаюсь не згасати.

Кохання загубилось серед слів,
З безмежності є вихід лиш в нікуди,
А ми з тобою незнайомі люди,
Які шукають порятунку серед снів.


* * *
Який сонячний день,
А я заслонила вікна…
…І погасли будинки,
дерева,
вулиці.
Я шукаю твоє ім'я
На строкатому глобусі
Власного мозку.
Що робити?
Я розслоняю штори…
Там ніч…


Осінні сни

У лабіринті "Божевілля снів"
Я загубилася в осінньому листку,
А ти байдуже так сказав:
КУ-Ку,
І зник, бо лабіринт змінив.


08.12.97

Ми маємо право мріяти,
Ми маємо право вірити,
Ми можемо бути зіркою
Чи просто дірявою діркою,
Ми можемо бути сніжинкою,
А потім, ставши сльозинкою,
Забувши, що ми розтікаємось -
ВПАСТИ.


Мої осінні думки
З пожовклого листя квітку
Малює художник Вітер.
Мандрує поет самотній
Серед зів'ялих літер.
Сніг раптом став позолочений
І теплим таким, він знає:
Летіти йому, не падати,
Бо сонце його кохає.
Терпкий перламутровий вечір
Вдягнув себе в нитку ранкову.
Те, що колись закінчиться,
Тепер починається знову.


Смуток

Зникає сонце,
кам'яніє небо.
Сіріє простір
і холонуть руки.
А губи промовляють
лише для тебе,
Що більше не витримують
розлуки.