Андрій Бондар запчасти фотон в москве
Огляди - 2004




Поезії Андрія Бондара




Поезії з різних циклів:

* * *
де в одних не вода — вода
де у других у дланях сонце
де у доні родиться доньця
де у денця немає дна

де вертають синичі сни
попід скошені оболоки
де зима по обидва боки
переораної весни

де твоя золота орда
випасає небесні вівці
де росою трава повінця
у пророслу зорю впада

 
***
був дощ і хмари йшли під себе
на місто мов слизьке судно
і одиноке не-вино
стікало в потойбічне небо

і ніч була і тіла мало
було тілам і зрив аллах
фаланги сонних костомах
півмісячного ареалу...

 
***
цей мед мене збирав по краплі
побожно з острахом збирав
тлумачачи камлання трав
чи сенс законів хаммурапі

та тлі зубовних скрипів тіла
причинна безпричинність зла
у жмені жало дожива
котре бджола пришепотіла

я знаю — буде мед імати
не цар не йолоп не герой
і буде юний анти-ной
ув архі-меді достигати

 
До Батьківщини
Кінець століттю. Сто летальних літ
Минає, наче пісня популярна.
Вгризається в історії бісквіт
Манірна садо-істерична панна.

Я патос днів стражденних пронесу,
Сучасних сук покусуючи піхви...
Сніги лежать... Я втілюю красу...
Я єсть Едип, що покидає Фіви

Для тебе, о вітчизно дорога,
Моя Йокасто, вічно емфатична,
Під кайфом вічно, сонячно-буха
І сонно-планетарно-лунатична.

Я викрешу з базальтових сердець
Блошину дозу щирої любови...
І я зустріну радісний кінець...
І ти усмокчеш пару літрів крови.





    





* * *
місячна діва міняє підпаски щомісяця
сірі мурахи по білій спині pas de deux
миші в кутку починають літургію мишачу
холодно — і під очима блаженний совдеп

слинять долоні і перса дебелі вижлятники
марсовим псицям шипшина у горлі дере
кинуті напризволяще вагоновожатими
сонні трамваї і цінні породи дерев

хтось поцілує цупку зеленіючу папороть
згущену смокву і верби опущені ниць —
темна вода попід зоряно-місячним прапором
місячна діва із кошиком стиглих суниць

* * *
ступай там де сухо де жовтень кістьми не лягав
листя встеляє небіжчицьки вутлі калюжі
з-під гумусу квилять буйтури суворі та дужі
а за шелом’янем як завше — ні зваб ні забав

ступай там де плаха де глави зимових предтеч
цілує в нестямі багряно-руда саломея
на божій землі де ні елліна ні іудея
спроквола сльота неприкаяну тишу пряде

ступай там де тихо де в руку печаль й самота
де вії важкі опустила сумна окарина
де осінь тебе наче юда цілує у спину
і в’язанку дров підкладає свята простота

Федеріко Гарсія Лорка
Розчахнути вуста в поцілунках з алькальдами гордими,
Їх правління достоту потрафленим змушене буть.
Ти з безодні прийшов і у скелі зі злими ретортами
Прикоркований кулями, мов статуетками будд.

О серденько Гарсії, з важкими, мов туга проколами,
Срібні боги потрачені міллю й вошами віків,
Рота сивих слов`ян (переважно Микити з Миколами)
Б`ють в тамтами й у небо первісні кидають скребки.

Ордени і лампаси — лунка сугестія воєнщини,
Ще не взяті в полон, але завжди готові, живі,
Молоді андалузки — не зовсім зіпсовані женщини –
На олтар перемоги цнотливість святу принесли.

Ти простив їм усі квієтично-апостольські опуси,
Бідним хліба купив, а багатим сухого вина…
І нехай розцвітають в душі анемони і лотоси,
І весільні вінки поглинає морська глибина.