Західноукраїнська мистецька спілка | Організація та підтримка мистецьких конкурсів
Твори наших авторів - 2001р.


Ірина Чмелик ( м. Львів)


***
Я не хочу бути Шекспіром,
Я не хочу бути Мольєром,
Я не хочу бути артистом,
А тим паче дублером.

Я так хочу лишитись собою,
Хоч на мить залишитись одна,
В чистоті і первинності болю
Дошкребтися до свого єства.

Як я хочу зазирнути у себе,
Й стать Колумбом своєї душі.
Віднайти усі "альфи" й "омеги"
Й залишитись собою в собі.


***
Під розпеченим голосом скиглить душа.
Мрії обстригли заржавілі ножиці.
Та крила ростуть усе в небеса,
Прагнучи лету в безмежному просторі.

Черевички зашпортались на сходах брехні,
Та пальчики бавляться Сонцем.
Дрімає моральність в зеленій труні,
А чистота справедливості просить.

Під перукою правди причаїлась брехня,
Ховаючи підлую лисину.
Зніміть усі маски із свого лиця -
Я ж так хочу жити і вижити.


***
Піщинки стрибають в трикутній мензурці,
Прагнучи швидше добратись до дна,
Й лиш раз побувавши у крихітній дзюрці,
Мертво лежать, без дрібки життя.
А зверху вирують обурені крики:
"Пустіть, не штовхайте, та дайте ж пройти"
І так не зборовши помпезної пихи,
Гордяться на дні із дурної мети.
І лиш на вершечку гукає піщина:
"Прошу, поверніть пісочний годинник!"


***
Моє життя - картинна галерея.
З ескізів й проб позбиране життя.
І тільки зверху сніжно-біла стеля.
На ній нема ще жодного мазка.
Моє життя - це спогади у рамках,
Це і пейзажі, і кубічні тла,
Це і портрети, таємничі замки -
Лише мене у них нема.
Я візьму пензель й розмалюю стелю
Додам до фарб я сльози, сміх і кров.
У чистім небі світлою зорею
Я намалюю вічную любов.



***
Пустка крадеться сухою змією
І звивини мозгу зчерствіли давно.
А лінь досягає свого апогею,
Рoздерши на зморшки байдуже чоло.

Топиться Сонце в серпневій жарі,
Схлипують чола засмаглі.
Сухо тріщать колоски у траві,
Здіймаючи ротики спраглі.

Спрілий термометр вгору не йде -
Не вистарча циферблату.
Обпалений вітер гучно сопе,
Спершись об вербу патлату.

Хмаринки сховались в небесне шатро
І визирнуть звідти не сміють.
Вогонь обпікає все моє нутро
Й земля, мов жаринка жевріє.


***
Вона була ще зовсім юна
Й не знала вільного життя.
Вона так мріяла літати,
Та не вміла сама.
Вона хотіла пізнать насолоди,
Та не вірила в краще буття.
Їй друзі сказали, що можна.
Тоді в її тіло вп"ялась "чума".
Вона літала високо
І надто далеко.
Вона мала усе,що не дало
Ій реальне життя.
Вона продала усе
Й продалася сама.
Вона літала у снах ,
Але була раба…
Коли вона впивалася дурманом,
По венах плила заражена кров.
Перед очима світ звивався туманом,
А голка входила все знов…
ЇЇ тіло тріпотіло в лихоманці
Вона вертілась в божевільнім танці.
Зовні світло, кохання, краса -
Цього усього у неї нема :
"Серце розбите,
Очі закриті,
Крила патлаті -
Не зможу літати.
Не зможу творити.
Для чого так жити ?
Надії роздерті.
Чекаю я смерті…"
Перед нею - стіна
І п"янка голова.
Тук-грюк об стіну:
" Я уже не живу"…
А навколо люди
Смакують життя.
Як же так буде,
Що її тут нема?


***
Соловки,. Соловки…
І морозяні дні
Довгі темні роки
Линуть там в забутті.
Український там дух,
Українська душа
Хоче мовить, творить,
Та в кайданах вона.
Українська бо кров
На карельській землі
І на серці вождів -
Там всі стали святі.
Там вкраїнське перо
Затупили об лід.
Та словесне зерно
Проросте ще на світ,
І крізь тисячу літ
Гучним громом гукне -
Там поховано тих,
Хто ніколи не вмре.


***
Я цілувалася з Сонцем…
Воно обпалювало мені губи,
Та я продовжувала його цілувати.
Воно засліплювало мені очі,
Та я продовжувала дивитися на нього -
Я ж бо кохала його.
Воно обіймало мне своїми променями
Та лоскотало своїм теплом серце.
Я перша у Всесвіті поцілувала його.
Ніколи досі Сонце не відчувало
насолоди поцілунку. Воно було неціловане…
А я насмілилась поцілувати його
І воно горіло вагнем любові.
"Це ж нахабство" -
Обурювалися зірки,
Згоряючи від ревності.
"А чом нас ніхто не цілує?" -
Сумували Юпітер та Марс,
Дивлячись не Венеру.
А нам було байдуже.
Ми цілувалися з Сонцем,
На заздрість усім планетам,
На заздрість усім людям,
Даруючи що-раз більше тепла і світла…
Сонце не могло жити без моїх поцілунків,
І що-ранку я обпікала собі уста,
Цілуючи розпечене обличчя.
Проте цілий день Сонце сяяло радістю кохання.
Воно усміхалося до мене,
Воно кохало мене…
А я шукала тепла,
Бо мені було холодно поруч з Сонцем.
Я шукала справжнього світла
І не знаходила його.
Сонце виявилися тьмяне,
Сонце виявилося холодне.


***
Ішов дощ…
Дощ ішов навпаки.
Краплі летіли догори
І небо поглинало їх.
Небо було під моїми ногами
І я боялася, що небо поглине мене.
"Чому небо спустилося на землю?"-
Подумала я і стала на нього ногою.
Та воно зразу зникло.
Небо було горде і
Не дозволяло ходити по собі.
Коли дощ перестав,
Я побачила, що стою в калюжі.


***
Дитинство…
Котиться м"ячиком по втоптаній стежині,
З"їжджає на саночках з гірки,
Крутиться на пістрявій каруселі,
Ховається під накрохмаленим бантиком
І під обгорткою цукерки,
Нахабно лазить по деревах,
Неслухняно чалапає по калюжах,
Замаурзується в болоті і
Ховає бабусині окуляри.
Воно ще досі грає квача і жмурки,
Тільки я ніяк не можу його наздогнати,
Тільки я ніяк не можу його знайти.


***
Пусти метеликів з своїх очей.
Одягни крила з пелюсток.
Не бійся темноти ночей
Зроби сміливо перший крок.
Зроби сміливо перший мах
І крила стануть враз легкими.
Відкинь вагання, сум і страх
Й лети за хмарами пухкими.
Лети до сонця, як Ікар.
Укрийся місячним серпанком.
Вдягни вінець з тендітних хмар
І ніч для тебе стане ранком.
Порви шнурівки звичаю
Звільнися від земних кайданів.
Поглянь на крихітну зорю -
Та вже на тебе жде коханий.


***
Це не кохання - це лиш дитинство,
Це тільки юність,це тільки щастя.
Це не кохання - це лише дійство,
Що трагедією здастся.
Це не кохання - це лиш забавка,
Що зламається і тріснею
Це не кохання - це лише скалка,
У твоїм оці, у твоїм серці.
Це не кохання - це тільки м"ячик,
Яким так тішиться дитина.
Це не кохання - це твоє серце.
Лиш він побавиться - покине.


***
Я шукала Тебе серед тисячі зморених років.
Я шукала Тебе в лабіринтах віків.
Я не знала ні стіп Твоїх, ані кроків,
Але слід Твій здалеку мені мерехтів.
Я шукала Тебе на землі і у небі,
В сяйві місяця і у паланні комет.
Ти світився мені, мов зоря над вертепом,
Ти являвся мені на один лиш момент.
Я шукала Тебе - не втрaчала надії -
То летіла увись, то спaдала дощем.
І пославши у космос усі свої мрії,
Я, сховавшись під небом, заливалась плачем.
Я стоптала всі хмари й планети,
Мов бруківку забутих шляхів.
Упізнала і спади, і злети,
Доки погляд мій не прозрів.
І коли я прозріла - на диво! -
В своїм серці знайшла я Тебе.
Ти одвічно там жив і правдиво
Люблячи, ніжно пестив мене.