Поетичні майстерні - Сергій Жадан доставка шашлыка киев
Огляди - 2002р.



Сергій Жадан        
(м. Харків)            


Твори подаються за виданням
"АНТОЛОГІЯ
АЛЬТЕРНАТИВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ЗМІНИ ЕПОХ".

БІБЛІОТЕЧКА
"OSTANNЬОЇ БАРИКАДИ"
Харків 2001.
Агенція "ЧУММА".
Упорядники: Таня Доній, Юрій Лисенко

Цитатник



В почині є завжди процес
твого народження. І це -
суттєвий крок до заморок
життя. Під владою зірок
вже наростає твій процент,
що зменшує твій строк.
Та разом з тим, це та пора,
коли виходить на-гора
твоя залежність від умов
народження. І ти, немов,
сліпий, не здатен вибирать
поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна - це
твоє тавро і твій кацет,
чий прояв є надміру злим,
бо туго стягнено вузли,
і хоч гидке твоє лице,
та мусиш бути з ним.
Вітчизни різні -. І твоя,
на жаль, не з кращих. Все ж не я,
так інші цей сприймають край
з утіхою. Тож, хоч тікай,
"любов к отчизні" в цих краях
завжди була за кайф.

"Любов к отчизні" є слова,
з яких повинен випливать
життя людського сенс,
хоч, як на мене, спосіб сей
кохання плідно убива
саме поняття "секс".

Вітчизна це, скоріше, звір,
тому, якщо ти маєш зір,
на нього пильно озирнись:
любов до нього - шлях униз.
У цьому випадку, повір,
чесніше онанізм.
Вважай, тобі не повезло,
бо здавна згублене весло,
яким би вигріб ти звідсіль.
І це була б розумна ціль,
бо громадянство тут є зло,
що роз'їда, мов сіль.

Країна ця - великий гріх
людей і Бога. Наш поріг
навряд чи подолать кому -
він неприступний, ніби мур.
І це нагадує скоріш
не дім, але тюрму.
У тому сенсі, що таки
ти звідси міг би утекти.
Проте - за чим? Щоб десь вночі -
і побивайся, і кричи -
в надії марній зішкребти
лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти
сидиш в оточенні води
або пісків, їх не пройти,
тому кордон - кінець мети,
де розбудовано пости
і зірвано мости.
І це об'єднує народ,
підтримує нейтральність вод
і невгасимий блиск в очах.
Суспільству ж прагнеться вбачать
в усьому цьому вищий код
ментальності. Хоча,
на перший погляд, їх не є -
подібностей, чий сплав дає
основу єдності, але
єднання є, хоч і мале.
Наприклад, сонце, що встає,
чи спільний туалет.
Крім того, може об'єднать
розмитий шлях, відсутність дна.
Потопи, струси чи вогонь -
це об'єднає будь-кого.
І можна, зрештою додать
фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,
тим більше - з ким. Уважно стеж,
як неба згорнено сувій,
як простір біль тамує свій,
як насідає дикий степ
і порожніє світ.
Хоча, здавалося б, речей
та явищ - тьма. Та все тече
і змінюється, біжучи
від нас, мабуть, не без причин.
Тож речі тануть нам з очей,
мов стравлені харчі.
І не втішає навіть те,
що виробництво їх росте.
Всі речі поглина земля,
і це наводить переляк,
та вартість кожної, проте,
не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки
життя є речі більш тривкі.
Насамперед - існує час,
й тому, хто все це поміча,
спаде на думку, що роки
є плинні, мов вода.

Іще існує відчуття,
що все гаразд, та до пуття
це відчуття, не я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.
Існує небо, а затим -
десяток - другий перспектив,
копа означень, сотні назв,
освіта рас, злягання мас,
і Бог, що в межах самоти
охороняє нас,
І смерть - косою чи серпом
врізає віку нам обом,
і мста - густа, мов тінь Христа,
між нами вперто вироста,
і давить соляним стовпом
небесна висота.


БОГДАН-ІГОР

Всі кріплення важких снігів,
всі накопичення ремесел,
всі тіні дотиками весел
лишають поміж берегів
сліди – ці вервиці тугі
між зим і весен.

Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікає приміських небес
солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
Усіх світил, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.

Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
повз очі, постає стебло,
пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.
Під вікнами, як сіль у рані,
потужний звук, що рушить грані –
дерева проливають соки,
мов труби схованих в пісок
важких органів.

Набряклі залози весни
над стінами районних центрів.
З яких чіпких підземних нетрів,
з чиєї вогкої вини
постануть ще подібні сни –
густі й відверті?

І цей напівпрогіклий мед,
прозора і ядуча слина –
по всьому. Березнева глина,
розмиті фарби, рух планет
і довгі описи прикмет
Отця і Сина.

* * *

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

Музика для товстих

юрій андрухович у цьому притулку для літніх
сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів
доглянутий містом і профспілками
він – із купою старечих заморочок
з нетлями у кишенях піжами
з фенечками на жилавих зап’ястях
з бритвами і виделками посеред кімнати
переводить стрілки годинника на зимовий час
віддихується слухає голос за кадром:
сальман рушді – індієць
юрій андрухович – українець
якщо ти не схибив
поезія твого народу зрозуміла іншим
без перекладу
навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни
тридцять років без майбутнього
тридцять років старої музики

писання в порожнечу
країна з аграрним драйвом
ось вони   твої валізи
твої нирки
твоя література

коли тобі минає 64
і коли кров пригальмовує щоби подумати
куди їй далі бігти
в цьому місці
так саме
в цьому місці
швацька машина всесвіту ридає до ранку
крутить свої замучені механізми
не зупиняючись
ні на мить

і ось приходить ранок під вікна притулку
і небо коричневе після дощу
і риби на пательні лежать ніби
коханці на розпеченому серпневому ліжку
і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя
переглядає вчорашні газети і

підкреслює маркером свої прізвища
підкреслює думки що йому сподобались
підкреслює імена померлих друзів
підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень

зграя слів і натовп перехожих
таке дахау лишається від цілого покоління

і вже виходячи на сніданок
пізніше
помічає ніби між іншим:
тепле повітря
сухе повітря
шкода лишень що немає птахів
утім їх ніколи і не було
в цьому бараці

Переваги окупаційного
режиму

1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдатського сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль сідає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у годину скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить, і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню
і взагалі творять якусь фігню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ганку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав'янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п'янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село - це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
бере за руку втомлене дівча,
і вже вони - аж дня не вистача -
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград - красиве і корисне.

* * *

Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом
в пивницях пиво пив імлисте
стріляв цигарку в перехожих
такий живий такий несхожий

дівчата парфумами вкриті
просили в нього закурити
їм отвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко

він врешті втік із цього міста
він зник із сяючого місива
і в черешневій квітній піні
його зустріли перші півні

* * *

якщо ти надумаєш їхати з цього міста
ніби апостол чи добрий ніґерський пастор
вистукуючи пальцями по словнику
хвилюючись і зазираючи до нього щомиті
шліфуючи гострі камінчики
з вервиці складнопідрядних речень
в гарячих морських каютах
в вагонах середнього класу

місто з якого ти щойно емігрував
наче стіна якої не мурував
наше з тобою дитинство старі гаражі
труби розбомбленої водостанції
офіцерські швейцарські ножі
еміграція камандір це довга тривала путь
не буде туману в душі і російських літер в газетах

в европі циклон починається і трива
мюнхенські турки готуються до різдва
в цій не найзеленішій із країн
вони кочують родинами на вікенд
бачуть ранковий сніг за вікнами електричок
й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники

ірландський студент – юний прихильник ІРА
життя для якого рулетка а світ діра
святковий дублін теплі в’язані светри
кренберіс в плеєрі тмін і табак на столі
ці ангели тероризму завжди навколо тебе
їхній заселений простір
їхній святий миколай
їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках

я буду молитись за тебе і твій маршрут
за твій страховий поліс і скати вантажних машин
за воду в холодних ріках і листя яке вже палять
за все що ти тут забув
і що забуваєш тепер
де б ти врешті не був
за все що забудеш потім
та найголовніше – за пам’ять твою за пам’ять

імміґрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

СТАНСИ ДЛЯ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

а.

Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке – совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б.

Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в.

Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.

Але ви врешті з’явились – діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ.

Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.

Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був – цей ваш зоопарк.

е.

Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, -
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа –
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.

Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.

І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.

Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи – виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.

Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель…
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

DONBASS INDEPENDENT

На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра – юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м’який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки –
все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу, з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,

та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.

петеу

ця молодість початку дев’яностих
н.ф.

щасливо – говорять вони – до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена

щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи – вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво – на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленґу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба?

всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

авіахем

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався
дивився на ранкові суботні балкони
світло стільки світла
на шворках жіноче прання
печальні метелики за годину до від’їзду

мені розповідали щось про це свято
я ще бачив людей що рухались до іподрому
десятий рік революції
зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця
грілося молоко на єврейському ринку
тихе і покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити
і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами
молоді авіатори що стояли на полі
тримали в руках телефонні записники
мов потріпані біблії
перебирали в кишенях арахіс і презервативи
гляділи як раптово літак починає падати
і як пілот щоб не звалитись на глядачів
спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє
спасенні твої діти що курять чорний тютюн
спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою
спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює
розміреність літніх світанків
роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона
зламаний наче троянда хребет авіатора
солодке блакитне повітря його протигаза

bodywork

Приходить остання середа перед Великоднем.
Ісус з апостолами відстоює службу в одному з православних храмів.
По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.
Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

Приходить ніч. Земля вихолоджується.
Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над головою.
Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,
лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається заснути.

Приходять зірки. Вітер поступово стихає.
Петро не може заснути і дивиться в небо.
Нічні птахи полюють на невидиму здобич.
Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

Вранці приходить гурт садівників.
Повільно йдучи, обмінюються новинами.
Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,
що ця чаша його проминула.

СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ

Час починати відлік цій боротьбі.
До міста вбігають діти і підіймають галас.
За містом у небі кружляє змій,
грає на світлій трубі,
і дивиться з-поза хмар
на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,
він б’є в шкіряний барабан,
вибиває пальцями жаль,
і крила йому нагріває гаряча спека липнева,
і крутиться він біля міста –
високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах
правлять за нього молитву,
дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:
неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,
щоби і далі дзвеніли твої соковиті ґланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?
Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?
Тож давай, бий в барабан,
міцними своїми руками! –
стиглий, як виноград,
чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста
святий Георгій,
трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,
стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,
і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,
доки мовчить залізниця, доки працює прес,
святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,
і квилить під брамою змій,
ніби покинутий пес.

© Сергій Жадан. Всі права застережені.