"Поетичні майстерні" - Олена Карпенко
Наші автори - 2004 р.



Олена Карпенко
м. Київ          

   Написати листа




* * *
Дорога-судорога зводить
В долонь-долину.
Полине літо моїх літ
В полон полину.
Там сина осінь осеняє
Своєю синню,
Там у баладі рим блідих –
Мій млин в малині.

12 серпня 2001 р.

***
Знов свистом звивистим зриває вітер віти
І ранить небо пальцями дерев;
Кров із подряпин – блискавка в півсвіту –
І грім – від болю шаленіє лютий лев.

Поличники площин і шори даху
Звиваються у сувій зливи світу.
Без тремоло тремтінь і згаги жаху
Я хочу, прагну, я жадаю жити!

29 вересня 2001 р


***
11.09
Так боляче – здригнулося століття
І якось безпорадно похитнулось.
Папери жовтим променем зігріті,
А у висках ніяковіє юність.

Я, як жонглер, зробила точний рух
Та не дала розбитися століттю.
І раптом я відчула силу рук
І опік жаху прожитої миті.

А на подвір’ї вітер день жене
І щось співає в моцартівськім дусі.
Не знаю я, чи втримає мене
Століття, коли раптом похитнуся…

14 вересня 2001 р.


***
Позичила у вересня любов
І – загубила десь у бабиному літі.
В калюжах я шукаю літа знов,
Блукаючи по вересневім світі.

Я знаю, що живу один лиш раз,
І марно, що не в іншому столітті,
А в тому, де нема облич у мас,
Де гнуться під дощем стрункії віти…

Ну ось. Знайшла... В руках пожовкли квіти,
В душі змішалися слова знайомих мов.
Зітхає в барвах бабиного літа
У Бабинім Яру моя любов.

22 вересня 2001 р.


***
Альтанка Глинки
Зімкнений простір над головою,
А у думках – тільки гострая мить.
Вибухне простір – і піде луною
Голос, що в серці моєму бринить.

Зчистиму час із запилених вікон,
Вслухаюсь в грай полохливих птахів,
Щоб знову і знов видихати – довіку
Лити свій звук у мурашник голів.

Ну а коли поспіватиме жито,
Хочу в альтанці я душу сховать:
Хай нашепоче, як мені жити,
Як мені жити, коли не співать?

7 серпня 2001 р.


***
Пробуркочуть наді мною грози,
Проповзе туман, зітхне блакить,
Я сьогодні буду не-собою,
Бо у мене серце не болить.

Наберу я вітру повні жмені,
Із полинним запахом засну
І побачу в мареві зеленім
Птаха, що співає про весну.

Холодком лоскоче вітер зрання,
Біль сповзає у копилку літ…
Це – не старість. Просто це – вигнання
З раю у буденний світ.

7 серпня 2001 р.


***
Стрімким стоккато стрекотять струмки,
В повітрі – лиш наскрізь прозорий простір,
Цілує пальці промінець цупкий -
Так хочеться надихатися вдосталь!

Весну я кличу ближче до обличчя:
“Льодяник сонця! Ландишів пучок!..”
У відповідь – лиш мокра, сива тиша,
Колючий протяг, кислий дим свічок…

У сірім рам’ї шкутельгає дощ,
Жевріє світ у колах ліхтарів.
Ховаюсь від думок в кишенях площ -
Дивлюся сни, коли немає слів…

8 листопада 2001 р.


***
Зберу в пучок солом’яне волосся,
Розкину руки й посміхнусь до сонця,
Торкнуся яблука, що світлом налилося,
І подивлюсь на небо крізь віконце

Своїх думок. І мить запам’ятяю –
Засмагле літнє щастя й присмак вітру…
Раптом – зірветься час і зкатиться із раю,
І принесе стоглаву справу-гідру,

Постукає до мене дощ осінній,
Влетить в хустині з вовни хуртовина –
І плакатиму, що покриє іній
Вікно із сонцем й запахом полину…

17 липня 2001

***
Жаків дім
Еклектично насичений
просторовими скарбами,
нашаровує
поверхи
дім.

Підіймається сходами,
сходами з мармуру,
ще невидиме
полчище
рим.

Я пірнаю у вакуум
німфи акустики,
роздуваючи
пазухи
щок,

У мій світ загляда
крізь малесеньке люстерко
жовтий сонячний промінь.
І
Бог.
20 травня 2000 р.

***
Поспішаю, щоб знову спинитись,
Просинаюсь, щоб знову заснути.
Тільки стоячи можу молитись,
Тільки в сні з мене падають пута.

Там помічу я синії квіти,
Легкий дотик проміння до шиї,
І, здається, я зможу летіти,
Доки крила без сил не зомліють.

Торбу буднів з собою ношу я,
Наче будні я хочу збирати.
Зупиняюсь – і знову біжу я,
Засинаю, щоб знов просинатись…

7 вересня 2001 р.

***
Я встану рано скуштувати сонця,
Своє волосся квітами убрать,
Майбутнє почитати по долонці
Та з моря взяти засмагом подать.

А потім, у полуденному світлі,
Читати давні невідомі письмена.
Про диво світу дізнаватись звідти,
Про Вічність, що ніколи не мина.

Коли ж пірне глибоко в море сонце
Й Чумацький Шлях пробором простягне,
Я стукатиму зорям у віконця
І розмовлятиму із ними про земне.

1 серпня 2001 р.

* * *
Надвечір’я пахне сивиною,
Яблуками стиглими – серпневі сни.
Я не можу бути новиною,
Бо немає в світі новини.

Жовтень прошуршить шершавим листям,
Сніг пухкий схова мої сліди,
На скакалці вскочить літо в місто,
В зливу підуть кола по воді…

Розчешу волосся на подвір’ї
Та вплітатиму в косу за роком рік,
А коли запахне надвечір’ям -
Прийде сивина й на мій поріг.

17 серпня 2001 р.


***
Проколоте зірками небо
Десь дуже близько. На плечах.
У воду подивлюсь на себе -
Й побачу озеро в очах.

Я золоту доріжку сонця
Вплітаю в косу. Цілий світ
Мені співає: “Ні, не сон це,
А час твій, тільки твій політ!”

Серпневим зорепадом змию
Я пил дороги. Хочу спать.
Нічною шаллю вкрию шию,
Щоб завтра я могла співать.

21 серпня 2001 р.

***
Я відчуваю літо у собі,
У жмені вроду із води виймаю,
Уже я згодна осінь полюбить,
Та теплу воду у руках плекаю.

Луною в соснах я пускаю спів,
Та не мотивом рік відповідає,
А ставить стіни із холодних злив
І в зорепаді листя пригорає.
Знов сіре сонце в бронзовій воді
Породить зиму. Ні, я не зітхаю,
Я відчуваю літо в самоті
Та знову із папером в літо граю.

26 серпня 2001 р.

***
Я засіяла зорями небо,
Залила киселем ночі.
Доле, знов я чекаю на тебе
І не знаю, що ти наврочиш.

Чи пасьянс розкладеш вогнями
Незнайомого мені міста?
Чи ув’єш мені голову снами?
Чи вдягнеш мені віршів намисто?

Чи вкладеш ти мені у долоні
Власяницю прозрінь? І, осанно,
Чи пошлеш ти мені, своїй доні,
Величезне й чарівне кохання?

14 травня 2003 р.

***
Кістляві дерева встик.
За стріхою місяць зник –
Зарився обличчям в солому
Мого спорожнілого дому.

У небі – зірка хитка.
Склади випадають з рядка,
Із дня випадають години,
А з серця – людина.

В гілках пахне рання весна –
Оманлива рибка-блесна.
Я вчуся дивитися вгору:
Вже бачу не горе, а зорю...

19 квітня 2003 р.

***
Розтанув день. Як силует в імлі,
Як кроки незнайомого за рогом.
І кішкою вмостилась на землі
Пухнаста ніч із запахом тривоги.

Як ножиці, годинникові стрілки
Відріжуть час – почнуть нове Сьогодні.
Я не встигаю залатати дірки
До чорної космічної безодні.

Безодні страхів, поз, інтриг,
Пліток чужих - безодні кривди й лиха... –
Не встигла я. І день за рогом зник...
А ніч муркоче щось на вухо стиха...

12 листопада 2002 р.

***
Я приколола защіпом узвіз
До пагорба. Одного із семи.
Я одягнула Києву на ніс
Прозорі скельця білої зими.

Узвіз скотився долу на Поділ
І прослизнув у черева дворів,
Де навіть зараз ладаном кадил
Зітхають церкви... Я не мала слів –

Була по справах все своє життя.
Та раптом зрозуміла: час горить!
Тоді узвіз я зшила із лаття
І приколола церкву до гори.

24 жовтня 2002 р.



Джерело: Поетика