Поетичні Майстерні - Львів | Маріанна Рижавська Перевозка и хранение не опасных жидкостей перевозка жидкостей во флекси танках. Бібліотека кращих авторів нашого видання



Маріанна Рижавська

м. Львів



* * *
З безодні туги, відчаю і плачу
я вийду, щоби сяйва досягти.
Зі мною промінь радості, а значить,
на мене десь уже чекаєш ти.

Беріть же, духи злії, те, що ваше,
І стогін мій залишиться у вас,
І хай про мене потім хтось розкаже -
розказуйте! - ще не спинився час.

Якась людина добра запитає:
куди, дурне? - сиди собі в теплі!
Та хто сидить, втрачає й те, що має,
І смерті знак у нього на чолі.

А хтось іще - такий же бездоганний,
без жалю в серці - лікар? а чи кат? -
за інші люди воювати стане,
та хрест святий розірве чергу страт.

І зрозумію серцем зледенілим,
що відчай - то і є вода свята,
І хто не знає холоду могили,
того не прийме сяйва чистота.

Ото ж візьму ту радість, наче зброю,
яка січе насамперед мене,
І словом чистим, чистою сльозою
скажу тобі - хай простір перетне;

своє до свого тягнеться крізь роки,
зерно вмирає - дерево росте.
Рости ж до мене, диво синьооке,
І знай, і вір: життя таке просте!..

* * *
П'янію від краси, від звуків найчистіших
І думати не можу... Хто пісню дав тобі?
Ти увійдеш у храм, і запанує тиша,
І знімуться кудись важкії голуби.

Ти увійдеш, і я побачу світ здійсненним -
то мрія здобула священнії права.
Примариться мені, що все оте - для мене:
щоб я була отут, щоб я була жива...

І тануть, наче лід, усякі перешкоди,
І я стаю всіма, і всі - то я і ти,
І храму вже нема, і ти - землі господар,
І чути звідусіль: о, Господи, прости!..


Конкурс №2. Осягнення любові

Ти зникнеш, як помреш,
а я в жалю колючім
у місто побіжу
без тями, без надій,
шукаючи тебе,
як зіроньку летючу,
що раптом до землі
понесла розпач свій.

Я знаю, що знайду
зрадливе мерехтіння,
і штучні ліхтарі,
і стіни крижані,
і всі мої слова,
що ти любив донині,
розсипляться в ніщо
від крижаного "ні".

Як блазень побіжу
сміятися з усього,
бо ж тільки ти і був
тим справжнім, що жило,
і сіяло життя,
і з пилу неживого
з'являлося живе,
і квітло і росло.

Я побіжу дуріть,
лякати перехожих,
глузують хай вони
з колишньої мене.
Уже ніхто - і Бог -
мені не допоможе,
бо зіронька моя
мене з небес жене.

Невже, скажи мені,
себе зрубати треба,
щоби зігріть когось,
хто запалив вогонь?
Що мовити тому,
хто тягнеться до неба,
порожнього тепер,
без образу твого?