Микола Шошанні - Вінниця
Огляди. Вибране




Поезії Миколи Шошанні

( м. Вінниця)


написати листа


АНАЛІТИКА:

  • ФОРМУЛА ПОЕЗІЇ
  • ДЕЯКІ ФІГУРИ "ВИЩОГО
            ПІЛОТАЖУ" В ПОЕТИЦІ






  • БАЙКА ПРО КОЗЛА

    (передвиборча програма)

    Куди ж на цей раз завезе?..
    Нікуди, навіть в ус не дую,
    Стою собі, простий Козел, і тло позаду чередую.
    Наївні й щирі простаки, на мене дивитеся, ниці,
    Що ж ви побачите-таки в простих і звужених зіницях?..

    Такий, як всі, та не простак, борідка — просто верх симпатій,
    Люблю найбільше просто так траву зелену пощипати.
    Програма виборча моя правдива для усіх табунних,
    Бо хто ж вам правду, як не я, іще пробекає з трибуни:

    “Скажу вам так: усе це гра, яка іде на правди грані,
    Якби ж я вірив хоч на грам у те, про що пишу в програмі,
    А так — читай її, чи ні, хто їздив — далі ще поїде,
    А хто їв сало у лайні — і далі буде салоїдом.

    Як образ тещі на мітлі в зятів, не стліє (і законно!!!)
    Всіляка тля на вашім тлі... Допоки? До гордині скону!
    Я ж, поки між добром і злом ламатись будуть піки й роги,
    Стоятиму, Козел козлом, на фоні соняхів розлогих!..

    Мета моя проста, мов лом, погляньте й ви на неї зблизька:
    Щоб я не просто був Козлом, — народом обраним Козлиськом.
    Ось правда вам, щоб всі дурні за мене голос віддавали,
    Кому ж іще, як не мені, годиться бути віддувайлом.”

    .....................................................................................

    Навчились іншим ми давно словами забивати баки,
    Та люди вірять все одно. Яка ж мораль цієї байки?
    Мораль цієї байки — зло... Від партій, швидкості, реклами...
    Тоді поет кричить козлом... щоб діти не зросли козлами...
    1999


    ТИША

    (вірш став пісенькою)

    Тиша в темряві звірком,
    Розпрямивши скуті крижі,
    Зашкарублим язиком
    Ніжно шелест звуків лиже.

    Через тріщинку у склі
    Витікають тьмяні миті,
    Чистотою щирих сліз
    Лиш німі слова омиті...

    Лиш тоді, без всіх звитяг
    Із глибин самітних мушель
    В незахищеність буття
    Виповзають наші душі...

    Щоб колись на мить одну
    Десь порушив серед ночі
    Ту тендітну тишину
    Тихий захват уст жіночих...

    1999

    * * *

    Пригадую, мов сон, буденно й скромно
    Старий тролейбус плентався колись
    І раптом під незвичний хрускіт скроні,
    Два погляди на мить пересіклись.

    Очей жіночих необранки долі
    Безодня прикувала погляд мій
    І я дивився, мов на змія кролик,
    Рухнутись пробував і голос чув “Не смій”...

    Дим розуму в площинах інших вився
    І розверзались вічності мости,
    А
    я в безодню тих очей дивився,
    Німий не змога погляд відвести.

    Я силкувався крізь тумани Лети
    Крихкий навести в пам’яті місток,
    І звуки голосу долинули здалека
    У тихому питанні: “Ваш квиток?..”

    1999

    МУЗИЧНА СКРИНЬКА

    (вірш став пісенькою)

    Розсипає цікавість жаринки
    У відкриті дитячі зіниці,
    Але з клітки музичної скриньки
    Не випурхує птах таємниці.

    Просто так, з чистотою хмаринки,
    Для розради, без перших і других,
    Мов билинка, струнка балеринка
    Граціозно проходить по кругу.

    І змітає слабкою рукою
    Фуете всі тенета жорстокі,
    Тихо змінює спокій секвойї
    Шлейф проблем турбулентних потоків.

    Нам освітлює шлях до кінця той
    Щирий вогник дитячих очей,
    Ніжні звуки в дитинство дверцята
    Відкривають скрипковим ключем...

    1999

    БІЛА КАЗКА

    (вірш став пісенькою)

    (вірш-пародія на "білі" теми)

    Звук віхоли над вухом мов плюмбум. Тут і там
    Кружляють білі мухи над полем білих плям.
    Заплутаний думками за іншого не гірш,
    Я білими нитками зшиваю білий вірш.

    Від сажі в білім світі зітхаю: “Се ля ві...”
    Гуде, буянить вітер в натхненній голові.
    І, ніби Локк над біллем, у хащі лісовій
    Сидять ворони білі і світ фарбують свій.

    В кибалці (1), з теплим станом, від ніжного “Ля-мур-р-р...”
    Десь біла жінка тане в обіймах білих мух,
    А юність в тихих водах поволі вже вкотре
    До білого доводить глибини теорем.

    Десь від гарячки жару над простором полів
    Пливуть кудись мажари (2) між білих ковилів.
    Тут білий дід, на ласку, присівши, з кондачка,
    Розпочинає казку про білого бичка...

    1- Кибалка — жіноча шапочка.

    2- Мажари — теліги.

    2000

    ВІДКРИТИЙ ПОГЛЯД

    Немовби зупинилась мить
    Зненацька поряд,
    Коли зустріти таланить
    Відкритий погляд.

    Умовності збиває круг,
    Мов кеглі, долі,
    Змиває плісняву і бруд
    Відкритий погляд.

    Він без напружень розрива
    Ланці сердиті,
    Об’єкт постійних кепкувань
    Для ерудитів.

    Мішень стрільцям, для лампи гніт,
    Фатальні ролі...
    Притягує, немов магніт,
    Відкритий погляд.

    На часі вся мана мине,
    Окрім артриту...
    Творити може щось складне
    Проста відкритість.

    З архівів душ, змахнувши вмить
    Руйнів’я порох,
    Вниз втоми падають томи
    В
    зотлілий ворох.

    Тоді нам хочеться мости
    Палити ниці,
    Любити світ або верзти
    Якісь дурниці.

    В поривах виринає блаж
    Дитинства поряд,
    Там залишається і наш
    Відкритий погляд...

    Не часто спішимо туди
    В гонитви ері,
    Де для відкритості завжди
    Відкриті двері.

    Простіше кутатись, non stop,
    В замшілість вати
    І споглядати в перископ
    Дивакуватих...

    2000

    ТВОРЧОСТІ

    (вірш став пісенькою)

    З напівреальних снів, від радості чи горя,
    В якийсь один із днів, в якусь одну з годин
    В корабликах своїх виходим з моря в море
    Ілюзій, чи гордині... всі рівні, як один.

    Хто не стерпів удар в пах совісті солдата,
    Довічно волоче тягар пробоїн дна,
    Ще інші взяли курс будь-що себе продати —
    І купка мідяків є красна їм ціна.

    Минемо вдалині ми сонми ліктів здібних,
    Де в курнику за склом зачинених дверей
    Пухких індиків клан клює собі подібних
    І топче небуття колег... або курей.

    Повільно далі ті відходять зліва й справа,
    Хто розум за бортом залишив, далебі,
    Та вибратись не зміг з-під гребня хвилі слави
    З причесаним хвостом поскубаних чубів
    .

    А далі вже життя між тих, хто все ж зостався,
    Вставляє крапки всім на прописи потреб
    Та в трюм розкішних трун спускає тих, хто здався,
    І їхні дзеркала вкриває чорний креп...

    Змикають хвилі плин над головами сили,
    Що в непокорі йшли... А тихий прес-реліз
    Зростає в крик: ”Це ж ми... самі його топили”
    І краплі суму з рік впадають в море сліз.

    Що далі? Голос риб й гугняві гонги знаті,
    Що прагнуть кожен час подумати за нас...
    Це страшно, як кричить надія в тиші ватній
    Й надсадні крики душ приходять в резонанс...

    Вслухаюся крізь шум і чую з кожним сажнем,
    Як тьохкає в надрив десь новий нервів трос,
    Де все ж пливуть вони, для сажі недосяжні...
    Одні з небагатьох... Де небо й альбатрос...

    Дай, Боже, і мені пройти тини і граблі,
    Аби натхненний Дар не скнів і не тьмянів,
    Щоб до людських сердець доплив слабкий кораблик
    Ще в відліку земних моїх років чи днів,

    Щоб не тупів кинджал від жал крізь меду соти,
    Щоб в Істини ріку поглянути здаля,
    З’єднати суть глибин і духу всі висоти,
    Щоб вище і вперед вів наш, Чумацький Шлях...

    2000

    ЖОНҐЛЕР

    (вірш став пісенькою)

    Мов потертий жетон метро,
    На лежанці, де все даремно,
    Під дірявим хистким шатром
    Сонно лежнем лежить арена.
    Вдячно лускає тут глядач
    Між лушпиння насіння в лузах,
    Зрідка всі ми, хоч стій, хоч плач,
    Заглядаємо в цирк ілюзій...

    Хтось сумлінно гребе веслом,
    Хтось чекає чогось одного,
    Цвях програми — великий слон —
    Сам по собі здіймає ноги.
    Значно менший нащадків ріст
    Між Ікарів або Дедалів,
    Лиш наїзників сонми скрізь
    Наїжджають сильніш дедалі...

    В трупі цирку
    , де бос — терпуг,
    Киньмо погляд в відкриті двері —
    Є тут всі: від ручних папуг,
    Аж до клоунів чи жонґлерів.
    Хто він, тиха вода чи глек,
    Частка цілого, ціль чи кулі?..
    Майже завжди несе жонґлер
    Замість глузду вуаль в баулі...

    Зачаровує легкий крен
    Вогняних траєкторій злетів,
    Що ширяють на тлі арен
    В піруетах простих предметів...
    А серпанки вуалі вслід
    Під блискітки хистких резонів
    Переходять з арени слів
    У туманні діапазони...

    Все спливає в спокійний став,
    Давній звичай на спуск завіси...
    По закінченні всіх вистав
    Кепку втоми жонґлер повісить...
    Лиш тоді, під тремтіння ніг,
    Він подумає з щемом вірчим:
    “Я також все робив, що міг,
    Хто прийде — нехай зробить більше...”

    2000

    ПАСАЖИР

    (вірш став пісенькою)

    У тролейбусі день за днем
    Без регалій, імен, ранжиру
    Тимчасові, в один кінець,
    Пасажири, пасажири.

    Дехто просто марнує час
    І не може знайти управу
    На неправих усіх (крім нас)
    Зліва й справа, зліва й справа.

    Без квитків, без надій і згод
    Тихо ті до подібних чалять,
    Хто кричав: “Розіпни його!”,
    Ну, а інші лиш
    мовчали.

    Поруч жертва і кат стоять,
    Хто є хто — невідома криця...
    В перших є не одна своя
    Таємниця, таємниця.

    Непримітна їзда моя,
    Непомітно і мить настане
    Та, де спокій найду і я, —
    На останній, на останній...

    2000

    * * *

    (вірш став пісенькою)

    Лиш до тебе, єдиная,
    Ніби птах, в небо лину я,
    Ти і радість, й журба моя,
    І мій сум, і пісні.
    Лиш для тебе, коханая,
    Місяць з неба дістану я,
    Де блукає душа моя
    У чарівному сні...

    Вдалині кружляє вітер посеред дібров,
    З марева у скронях паморочить смерч і кров,
    Сонми снів із вічних слів переплітають ніч
    І стають відлуннями напівтонів...

    Я чекав на тебе стільки зим і літ,
    Я дививсь на твій замерзлий від поривів слід...
    Тільки ми і ця прекрасна довгождана мить
    Кличе нас в зліт над собою із пітьми...

    Від землі ми відриваємось в імлі,
    Музика наскрізь пронизує незримий зліт.
    І таку сплеск чистоти наповнить мить щемку...
    Я і ти кружляєм в ніжному танку...

    2000

    ВАЛЬС

    (вірш став пісенькою)

    В легкім вальсі вперед пливуть роки,
    А на кронах дерев тремтять зірки,
    Тихий равлик бере й з туман-ріки
    Миті в підсачок ловить...
    І билинки прості ростуть тому,
    Що сильніше в житті за Смерть саму
    Кличе вгору настійливо від смут
    Те проникливе Слово...

    Цей натхненний порив, немов болід, —
    І ширяють вітри, зовуть на зліт
    Та стинають згори росинки сліз,
    Дмуть пронизливо в очі...
    Я відклав булаву туза й ферзя
    І за Словом пливу вперед-назад,
    Як закінчу главу, не знаю сам,
    Та і знати не хочу...

    Зліва й справа птахи та суть сама,
    Зверху й знизу дахи, де слів нема,
    А позаду гріхи легкий туман
    В прах скидає востаннє...
    Мчать спіралі життів і топлять лід,
    Та усміхнена тінь проводить слід
    На померхлім листі застиглих слів,
    Де останнє — Кохання...

    2000

    ОСТРІВ

    (вірш став пісенькою)

    Десь, займаючи якийсь простір,
    В простоті, де все не так просто,
    Поміж рифів, мов ножі, гострих,
    В самоті на мить приліг острів.

    Майже скрізь на нім лежить гравій
    І практично не ростуть трави,
    Не прижилися чомусь пальми,
    Не працюють вже давно гальма.

    Зрідка чайка з вишини квилить,
    Напливають кожну мить хвилі
    Та летять на кам’яні скелі,
    І наввипередки слід стелять.

    Тільки в центрі — озерце-рана,
    Там живе хранитель слів — равлик,
    Він випліскує слова-клопіт —
    Намагається знайти спокій.

    Мерехтять вгорі над ним зорі,
    Острів схований від всіх взорів.
    Як потрапити туди прямо,
    Знала шлях лише одна дама...

    2000

    САМОТА

    Донечці Інні

    Прекрасна доню, в твої рученьки малі
    Вкладаю з трепетом і вірою слова прості:
    Все, що є зримим і незримим на землі,
    Все — боротьба із величчю Самотності.

    Знай: світ цей — мертвий, а безмежність хвилювань,
    Все — для Самотності, яка від вічних ран німих

    З’їдає душі і народжує слова...

    Лише слова одні ЖИВИМИ є і справжніми...

    Пройдуть роки і зрозумієш все і ти:
    Добро і Зло завжди КОМУСЬ від переповнення,
    Життя і Смерть також бояться Самоти —
    Щоб не втопитись у нестримній повені.

    Для всіх одна вона і кожному своя,
    Прадавня, в ній лише туман: Що? Звідки? Як? Чому?
    Сказати, хто є Самота, боюсь і я,
    Бо бачив лик Її, страшний не по-дитячому...

    Заглянь в шпаринку таємниці Самоти,
    Слів Самоти не ухилитись — це для дум причал,
    Знайди там шлях свій, той, яким потрібно йти,
    Щоб в щиру усмішку перетекла печаль.

    А будеш діток научати там і тут,
    Обов’язково розкажи про Самоту...

    2000 (2003)

    ОСІНЬ (вірш став пісенькою)

    Розтріпані коси сумних оксамитових крон,
    Віддалено видно похмурість осіннього неба,
    Не треба, чудна жовта осінь, не треба
    Так стрімко летіти, немов навіжене метро.

    Недбало скидає листки відривний календар,
    В активі — пошарпані нерви, розладнані струни,
    Відлуння осінній неспокій, відлуння
    Старих і нових запитань — мов цілюща вода.

    О, щастя величне — у згоді з собою іти
    І те не згубити, що зроду душі притаманне,
    Туманні шаради, мов Лондон туманний,
    Розвішала осінь в серпанку хистких павутин.

    Складаються клаптики ковдри в мозаїку літ,
    В осінньому світлі стає все видніше чимдалі,
    І далі малюк мужньо крутить педалі
    Та колами їздить з незмінним синцем на чолі...

    Я знаю, що віхола слід мій колись замете,
    Та, поки холодна зима все вбере в свою пащу,
    Найкраще не руш моє, осінь, найкраще,
    Осіннє, останнє, таємне, щемке і святе...

    2000

    ТРИ КРАПКИ

    Як піднімешся ти по щоглі
    На якийсь зі щаблів відзнаки,
    На знайомих своїх кинь погляд...
    Ось вони — розділові знаки...
    Глянь: дві літери м’яко стали,
    А між них, мов духмяний острів,
    Чи легенький димок над ставом,
    Чи пір’їнка, — п’янкий апостроф.

    Знаків оклику ти не бійся,
    Обережно з “тире” й “дефісом”,
    Непростий цей дрібненький бісер,
    Що ламає дерева в лісі...
    Невідомо, з якої статі
    Знак питання зігнувсь. Від втоми?..
    Ох, хитрющі ж вони, хвостаті,
    А між них
    особливо — коми...

    Я б і досі лежав би лежнем
    І гадав би: “лапки”, чи “лапки”,
    Якби сам не віддав належне
    Силі й хитрощам знаку крапки...
    І голублять вони, і ранять,
    І наводять між слів порядки...
    Але все ж за глибинні грані
    Заглядай, де живуть три крапки...

    2000

    НАТХНЕННЯ І КОХАННЯ

    (вірш став пісенькою)

    В закуточку душі блаженні
    Там сплелися, немов востаннє,
    Воєдино щемке Натхнення
    І величне моє Кохання.
    І вони усі дні та ночі
    Так багато для мене значать,
    Вони дивляться в чисті очі
    І сміються вони і плачуть.

    Все тому, що обоє разом
    То у квітах вони, то сніжні,
    Зігрівають вони і ранять,
    Полохливі вони і ніжні.
    Їхній шепіт в кафешантані,
    Рондо тиші, думки шалені,
    Мій цінитель — моє Кохання,
    Мій мучитель — моє Натхнення.

    Диригенти сумні антики,
    Їхній подих не стане прахом
    І веде мене поклик тихий
    Невідомим людині шляхом.
    Лиш на цьому шляху, спіткнувшись,
    Відчуваю провину в щемі —
    Лиш на ньому за всім минущим
    Наступає святе прощення.

    А блаженний нетлінну хмару
    Простоти зрозуміти може,
    Бо Натхнення з Коханням впарі —
    То невичерпні сльози Божі...
    Не потрібні їм інші вчення,
    Їм найкращі мої вітання:
    Живи вічно, моє Натхнення,
    Живи вічно, моє Кохання...
    2000

    ПОЕТ

    (вірш став пісенькою)

    Біля річки, немовби в тумані,
    Де кружляє листок в піруеті,
    Той сидить, кого люди нормальні
    По житті називають поетом...
    Він вдивляється, звісно, глибоко,
    Де вирують бистрини нестримні —
    Там поета прискіпливе око
    Примічає красу жабуриння.

    Між камінням, заплутаним бродом,
    Поміж хвиль протікають хвилини,
    Він занурює руки у воду
    І вихоплює мить швидкоплинну.
    Розпрямляє затерплі коліна
    І знімає душевний тягар нам
    Простота невигадливих ліній,
    Де нічого такого — а гарно...

    З круговертей повільно спливає
    Риба й слухає тихо крізь сутінь
    Як то плаче, то пісню співає
    Равлик з мушлі самотньої суті.
    Так сидить він, підпершись руками,
    В первозданній натхнення отруті.
    В’яло риба змахне плавниками —
    Зупиняє таксі на маршруті...

    2000 (2003)

    ГОЛОС КРОВИ

    Моїм батькам:

    Ганні Дмитрівні та Олексію Самійловичу

    Пливе-стікає вільно час поміж рядки,
    В застиглий час очікувань впадає,
    Стоять, чекаючи мене, старі батьки
    І на дорозі сина виглядають.

    Я бачу вогник, що завжди мені світив,
    І тихі сльози в усмішці з нестатку,
    Я бачу квіти десь в безодні самоти
    Ясних очей усміхненого тата.

    А поряд — мати.
    Це своє тепло вона
    В мені заклала й мудрості устої.
    В тьмі тем віків тримати буде сивина
    Її лілею простоти святої...

    Колись і я отримав, так як і всі ми
    У чисті руки, дивлячись у вічі,
    Сувої, рясно злиті кров’ю і слізьми,
    Де голос крови вписаний навічно.


    Я їх прийняв, відшкрябав бруд, відклав “якби”
    Й пішов між інших, скинувши окови,
    З беззастережністю довіри до глибин
    Моїх Батьків святої совісти і крови.

    Дорога стелиться в невиразній імлі
    І тихо зве в тумани загадкові
    Полити квіти, непомітні на землі,

    Де я живу, де чую голос крови.

    Нелегкий шлях через такий дрімучий ліс,
    Та значно важче на бетонних нардах
    Пройти, не повзаючи, між стількох коліс
    І повз апломб, закладений в ломбардах.

    Ножі чубів кремезних тіней, мов різці
    Камінних брил, стоять за мною в зелен-гаї,
    І сиві ангели в туманному кільці
    Вночі і вдень мене оберігають.

    Сувої ті несу вперед. З глибин віків
    Їх не змінити, не перекувати.
    Шляхетну суть з відкритих рук моїх Батьків
    Вручити маю діткам лінькуватим...

    2000

    РІКА ІДІОТІВ

    (вірш став пісенькою)

    Двоногий, упевнений в собі, постій, прочини вікно:
    Нажива гордині для тебе вготована вже давно
    В ріці ідіотів, куди випадково забрів і я…
    Тобі, кандидат на вершин узяття, цей слабкий маяк.

    Там не допоможе ні зміна діодів, ні яд, ні йод,
    Тільки шум звідусіль: і-ді-от…

    Знак STOP на дорозі. Послухай, спинися, не лізь в ріку,
    Увагу зверни на зелений та хитрий картоплі кущ, -
    Помірно у жертву себе віддає для людей-нахаб,
    Росте собі бульба й сміється з людського гріха: "Ха-ха!"

    Облиш бородатим змогти і
    звершити, що ти не зміг,
    І гадати над тим, що є сміх…

    Зламалось у вирі з початку шляху не одне весло
    І стало чомусь мені часом здаватись, що я – число.
    Сказати боюся комусь цю мою новину сумну,
    Тому, що число невелике й незнатне — нуль…

    Лежу, ніби сом, і ковтаю намул забуття й дилем.
    О-о, як соромно бути нулем…

    Чимдалі — все глибша, стрімкіша і ширша ріка стає,
    А з приводу тих, хто ж бо винен у всьому, підозра є:
    Відлуння неслось, коли вдарив фантом у гучний тамтам —
    Будь певен, що досі шукали не тих, не таке, не там…

    О, равлику юний, ні в чому людей більше не вини —
    Це все "мінус" і "плюс"… Все вони…

    А я, вже пірнувши в ріку ідіотів, крізь вир плотви
    Кудись допливу — до хвоста, а чи, може, до голови
    У пошуках того, а може — тієї, хто ЗНАЄ те,
    Для мене
    — важливе, для інших, можливо, таке просте…

    Мене, ідіота, цікавить: людина — вона таки
    Цар природи?.. Чи все навпаки?..

    2001

    РОСЯНА КВІТКА

    (вірш став пісенькою)

    Бачив я колись океан із мрій, що не для очей...
    Під неквапний плин первозданних хвиль там туман тече.
    Кожна мрія там є одна з краплин, є лише відміткою,
    Кожному — своя, але марю я росяною квіткою...

    Може це колись мине,
    бо куди я тільки не
    відсилав листи —
    Все даремно — не знайти,
    та про квітку росяну
    може знаєш ти?..
    Може зникне пелена,
    може квітка росяна —
    це якась мана,
    Не побачиш з кондачка,
    не потримаєш в руках,
    а вона... ТАКА!..

    Бачив я колись: росяні квітки не ростуть в садах,
    А ростуть з ридань, коли страх і біль розсувають дах,
    Переходить страх в непотрібний прах, ну а прах — в утиль,
    І тоді на мить в океані мрій наступає штиль...

    Що є воля — знаєш сам,
    і плювали небеса —
    проти ти, чи за,
    Але марно не хвались,
    хоч за зайчика колись
    ти сказав: “Банзай!”...
    Знай, життя не тут, а там,
    і подякуй всім катам
    за прозрінь фонтан,
    Знай, що істина проста
    і її докаже птах
    десь в очеретах...

    Квітку росяну, десь колись і я ніс комусь з людей,
    О, прекрасна мить, коли квітка ця вироста з грудей...
    Спалах, щем і... все... Слабко чую, як десь сурмить труба...
    Квітонько моя... Перше із бажань... Я молю — пробач...

    Ти, що знаєш квіти ті,
    ти мені про них в листі
    розкажи скоріш,
    Та пелюсток не чіпай,
    пропадеш, немов Чапай,
    втонеш ні за гріш...
    Не заходь за самий край,
    з василісками не грай —
    це тобі не рай...
    Пам’ятай завжди про грань,
    але серце не порань,
    приз на двох — тарань-
    ка...

    2001

    ЗЕРНО

    Десь кимсь заронене давно,
    Як всі, беззахисне і кволе,
    Лежить в землі мале зерно,
    І мріє про налитий колос...

    З тремтінням лагідним щемить
    Слабкий росток душі, бо треба
    Тягнутись ввись, щоб хоч на мить
    Колись поглянути на небо...

    Його страшать і ґрунт в’язкий,
    І бур’яни, і ніжність літня,
    В якій викльовують ростки
    Між інших птахи перелітні.

    Могутній клич полів рясних,
    Та кличуть попри всі хотіння
    Туманна Тінь і сиві сни,
    В яких воно є тінню тіні,

    Що в сивих снах настійно ссе,
    В підмогу взявши Справжній Логос,
    Забувши все й згадавши все,
    З живих джерел живу вологу.

    Волога ця - вода страшна
    (Страшніш туману й рук немилих),
    Та лиш тоді, якщо вона
    Колись в слабких замерзне жилах.

    Я бачу зморщене чоло
    Твоє - чи правда це, чи жарти?..
    В цей час незримий хтось, мов тло,
    З таро-колоди тягне карту.


    А поряд з картами таро
    Стоїть порожня чаша ката,
    З якої краплі чистих рос
    Так важко нам не розплескати...

    2003






    ОДА ДИВАНУ

    Хто любить в захваті стріляти по мішенях,
    Кому подобається класти щось в кишеню,
    Хто тихо любить бути президентом,
    Хто — витворяти пензликом дива,
    Хто попоїсти любить, та ще й так гарненько,
    Хто дуже любить Україну-неньку,
    Хто (із жінок) — худеньких, хто — повненьких,
    А я люблю найбільше свій диван.

    Яка незнана благодать, яка нірвана —
    Ну просто так собі лежати на дивані,
    Старенький він, або, точніш, бувалий,
    Бо хто на ньому тільки не сидів.
    А як скриплять — ніжніше всіх небесних музик —
    Його пружини, як він легко грузне
    В тумані мрій, як я — в обіймах музи
    Під плин думок з невимовних ладів.

    Щоб мій диван завжди в тумані плив чи росах,
    Я прапор виберу під колір свого носа, —
    Носовичок візьму такий біленький,
    Сльозу змахну зі стоптаних штиблет
    І, щоби стало враз мені на серці мило,
    Заллю його флакончиком чорнила,
    Хай майорить, та так, що і не снилось,
    Мій вірний прапор, колір фіолет.

    Та разом з прапором в душі моїй іржаво
    З глибин здіймається образа за державу,
    А в мене є всього одна пір’їна,
    Яку мені подарували голуби.
    І я беру на допомогу цій пір’їні
    Німу із мов і мову солов’їну,
    Щоб класти міг птах Віри у Країну
    На гроші, хамів, й орди “голубих”
    Надії яйця...
    2004


    БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА:
    Микола Шошанні народився в 1965 р. Освіта - вища технічна. Живе в м. Вінниці. Пише українською та російською мовами.
    В творчому активі збірки “ВИРАЖИ ИЛЛЮЗИЙ” (1999, рос. мовою, домінують іронічні теми), “ПТАХ НЕБЕСНИЙ” (2001, лірика, думки, есеї), “ОРАНЖЕРЕЯ АЖУРНОГО ЖАНРА” (2003, рос. мовою, лірика, думки, есеї) та магнітоальбоми авторської пісні “ВСЕСВIТ УСМIХНЕНИХ ПСIВ” (2002), “ЖОНҐЛЕР” (2003), “ОРАНЖЕРЕЯ АЖУРНОГО ЖАНРА” (2003, рос. мовою).
    Крім власних збірок твори автора опубліковані в декількох українських поетичних альманахах і антологіях, а також на багатьох сайтах в Інтернеті.
    На всеукраїнському фестивалі авторської пісні "Українська хвиля - 2002" в Сумах пісенна творчість була відмічена першою премією в номінації “Поетичне рішення”.




    ВСЕСВІТ УСМІХНЕНИХ ПСІВ

    (вірш став пісенькою)

    В невеликому з собою ладу
    Кожен ранок до криниці іду,
    Хилитаю помаленьку бедром
    Й емальованим стареньким відром.
    Я неквапливо води наберу,
    Щирі сльози там тихцем обітру,
    Хоч ридаю сам на всі небеса,
    Бо дружинонька моя любить пса.

    І бреду назад уже навмання,
    Хоч би пес це був, а то ж — цуценя,
    Біль ковтаю, що з глибин вирина,
    Ще й до всього це не пес, а вона...
    Чом, дружино, ти не любиш мене?
    Хай тебе твоя мана омине.
    Придивися, де ж твоя голова,
    Як із мене витікають слова...

    Хочеш ти, щоб я на інших моливсь
    Під акорди і надриви пружин,
    Чом не стати і тобі, як колись,
    Найніжнішою із ніжних дружин?
    Чом ти Рембо прагнеш, а не Рембо,
    Чом не відаєш, що слово — це Бог,
    Чом знаходиш ти одна (і не раз)
    Найобразливіші всі із образ?..

    Чоловік же твій, що вже полиняв
    І посивів і ледь-ледь полисів,
    Він — невиправне мале цуценя
    Десь зі всесвіту усміхнених псів.
    Він шукає щось незнане в словах,
    І ночами він не спить, мов сова,
    Він іде кудись, самотній, мов перст,
    А, можливо, мов усміхнений пес...

    Запитаєш, що за всесвіт такий,
    Знати всесвіти не маю бажань,
    Це всього лиш пустомелі рядки,
    Всі слова є маячня і deja
    .
    Так, погоджуся зі смутком в очах,
    Бо від пошуків його весь зачах,
    Та цей всесвіт є, цей всесвіт з роси,
    І у ньому — усміхаються пси.

    Одночасно він твердий і м’який,
    Він маленький, мов краплинка води,
    Він — пушинка, але саме такий,
    Може, він на цілий всесвіт один.
    В цього всесвіту туманний портрет,
    Він і сам не знає, що він несе,
    Та якщо він ненароком помре,
    З ним померти може “все” і “усе”.

    Отоді-то ти спізнаєш резон,
    Зрозумієш, що хтось був Робінзон,
    По натурі — ні бізон, ні безе,
    Його усмішка тебе загризе...
    Не руйнуй його незримі світи,
    Не наклич на них бездумно біди,
    Бо не відає ні він, ані ти,
    Скільки ще йому носити води.

    Краще ти його завжди бережи,
    Як давно тобі це кажуть усі, —
    Він не просто на дивані лежить,
    Він — у всесвіті усміхнених псів...

    Твій, дружино, водонос, далебі,
    Нерви скручує в пружини тугі,
    Хай рядки ці будуть гімном тобі —
    Ти знайдеш між них прихований гімн...

    2001

    ЙО-ЙО

    (вірш став пісенькою)

    Всівся, тупо дивлюсь, мов здохлий йорж,
    Йота ще із надій — мале йо-йо,
    Не спиняйся, крутись в слабкій руці,
    Утопитись не дай в сумній ріці...

    Заглядаю зі страхом в небесний словник-пленер,
    А йо-йо в цей час натягує нитку-нерв,
    Хтось казав мені, що і Аполлінер
    Грався (Як його там?.. Гійом...) теж йо-йом...

    Як захоплює в вихорі цих двох кілець тандем...
    Плавний стоп... Анданте... Нитка гуде, гуде...
    Коли димом усе піде, пропаде,
    Буду як сумувати я без йо-я...

    Знаю, хтось вже без жартів промовить колись: “Пора...”,
    І йо-йо не приведе мене до добра,
    Ну, а поки що ще грішу і прошу:
    Будь слухняним, моє йо-йо, мій буйок...

    Крутить так — не до фраз і манер,
    Волосинка моя — нитка-нерв,
    Ти тримайся, йо-йо, в слабкій руці,
    Утопитись не дай в сумній ріці...

    2001

    ЗАЙЧИК І СЛОНИК

    Десь на зламі віків, чи згині,
    Безліч іграшок є із замші
    І маленька росте богиня,
    А ім’я у богині — Зайчик.

    Зайчик мружить від щастя очі
    І стискає в малих долонях
    Серед іграшок найдорожчу —
    Це старенький потертий слоник.

    А сім’я — хоч пиши романи,
    Хочеш — кашу готуй перлову,
    Ми не скажемо, хто є мама,
    Доця — Зайчик, а тато
    — клоун.

    Доню, чуєш, дзвенить у вусі —
    Прислухайся до слів матусі,
    Але правда таки — у тата,
    Що, Зайчатко, тобі сказати?..

    Йди туди, де маленькі дверці,
    Де тумани, що аж морозить,
    Дослухайся до свого серця,
    Ще тобі я дарую сльози...

    Відділяй головне від решти,
    Клоун каже (а клоун знає) —
    І зі слоником так дійдеш ти
    До дев’ятого кола раю.

    Їдеш в клоунів ти оселю,
    Там, де сміх і пісень горлають,
    Тільки зовні вони веселі,
    Але душі у них волають...

    Забуттям вони гоять рани,
    Хоч вважають його любов’ю
    Океан
    забуття безкрайній,
    А слова там залиті кров’ю...

    Це страшний океан без жартів,
    Щиро й чесно сказати мушу
    І нікому не слід бажати —
    Океан забирає душі...

    В цей не лізь океан нізащо,
    Мій серйозний маленький Зайчику,
    Клоун бачив — хай Бог боронить...
    Хай у
    нього залазить слоник...

    Слоник, хоч він і ликом шитий,
    Десь на дні у маленькій мушлі
    Хай знайде там малу пушинку —
    Тата-клоуна грішну душу.

    Слоник міцно візьме, мов робот,
    Дещо — в руки, а дещо — в хобот,
    Впреться ніжками й без обману
    Вирве душу із океану...

    Підніми її, щоб не стало,
    І неси, куди хочеш, далі,
    Чи в глибини, чи на вершини,
    Неприкаяну із пушинок.

    Ця пушинка — твоя й для тебе,
    Бо коли потемніло небо,
    То твій тато (цього не стерти)
    Був готовий за тебе вмерти...

    Хоч у клоуна все — не криця,
    Та за тебе, Зайчатко-Слово,
    Тільки бачили мама й киця,
    Страшно як помирає клоун...

    А коли Бог відкриє дверці
    Й ти ПОБАЧИШ (влови це слово),
    Що у тебе живе під серцем
    Океан... Океан Любові...

    Зачерпни океан Любові,
    Як розкриється квітка з гаю,
    Щоб омити слова від крові,
    Порятуй їх, тебе благаю...

    І, як птахи летять у вирій,
    Покидаючи доли й ріки,
    Сльози клоуна просто вилий
    В океан забуття навіки.

    Вилий біль і сумні неврози,
    Що клубочаться там, в тумані, —
    Хай зіллються Любов і сльози
    В таємниці трьох
    океанів.

    Тут не варто тобі гадати,
    Ти не бійся Любов віддати,
    Ти Любов віддаєш для інших —
    А її прибува все більше.

    Ще відкрию секрет вчорашній,
    Тільки ти не кажи нікому,
    Знай — це страшно, це дуже страшно,
    Як насправді вмирає клоун...

    Йди ж бо, Зайчику, тихе щастя,
    І не думай, що буде потім,
    Всім приходить пора прощатись,
    Он видніє уже твій потяг...

    Як зачуєш ти поклик зичний,
    То туди не скачи з розгону,
    Бо твій потяг не зовсім звичний
    І у ньому — думки-вагони.

    Знай, для тебе — і квіти й зорі,
    Знай, Зайчатко, ти — Мона Ліза,
    А думки, хоч вони й прозорі,
    Та насправді вони — з заліза.

    А знайдеш запитань поклажу,
    Розглядай їх окремо кожне —
    І твій слоник тобі підкаже
    Все, що можна і що — не можна.

    “Йди й Любов віддавай ні за що!..”
    Клоун мовчки кричить з перону...
    “Будь хороброю, ніби Зайчик,
    Й непомітною, ніби Слоник...”

    2001

    * * *

    (вірш став пісенькою)

    Закручує в спіралі й вкриває мокрим вкотре мене рядном,
    Затягує все глибше, і слабшає мій голос — коли вже дно?..
    Чи я живий, чи мертвий, чи метушня потрібна комусь моя,
    Німіють запитання в самотності до Бога... Де мій маяк?..
    Де я?.. Хто я?..

    Колись під вітер шквальний в безмежність хвиль могутніх несло вали,
    Мене із юнг в матроси у ніч одного шторму перевели,
    Там екіпаж прозорий махав руками й кликав в свої ряди,
    І палубу, і землю кидало під ногами на всі лади
    Туди-сюди... Туди-сюди...

    Складають криптограми у спалахах неврозів планет парад,
    Згорів під час пожежі наївної гордині останній грам,
    Десь на шляху побіжно надійний запобіжник жбурнув в сміття, —
    І залишився трунок та кулька-подарунок, в ній — дим-життя
    Від забуття до забуття...

    З глибин уже не вперше я чую голос неба або мари,
    Нашіптує цей голос: “Віддай себе у жертву... Помри... Помри...”,
    Та кульку за мотузку розгублено тримаю в легкій руці
    Смішний дресирувальник акваріумних рибок і горобців...

    2001

    ОСТАННІЙ ЛЮДИНІ НА ЗЕМЛІ

    О, пустота, де, як знайти від тебе нішу?
    Здаюсь поволі, визнаю — що ти сильніша.
    Цивілізація з’їда свої устої
    І все чимдалі заростає пустотою.
    А час неквапливо пливе в простих потребах,
    Не відбувається нове ніщо під небом,
    Те, що шукаєш, не знайти у цьому світі,
    Де всім вготовані мости в незримі сіті.

    Тобі, останньому з великого улову,
    Тобі я спробую залишити два слова,
    Тобі, колись через роки, віки і пори,
    Тобі, хто, вірю, ще народиться не скоро.
    Ця думка, скільки не молись, мій свердлить череп,
    А ти, ти витягнеш колись страшний цей жереб...
    Вузенька стежка на Парнас, немає вужче,
    Щоб пережити разом нас, усіх живучих.

    Здогадка “проти” ти чи “за” дійде не зразу,
    Та цілий світ, як хтось казав, (недбала фраза,
    Що вже набила, далебі, усім оскому)
    Буде належати тобі і більш нікому...
    І ти всі порухи сліпі тоді облишиш,
    І
    зойк самотності навпіл проріже тишу,
    Підеш один під голубим, пустельним небом,
    Де все для когось ти робив, а не для себе...

    Істото немічна, в якій надія тліє,
    Вселенський кат тебе також не пожаліє
    І ти відчуєш, як відчув хіба лиш я ще,
    Що відчував в останню мить останній ящір.
    Але якщо ти все ж придивишся хоч трохи
    В мій слід слабкий на краплі віку та епохи,
    В свій час і ти знайдеш підказку, мов маяк:
    Між слів нечуваних ЗГАДАЙ СВОЄ ІМ’Я...

    2002

    СЛОВО

    (вірш став пісенькою)

    Неквапливе дум гортання,
    некваплива тінь на стінах...
    А може, ця мить — остання...
    І смуток закрався знову...
    Ви, думи мої осінні,
    скажіть, не мовчіть настійно,
    У чому моє спасіння?..
    Шукаю спасіння в слові...

    Звертаюся знову й знову
    до тебе, а ти — в тумані
    О, Слово, хистка осново
    небесного і земного,
    Куди ти, чому й навіщо
    мене за собою маниш,
    Думки маячні (чи віщі)
    кидаєш мені під ноги?..

    А я, щоб шукати спокій,
    роботи роблю ремонтні,
    Забув про азартний покер,
    розлогу згубив дорогу.
    О, Слово таке величне,
    а може, і ти — самотнє?
    Та мову про це не личить
    вести Першослову-Богу...

    Слова — то є грізний рокіт
    в оманливій круговерті.
    Що наше життя коротке? —
    всього лиш танок зі смертю.
    А може, і я у сонмі
    всіх слів тихим словом стану,
    Як злине життя (чи сон мій),
    де вперше усе й востаннє...

    Що можу сказати ще я
    тобі, молодий рибаче?
    Я так постарів душею,
    та тільки кому це треба.
    Нікого тепер не кличу,
    тому що я Слово БАЧИВ,
    І зрідка лише курличу,
    яким же страшним є небо...

    2002

    МИШАЧА ЛІРИЧНА

    (вірш став пісенькою)

    Сірими буднями дні летять,
    В сірому кольорі все життя,
    Що ж це за звір того кольору сірого,
    Добрий, смішний, чи страшний, як тать.

    Звіром цим з’їдено книг томи,
    Де в чому він є такий, як ми, —
    Не вийшов ростиком, із гострим хвостиком,
    Звір цей малесенький зветься Миш.

    Ох і нелегко цей хрест нести,
    Тільки від них не почуєш ти
    Слова манірного, жалібно-нірного,
    Що досягнув, а чого не встиг.

    Вихід із нірки є справжній шок,
    Бо за плічми мишенят мішок.
    Ти їх облиш, хоча в погляді мишачім
    Страху не видно ні на вершок.

    Сум не хвилює, ні поклик муз,
    Зрідка лиш хочеться їм комусь
    Впасти в обійми і вилити біль малий,
    Дірку прогризши в якусь корчму.

    Успіху ти осягай ази —
    Старших кусай, а малих гризи,
    В світі великому всім, чи коли-кому,
    Стійко показуй жало гюрзи.

    А якщо гризти не хочеш ти,
    Інші для себе шукай світи,
    Значно складнішими шкрябайся нішами,
    Або в газети строчи листи.

    Хоч в писанині ні мик, ні пик,
    Лист розпочни: “Я — монгольський шпик...”
    Правда, з листів невеликий зиск —
    Мало хто вчує слабкий твій писк...

    2002

    * * *

    Між поривами вітру і тіней хистких коливань
    Пустоту затискаю у жмені,
    Прислухаюсь до світу в надії почути слова,
    Що призначені саме для мене.

    І нічого не в радість, ніяк не вчуваються ті
    Кілька слів із-за грані лункої...
    Обігнати стараюсь невпинну примарливу тінь:
    Тінь і слово мене непокоять.

    Що робити мені? Бо ніяк не підвладні вони
    Вершам розуму, силі уяви,
    Переплетені, ніби відлуння чужої вини
    За пізнання непізнаних явищ.

    Сум кілечками в’ється, в рахунок його не берем...
    Пустоти в спробі зсунути глибу
    Мені часом здається, ніби я є якимсь рибарем,
    Що небесну вивуджує рибу.

    Так поволі роками особистий складаю статут
    І чекаю в надії улову,
    Зачепившись руками за прозору глевку пустоту,
    Обіпершись на тінь і на слово.

    2002

    САМОТНІЙ БОГ

    Колись самотність привідкрила
    мені свій лик, і тоді видалось,
    що насправді Бог є Самотністю...
    З цією приголомшливою звісткою
    я прийшов до священика,
    але той відповів мені,
    що цього не може бути,
    а Бог — це Любов і Правда.
    Я почав розпитувати в мудрих людей,
    та ніхто з них не чув про Бога-Самотність.
    Я перегортав гори глибокодумних книг,
    але в жодній з них не написано
    про Бога-Самотність.
    Як бути мені: що робити, де знайти
    підтвердження або спростування
    того, що Бог є Самотністю?..
    Хто підкаже мені той шлях,
    який наближає до Бога,
    щоб достукатись і запитати,
    чим все-таки є найголовніший Бог?..
    Але кому потрібен Бог-Самотність?..
    І чи потрібне комусь моє наївне відкриття?..
    Кому мені проквилити
    cпорожнілу пісню про те,
    що весь світ тримається
    лише в уяві Самотності?..
    Може, невинним олов’яним птахам...

    2002

    МЕЛОДІЯ

    Незворушний торшер в пів-напруги світив економно
    І щеміло з глибин (десь під серцем нерідко щемить),
    І мелодія в тиші між інших блукала так скромно,

    І просила вона: “Почекай, зупинися на мить.

    Зупинись, озирнись, я скажу тобі щось надважливе,
    Ти мене обери, хоч бувають стрункіші лади,
    Ти послухай мене, хоча зовні я трохи тужлива,
    Я тебе проведу, де ніхто ще з людей не ходив.

    Я тобі покажу те, що зовні, і те, що насподі,
    Що незримим є для заклопотаної голови,
    Я — насправді це ти, я — одна із примхливих мелодій,
    Ти прозрій хоч на мить і мене, невловиму, влови.

    А не вловиш коли, то нічого вже тут не попишеш,
    Як нерідко бува просто так, ні з чиєї вини,
    Чисті звуки усі витікають з неквапної тиші
    І впадають у тишу, якщо не почуті вони...”

    2002

    * * *

    (вірш став пісенькою)

    Я прийшов, моя радосте, світло мерщій засвіти,
    Подарунок для тебе приніс, зазирни до сумки,
    Що тебе засмутило, чом знову зажурена ти?
    Розкажи, моя радосте, мила моя ласунко.

    На землі ми багатством з тобою не обзавелись,
    Ми хіба що — із криги вода, та, що точить камінь.
    О, яке нас очікує щастя велике колись,
    Потерпи, моя крихітко, я ж бо терплю роками.

    І, мов яблука синього, так ми діждемось його,
    З цього приводу ти одягнеш свій наряд квітчастий
    І на мить невелику воно спалахне, як вогонь,
    Знай, живемо ми, зайчику мій, ради цього щастя.

    О, якою ж це буде насправді величною мить,
    Та, що вирішить все за одним карколомним махом,
    І під серцем від щастя до болі усе защемить,
    І з тобою ми далі полинем Чумацьким Шляхом…

    2002

    НЕБЕСНЕ ЦУЦЕНЯ

    Печалі скрутить вихор, чи видиво сумне —
    Тебе благаю тихо: "Не покидай мене…
    Не розірви узори надій… Веди, сіяй…
    Згасають навіть зорі, без тебе — згасну я…"

    Обрала шлях боліда гаряча голова,
    Не дай, не дай зітліти обпаленим словам…
    І рваним ритмом танго мить далі освіти…
    Але чи знаєш ти, як помирає ангел?...

    Він помирає... мовчки.
    ..

    Коротка мить удачі — я якось закуняв
    І уві сні побачив... небесне цуценя.
    Його стрибки невдалі і радість ворушінь,
    Його ти пригортала так ніжно до душі.

    Я заздрив цуценяті, небесній тій красі,
    Тебе хотів обняти, ти — квітка у росі.
    Ти — радість і отрута, з тобою я щодня
    Пестливим хочу бути небесним цуценям.

    І щастя не з-за гаю тебе не омине,
    Лиш мовчки я благаю: "Не покидай мене…"
    Ти прикриваєш вічка в блаженстві простоти…
    Лизну тебе я в щічку й куди захочеш ти…


    І буде нам так любо, так ніжно на землі,
    Я зацілую губи й розтану десь в імлі…
    Поволі втратить час лік для квітоньки в росі,
    Як питиму по краплі п’янкий любовний сік.

    Мов перший цвіт мімози після зими сія,
    Прекрасна ти в знемозі, бо біля тебе — я…
    Й на вушко урочисто ще прошепчу тобі
    Слова прості і чисті: "Бе-бе. Бу-бу. Бі-бі…"

    2002

    ОЛЕНЯ

    (вірш став пісенькою)

    Донечці Інні

    Слухай, доню, за межею боліт
    Терем є і називається "Ліс".
    Там одного і прекрасного дня
    Народилося мале оленя.
    В нього погляд і душа без ключа,
    Тільки подив у розкосих очах.
    Повести тебе я хочу туди,
    Щоб побачила ти диво із див.

    А воно вже трішки ходить само,
    Ми його не турбувати йдемо,
    Ми лиш глянемо на нього і все,
    Ну, хіба що ще трави занесем.
    Ти трави нарвеш гарненький пучок,
    Запакуєш все у свій рюкзачок,
    А щоб вітер не
    потріпав ліском,
    Ти косичку заплети колоском.

    Вранці вийдемо і в сонця красі
    Попрямуєм по сріблястій росі,
    Щоб хоч трішки і тобі довелось
    Позбивати краплі вранішніх рос.
    По дорозі ми в цей терем-терем
    Синіх дзвоників зберемо-зберем
    Й синім зайцям віддамо квіти ці —
    Сині зайці їх найбільші знавці.

    Але поки ти рахуєш до ста
    Та попутно ще й усі болота,
    Може виступити піт на чолі…
    Ну, а ось уже і той самий ліс.
    Погляд твій ясна притягує вись.
    Обережно, тут пеньочок. Дивись,
    Павутину як плетуть павуки,
    Знай — у лісі проживають вовки.

    Слухай щебет, але ліс — не шербет.
    Тато спробує навчити тебе
    Оминати павутиння вовків
    Й сірі пащі добряків-павуків.
    Тато твій тебе в цей сонячний день
    До галявини лише доведе,
    Шлях насправді значно довший, проте
    До галявин лиш доводять дітей.

    Прислухаючись, як вітер гуде,
    Ти сама вже далі підеш у день
    Все вперед (хоч це неблизько) ліском,
    А косичка, як колись, колоском...

    2002

    ПОВЕРНІТЬ ПАПУГУ

    (вірш став пісенькою)

    І чого не буває в житті…
    У зимову, безжалісну хугу
    Крізь кватирку відчинену втік
    Невеличкий зелений папуга.
    Він усім своїм криком обрид,
    Все, що міг, у квартирі обгадив,
    Втік — і дідько його забери,

    Цього злого зеленого гада.

    Він щипав, не давався до рук,
    Він з аптечки висмикував вату,
    Величезну у книзі діру
    Проклював, мов не мав що клювати.
    Він був злюкою, зліше зими,
    Сам же зростом не більше курчати,
    Але втік — і помітили ми —
    Як його стало не вистачати.

    Нас пташине покинуло зло,
    Але поряд зі злом листом клена
    Разом з ним відлетіло тепло,
    Що трималось на крилах зелених.
    Почуття це, таке непросте,
    Чорним сумом заповнює нішу
    Особистих уроків про те,
    Що стає зрозумілим пізніше.

    Ми йому все пробачили вмить
    І хотіли б із ним подружитись,
    Та під серцем лиш думка щемить —
    Як цю зиму йому пережити.
    Як він десь там літає,
    малий,
    У змаганні з зимою — хто зліший,
    Той, хто був і вреднючий, і злий,
    А тепер став для нас наймиліший.

    Як йому, що вже звик до тепла,
    Наодинці зі злою зимою,
    Що ручиська свої простягла
    Над птахами й собою самою?..
    Як шукати його, чи слова?..
    Лиш бринить оголошенням туга:
    "Може він залетить десь до вас,
    Поверніть нам смішного папугу…"

    2002

    ОДА ДИВАНУ

    (вірш став пісенькою)

    Хто любить в захваті стріляти по мішенях,
    Кому подобається класти щось в кишеню,
    Хто тихо любить бути президентом,
    Хто — витворяти пензликом дива,
    Хто попоїсти любить, та ще й так гарненько,
    Хто дуже любить Україну-неньку,
    Хто (із жінок) — худеньких, хто — повненьких,
    А я люблю найбільше свій диван.

    Яка незнана благодать, яка нірвана —
    Ну просто так собі лежати на дивані,
    Старенький
    він, або, точніш, бувалий,
    Бо хто на ньому тільки не сидів.
    А як скриплять — ніжніше всіх небесних музик —
    Його пружини, як він легко грузне
    В тумані мрій, як я — в обіймах музи
    Під плин думок з невимовних ладів.

    Щоб мій диван завжди в тумані плив чи росах,
    Я прапор виберу під колір свого носа, —
    Носовичок візьму такий біленький,
    Сльозу змахну зі стоптаних штиблет
    І, щоби стало враз мені на серці мило,
    Заллю його флакончиком чорнила,
    Хай майорить, та так, що і не снилось,
    Мій вірний прапор, колір фіолет.

    Та разом з прапором в душі моїй іржаво
    З глибин здіймається образа за державу,
    А в мене є всього одна пір’їна,
    Яку мені подарували голуби,
    І я беру на допомогу цій пір’їні
    Німу із мов і мову солов’їну
    Зв’язати птиць, які кладуть наївно
    Щось і на жовтих, і
    на голубих...

    2002

    ЦИФРИ

    Збивши безліч міцних підошов
    В давніх пошуках спокою ніші
    В самоті і до цифр я прийшов
    Подивитись, чи є щось страшніше?..
    Їх удавок безжальний метал
    Душать горло з боків, фронту й тилу,
    І безсилі ментол чи ментал
    Цих удавок послабити силу.

    Цифри манять в красивий редут
    Але збільшення цифр заради
    Є ще інший побічний продукт —
    Дуже складно уникнути зради...
    Бійся цифри під назвою “три”,
    Бо вона роздирає розраду,
    Здавна склалося ще — цифра “три”
    Фігурує в оплатах за зраду.

    Цифри тихий народжують сніг,
    Що сліди засипає. Й курличе
    Туга, і вислизає з-під ніг
    Віри ґрунт в найрідніше, найближче.
    І хоч зовні на вигляд м’які
    Пуфик цифр, чи ошатнії лати,
    Та чи знаєш ти, чим, і які
    Є КІНЦЕВІ рахунки до сплати?..

    Далі текстом прямим і простим
    Я скажу не нове, але знову:
    Цифри дуже могутні, та ти
    Ще не знаєш могутності Слова.

    А метання і муки твої
    Всі задля розуміння святого:
    Той, хто ближче до Слова стоїть,
    Той і ближче стоїть біля Бога...

    2003