"Поетичні майстерні" - Ірина Скуба Сиалис цена сиалис.
Твори наших авторів - 2003 р.           


Ірина Скуба            
   Написати листа

Присвячене Ірині

Рецензія


*

  • *
    Чашка кави, дешеве вино на столі,
    Чистий аркуш, тупий олівець.
    Трохи сексу без тебе на голій землі,
    І кохання, життя - нанівець...

    Три цигарки - ілюзія гідності,
    Філософськи осмислюю долю,
    Ні романтики, ні відповідності,
    Ані навіть найменшого болю.

    Сліз немає - сумління іронія,
    Може, дихаю, може, боюся...
    Це остання чи перша симфонія?
    Я уже ні живу, ні борюсь я..

    * * *
    Вона вміла малювати світло.
    І хотіла,
    І любила.
    І зранку на тіло
    вона звикла
    одягати чисту
    білизну...
    і йти до міста
    різно.
    Тільки щоб людей
    вміти
    любити.

    До її грудей
    падали очі
    збоченців ночі.
    Вона їх не хотіла,
    хоч і любила
    своє тіло.
    Тому що звикла
    малювати світло.


    Цей найкращий...
    Може,
    Боже,
    Відкрокуєш у неможне?
    Тихо
    Лихо
    Заяскравить
    Німоту у сновидінні.
    Чисто...
    Вкрито...
    Промінь явить,
    Заховається за тінню.
    Ніжно-
    свіжо
    сіті-зливи
    виплекають переливи
    для майбутнього сонету,
    і занедбану лорету
    дощ цілунками залиє.
    Щастя?
    Нащо
    світла
    крила?
    Навесні частіше плачеш,
    І за мріями жебрачиш.
    Ліри-
    стріли
    досягають -
    у неможне.
    Світла
    крила
    нащось
    щастя
    осягають...
    Можна,
    Боже?

    Чомусь без липкості твоїх обіймів
    я не сплю.
    І не вмираю.
    Тільки завмираю,
    очима вогко сутенію
    й ніч солю.
    Сльозами.
    Боже! Я – банальна?!
    як жінка, бачиш -

    плачу...
    Ніч солю.


    * * *
    Чому ця свічка так гаряча...
    а не мої долоні?
    Тепло не відчуваю, але бачу,
    і полоню спітнілі скроні.

    Як дивно – літо стало тільки ніччю,
    і не в моїх долонях.
    Вони холодні, я тепло позичу -
    залишусь свічкою в нічнім полоні.

    * * *
    Нового аркушу торкнусь сором'язливо,
    епоха дня незорозумілості думок.
    Бринить печаль нетихо, неважливо
    і поспішає біль спотворити рядок.

    Луна уламків безкінечних відображень,
    приймає простір мій примхливий страх,
    в одній півкулі чверть століття вражень
    шукають спокій в ненаписаних віршах.


    1.2.3.
    1.
    Відверто і безрисно, безпотворно
    порушуєш оманливе сприймання.
    На сто питань малюєш біле в чорне,
    і залишаєш вільні плями сподівання.

    2.
    Акорд "Металіки" - і рух у неважливість,
    забудеш світ закритими очима,
    прозора мить і розуміння неможливість
    замкнули спокій за безслізними дверима.

    3.
    Струмок від долі за початок без зітхання,
    диханням літнім навесні затріпотиш,
    ранкове сонце - найнадійніше придбання,
    з ним за осіннім вітром безпорадно полетиш.


    * * *
    Я відкрила
    Знову диво...
    Подивися, милий,
    Злива!
    Мене вкрила
    Гомінливо
    Ніжна злива...
    Шепотіла:
    "Ти - щаслива..."
    Ти щасливий,
    Милий?..

    * * *
    Хтось опише
    Нашу тишу,
    Заяскравить новий світ.
    Зрозуміє
    Тайні мрії,
    Покоха майбутню мить.

    Відгадає
    Сховок раю,
    Застриба під звуки фарб,
    Заколише
    В серці тишу
    Розпізнавши вічний скарб.

    * * *
    Примружу краплі спітнілим вдихом,
    твоїх відгадок згубився слід.
    Прилину страхом - і буду тихо
    чекати втіхи солодкий плід.

    Я досконала в своїм бажанні,
    ти недостатній мене згорнуть,
    твої долоні в моїм стисканні
    пестливо пристрасть мою торкнуть.



  • *
  • *
    Квітнева помилка

    Ранкова спокуса - на світ споглядання,
    Таємність щоденності - кожного хвилька.
    Кохання з весною і розчарування
    Засніжених вікон - квітнева помилка.

    Не знати - чи спокій, чи роздратування,
    Таємність буденності - пахощів хвилька.
    Кохання з зимою? І зачарування
    Чуттєвими примхами - гарна помилка.


    Віденський вальс

    Самотністю протремтіле,
    літом оголене
    ніччю схвильоване
    її тіло.

    Сонцем дозріле,
    на письмовому столі,
    нічному, стрибаючому склі,
    віденський вальс ловило,
    із FM-овського
    шепотіння.

    Яке воно...вона...потворне
    створіння -
    вабить
    її.
    Руки -
    як звуки,
    чужі чи свої?
    зрадить -
    кого?
    себе чи його? -

    Вже неважливо...

    Спітніла
    і стомлено липка
    склу розсміялася дзвінко.

    Щаслива? -
    здивована...
    в склі намальована
    літом оголена
    ніччю прихована.



    * * *
    Переживемо чисту досконалість
    Рухомих дотиків життєвого єднання,
    Лиха година - невичерпна сталість
    Серцево-блискавичного стискання.

    За людом лід в крихкій, незлій подобі,
    За часом мить в майбутньому мине,
    Чиясь сльоза в перлинно-злій оздобі
    На чисту досконалість дорікне...


    * * *
    Приємний смуток - тихо-безперечно
    Тебе чекати - й білий час зими
    Озветься так весняно-недоречно
    Життєво-жовтими сніжинками з пітьми.

    Терпкий цілунок - прохолода сніжна
    Безпечно-вільного намерзлого вікна,
    Моя рука, оголена і ніжна,
    ЇЇ торкнеться...розмалює в снах...

    * * *
    В очах - чи блиск, чи спалах здивування,
    Усміхнені вуста і переможно мить
    Щасливить смуток. Силою кохання
    Весни причетність на щоці бринить.

    В його руках - її безмежна туга,
    В її руках - його надіснування,
    Обличчя у відвертості - проміння смуга
    В невідворотності солодкого бажання.


    * * *

    Шелест втіхи - на твоїх повіках,
    Ти ковтаєш мій солодкий смак.
    Срібить вії втрачене навіки,
    Я ковтаю свій солоний страх.
    І жартую, граю - не торкаюсь,
    Ти не любиш всіх рудих котів.
    Я соромлюсь, але роздягаюсь,
    Скільки ще твоїх побачу снів?


    * * *
    Апельсинові хмари і сонця блакить,
    Сміх здивування на сніжнім намисті.
    Видих чи вдих - не вирішує мить,
    Світ - у картинах імпресіоністів.

    Час не існує - сміливість уявна,
    Лиш неприсутність - твоя перемога,
    У нереальній знайдеться реальна,
    Із здивуванням згадаєш про Бога.


    * * *
    Ну і що, що я тебе не знала,
    скільки їх - твоїх чужих облич?
    Притулюсь до того, що впізнала,
    і злякаюсь нових протиріч.

    Ти - холодний, а мене замало,
    щоб здійняти щирості багаття,
    я - гаряча, це тебе злякало,
    ти сказав, що я - твоє прокляття.

    Я купила ніжність у ворожки,
    ти в мій неправдивий жар пірнав,
    удавала, що люблю волошки,
    ти мене чарівною назвав.

    Ну і що, що я тебе не знала.
    Мрії мить мені пробачить час,
    я хотіла, але не спіймала
    вогник, що допоки ще не згас.

    * * *
    Звабну думку притулила
    до трамвайного вікна.
    Він сказав собі – смілива,
    я подумала – одна.

    По мені блукала мрійність,
    Він розпачливо смутнів, -
    очевидно мрійність- дивність,
    раз він так ніяковів...

    На грайливому обличчі
    я намалювала синь.
    Він пірнав мені у вічі
    і не знав, що синь – це він.

    Я читала його руки
    з плину відбиття у склі.
    Він любив трамвайні звуки,
    я любила ласку слів.

    Нам було так дивно-мило,
    від трамвайних голосів, -
    я була така смілива...
    Він іще ніяковів...

    * * *
    Примхлива рима - нині не вдається,
    лише печаль асфальтового дня.
    Твої слова чомусь торкались серця,
    де я тепла шукала навмання.

    Навіщо грати у чуттєві фрази,
    німіють сльози на твоїх вустах.
    Як довго мріялось, а зіпсувалось зразу...
    Отак буває - рима не вдалась.

    * * *
    Дощить весна і з подихом надії
    на плинну чистоту засподіваюсь.
    Години-миті. Без причин радію
    в майбутнє з обережністю вдивляюсь.

    Похмурість ранку переміниться в перлинність
    Чуттів забризканих на сонячнім паркеті.
    І чистоти свідомо-невловима плинність
    Торкнеться лагідно надій моїх кларнетів.

  • © Ірина Скуба. Всі права застережені.