"Поетичні майстерні" - Лариса Слюсак
Огляди - 2004 р.



Лариса Слюсак
м. Київ          



“МАВКА В МЕГАПОЛІСІ”
(1990-1995)      


* * *

Мине мій віршевий екстаз,
Моє натхнення надмиттєве,
Знов я верну в свій згірклий час
Як не заблуджу в снах князевих
На Сіверянщині, в лісах,
Де сивий мох кошлатить брови,
Де квітне папороть. І знову
Шукатиму прадавній цвіт,
Як то робила сотні літ:
Ще як себе у пісні чула,
В тремтливім горлечку зозулі,
Вдивляла в світ листочком льону
Й Десна текла в мої долоні.
Тепер лиш скапую словами:
Я загубилася між вами,
Бетонні щупальця доріг,
І не знайду мене в мені.
Лишися, віршевий екстаз,
Оте натхнення надмиттєве,
Верніть мене в тривожний час,
Де я жила у снах князевих…

* * *

Згорають роки
Непомітно, як зорі.
Життя сторінки
Гортаю прозорі,
Покреслені й чисті,
І вирвані жужмом:
Спішила, любила,
Страждала, згоріла…
Тонесенький зшиток
Зістарених днів —
Усе, що прожито,
Витрушую в сніг,
Затоптую в пам’ять
Надовго, назавжди —
Сліпим снігопадом
Повториться завтра.

* * *

Мені потрібна самота,
Як дощ траві, як квітці листя.
І загубитися отам,
Де народилася зірниця,
Де шлях у молоко вмочив
Рукав, вишиваний піснями,
Де дощ відплакав, відлюбив
І знов вкохався до нестями…
Там день тамує молодий
Злотистий усміх у зіницях
І напивається води
Із дна дзвонкової криниці;
Там терпко блідне деревій
Побіля мальвиної вроди
І губить роси-сльози з вій,
Бо не кохала його зроду.
Отам згубитись, щоб ніхто
Не взнав мене в росі розлуки,
Коли до стомлених квіток
Я простягну, мов листя, руки…

* * *

Р.К.

А, правда, вже ж по всьому?.. Так, по всьому.
Усе минуло, ще скоріш, як сніг…
Легкий вогонь в крові пробіг —
І загубився в тілі молодому.

А вже ж по всьому. Трохи сумно, правда?
Та що там сум, як не спинить життя.
Вже не знайти в минуле вороття,
Й прозорим сміхом розставання пада.

Нема за чим тужить. Окрім мовчання
Очей палких і захололих слів,—
Ти не схотів, чи, може, й не зумів
Відчуть калини посмішку останню.

* * *

Пада прозріння холодним дощем
На твої коси, вологі і милі.
Ти утікаєш від слова іще,
Але від себе втекти вже не в силі.
В дощ не втечеш, бо сама із дощу,
З холодної зелені косих промінь;
Пісня не вмістить твого плачу,
Сміху твого і твоїх хотінь.
Ти закована в тіло своє.
Мусиш нести ці окови і жити,
Мусиш любити оту, ким ти є,
І ненавидіти, й боготворити…

* * *

Ти розумієш — я не пропаду.
Я виживу. І все осилю.
І цю межу безмовну перейду.
І напишу осанну темно-синю.
І буде синьо — аж терпкий туман.
І буде високо — аж дух захопить.
Прийду до тебе, як пішла, — сама,
Щоб взяти, що мені належить — спокій

* * *

Чого блукаєш в моїх снах,
    Ніким не прошений?
Там всі стежки твоїм ім’ям
    Вже запорошені,
Там хтось від тебе утіка,
  Не хоче стрінути,
А ти все бродиш по шляхах,
    Давно покинутих,
Давно забутих, як весна
    У сивім мороці.
Питунчик зоряний без дна
    Піснями сповниться,
І ти заблудиш у піснях,
    Мене шукаючи.
Ніч приведе тобі коня:
    Збирайся,парубче.
Поскачеш ти, дівочі сни,
    Мов сніг, минаючи.
А я услід тобі: — Верни…
    Шепну, зітхаючи,
Бо в’януть всі мої стежки,
    Квітки заплакані.
Без тебе й зорі не такі —
    Тремтять налякано.
І то не я благаю, ні, —
    Пісні розлучені.
По мандрах ти до них верни,
    Наклич їм суджених.

* * *

Примарний, мінливий, мізерний блиск.
Мішура облич, суєта сердець.
Що це — щоденність? Буденності лиск?
Як назвать маскарад оцей?
Можеш ловити очима сніг,
Можеш шукати в дощі слова,
Лиш не спіткнися під сотнями ніг —
Впадеш — і затопчуть твої права
На іній вій, на крижинку дня,
Самотності свист і мовчання друга.
Ти — контрапункт у мелодії для
Скрипки і вітру. В струнах — напруга.
Кров драглиться і твердне в ніч
Грудками крику — в глухість камінь.
Морок ховає фальш облич.
Кожен каже собі: — Амінь.

* * *

Львову

Під склепіннями напівтінь.
Тіні ангелів тиснуть душу.
Тут немає моїх корінь —
Я це місто любити не мушу.

У солодкім полоні вулиць,
Лабіринті віків і стилів,
Я шукала красу й наткнулась
На приреченість — ностальгію.

Ще втішалися очі барокко
Й ренесансом напівсвідомо,
Але кожний костьол був докором
За понищені церкви вдома.

І збагнувши суть слова "відстань",
Від усіх таємниць сп’яніла,
Я втікала від цього міста,
Як душа втікає від тіла.

* * *

І знову — на Київ, на захід,
А мама лишилась на сході…
І туга в очах мені сходить
Від крові калинових ягід.
На захід. Б’є сонце ув очі
Вечірнім промінням: — Вернися!..
Я сліпну, як зморщене листя,
І погляд сивіє жіночий.
Ой, мамо, я гілка калини,
Відрубана гостро від дому
Й закинута в даль невідому.
Прости за холодні сивини,
За біль розтривожено-карий.
Терпкі наші корені, мамо,
В’язала їх доля вузлами,
Бо ж ми од негод не втікали.
А я ось — на захід. Шукаю
Чого там — чи сонця, чи смерку?
А, може, щасливої смерті,
Якщо така в світі буває?..

* * *

Якась тривожна безнадія:
Розчарування а чи страх?
Я відрізнить себе не вмію
Від снігу у твоїх очах.
Я все це знала від початку:
В бездонних душах — пустота.
Високих прагнень коліщатко
Розсиплеться в буденний прах.
Я все це знала. Не жалію.
Іду окресленим шляхом.
І тільки мрія, тільки мрія
Забуто плаче під вікном.

* * *

Ця біла туга… Білий сум
В обіймах сірої зими.
Там вітер слово надломив,
Як я шептала: — Милий, ми…
Несу
Пелюстку слова в дощолиз,
А вітер віє, виє, в’є
Волосся в листя не моє,
І я забуду, що ти є…

Обліз,
Як місто в хмарах більмуватих,
Мій голос під зими саваном.
Що зараз в світі: вечір? Ранок?
Байдуже. Я питать не стану.
Як ховати
 Дощ понесуть в труні із вати
Снігів,
Я просто бути перестану,
Як біла туга, білий спів.

* * *
Цей день сумно-синій…
Мелодію чуєте?
Самотню й забуту,
Як свічечки голос,
Як плач солов’їний,
Стара колискова…
У дзеркалі вмитих дощем тротуарів
Барвисті як гомін пливуть парасолі.
І тулиться знічено листячко голе
До поглядів сірих, до стовбурів карих.
Ми всі - черепашки, дощем заштриховані.
Смішний і сумний маскарад цей невдалий.
Дощу не під силу обмити фарбовані
Зі слів і усмішок у душах вокзали…
А день сумно-синій
В тривожній гармонії
Тікає, спіткається
І забуває,
Що десь розлучаються
Зім’ято-болісно
Такі безпорадні
Без масок
Двоє…

* * *

Порізані вени мрій
глухого серпневого літа.
Лиш як душа дзвенить,
можеш писати (жити).
Душа ж зависла на цвяшку:
упасти а чи злетіти?
Ніяк не вдається дня
спіймати прозору нитку.
Розмотується життя
клубок. Чи кінець вже видко?
Порізані вени мрій.
Вимріяне — мертвінь.

* * *

А душі зникають,
як вітер в зіницях.
Повільно. Невпинно.
Так страшно

на мить
у собі
зупиниться
і голосу вітру не чути.
Вогонь догорає.
І тліють жарини,
все глибше
у себе
ховаючи
світло.
І вже не знайти,
не дістать,
не зігрітись
тим попелом сивим.
В холодному дзвоні дощу
кам’яніє
дихання печалі.
Глибінь темно-синя.
Ні зірки. Ні свічки.
Лиш гострі осколки
дзеркальні.
У ніч з павутини
ти двері відчиниш —
осколок душі
проткне мені серце
і тінню крізь очі
розтане у ніч.
А лишиться холод
і вікна без свіч.