"Поетичні майстерні" - Михайло Снежик Бібліотека авторів нашого видання


Михайло Снежик

   Написати листа

* * *

1
На березі озера срібного
Богиня воді усміхалася,
Волосся торкалася мідного,
Пір'їнами вій милувалася...
2
Рікою гарячого олова
Ковзнув я до неї по травах,
Вінок опустивши на голову,
Вчинив на красу німфи замах...

Суничні уста доні Хаосу,
Прикрив поцілунком каленим.
Й осанну промовивши Еросу,
Пішов собі лугом зеленим.


* * *
Банальний зал, банальні інструменти...
Невже це втілить музику в життя?
Невже поставлені будуть акценти
На тому, що є смерть і що - буття?

Хвилина тиші й спокою безмежна,
Вона вмирає вічно, як людина.
Дощу краплини дуже обережно
Її вбивають протягом години -
Так перші звуки гнітять мою душу,
Так музики початок напливає.
Страждання я життям зробити мушу
І поспішати. Ноти не чекають:
Вони наповнили акордами безодню,
Полинули до мене водопадом.
Не врятували втечі спроби жодні -
Я впав від блискавки, побитий градом...

І знову тиша - смерть і воскресіння,
І грому ехо в серці затихає,
Шукаю десь від повені спасіння,
Яка безмежну силу набирає,
Щоб на Олімп підняти, на вершину
Блаженства вічного і скинути в Тартар,
Де мою душу муки не покинуть...
Там буду над всіма глухими цар.


Дозвольте вмерти в залі, не встаючи,
Мізерність щоб не бачити свою,
Не чути звуки ці божественні, гнітючі,
Думки покинути, що згинули в бою.

Ця битва з Бахом - моє вічне Ватерлоо -
Назавжди скорений, загарбаний навік,
В житті не маю й часточки німого,
Є тільки музика - мій первородний гріх.


Конкурс №2. Осягнення любові.

КРИВІ ДЗЕРКАЛА
(Спотворення любові)

I. ЕГОЇЗМ.

                               "Себе самого відцуравшись
                               перестрибнеш за власну тінь -
                               й воістину до свого сонця."
                               "Так мовив Заратустра" Ніцше

Галерея безсмертних шедеврів...
Там існують лише ідеали;
Наче військо
                        в процесі маневрів,
Марширують блискучі похвали.

Як вино молоде, тішать серце,
Та в надмірі
                      приносять лиш горе -
Щерблять душу, мов шаблю у герці,
Поглинають, мов айсберги море...

Море ж висохне, стікши в краплини
Кислоти, що розчинить майбутнє...
Бог
       самотній,
                            в подобі людини,
Доживе свою долю ледь чутно.

II. КОХАННЯ

                            "Багато трапляється скороминущих
                            глупств - і їх коханням ви звете..."
                            "Так мовив Заратустра" Ніцше

Серед богемного екстазу
Народжується почуття,
І так, неначе нехотя,
Доводить голову до сказу.

Воно улесливо, мов змій,
Охоплює частини тіла,
До здивування, так несміло
Встановлює там деспот свій.

Солодке рабство, непомітно,
Їсть душу, наче хутро міль,
На рани посипає сіль,
Слова говорить непривітні.

Байдужа смерть вселяє страх -
Тож самогубство неминуче...

До болю у очах, разючі
Свічки мистецтва на гробах.

III. СПІВЧУТТЯ

                              "Сказав диявол був й таке:
                              "Навіть у Бога своє пекло -
                               в Його любові до людей."
                               А ще, недавно, чув як він
                               казав і так: "Бог мертвий.
                                                                            Через
                               те співчуття до них помер Бог."
                               "Так мовив Заратустра" Ніцше

Рятувальний круг із золота
Тягне душу в безодню бажань,
І пір'їна жорсткіша молота,
Гладить серце без зайвих питань.

Сильні гинуть
                         заради немічних...
Вільні борються
                           за рабів...
А народ убиває правлячих
Для годівлі брудних низів...

Всюди стогін і сморід
                                       падалі,
За яку так страждали
                                         Ті,
Що у розквіті духу падали,
Прославляючи біль в житті.


* * *

Усміхнись мені антиневинністю,
Подаруй напівзбочений світ,
Не вважай мою хтивість злочинністю -
За стрибком чередує політ.

У здоровому мертвому спокою
Деградує блаженне крило,
Не вважай мою хтивість морокою -
Де коріння, там завжди стебло.

Ти не знаєш, що буде у темряві,
Та напевне загубиш мене,
І майбутнє в порожньому череві
За фригідність тебе прокляне.


НЕ ДИТИНА

І не день, і не два
Вже болить голова,
І не бачу кінця, я - дитина.
Тут і зараз живу,
Гру не хочу нову,
Вічність - щойно минула година.
То вона вже була?,
Як же швидко текла;
Це тепер, а тоді нерухома.
Незворотній фінал,
Перероджений шквал
Роздуває мій дім із соломи.
Я прямую у рай,
Клич: "Давай помирай!"
Ледь доноситься, ні вже лунає.
Може марно живу,
І почати нову;
Може там щось цікаве чекає.
Я недавно почув,
Що дитиною був;
Лише вчора почав помирати.
Тільки день або два
Вже болить голова,
І не знаю, що завтра чекати.


* * *
Хто пам'ятає мокре небо,
І чорний вигорілий сніг,
Тому забити двері треба,
Зелом засіяти поріг.
Байдужість падає повільно,
Спиняє вітер, сушить дощ,
І, тимчасово божевільний -
Не шумний клен, а тихий хвощ.
На поміч кволому бажанню
Приходить немічний порив...
Якби я був єдиним Богом,
Ніколи б людства не творив.


ІЛЮЗІЇ

Тихо співає щасливий годинник,
Певний у тому, що створює час;
Добрий від віку, старенький будинок
Вірить у сон, де народжує нас;
Кожна калюжа себе запевняє
В тому, що сонце - дитина її.
Сонце висушує, час зупиняє,
Перебудовуєм стіни свої.


ЗУСТРІЧ

Ми йдем у рай усміхнені собою,
Назустріч хтось, хто творить ворогів.
Той бачить сон, де втомлена ти мною,
А я в тобі руйную сотні слів.
Чекає хтось надією на виклик.
Ми - не боги, і мислимо життя.
"Навіщо бій, коли до щастя звикли?
Навіщо подвиг?", - я його спитав.
"У когось є, комусь воно потрібне", -
Сказав, душі позбавлений поет. -
"І ні на що так мрії не подібні,
Як на холодний вицвілий портрет".
Ступити в думку він мене примусив,
Поміряти ідейну висоту -
Я впав у відчай, щастя своє зрушив,
І виплюнув, спіймавши на лету.
"Навіщо сумніви, коли усе прекрасне?", -
У відповідь я кинув це нове. -
"Ти - щось таке, що навіть не нещасне,
Не зле, не мертве, але й не живе.
Ти прагнеш бути покровителем нещасних...
Приреченими правити людьми,
Народжуєш дітей повсюди власних.
Насправді, ти - ніщо, і вільні ми.
Бажання я не маю сперечатись
Із тим, чого нема і що не є,
Мені не треба дозволу питатись
Бажати, що у сутності моє".
Забувши про миттєву перещкоду,
Ми йдем у рай усміхнені собі,
А хтось для чогось лиє в річку воду
Із бочки, яку тягне на горбі.


ТИ НЕ БОГ

Ти не можеш усе осягнути,
І повз пекло потрапити в рай,
І до себе любов привернути.
Ти - не Бог; що існує, приймай.
Межі волі такі всевідносні,
А свободою править кордон.
Пошук знаків, які доленосні, -
Ось твій вибір чи вибору тон.
Не хвилюйся і не переймайся:
Все отримаєш в дар, а чи ні?
Як гориш, то води сподівайся,
Коли мокрий, назавтра в вогні.
Незважай на сокиру у спині,
Придивись - це у грудях любов;
І у кожній наступній годині
Всяка смерть - це народження знов.
Ти не можеш усе осягнути,
І повз пекло потрапити в рай,
Але істину мусиш збагнути:
Ти - не Бог; що існує, приймай.


КОХАННЯ

Душу -
На гілку як грушу,
Очі -
На тіло жіноче,
Серце -
У брудне відерце.
Мила,
Ти б трішки спочила.

* * *
Мешкають в моїй уяві
Ліві, центристські та праві,
Всі вони ніби з кераміки
З домішками органіки.

Дуже щаслива сімейка,
Потяг шкода, що на рейках.
Я у них - втомлений спалах,
Швидко біжу, та по шпалах.


Розлука

Багато є,
Чогось бракує -
Мабуть моє,-
Я так міркую:
Це щось далеке,
Та дуже рідне;
Це не лелеки,
А щось подібне.

Дороги шум
Не забуваю,
І вперто сум
Собі співаю...
Банально так,
Але правдиво.
Я не дивак,
Я хочу дива.