"Поетичні майстерні" - Василь Стус хостел киев центр . плівка
Легенди нашої Поезії



Василь Стус          




* * *
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976


* * *
Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
О любі славні легіні, пустіть,
пустіть мене, пустіть мене, кохані...
Гуляють козаки, танцюють п'яні
і тільки небо звогнене кричить.
Прив'язана за коси до сосни,
мов немовля - за білий біль біліша
потріскувала навіжена тиша,
а надокіл, як божевільні сни...
Пустіть мене, о любчики, пустіть,
о відпустіть - додому і до мами,
луна гуляє - темними лісами
та божевільний Пан-Господь мовчить.
Луна гуляє - промовляє крик,
луна гуляє - та ніхто не чує,
ніхто не озоветься, не врятує,
бо ж білий світ давно до крику звик.
Горить сосна - од низу догори,
горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
і злива, злива йде вогненно-чорна
ось-ось її всю полум'ям огорне
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
сосна палає - од гори до низу,
йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
у хижому вогні - свіча - горіла,
о як та біла білота болила,
о як болила біла білота!


* * *
Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9 червня 1972
* * *

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

жовтень 1968


* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп -
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

жовтень 1968


* * *

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.