В Ляшкевич. Майстер-клас сучасної української поезії

ЕЛІЗІУМ

           

НЕЗНАЙОМИЙ ШЕВЧЕНКО


      В. ЛЯШКЕВИЧ
Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербургського скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка теж належить до цієї славної когорти, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.

Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"

(Витяг)


V. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.

"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгардта не ким небуть, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюлов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербургському вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федір Петрович, заняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович - художник -гравюрист, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь свободного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифирамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте, Тарас Григорович, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядаюче начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петро Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу зазбирався. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...
Нарешті петербуржські пристрасті довкола Шевченка стихли і він занявся любимою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій до голосних прозвищ, уже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.

Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і звично, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній нетопленій майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пан барон Петро Карлович!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на грудях свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє несу... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петро Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петро Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти на Мангишлаці хоча би пять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петро Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгука в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволенності. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, любязний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не могу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо потихеньку, полегеньку до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комода, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племянник, за допомогю ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас получиться.
- Я вам вдячний, пане бароне Петро Карловичу. Це і направду мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не пью. Прощавайте, Петро Карловичу!

Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петро Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...




                                                                    Rambler's Top100