"Поетичні майстерні" - Ляшкевич Володимир | "Кінець древності" - "Бену" 'Кінець Древності'
        Художник - Девід Робертс. Руїни. Частина І: 'Дім Сонця'

Я тут! Я тут. У браму стукочу
до Правосуддя. Стати перед Ним.

Я підступив довершеною тінню
щоб стало й Правосуддя перед тим,
хто полюбив Його. Я тут! Я тут!
Ступаю в Правди й Правосуддя Дім.
Цілую землю прямо при Порозі -
перед покоєм Суду. Я вже тут.

Привіт Вам, о Владики, Праві Судді,
привіт Тобі, о мій Великий Боже,
Володарю Двох Істин!
Я прийшов
до Тебе Повелителю. Я тут.

Я званий бачити Красу Твою!
Бо відаю Тебе, я знаю Ім'я!
Я знаю імена сорока двох
богів, що стали біля Тебе поруч,
у неозорому Дворі Двох Істин,
злочинців поїдаючи останки,
і смокчучи кров грішників у день,
день Судний, перед Сутністю Благою.

Владики - Правду Вам несу.
До Вас
іду зі справедливістю,
для Вас
несправедливість відігнав і знищив.
Я не казав брехні.
Я не впадав у гнів.
Я не робив дурного.
Чистий я! Я чистий!

На слабшого руки не підіймав.
Не відмовлявся чути слово правди.
Чистий я!

Не перелюбствував.
Не кляв ані царя, ні батька свого.
Чистий я!

Не відбирав в дитини молока.
Не оббирав хлібів у вмерлих.
Чистий я! Я чистий!

Не причиняв зла людям. Я
не бив раба перед Лицем.
Не був причиною хвороби я.
Не був причиною я сліз.
Я не вбивав.
Я чистий! Чистий я!

Я не наказував вбивати.
Чистий я!
Не приносив нікому я страждань.
Я чистий!

Не підкладав ваги до міри і
не віднімав від неї я.
Не віднімав для себе й шмат від поля.
Не обманув й на пів кавалка поля.
Я не тиснув на гирі.
Не нахиляв коромисла терезів.
Не крав.
Не нехтував водою в час її.
Канали не перерізав.
Вод не забруднював.
Я чистий! Чистий я!

Я не псував оброблені поля.
Не гнав овець і кіз з пасовищ їхніх.
Не наносив худобі шкоди я.
Птахів богів у сіті не ловив.
Стада в маєтках божих не лякав.
В ставках, богам належних, не рибалив.
Я не вбивав тварин священних.
Чистий я!

І в місці Істини я не грішив.
Не доторкнулось моє ім'я слуху
керманича священного човна.
Паскудства не чинив перед богами.

Я не витягував припасів з храмів.
Чистий я!
Не умаляв приношення богам.
Я чистий!
Я не псував хліби богів.
Я не давав даремно клятв.
Я не гасив жертовного огню.
Я чистий! Чистий я!

М'ясних приношень днів не пропускав!
При виході не заважав я богу!
Я не паплюжив бога в серці своїм!
Я чистий, чистий, чистий я, я чистий!

І чистота моя є чистотою
величнішого птаха Бену , бо -
я ніздрі у Володаря Дихання,
Того, що всім життя дарує в день,
в день повноти у Оні Ока Гора,
в присутності Владики Кемет. Я,
зрів Ока Гора повноту у Оні!

Не станеться зі мною тут дурного,
у царському Дворі двох Істин, бо
я знаю імена усіх богів
- Супутників Величнішого Бога..."

...Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!
Зрю чашу з Правдою.
Гей, ви! Терези!
Не коливайтесь не туди!
О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь же супротивником ти перед
Божественною Владою, не важ
супроти мене, не розповідай:
"Ось що робив насправді, він вчинив це..."
Не накликай на мене зла!
Терези!
Замріть, не коливайтеся!
О, Боже…


 Художник - Девід Робертс. Храм в Абу-Симбел.
Фенікс

1
"Серед блакиті неба плинув Фенікс*.

Над прибережним спраглим суходолом
віддався теплій течії повітря
й напівдрімоті - звично безупинно
ковтаючи стрімкою тінню простір
у споконвічних мандрах вслід за Сонцем.

Велике Море простягнулось справа,
поверхню вирядивши в пасма ліній.
Немовби раз за разом горизонт
з украй набридлого зривався місця
та з примхи злої долі знову й знову
з’являвся там - із-звідки було знявся.

Не зауваживши суттєвість втрати,
ще звичну велич зберігали хвилі :
в стрімкому бігу гралися ковзанням
і насолоджувалися безмежним
простором - вірнопідданним своїм.

Сповільнюючись біля берегів,
оманливих ілюзій володіння
зненацька позбавлялись. Тверезіли
й за мить уже сварливі, аж до скону,
вгризалися в громади пітних скель,
й вмирали, - до збайдужених пісків
окремими сягнувши язиками.

А зліва, на багатих пасовищах,
між величавими лісами кедрів,
бродили табунами швидконогі,
збираючи в п'янкім роздоллі трав
улюблене - "для кожного своє",
чим залишали після себе й іншим;
і знались тіні дужі хижаки,
що начебто нічим не переймались,
та раз у раз із клацанням щелеп
знаходили в стадах смачну поживу.

Й картина ця століттями незмінна
являла врівноваженість і спокій,
вагоміший від спокою пустелі -
тривожної руїни з царства мертвих.

Аж ген, поміж зарослих скель, димами
означивши успішне полювання,
зібралися над закрутом ріки
двоногі, найстрашніші хижаки.

Все більше їх. В печері стало тісно -
снують між ям, набитих очеретом.
Кудлаті, вкутані у грубі шкіри.
Виймають із волосся паразитів.
І тулять до грудей малих дітей -
нічим не відрізнялись би від інших
численних хижаків якби не запах,
уміння управлятися з вогнем,
і незбагненна хитрість спільних ловів.

Та он позаду і вони лишились.
І фенікс, змінюючи швидкість льоту,
почав здійматись у вечірнє небо,
знаходячи черговий раз різницю
між тим, що бачить зараз і що бачив
минулого великого польоту,
як незначну, у порівнянні з іншим..."

Син Пераа, здається, задрімав.
Ходіння добре змучило його -
сидить недвижно, витягнувши ноги,
вколисаний неспішністю казання.
І жрець - немолодий аскет - підвівся.

Потрібно було взяти у дорогу
все, що зібрав учора: дивина,
прожив багато - назбиралось мало.
А ще, востаннє, треба покормити
котів і випустити з клітки птахів,
і зосередитися на дрібницях,
які постійно відкладав "на потім".

Останні справи видавались швидше
прихованим жаданням залишитись,
не покидати ці прадавні стіни.
Та що для долі - ці прості бажання?..

Жрець сумно посміхнувся і ступив,
одначе був зупинений негайно.

Хлопча його вхопило за одежу.
Підступно мружиться й питає - "Скільки?"
"Що - скільки ?" - у задумі своїй муж
не зразу помічає гру малого,
приховану під покривалом руку.

Дитячі пальці, зімкнуті докупи,
здіймають невелику піраміду
із кольорових візерунків саду.

-"Чотири" - навмання говорить жрець,
черговий раз милуючись з тканини,
донещодавно ткати так не вміли.

-"Ні! три! я два загнув! Їх три - поглянь" -
хлопча скидає сад, підносить руку
над головою, - "бачиш, ти програв!
А значить усього не можеш знати!
Як відаєш, що бачив мудрий Фенікс?!"

Аскет ледь грає кінчиками губ,
вертається на свій потертий килим,
уважно дивиться Аменхотепу
у спраглі, темно-карі, владні очі.
І зважує, бо бути обережним
і, одночасно, щирим - неможливо.
А особливо з тим, у кого дивний,
для царської особи, світлий розум.
Високий лоб, чуттєві повні губи.
І надто вже велика голова,
та й погляд заважкий, як для дитини...

-"О, сину наймудрішого з царів,
насмілююсь тобі розповідати
лише про те, про що мені казали
мої просвітлені учителі,
про те, що залишила у мені
старих сувоїв неминуща мудрість
і вибиті на камені послання.
Так, так, хто справді прагне знань, слова
порівнювати має з письменами, -
тому твоє бажання світ приймати
на власні очі зустрічаю радо..."

Та син Аменхотепа кривить носа -
читати ієрогліфи сьогодні
йому не хочеться. Він залюбки
пірне у хащі батьківського саду
опісля того, як задовольнить
своє бажання плинути човном,
що припливе за ним сюди невдовзі.

А поки він послухає про землі,
які ніколи не окинуть зором
ні сам, ні батько, може тільки Ра.
Велить жерцю розповідати далі.

2
"... Тож фенікс линув уві слід за сонцем,
байдуже відмічаючи різницю,
як незначну, порівняно із іншим.

З тим, іншим, поза обрієм далеким,
навколишню незмінність не зрівняти.
Як не рівняти цих двоногих з тими.
Ці - норовлять тебе дістати й зжерти,
гарчать, кидають уві слід каміння,
ті ж - люди, - плем'я бену вихваляють
і голови схиляють перед ним...

О незабаром моря береги
зійдуться до скелястих стін протоки,
а там, у різні боки розійшовшись,
морські направлять води до безодні
того нутра, що зветься океаном.
І обрій, наче хмарки штормові,
днем після, рідні обриси стурбують.
Ізнову світ довкола облетівши,
ніде не бачив кращих місць за ті,
де починав здійматися у небо.

Останнім часом фенікса проймала
туга по дому - сни, один в один,
прекрасно-звабні, чарівні видіння:
закинуті у океан шматочки
доглянутої старанно поверхні;
весна буяє квітами садів,
помірний вітер бродить поверх сходів
пшеничних, вимальовуючи знаки
своїх послань, таких недовговічних,
що не можливо їх запам'ятати,
не те що зрозуміти. Й не земля
внизу, попід натомленим крилом, -
розкішний килим.
Нескінченний тік
доріг - розбіжж'ям павутини - з міст,
заповнених живим тремтливим блиском
розкішних колісниць, поміж якими
сріблинки - вершники у світлих шатах...

Уздовж доріг то тут, то там зростають
охайними і строгими рядами
червоних, чорних, білих кольорів
будови, чепурні сади, поля -
аж до околиці лісів, де з селищ,
оточених міцним високим муром,
ведуть двоногих на роботу люди,
а гола, бешкетлива дітвора
навчається киданню гнутих палиць...

Ще далі - рівні лінії каналів
зі зграйками човнів між ладних суден
під білими сліпуче парусами.
Поміж каналів невеликі ріки,
повиті паростю кущів, дерев;
струмки, джерела - теплі і холодні.
І тут, і там зростаючі споруди
розніжених палаців, строгі храми,
у камінь вдягнуті ставки, озера.

Здається феніксу, що він вже вдома -
кружляє серед родичів над світом,
який їх привітав у дні минулі -
безмірну кількість поколінь назад.

Давно настільки, що з видінь найперших,
дійшли польоти в теплому тумані,
що підіймався з тріщин і ущелин
і солодко, неквапно паморочив...
Туман, - поза яким так відчувався
прадавнього обледеніння холод.
Такий самий, як нині, лютий холод.

Далекі обрії сіріли страхом,
покраяні згромадженнями льоду.
Лише тоді лід стале відступав.
Його відламки - талі та брудні -
уздовж крутих, високих берегів
тягнулися за теплий небосхил,
де прокидався грізний Океан.

Володар вод, розбивши панцир криги,
напружував отерплі дужі груди
і люто зиркав, множно пінив губи,
на твердь, яка нахабною дугою
від континенту витягнулась вдалеч.

А легковажний до біди оазис,
від гибелі у льодяних обіймах
порятувавшись і підземним жаром,
і теплими морськими течіями,
погордливо вимріював майбутнє
і в синє небо з осяйним Світилом
свій погляд направляв, а не на поступ,
невпинний поступ вод по кручам вгору.

Змивав прибій обілені кістки
прародичів могутніх, що не встигли
набути здатностей угодних небу.
А сонце милосердливо вдихало
безмежні сили в нові покоління.


3
Так розпочавшись потекли щасливі
часи для феніксів. І розправляли
вони міцніюче крило все далі -
понад зубами скель, вологим лісом,
рівнинами, над грізним тілом вод.

Безмежну кількість поколінь кормила
густа вічнозелена хаща плем'я
великими і ніжними плодами
з дерев пізнання і життя, як потім
назвали ті дерева люди. Тільки
в пору дощів плоди не визрівали,
і плем'я час цей проводило в мандрах,
у пошуках споріднених земель...

На жаль, плоди життя росли лиш вдома.
А сталі пошуки ввійшли у звичку,
чудову звичку - мандрувати світом...

А потім так приємно поділитись -
побаченим - і в пам'яті бездонній
старіших споглядати вік за віком
картини змін, що сталися в місцях
сьогодні інших, часто зовсім інших.
І образами цими наповнятись
на недосяжній висоті карнизів.
У споконвічних гніздищах своїх,
серед гарячих і химерних скель,
неспішно, сонно, владно прогортати
видіння зниклих у минулім далей,
збережених докладно сонмом предків...

4
Не так давно, у порівнянні з іншим,
коли ще було тепло, дуже тепло,
в околицях безмежного пралісу,
де Сонце плине в небі трохи вище,
спостерігати почали двоногих
що вперто сунули углиб пасовищ.

Здійнявшись з чотирьох на задні дві -
брели вони поміж великих стад.
Гуртом оборонялись, полювали,
в середині підтримуючи зграї
прив'язаність, турботу. Разом з тим,
подібно левам, гризлись безупинно
поміж родами, особливо люто,
до смерті переслідували тих,
що чимось відрізнялися від них.

І з часом перемогу здобули
над усією слабшою ріднею, -
одних загнавши в непролазні нетрі,
а інших вбравши у неситі шлунки.

5
Минали покоління й покоління,
не раз двоногі проходили землі,
де бену царювали, та ніколи
надовго не затримувались тут,
мігруючи невпинно за стадами.
Аж доки якось чудернацьке плем'я,
із тих, що були вищими на зріст
і звідусіль двоногими зганялось,
не наштовхнулось на пусту печеру,
колись давно там жили шаблезубі
гігантські кішки. Зайняли її,
та стали оглядатися навколо.

Вони остерігались, звісно, бену,
могутніших у всьому за прибульців,
одначе ті, що світом гнали їх,
були страшніші будь-якого звіра.

Крилаті ж із висот своїх звертали
на ті чи інші племена двоногих
тоді не більше царської уваги,
аніж на інших різних хижаків.
Грізніша чатувала небезпека.

Невпинно підіймаючись по кручам,
слуга слухняний долі - океан,
півострів, наче лист, валами хвиль
недобре зважував на слабину.
Диміли потривожені вулкани,
підмите водами плато здригалось
і стало осідало до пучини.

І бену, підкоряючись наказу,
що звично кликав у політ за Сонцем,
здійнялись в подорож свою в той рік
чомусь раніше. Вже за горизонтом
пройнялися страхітливим видінням
загибелі прадавньої землі.

Мінявся день на страшну мряку ночі,
розірвані кидались в небо гори,
вогонь потоками розкраяв твердь,
а уві слід вогню помчали хвилі.
І проковтнули світ стражденний води.

Дочитати главу "Бену" до кінця"

6
Залишились на щастя острови -
малі сліди величніших часів.

Вони задовольнити не змогли
чисельне плем'я ситною їдою
і стало бену менше, значно менше...

А доля, відвернувшись від одних,
потрафила, здавалось, недостойним, -
з небагатьох, що вижили в потопі,
двоногих, розрослося дуже плем'я,
яке вже не можливо порівняти
із родом вічно гнаних втікачів,
що було тут колись знайшли притулок...



      


Читати далі
Повернутися до змісту

Всі примітки

ПРИМІТКИ:

Приведений текст основується на 125 главі "книги мертвих". Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") - умовна загальна назва папірусних сувоїв, котрі супроводжували померлого в його мандрівках по загробному світу. Окремі формули з яких відносяться до глибокої древності і знаходять паралелі в "Текстах саркофагів" кінця III тис. до нашої ери. Численні тексти подібного роду зустрічаються в гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 - 1085 роки до Р.Х.).

Дві Істини - ім'я богині справедливості Маат в подвійному числі. На Великому її Дворі звершував свій суд Унефер, буквально "Блага істота", епітет Осіріса, Усера.

Сорок два бога - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів давало магічну владу над ними.

В місці Істини - в храмі чи некрополі.

Бену (др.єг.) - древнє єгипетський міфологічний образ священного птаха,
уособлюючий сходяче сонце, прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися біля 45000 років до Р.Х.

Володар Дихання - бог, даруючий життя; тут - Осіріс.

Он (др.єг.) - інакше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го ному Нижнього Єгипту. Знаходилося трохи північніше нинішнього Каїру.

Око Гора - було втрачено Гором в битві з Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор в жертву Осірісу, тим самим оживляючи його.

Владика Кемет - Владика Єгипту, - Пераа (фараон). Кемет (Та - Мері) (др.єг.) - дослівно "чорна земля" долини річки (Нілу), оброблена, люба.

Велике Море - Середземне море.

Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, - щоб не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".

Всі примітки