Поетичні майстерні - Ляшкевич Володимир | "Кінець древності" 'Кінець Древності'
      

Частина І: 'Дім Сонця'

 Художник - Девід Робертс. Статуї Аменофіса III.

Глава 3.
Змія



1
Далекий, ледь вловимий, шум з Ріки 
доріс до вкрадливо неспішних кроків.

Аменхотеп з полегкістю підвівся.
О запашна, блаженна тінь садів
і розуміючі усі бажання
без слів, і з дотику, служанки юні
так збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів і таїлись 
у заростях - побачити жінок.
Вони також приходили туди -
сміялися, купалися, співали.

Звичайно допікала комашня,
і повзали слизькі довкола гади,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не приходили
йому, втім як і всім, - хотілось стати 
дорослим, дужим, гарним і чимшвидше,
аби нарешті кинутись вперед...

І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина,
щоправда, в нього була, та недовго, -
чотири роки, як раптово зникла...

Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
вона відплила на човні чужинців.
Хтось із жерців Амона бачив те.
Немовби вирішила не губити
свої найкращі роки між руїн.
А ще і народилася не тут, 
і прагнула вернутися додому...

Напевно це було б і справді краще,
якби Вона від'їхала з купцями -
від того, що підказувало серце,
а серце розривалося - померла.

Минуло стільки літ, а серце тужить...
 
2
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на місці в шанобливій позі,
яка насправді говорила, що
закінчивши свої службові справи
на тому березі Ріки, тепер 
він не бажає витрачати часу.

Від вдягненого у просту накидку
і наголо побритого Раі
по-світськи відрізняючись вбранням,
косою, із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках і шиї,
і випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить 
на швидкі збори царського нащадка.

Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
 
Кушити , більш помітні в темних нішах
через жовтаві виблиски білків,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши храму на прощання
бряжчання золотих і мідних лат.
Відлуння щемко лине, затихає.

"От і пішли коштовності останні" -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає.

“Як, власне, і про тих, хто служить іншим.”
І, повернувшись, вглиб іде будови...


3
Старий храм Сонцю  вже віджив свій вік.

Без огорожі, сходів до Ріки,
напіврозібраний, втопа в піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.

Раніше осяйний і гордий - нині
запущений. Могутній обеліск 
з розбитим на кавалки “кришталем”,
понад пірамідальним кубом тіла,
що в давнину вражав сліпучим блиском
під зором Ра палаючої міді,
вже не одне століття позабутий.

Немов роками вибілений старець
засидівся на сонечку і спить, 
покинутий, забутий усіма,
вимріюючи сни про крила смерті.
І крила ці уже дзвенять в повітрі.

На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки 
утішити заупокійний храм
Аменхотепа третього  собою.

Старий повинен тихо відійти,
одежі слави прикрашають інших. 

4
Допоки жрець завершував прощання
син Пераа присів неподалеку
жертовника старого, що з піску
стирчав розвалом битого каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.

Породжені майстерними руками 
з німого валуна доладні форми -
розбиті, поринають в забуття.
Невже не має вічності на світі
і все що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік від храму,
а зараз що? –  могили і пісок.

Улюбленець царя зрить в далечінь,
за Річку, де полого вознеслись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глиби по відкосах...
- "На славу Пераа!"
- "На славу! Славу!..."

5
Наблизившись, Раі спостерігає
геть сірого від жаху охоронця –
змія піщана, мов перед стрибком,
здійнялась позаду Аменхотепа.

Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вдало скинувши її
з плаского каменю в пісок.
    Змія 
чіпляється до посоха і жалить.

Отрута невеличким кришталем
виблискує на дерев’янім дзьобі.

Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу здобич. Стражник стрімко
здіймає хетський  меч - яскраве сонце 
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.

Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
цих сплавів вдасться Пераа пізнати,
його печалить й марна смерть змії.
Дух втілений у ній тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць - розсіченого храму.

Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.

Наляканий Аменхотеп стоїть
в обіймах ошалілого вельможі
і мовчки дивиться на звиви тіла
так близько розташованої смерті.

6
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь  
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі окремо від води
нагадував розкладене шатро.

Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом на спільнім жовтім фоні.

Ядучі кольори нової фарби
повідганяли різну комашню,
яка роїлась звично при Ріці.
Хоча могли їх розігнати і
дими від запашних курінь, 
чи символи божественної влади,
що споглядали із хоругв і стягів. 

Аменхотеп, сановник і Раі
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
в зростаючу над балками з плоского 
дна надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. 
Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника, той врешті-решт киває.

Раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства -
хто просто борсається, хто пірнає.
Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби всміхаються, звичайно краще
штовхати човен, ніж важке каміння.

7
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
В корзину свою втиснувшись, прислужник
дає накази - з носа на корму,
де на готові вже застиг керманич. 

Раби здіймають над водою весла. 
Проходжуючись верхом надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон, 
і зарослі неспішно відпливають.

Являють сіру кішку на гладкому
обвитому травою валуні.

Присутність кішки видає білявість
грудей та граючий нервово хвіст.
Вона прийшла прощатись із жерцем, 
та в поростях акації бентежить 
її, сердито скрикуючи, одуд.

Із-під темно-зеленого листа
оранжева чубата птаха стрімко
летить донизу ледве дочекавшись,
коли човен з людьми відплине далі.

Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.

Спокійне плесо Річки обіймає
з весельним гамом ковзаюче судно.
Громада храму дужо виростає 
понад гущавиною хащі. Плине,
немовби слідом, іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним Раі
не зразу помічає, як царевич
підходить й ніжно тулиться до нього.

Зітхання хвиль при березі гойдає
папірусів тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками 
колось, вони, стрункі і граціозні,
немов придворні в париках, кивають
всерозуміючими головами вслід.


      


Читати далі
Повернутися до змісту
Всі примітки

ПРИМІТКИ:

Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.

Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).

Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.

Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.

Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)



Читати далі
Повернутися до змісту