Поетичні майстерні - Ляшкевич Володимир | "Кінець древності" - Атлант 'Кінець Древності'
      

Частина V: 'Повернення'



Глава 2. 'Атлант'

1
Раі стоїть серед сумних руїн
колись прекраснішого в світі міста.
Біля зруйнованого вщент палацу.

Гірська долина, видно, неспроможна
дивитись на відкриту домовину,
і з року в рік затягує руїни
багнюкою розмитих лисих схилів.
Що не забрали нові поселенці
ховається потрохи під землею.

Ось півзруйнована стіна з малюнком
морських зірок, молюсків, восьминогів.
Чому її, як інше, не розбили,
не взяли на будову нових селищ?

"Все дуже просто - тут живуть злі духи."
Жрець різко повертається і бачить
позаду себе незнайомця в білім.

Волосся вигоріле, зовсім сиве.
Людина посміхається чи так
у неї просто витягнуті губи.
Лице у зморшках, та не зсохле. Погляд -
ясний, чіпкий, колюче неприємний,
здається для Раі таким знайомим.

"Кого і що не зменшує Одвічність?
Ось Мінос думав, - він навіки тут,
і де він зараз, де?" - людина зводить
угору очі, оглядає обсяг, -
"Хіба невидимою бродить тінню,
та й то не поряд, я б його відчув...

Ось так Раі, - о, зви мене Атлантом,
а ще, - заклич бо Са, - потрібно йти.
Ген, бачиш там, удалині, на гребнях
блищить вітрило, - то, як кажуть в Кемет,
ахайва плине. Будуть незабаром
шукати вас, аби в полон узяти.
Хтось із місцевих видно розповів.

Ти у полоні був у них колись?"

Раі взирає на Атланта, - дійсно,
він бачив вже оцього чоловіка.

"Звичайно бачив, батько твій дотепний,
не раз мене запрошував до себе."

Раі стискає голову руками:
-"О зупинися, ти думки читаєш?!
І хто ти, - хто?"
- "Наш Са прийшов, ідемо!"

2
У кам'яний тунель, що вів угору,
нарешті проникає денне світло.
Атлант кудись ховає смолоскип
й веде Раі і Са вслід за собою
по череву широкої печери.

У отвір в стелі проглядає небо.

Подальший шлях впирається в стіну,
та це Атланта видно не тривожить, -
він різко змахує руками й враз
каміння розсувається. За ним
в сліпучім сяйві виринає зала.

Високі вікна дивляться в долину -
покриту височенним гарним лісом, -
на вертикальні стіни сірих скель,
що поруч свій закінчували зліт.
Са дивиться туди і з переляком
сахається, всю височінь узрівши.

Атлант веде їх плетивом кімнат,
знайомлячи з обителью своєю,
розповідає різні дивні речі.

"А Мінос захотів в палаці жити,
хоча попереджав його - дурне,
як поєднатись можемо з дикунством,
та забажав він слави, бути богом.

Чим тут йому життя поганим було?
Ні, знюхався з правителями Кносу,
тоді ще зовсім бідного містечка,
війну почали з іншими царями.

Погратися захтів, - мале дитя.
Й погрався трохи - у державу грізну,
у човники, в загарбання, в будови.
Й догрався, зупинити закортіло,
вали морські невиданої сили,
аби його творіння не пропало.
І що? Куди подівся? Потонув!
Бо забажав утрутитися в справи,
яких не можна було зачіпати!

Однак це схоже наша спільна доля."

3
Атлант, немов про щось згадавши, погляд
затримує на непримітних дверях
і звідти незабаром випливають
дві гарні жінки. В кожної в руках
підноси срібні, на підносах чаші
з паруючими стравами.
"Знайомтесь,
це Майя, це Марія, - мої милі
турботливі, сумуючі красуні.

За чим сумуємо, - за юнаками?
Далися вам ті дикуни, дивіться,
кого я вам привів. Ідіть до нас,
сідайте поруч з нами і розважте
усмішками Раі і учня Са,
й мене, старого схимника, також."

4
Раі вже перестало дивувати
всесилля старця і незвичні вміння,
і навіть необхідність бути гостем.
Довкола чудеса, холодні, спраглі,
в яких не видно жодної потреби,
а в голові сліди думок забутих...
Його печалять образи жінок
ув'язнених у клітці золотій.
Марія й Майя - дивні імена.

Хитрюга "схимник" опускає хліб
в підливу і рукою робить жест,
немов йому ураз забракло слів, -

"А як собі без них я раду дам?
Без них Раі я зовсім дичавію.
А так розповідаю їм казки,
та і вони мене, здається, люблять.

А як стають невтішними конечно,
то я їх відпускаю геть, на волю.
Така природа ж бо, - жінки повинні
дітей народжувати для героїв,
і плакатися з-за дурної долі, -
інакше ж так нещасні - без страждань.

Думки читаю їхні, як твої,
тож вчасно бачу, де у них болить.
І доливаю щастя, забуття,
аби минуле їх не турбувало.
А потім пам'ять знову повертаю,
хоч згадки про мій дім їх покидають.
І так собі із року в рік живу.

Та ледве не забув, - їх називаю
старими іменами моїх предків.
І Майя і Марія - правда гарно?"

В Раі зринає думка, що в жінок
від слів таких з'явитись мали б сльози.

"Ні, не хвилюйся, - ти хіба не бачиш,
що я мовчу, і чуєш тільки ти."

Раі уже не стримує емоцій
й питає голосно: "Чи це можливо?"
Атлант всміхається, - "Чому би ні,
ми зараз близько, і мене ти чуєш.
Ось прадіди мої уміли більше.
Та ти і сам казав Аменхотепу
про таємниці головних жерців -
перебували там, де їм потрібно,
і мовили крізь будь-яку протяжність.
Чому тебе дивує це тепер?"

"То значить ти, Атланте, з тих, найперших?
Та як ти опинився тут й навіщо,
що робиш довго так при цій руїні?"

Старий всміхається: "Куди спішити.
Поїш спочатку добре, - о, гляди,
як Са наш безтурботно наминає,
не думаючи лишнього окрім,
зажди, ні, вперше, вперше зустрічаю, -
не можу зважити його думки!

Воістину в нім те, чого не знаю.
А я повинен знати, я повинен
за межі заглянути мого світу...
Та є шляхи окружні, власне, ними
я думаю проникну в невідомість..."

5
Величний вечір золотить довкілля.
М'яке і полум'яне сонце тане,
пірнаючи в червоно-синє море.

Атлант показує на сонце пальцем:
"А думаєш Раі воно є вічним?
Чи сяйво інших зір?" - старий раптово
витягує із-під накидки руку.
На пальці мерехтливими вогнями
трьох різнокольорових камінців
виблискує коштовний дивний перстень.
"Згадав його? Колись було любив ти
за нього братися рукою…
Так,
звичайно упізнав. А пам'ятаєш,
як викупив тебе я у ахайви
і в Он, до храму, вчитися відвіз?
Я сподівався в храмі тім знайдеш
оте, що може втішити мене..."

Старий витискує з грудей повітря,
немов дихання втомлює його,
і знову поглядає крізь вікно, -
"А світло, бачиш, було біле, сильне,
а зараз червоніє і зникає.
Повір мені, хоч приклад цей не точний, -
та світло гасне у безмежній мряці.

О, думаєш, я проти бога став,
грішу на найчистіше, наймиліше?
Та що є бог? Ти - знаєш? Думав знаєш,
і звісно віриш, - розкажи й мені,
ми пошукаємо його довкола,
і раптом все ж знайдемо, ну Раі,
чого навчився покажи мені.

Старий уважно дивиться жерцю
крізь очі - хвилю, другу і відходить.
Замислено проходжується поряд
і каже: "Те саме, - одне і те ж.
Недосконалість, недоладні мислі,
ви всі - сліпе гілля, - не має плоду.

Чого я хочу бачити? Хіба
не розумієш, це ж бо надто просто.
Ось моє внутрішнє, набута сутність,
велика сутність - плід мого життя -
бажає жити вічно, чи не так?
Відкинемо оману чарування
і страшній правді глянемо у вічі, -
за що воздасться на страшному Суді,
як називаєш дію ти Закону, -
недосконалим і гріховним тварям?
А як воздасться досконалим, котрі
себе нічим таким не проявили?

Ти думаєш, що правду говорив
Аменхотепу чи його коханій, -
миленькій Тадухепу - Нефертіті,
як нині її Кемет величає?
Чи учню Са, коли оповідав
про бену і людей, події древні?

Ти думаєш прародичі у нас
були такі ж недоумки убогі,
і світ їх був на цей в цілому схожий?
Ні, зовсім ні! Плід взнавши пізнання -
вони отримали усе й відразу.
Зерно потрапило в найкращий грунт
і виросло над сонце, понад зорі...
Не стало недоступного - могли
навколо себе витворити все,
що, власне, й відбувалось, та з собою
таким величним, що було робити?

Не врятували здатності їх край.
А ті, що врятувались, чи вони
зробили висновки, знайшли дорогу
аби продовжити собі життя?

Ось думати над чим потрібно нам,
мені, - чи не останньому нащадку,
та і тобі, розумному жерцю!
Як перейти місток у нову дійсність,
якщо у цій усьому є кінець.

Не треба тільки стану сліпоти,
і віри у якусь там справедливість.
Довкола нас життя - дитя закону -
скажімо досягнув чогось - і далі.
Я маю бути впевненим в прийдешнім,
в збереженні здобутого себе.
Та ось не має твердості у мені.

Я звично бачу хід подій надалі.
Але сьогодні - жодної людини,
яка би бачила мене в майбутнім.
Хоч в тобі зауважив смутні згадки,
одначе геть якісь вони мертвотні...
До нещодавно було все інакше.

Одна надія - може Са побачить?
Са - ключ. Колись уже було зі мною
таке, як нині, - тут Раі важливо
змінити хід подій, творити долю..."

6
Раі схиляється до старця: "Слухай,
ти володієш надзвичайним вмінням
і жив, напевне, добрими ділами,
чого боїшся, уникаєш смерті?

Ти будеш Там, на золотім човні,
з великим Богом поряд царювати,
чи бути ким завгодно, як Достойний!

Лякає що тебе в обіймах смерті,
яка насправді вивільняє сутність?"

"А ти не зрозумів - чого боюсь?
Премудрості боюсь і всезнання.
Коли прадавні остаточно зникли,
намісникам залишились плоди,
причина неустанної жаги,
і невблаганної, гіркої долі.

Предтечі, знаючи усе на світі,
своє пізнання стале проклинали, -
намісники ж здобулись таємниці
супроти волі їхньої - предтечі
нічого вдіяти з цим не змогли,
а чи не забажали й відійшли.

Тож рід намісників повстав над світом.
І кожен з них, продовжуючись далі,
передавав оте прокляття іншим.
А як від спадку відректись, коли
крізь себе пропустив! Коли запізно!"...

7
"Ти хочеш запитати, чи предтечі
жаліли про навернення двоногих?
Ні, не жаліли, може і тому
мій любий Мінос став над дикунами,
аби знайти шпаринку у майбутнє.

Унефер? Сет? Ісет? Нефтіда ? Тот?
Тебе герої Кемет ще цікавлять?
Так, всі вони народжені у храмі
і були там посвячені в знання.

Могутній Сет загинув поряд, в Дельфах,
в розщілині відомій, де оракул.
Нефтіда та Ісет пішли з життя
у тузі по Усеру. О, вони
завжди були жінками - в першу чергу,
а ще пішли за братчиком своїм, -
ось хто дароване йому велике
ніколи не цінив. Повстав супроти
усього роду і сестер намовив,
аби отруту подали Старому.
І все аби робити власне царство,
мовляв, - вивільнюємо дикунів.

Померти в сорок літ, коли найменше
прожити мав би тисячі, - безглуздя.
Що встиг він на землі за сорок літ?
Яких глибин не досягнув? і Сета
спровокував на братовбивство. Доля?
Немов не знав, що Сет готує це.

Чи було воскресіння? Ти питаєш?
О, значить маєш сумніви у вірі?
Приємно це почути від ченця,
на перший погляд чистого, мов сніг.
Ти хочеш знати відповідь. Не знаю,
чому отак цікавить воскресіння
далеко не найбільшого з людей?!

О, звісно, це турбує твою сутність.
На жаль, тобі не розповім нічого,
бо знаю тільки те, що в цьому світі.
А прояви стороннього - суть справи,
які народжуються десь інакше.
Та і навіщо це тобі Раі?

Здається, літ три тисячі тому,
багато було, хто розповідав,
мов бачив, як Усер постав із мертвих,
проте ніхто із мудрих в те не вірив,
хоча й ходили образи неясні.

Якщо ж тебе цікавить моя думка, -
то воскресіння в цім гріховнім світі
не має змісту доказу Закону.

Якщо Закон існує й править світом,
яка йому потреба дивом чуда
доказувати свою всемогутність
усім отим, що й так живуть в Законі.
Виходить - Сам Собі Закон доводить?
А значить, що тоді Він не загальний,
раз бореться за владу понад світом.
Я справжніх воскресінь за сотні літ
не бачив, і хоча тіла вставали,
і рухалися певний час - ні слова,
ні погляду від них я не діждався.
Нам оживити не дано померлих."

Раі здіймає очі на Атланта:
"Але ви - люди, сили ваші - кволі,
можливо й для Великого Закону
не має визначення - воскресіння.
Та повстання із мертвих є щасливим
дарунком вірним від душі Усера,
подією збереження в майбутнім
сформованої сутності людської."

"Ти кажеш про збереження "обличчя"?
Про сутності подальше існування?
Якщо ти кажеш про шляхи життя,
то саме їх продовжити жадаю,
бо є шляхи і в другий бік, як розпад.

Однак, виважуючи "воскресіння",
скажи, - навіщо перейшовши в край
щасливий, нескінчений, благодатний
вертатися назад у сморід тіла,
безмірний цей гнійник людотварин?

Хоча у цьому був увесь Усер.
Йому могло таке прийти на думку!

Чекай Раі, а хочеш станеш й ти,
як боги знаючим, умілим, сильним,
що твій отой Усер, - лиш забажай
і завтра ти прокинешся щасливим!
О, ми, удвох, знайдемо ключ у вічність!
А ні, - забудеш все, що тут почув.

Ми візьмемо до себе Са. Цей хлопець,
коли згодиться, буде з нас найкращим!
У нього неймовірна власна сила.
Для чого народився він на світ,
як не для спадкування наших знань?

Не хочеш? Хай так буде. Проживеш
усього сотню літ і хворим старцем
зійдеш у прах земний і невідомо
чи матимеш дорогу в небеса.

І ти і я не певні у майбутнім,
яка тому різниця - скільки літ
до смерті проживеш? Ну як? Не хочеш.
Що ж будь у темноті, - там твоє місце.

8
Раі жінкам описує мандрівки
свої колишні, нинішні - із Са.

Марію й Майю так усе цікавить,
а особливо побуту дрібниці, -
що одягають нині в Уасеті,
які прикраси у вавілонянок,
смак страв, приготування і обряди,
якими різні дійства прикрашають.

"Однак, однак ти молодець, кефтіу, -
ввійшовши несподівано, Атлант,
підходить до Раі і дуже пильно
вглядається йому в обличчя, -
"Чи може я уже старий такий?
Як ти зумів від мене приховати
найголовніше? Це не справедливо!
Тебе я визволив колись від рабства,
а ти мені допомогти не хочеш!

Рятує нас дитяча щирість Са,
хоча, на жаль, і непроникний зовсім,
одначе, як гуляли нині лісом
мені про тебе дещо натякнув.
У вас була розмова нещодавно
про вигляд суші, чи то б пак землі?
І ти щось говорив про рівень знань,
про таїнство від Тота, ну ж бо жрець!
Я бачу тої наслідки розмови,
але чому не видно головного?
Так ніби маєш ти такі комірки,
куди потрапити я неспроможний!
Можливо маєш в собі володіння,
керуєш над якими несвідомо.

Ну що ж, попробуємо іншим шляхом.
Я розповім тобі цікаву річ, -
яку залишу пам'яті твоїй,
якщо її збагнути допоможеш.

Бач, милий мій, знання, - то ще не все,
я можу знати, та не володіти -
не усвідомлюючи всю вагу
скарбів - до особливої потреби.
Раі, як ти вважаєш, наш Творець,
чи там Закон, як бачу я Творця,
зробив нас із нічого? І для того,
аби ми після смерті спочивали,
чи, скажемо, - закінчувалось все?

Чи маємо початок і кінець?
Ми розмовляли нещодавно про
щось схоже, я тоді не придивився..."

"Хіба Атланте я суддя Творцеві?
Всього і бачу - безкінечний рух,
від меншого, простішого, угору;
ускладнення, випробування різні.
Спираюся на мудрість вчителів,
упевнених - Творцеві ми потрібні.
А чи початок і кінець існують?
У мене, думав спершу, був початок,
коли із мами вибрався на волю,
а потім зрозумів, що "я" - тілесне, -
зростання, пізнання, щоденні згадки,
триваюча з дитинства безперервність,
це ще не все. Буває відчуття,
немов вбираю сили невідомі
і навіть сутності, і з тим росту,
а зовні, ніби навпаки, сивію.

Не думаю, що є кінець шляхам,
бо не сліпий я, бачу старість - зрілість,
готовність до подальшого, я вірю..."

Атлант всміхається, - "Що ж, дуже добре!
Хай буде від простішого, нехай.
Ми спробуємо, що таке подальший
рух уперед з тобою зрозуміти.

Поглянь, Раі, від нас лягає тінь, -
на цій підлозі є чимало тіней,
ось ти собі на хвильку уяви,
що є життя від нашого простіше.
Таке собі велике існування
на площині, простенькій площині.
Не тут, звичайно, біля нас, десь інде.

І в них є правила, свої закони,
своя мораль, і погляди в майбутнє...
Але візьмемо їх листочок в руки,
оглянемо їх площину життя,
подивимося знизу і згори -
картини протилежні задля нас -
не має значення їх напрям, вибір,
нема добра, чи зла - усе залежить
з якого боку на листок дивитись.
Ось звідси бачимо - повзе тінь вліво,
а з того боку - навпаки - направо.
Що є для них морально - рух куди?
Куди б вони не рухались, для нас,
для світу вищого - це все одно.

А що для них вперед, життя подальше?
Якщо ускладнення, - то зліт стіни,
яка з підлогою укупі творить
для наших тіней об'єм, - третій вимір.
Та їх тіла є тінями плоскими,
чи можуть тіні жити в нашім світі?
У нашім безконечно кращім світі?
Отож опісля смерті і стає
для них доступним перехід сюди,
народження в новім, об'ємнім тілі?

Я відчуваю, думаєш про те,
чи зберігають ті істоти сутність,
а раптом ні, - тоді це повна смерть,
безслідне знищення!
Буває різне.
Ти й сам здогадуєшся. Кожен має, -
що своїм існуванням заслужив.

Давай іще простіший світ знайдемо, -
скажімо, лінії прямої простір.
І безліч крапок бігають по ній,
бо в них життя таке, яка нудота!

Чи є і ще простіше? Так, звичайно,
але щоби про них розповідати,
потрібно геть змінити форми зору.
Та й нас цікавить інше, як здолати
свій світ тіней, - ввійти у обсяг більший.

Якщо зростання правило, Раі,
то як зрости, зберігши свою сутність,
як кинути плоский і нецікавий
лист заскорузлого життя тіней?
Заволодіти чим аби повстати?"

"Атланте, - все що ти говориш - дивне,
самі знання, як бачу, не спроможні
тобі допомогти, хоча задача,
яку рішити хочеш, та ж сама,
що в нас усіх, не знаючих багато.

Проте, я допускаю, що в майбутнє,
якщо воно таке, як кажеш ти,
багато з нас постійно потрапляють.

Що є в цілому спільним для світів,
тобою намальованих майстерно,
що якістю є справжньою, Атланте?
Подумай, що всесильним цього світу,
тобі й тобі подібним заважає?
А, скажемо, учителям моїм
не було і не є на перешкоді.

Чому не має рішення одного,
а будь воно - його ти певно знав би,
що є таким важливим і потрібним,
вагомішим за всі твої здобутки?

Поглянь на ці світи - від крапки - вгору.
Бо ж таємниці зовнішні лиш шлях
до головних, до внутрішніх, до себе!
А кожному, аби дійти до себе,
у першу чергу необхідна стійкість,
і якість кроків, необхідних кроків.
Можливо, не моральних для устоїв
конкретного листочка, та моральних
із огляду примноження життя
у собі, і навколо себе - якість..."

"Замри, засни, забудь усе, забудь!"

Атлант переконавшись, що Раі
в глибокім сні, схвильовано береться
ходити по кімнаті: - "Саме стійкість!
Звичайно, я це знав і всі ми знали,
але чи маємо її. Так. Так.
Від найпростішого угору шлях.
Чи крапка має стійкість, - ще яку,
ніщо її не зіштовхне з прямої.

Чи мають стійкість тіні площини.
Звичайно мають, - не таку, як крапка,
але достатню, щоби не хитатись.

У нашім світі менше рівноваги, -
повинні бути додаткові речі,
які урівноважують свободу.
Не знаємо про них, бо є вони
живим єством за межами об'єму...

Як перейти від крапки до тіней?
Всього лише - пройти свою дорогу.
Пряма, крива, як всі світи довкола,
початком і кінцем складає коло,
якщо ця крапка проповзла достатньо,
собою кривить, зрозуміло. В разі,
якщо ти не здобув, а зразу знаєш,
самі знання не скривлять безкінечність,
і треба йти, складати своє коло,
ваги із кожним кроком набувати,
і коло є ключем до площини.
Йому відповідає круг двомірний.
Весь світ тіней, і будь-яку його
істоту можна занести до кругу,
не гублячи при цьому її сутність.
Якщо є якісна вона, без дірок.

А рух подальший круга творить кулю.
Найбільш стійку у цьому світі форму, -
звичайно по відношенню до себе.
Цей перехід, - рух круга, рух до нас.
Рух визрілої якості крізь смерть...
Тому такі прекрасні всі істоти,
що тільки народилися.
Та як
тримірне, будь-яке довільне тіло,
зберігши сутність, формувати в кулю?
Аби подальшим рухом сотворити,
пройшовши через невмолиму смерть,
нову прекрасну, життєздатну форму
у світі значно більше нестійкому.
І знову сутності вага важлива,
обмеження по якості, без шпар,
по розмірам відкритої дороги…

Повинен стати я єдиним цілим!
Та розмір знань, уся моя пряма,
увесь мені відкритий світ - безмірні!
Я не пройду ніколи їх, ніколи,
не визрію ділами, не побачу
чи я є цільний, чи одні дірки...
Прокляття у знаннях безмірних, що
мені скроїли величезний обсяг.
Чи можу я до розмірів своїх
додати в цьому світі добру якість?
Це скільки тисяч літ прожити маю?
І що робити я повинен з цим.
Здається, я збагнув незрозумілу
ту заборону - пізнання вкушати,
я зрозумів суть вигнання із Саду.

Так це вони, предтечі, винуваті!
Це ж їхній злочин, їхнє покарання.
Й вони його мені передали!
Та може поступили по Закону?
І значить є надія? Та Закон,
Він обіймає крім життя і смерть...
Смерть теж зростає й косить згідно нього.
І в нас є право вибирати напрям,
куди іти, - мій вибір був невірний?

Де буде моя сутність після смерті,
невже й мене лиха чекає доля,
яка у вас, страждаючих, незримих,
химерних моїх побратимів, - голод
вас мучить і постійний розпад, ні!
Владики грізні, зараз ви не здатні
і запахи від їжі проковтнути..." -
Старий руками мацає повітря, -
"напевно пожираєте друг-друга?
Чекаєте на мене? навіть смішно,
я сам вас всіх... я виживу. Життя!
Потрібен час, я добре підготуюсь,
я буду бездоганно щільний тілом,
я рівновагу досягну у собі,
потрібно тільки знати скільки часу
у мене є, і що мене чекає.
Де Са? Я відчуваю він це знає!"

9
"Я нині дивний, - сам не свій," - Атлант
із усміхом киває до гостей, -
"давайте йти назустріч, з добротою
і розумінням на вустах, у серці.
На днях я таємницю осягнув,
і ви допомогли мені обоє,
отож я маю перед вами борг.
Чого ви хочете від мене? Може
старому буде це по силам нині?"

Раі та Са, неначе відійшовши
від сну тривалого, ледь очманілі,
переглядаються.
"Признайтесь друзі, мої хороми трохи надоїли?
Турбують вас дрібнички, і минуле
лежить на серці розсипом печалі...
О знаю, я позбавлю вас від болю,
від безпорадності перед вчорашнім.

Спочатку Са...
Раі - тривоги хлопця,
його невпевненість, самотність в світі,
сам розумієш, необхідні речі
для розвитку тонкого сприйняття,
але в надмірній кількості вони
хворобою обернуться. Ми зараз
повинні доторкнутись джерела
і витоки розчистити... Батьки?
Загибель їхня, несвідомий страх
перед повторенням, переплетіння
реального й надуманого потім...

Са - батько твій герой і мати теж.
На них не леви ждали біля річки,
а тільки люди, шестеро злочинців.
Ти бачиш їх оголені тіла,
покриті фарбами мертвотних знаків.
Вони жадають виконати волю
Амона-Ра озвучену недавно
жерцем верховним: "Чужоземці смерть,
вона в собі не прийняла Амона,
смерть і порушнику традицій - мужу..."
На головах злочинців маски левів,
вони гарчать і сіпають руками,
озброєні залізними кігтями,
і на ногах взуття із пазурами..."

Са незворушний, видимо Атлант
його зачарував, Раі кидає
благальний погляд старцю, той спокійно
киває головою, - "Чоловік
розлючено кричить прокляття різні,
в його руках з'являються ножі,
він кидає корзину й віддає
ніж насмерть переляканій дружині,
що за його спиною притискає
до себе немовля, дитина плаче...

Злочинці вже на відстані удару,
мужчина, ніби бачачи когось,
за спинами нападників, гукає
зраділо імена і зве на поміч.
Нападники на мить втрачають пильність,
а муж, присівши, стрімко робить випад
і робить по ногах їм круг ножем...

Три перші - ранені серйозно, інші
встигають відсахнутися. З кущів
розлючений виходить споглядач,
гарчить і шестеро з левиним риком
здіймаються вперед. Муж знов стрибає.
Ховаючись за спиною одного
з поранених, він держить оборону.
Одначе знову чути крик команди
і ніж метнувшись в різні боки, в'язне
в якомусь тілі. Блиски пазурів,
сплетіння ніг, голів, і рук, і крові.

Неподалік, в кущах сховалась жінка.
Вона спостерігає, на обличчі
у неї видно боротьбу. Нараз,
вона, мов вирішивши все, цілує
маля й кладе його в зелену гущу,
встає і йде на допомогу мужу.
Здіймає ніж і б'є ворожі спини, -
один раз, другий, третій. Споглядач,
до неї підібравшись, вибиває
із рук їй зброю. Жінка розвернувшись
здирає з нього маску й відчайдушно
нігтями драпає йому обличчя...

Усюди кров. Споглядача лице -
одна кривава маска, що з прокляттям
накази віддає. Із гущі плавнів
висковзує човен. На нього носять
поранених і вбитих, хтось в накидці
уважно прибирає всі сліди,
що свідчили би не на користь левів.
Невдовзі рух стихає. На траві
лежать останки чоловіка й жінки,
в кущах тихенько хникає маля,
і замовкає враз, тепло відчувши
батьків, яких вже на землі не стало...

Раі, це дивно, він сприймав їх Ка,
отримав щось від них, я відчуваю...

Нехай оце й залишиться у згадках, -
батьки стоять між ним і ворогами,
батьки перемагають і відходять
разом, йому подарувавши долю,
тепло і світло, - як й тобі, Раі?"

10
"Малий колись згадає, я подбав
і заживуть його дитячі рани.
Тепер Раі, подбаємо про інших.

Від тебе тут нічого не залежить,
не протидій мені, сприймай належно,
як неминучість. Про твоїх батьків
в минулому ми говорили вже,
забув звичайно, - ось вона, удячність...
Жартую друже, з ними в нас порядок.
Я обіцяв тобою піклуватись,
тому вони спокійно відійшли,
не стали рабствувати у ахайви.

Тебе з собою брати було гріх,
ти ще малий, незрілий, - жити й жити.
А я допомогти нічим не міг,
далеко надто був від них тілесно,
а був би поряд - вбили би й мене...

Просила твоя мати, щоб тебе
я не робив на себе схожим, знала
вона про мене й Міноса багато.
А рабства не прийняла би ніколи,
як, звісно, і твій батько. Щодо нього,
сьогодні це нелегко уявити,
не існувало виміру якогось,
упертий, як і ти, - не захотів
піти у владу, - "я проста людина, -
моя дружина, син, - ось моє царство,
це царство усередині, у мені..."
Сміявся з мене змалку, а з роками
жаліти розпочав, мов, "стільки ж часу,
як ти, Атланте, прозябаєш тут,
життя твоє би рухалося далі,
та ти не винен..."
Ось, Раі, - не винен,
так сталося зі мною, але в цьому
своя ріка, яка веде до моря.
І я повинен доплисти туди,
а не зігнити, здохнути в болоті.
Я - цар! Я - всемогутній! Й це болото...

Тож, про батьків, вони в останню мить,
вже прийнявши отруту, переможцям
віддали всі скарби взамін за слово
кривавого вождя. Тебе забрали,
і вивели з покоїв, ти не бачив,
як обійнявшись на прощання, двоє
перехитрили дикунів й померли.
А вождь уже і слину розпустив,
здавна жадав він матері твоєї
і страх як лютував, та було пізно.
А ще й природа знову розсердилась.
Ти дещо пам'ятаєш, чи не так?

То було гарне царство, гарні люди, -
сьогодні їм подібних не знайти.

А ось з дружиною твоєю все
складніше значно, хоч на перший погляд
ці складності, як подих вітру, -
учора з ніг збивав, а завтра буде
пригадуватися усе смутніше,
чи навіть позабудеться раптово.
Чого Раі не умаляє Вічність?

Людині ж необхідно забувати.

11
У сутінках кімнати дві істоти,
одна в накидці, очевидно, жрець,
а інша без накидки, гарні форми -
обличчя, шиї, талії, грудей -
це жінка, твоя жінка, мій Раі.
Вона зіщулилася на колінах,
пригнула голову і склала руки
на грудях, так неначе у молитві.

З пітьми за нею наглядає стража,
яка доставила її з темниці
розміщеної в підземеллях храму.
Якщо вона відмовиться й сьогодні,
назавтра її кинуть крокодилам,
після обряду кровної покори,
що розпочнеться ґвалтуванням тіла,
і не закінчиться, коли свідомість
відмовить їй, бо прийде черга духів.

"Смерть тілу стане щастям порятунку,
а Ка твоє залишиться на ложі..." -
говорить жрець, підходячи до неї.

Вона мовчить. Вже третій день підряд.
Вже третій день її шукають всюди,
але не тут, не в головному храмі.

Жрець підіймає руку, до кімнати
заходять люди, сяйво смолоскипів.
"При них питаю ув останній раз,
розкажеш ти про чаклуна і мага,
який вдягнувся в маску твого мужа,
який здіймає руку на Амона,
який накликує біду на Кемет?!"

Жрець вхоплює рукою за волосся
і підіймає голову їй. "Так" -
вона шепоче, і з очей течуть
останні недовиплакані сльози.
Жрець дивиться на неї владно й пильно,
ліниво робить знак і темні люди
виходять із кімнати: "Будеш жити"...

Раі, вхопивши голову в долоні,
хитається: "лице, його лице,
я хочу бачити його обличчя!"
Атлант протягує до нього руку:
"Ти заспокоївся. А знаєш звідки
отримав я ці образи, мій друже?

Це дуже просто, щоб когось знайти
достатньо тільки вголос запитати
"ти де"? або, у випадку мовчання,
питатимеш - хто бачив, чув про "того"?
Ця мить прийшла Раі, скажи, що згоден,
і твоя помста знищить ворогів.
Собі не уявляєш скільки крові
вони вже випустили, скільки пустять.
Їх треба зупинити..."
"Ні, Атланте...
Помститися жадаю, та ціна,
твоя ціна надмірна, неможлива..."

Старий примружився: "Ось так знайшов
я стражника, що був присутній там.
Я міг би досягнути і жерця,
але це твоя помста, а не моя?
А може бути наша, наша спільна.
Розважливість і мудрість недоступні,
Раі, без нескінченого спокою
і разом з тим без відчуття себе
за межами тілесного - без краю
розлившись світом, небом, сонцем й далі
у витонченні власному без меж.
І все у тобі гармонійне, чисте, -
ти обіймаєш всі предмети, входиш
без труднощів у безмір вод холодних,
у жарку зчепність кам'яної тверді,
злітаєш із птахами, і відбитим
промінням радісним летиш... Усе це -
велике щастя - вимагає сили,
і спокій тут нам гарантує сила, ...
й самопожертва? так, самопожертва, -
віддай себе служінню..."
"Ні, Атланте...
не я себе зачав і не мені
вирішувати про самопожертву -
твоя ціна надмірна, неможлива..."

Старий всміхнувся: " Що ж, а хочеш знати,
що думала вона? Спитай про це
і камінь закричить тобі про жертви,
які складають люди тут і там
заради своїх ближніх, і любимих.
Вона згодилась свідчити на тебе,
аби не мучитися. А під ранок
стрибнула із човна в ріку. Ось так.

Ти хочеш знати, хто повинен в цьому?
Не бійся сили, що прийде до тебе!
Ти ж не боїшся користатись вмінням,
яке я дарував колись, - тепла потоком,
пропущеним крізь серце, йти по тілу...
Така дрібниця в порівнянні з іншим,
а скільки раз ставала у пригоді.

Ти хочеш знати, хто твій смертний ворог!.."

12
Жрець спить. Атлант і Са сидять в кімнаті
освітленій післяобіднім Сонцем.
Жінки співають, наче діточки
майбутні їхні крутяться без сну.

Са в схимника питає про Раі, -
чому той спить, коли надворі день.
Атлант відповідає, - що втомився.

Й запитує у Са чи той не хоче
з ним жити тут і правити над світом.
Хлопчина каже ні, - він любить сад
і хоче з вчителем туди вернутись.

Атлант всміхається йому: "Це правда?
Ану давай-но в очі подивлюся,
там видно все, дивись на мене прямо…
Чи кажеш правду, чи жартуєш може..."

Са хвильку зачаровано стоїть,
зненацька сильно смикається і
кидається до сплячого Раі.

Атлант руками вхоплює обличчя,
й немов осліпнувши, бреде вперед,
аж поки не втикається у стіну.

Розбуджений Раі глядить на Са
нерозуміючим нічого зором.
Хлопчина скаржиться, що цей старий
йому зробив так боляче очам.
Жрець підіймається. Атлант підносить
безсило руку й каже: "Добре, добре.
Ми йдемо всі, напевно вже пора
нам розлучатися, зусилля марні...

Я пробував Раі, ввійти в малого,
аби побачити його очима світ
і зрозуміти, що зі мною буде,
чи є можливість, інший хід подій.
Але коли занурився я тільки,
щось звідти кинуло мене назад,
і відчуття були украй болючі,
як і побачене, вогонь, вогонь...

Не бійся за хлопчину, в нього буде
не зле життя... - забудете про все.
Жаль інший ти, ніж я, що батько твій...
Я винуватий, треба було змалку
його, тебе тримати біля себе...
Але хіба ви, смертні, цього варті?

Атлант здіймає руки - Са й Раі
раптово осідають на підлогу.
Атлант навіює їм забуття.
Навколо нього виринає світло.
Холодне сяйво блимає і гасне.

Жінки продовжують співати пісню,
немов не помічаючи нічого.

13
Атлант, немов статуя кам'яна,
застиг у роздумах і спогляданні.
Він дивиться через вікно донизу,
де четверо малесеньких комах
видніються серед підніжжя скель.

Повзуть, не пам'ятаючи нічого,
що зв'язувало зі старим Атлантом, -
"Минеться, виберуться незабаром.
О скільки раз повторювалось так, -
комахи прилітають, відлітають.
Що з того, що оці комахи інші?.."

Атлант пригадує сліпучий образ
побачений тоді в малому Са.
Світ неймовірний бурі. Все палає.
Крізь темряву йому у груди б'ють
сліпучі блискавки… "Це просто сон,
бувають сни такі... Ні, він ще встигне, -
сховатись, пережити, подолати.

Є підземелля, де його ніщо
й ніколи не досягне, - уціліє!
А там знайде дорогу і ключі..."



      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.

Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.

Мінос - легендарний повелитель, часів "Мінотавра".
Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.

Кіфара - острів Кріт, Міноське царство.

Аменті (др.єг.) - буквально "західний", термін вживався у стародавніх єгиптян для визначення загробного світу, царства мертвих.

Нефтіда - сестра Усера і Ісет, - богиня пустелі, неродючої землі.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки