"Поетичні майстерні" - Ляшкевич Володимир | "Кінець древності" - Частина VIII Глава 1 "Хамсин" 'Кінець Древності'
      

Частина VІII: 'НЕФЕРТІТІ'



Глава 1. 'СЕМНЕХКАРА'

1
Не дочекавшись роковин тридцятих
цар Ехнатон помер.
Геть зсохле тіло,
хворобами доведене до краю,
бальзамували і похоронили
в гробниці царській - поряд із дочкою.

Звичайно, відспівали перед цим
покійника в святилищі Атона,
як наказав він в свій останній час.
Та далі повернулись до традицій.
В прощальній церемонії в гробниці
вуста Усеру новому відкрив
цілющим подихом Гор-Семнехкара.
Хоч Ехнатон спротивився би цьому,
та так потрібно було за для влади.

Отримавши недавно зовсім титул
правителя країни й опинившись
із Ехнатоном й Нефертіті поруч,
лише сьогодні, після похорон,
він зміг себе відчути Пераа, -
однак таким його не всі вважали.

Прийнявши поздоровлення від знаті,
що з'їхалася до Ахатетону
зі всіх куточків Кемет, новий цар
пообіцяв служити і надалі
Єдиному Творцеві, йти шляхом
прокладеним раніше Ехнатоном.

Раі помітив, як по лицям ситим
ковзнула посмішка неприйняття.
Сьогодні в Кемет хочуть не любові,
а тільки переможної війни,
щоб володіння втрачені вернути.
А богом перемоги є Амон.

2
У Семнехкара на обличчі туга.
Раі розповідає, що у Оні
закрили школи за наказом Деді,
що знову виростає тінь Амона,
і він весь час проводити повинен
у храмі, бо дійшли чутки, що в місто,
приїхали із Уасету люди
із намірами темними, за ним.
"В одній землі Гошен усе спокійно, -
навчаються іще, і у шатрі,
за кочовим їх звичаєм , йдуть служби…"
Ваал, Астарта видається менше
турбують їх сьогодні, ніж учора.

Цар, вислухавши, каже, що тепер
повсюди видно змову: - "Наглядач
за храмами Амона - хитрий Ейє , -
жерцем верховним обраний таємно.
Святилища закриті відкриває.

Війська ж відходять від Ахатетона.
І Хоремхеб поплив до Уасету,
аби домовитись про спільні дії
з моїми ворогами. Нещодавно
прислав гінця, мовляв, на вірність клятву
давав він Ехнатону, не мені.
Покинути сьогодні радить трон,
бо завтра буде вже для мене пізно.

І Нефертіті те саме говорить, -
вважає, що спокійніше на трон
неповнолітнього Тутанхатона -
привести, ніж очікувати поки
правителі із областей кінцево
домовляться з жерцями Уасету.
Бо так ще можна втриматися нам,
і місто зберегти, могилу царську.
Про побудови інші вже мовчу,
бо як складеться далі і не знаю.
Війська пішли, я змушений був дати
для охорони Ехнатона стражу
із нечисленних власних охоронців.

А як і цих не стане, то відразу
сплюндрують тіло, пам'ять, все порушать.
Напевно нам потрібно Ехнатона
на інше місце перепоховати,
де не досягнуть вороги його...

Чи можу щось змінити я, Раі?
Чи маю опиратись зараз долі, -
життя дітей і Нефертіті класти
в підніжжі своїй впертості, сидіти
на троні до останнього? Потрібно
таке Творцеві нашому, чи Кемет,
бодай комусь у цьому злому світі?
Та відповідь, звичайно, знаю й сам.
Скажи лише - притулок де знайти
мені, щоби і далі зустрічатись
із Нефертіті, з друзями, з тобою?.."

3
Біля гробниці тиша, охоронці,
отримавши наказ, пішли до міста.
Сідає ніч. Здалеку чути крики
стурбованих птахів, виття собак.

Похмурі скелі зрять у далечінь
на тимчасову маячню живого,
і, певно, тішаться своїм покоєм.
Їх не тривожить час, а тільки дійство,
яке так заважає основному,
яке так заважає вкрай важливе
у собі пригадати, щось таке,
що надто схожим є на ворушіння,
на відображення в далеких водах
чогось вагомішого за уламки.
Ось-ось, здається, та ніяк, ніяк
і все виходить на одне - дрімати
і розсипатись, танути піском,
та жадібно вбирати кроки інших.

Жерців маленька група обережно
підходить до розміщеної в скелях
гробниці і без лишніх зволікань
приймається за нелегку роботу.
Загорнуті в тканину інструменти
в руках умілих глухо бубонять,
руйнуючи закладений камінням
прохід таємний до палат спочинку.

Невдовзі отвір зроблено й крізь нього
жерці виносять похоронні ноші
з труною в формі постаті людської.
Холодне сяйво місяця блищить
на візерунках золотого листя,
на самоцвітах, кольоровім склі.

Слідом за ношами несуть чотири
печальні вмістом вази з алебастру
і дерев'яну різьблену фігурку
малої дівчинки... Ось і усе, -
царя нема в гробниці. Він пішов,
тримаючи за руку Ка доньки.

Жерці дбайливо закривають отвір
і мовчки покидають місце смутку.

Лише один, найстарший, ще стоїть,
молитвою завершуючи службу.


4
Поблизу корабля жерців стрічають
вся в чорнім Нефертіті й Семнехкара.

Цариця припадає до труни
і плаче.
Семнехкара підіймає
її і пригортає до грудей, -
"Моя прекрасна, він не тут, - це тіло,
що мучило хворобами його.
Наш Ехнатон довкола, відчуваєш?
І донечки його скрізь відчувають,
бо гріє їх серця його любов."
Цариця, схлипуючи, припадає
і до Раі. Худе обнявши тіло
вслухається в спокійні ритми серця.

Жрець м'яко плине по її плечам
чутливими долонями і ловить
вологий придих повних ладних губ, -
вона говорить, що у нім єдинім
живе її минуле і майбутнє, -
проситиме Атона, щоб в дорозі
нічого їм не сталося лихого…

Раі стискає плечі Семнехкара
у ще міцних руках і промовляє, -
"Якщо настане час кидати трон,
невидимо для всіх приплинь до Ону.
У храмі Тота люд тебе забуде.
Та не забуде Бог і справжні друзі…"

5
Тримаючись за руки, Семнехкара
і Нефертіті тануть в темноті.

Раі глядить їм уві слід. З пітьми
поблизу нього виринає постать.
Людина у накидці теж глядить
в ту сторону, що і Раі. Затим
говорить: "Вчителю, повір, не знаю,
якби вона покликала мене,
чи все б не кинув, не побіг за нею..."

Нічний покій поблизу розтинає
легкий шум весел.
"Кожному своє" -
говорить старший жрець, - "їм зберігати
це світле місто, храм Атона, владу.
Вести маленького Тутанхатона
на трон й ловити учорашні тіні.
А нам займатися усім отим,
на що у інших завше мало часу.

Та це, звичайно, милий Ехнатоне,
якщо ти зараз слухаєш мене,
до тебе не відноситься, - я вірю
в безсмертя твоє, у твоє життя, -
бо даного тобі не змарнував."

В Раі перед очима постають
картини незабутні, і печальні -
він і Аменхотеп сидять на теплім,
ще не пожовклім очереті. В небі
ці самі зорі світять, що і зараз.
В очах у хлопчика їх відбиття,
як відбиття майбутнього шляху,
яким уже пішов він незворотно…

"Оберігаючи твій прах роблю
я тільки те, мій любий, що повинен.
Цариця Тейє, думаю, не проти,
що рідний син приляже біля неї,
та і онучка їх обох потішить".
Жрець видихає важко і говорить
уже до постаті побіля себе, -

"Мій Са, невдовзі ми, обоє, знову
побачимо минуле, - береги,
які востаннє бачив ти дитям.
Та чи знайдемо знову в тих краях
те, що було нам щастям, гріло серце?

І що, повинні думати ми, ніби,
немає там ні радості, ні щастя?
Отак і з Нефертіті... Тадухепу
твоя залишилася у минулім,
і звідти тішить радісним промінням,
але любов, це смак життя живого,
з ним глибше й глибше осягаєш сутність
нового дня, нового у старому,
невидимого до пори, до часу.
Якщо ти розумієш, відчуваєш
життя у всьому, любиш це "усе",
тоді навіщо бігти від життя,
з любов'ю бігти від самого себе?

Коли покличе Нефертіті, ти,
їй руку простягни й кордони свої
перенеси ще далі, щоб царицю
з її всіма турботами додати
до храму свого. Це тобі по силі...
А що покличе знаю, відчуваю..."

Ніч завовтузилася поблизу,
у заростях, спочатку з легким шумом,
а потім тріскотнею боротьби,
та передсмертним відчайдушним криком
вмираючої звірини, яка
попала в пащу дужчої за себе.
І скелі зразу дружньо відповіли
виттям голодним жадібних шакалів.

Немов від праці дружньої горлянок
ожив і вітер, і напнув вітрило.
На березі при світлі смолоскипів
ряд постатей приховують сліди
нічного дійства. Ось усе й скінчилось.
Чи врешті розпочалось, як для кого.
Останки вже занесені на човен,
й ретельно сховані поміж товару,
з яким переодягнуті в торговців
жерці поплинуть річкою угору,
до місця нового успокоїння.

Рух одночасний - човен відпливає,
а з чагарів виходить пара левів,
їх очі зблискують багряно й дужо,
тепер вони господарі цих місць.

6
"Поглянь, Раі, повсюди вельми людно,
одежі гарні, та й обличчя ситі.
Що люду нашому недостає,
чому добра не бачить, зле говорить?"

Са повернувся в інший бік - "Можливо,
у цім повинні потойбічні зори?"

Раі, помітивши лукавість учня,
всміхається.
"Ось тільки уяви
учителю, що всі оті могили,
гробниці, поминальні храми, повні
невидимих істот, які страждають,
які блукають простором померлих.
І їхні погляди у бік живих -
недобрі, чорні, заздрісні, голодні.
А люди ще їм шану воздають,
їм відкриваються, пускають в себе..."

Раі спиняє учня: "Ти вважаєш,
що є навколо нас такі істоти,
які нам не помітні? З цим я згідний.
Але чому вони страждають? Звідки
узяв, що їх живі цікавлять люди?"
Ти ж бо говориш про лихих людей,
померлих грішників, про можновладців?"

"Не зовсім вчителю, кажу про всіх,
хто нам не видимий, але існує
десь поруч з нами, як порожнє місце.
Хто не пішов нікуди, - в блиск проміння,
в майбутнє інше, краще за оце.
Хто залишився поряд - непотрібним.
Кого не зігріває більше сонце,
а тільки ті пожертви, що приносять
їм особисто родичі, жерці.
І уяви, Раі, як їм нестерпно,
бо кормлять їх все рідше, - тож вони
поволі тануть, тануть, і сердиті,
бо, певно, так вмирають остаточно."

"Це сон? Черговий сон? видіння нове?
Цікаве Са видіння, чи помітив,
що саме духи споживали ті?"
"Не можу чітко, вчителю, сказати,
бо це був тільки сон - важкий, химерний,
але ті сутності раділи слову
хорошому, а ще вбирали в себе,
згадав, якраз під час вбивання жертви,
що їм посвячена була, вбирали
у себе від людей, що їм служили..."
"А що пожертву, дух тварини їли?"

"Ні, тільки притулялись до людей.
І були там тонкі, маленькі зовсім,
і були велетенські, геть роздуті.
А ще великі вхоплювали менших,
що не могли від слабості втекти.
Коли вони побачили мене,
тоді і сон закінчився, нарешті."

"Са, пригадай, як вигляділи духи,
чи мали ті істоти вид людський?"
Ні, я кажу, були роздуті, наче
дими у небі, - без облич, без форми..."

На березі, що плинув зовсім близько,
ватага дітлахів, супроводивши
човен із Басту, взялися за їхній.

Веселі веслярі кидають жмені
сушених фініків. Маленька зграйка
вчиняє невелику боротьбу,
а юний хлопчик стрибає у річку,
гребе уміло і затим пірнає,
на тому місці, де одна із ягід,
не долетівши, канула у воду. Мить і ватага, фініки зібравши,
вертає свої зори до ріки.
Тут, врешті-решт, і хлопчик виринає.
В його руці зелений камінець.

Ватага пирскає, хлопчина крутить
рукою і жбурляє камінь в них,
по тому іншою уже здіймає
над головою переможно фінік,
кладе до рота й плине до своїх.
У нього фінік вже не відібрати
й ватага йде стрічати новий човен.

Раі здалося, що у всіх дітей
було татуювання. Са підтвердив.
"Посвячені Амону з юних літ,
таким чи іншим чином...
Ехнатон,
мій Са, коли навчався в школі,
не дав себе відкрити для Амона.

Навчання припинили. Захворів.
Аменхотепу, батьку Ехнатона,
казали, що усе з-за непокори,
нехай складе офіру - все пройде.
Проте Аменхотеп віддав малого
мені, і я його навчав... Для чого?
Щоби повстав? Ні. Щоби став собою,
знайшов себе..."
Са, слухаючи пильно,
закінчив паузу, - "І не знайшли
його ані в столиці, ні десь інде.
Йому і нам вдалося це, Раі!"

Раі киває головою. Човен
пливе за течією, далі й далі.

Чи можна зупинити плин води,
чи можна зупинити той човен,
який уже давно відплив рікою,
і вищою рікою? "Чуєш, Са,
скажу тобі одне, найголовніше.
Ці хлопчики навряд чи упізнають
шлях істини, спасіння, навіть ті,
що будуть зважені судом Усера
і стануть Маа-Херу. Ми ж, щасливі,
про шлях цей відаємо і йдемо,
ховаючись від всіх, та чи дійдемо?

А здатні ми відкрити людям Світло?
Змінити щось? Мені здається - ні.
Проте маленькі наші вчинки з часом,
мов іскри, вітром внесені у плавні,
зачнуть пожежу, що угодна небу.
А вчинки більші? Що рятують нас
для вищого - зійдуть іще раніше?
Тому живи для Себе, не для всіх,
і через Себе дай безмірно іншим."

Раі пригадує видіння свої.
Могутні постаті людей зі світлом.
Обличчя їх, краса їх - не змаліли,
їм не потрібно жодної пожертви.

"Раі, послухай, батько Ехнатона,
говорять був мисливцем видатним.
Уполював сто два пустельних лева,
напевно, був кремезнішим за сина?"

"Ні, Са. Кремезнішим не був, і левів,
звичайно, подолав не самотужки.
Та самотужки втримався від воєн,
як завжди переможних, - що складніше..."

Раі здається, що видіння Са
розгадку очевидну містять в собі.
Ті духи мали ймення, власне ймення -
раз їм несли пожертву, саме їм.
І бути не могло Творця між ними.
То значить у Творця всього живого
не має свого імені? Чи може
Він не особа? Хто ж тоді? Безмірність?..

7
Са дивиться здивовано на нього
і каже, що ніяк не зрозуміє.

"Нас сотворила, нас веде безмірність?
Але, - Са згадує, - ми говорили
колись про перших, про предтеч, вони
відкрили Образи Творця. Чекай-но,
я пам'ятаю все, ти вимагав,
аби я вивчив тексти ті напам'ять.
Ось, вчителю, про острови предтеч, -
"...І була воля Вища їм сягнути
великі таїнства належні Ра,
Його Обличчя різні існування, -
які творили разом Вищу Цільність.

Одне з них відкривається неспішно,
неначе сходами ідеш угору, -
все далі бачить, все повніше
Обличчя вимальовує наш розум.
Це безкінечний шлях здіймання вгору.

А Інше пізнається відчуттям,
що заміняє зрячим шлях докладний
Пізнання Безконечного крізь розум,
всіх зрячих підіймаючи над тьмою.
Коли цілком сприймаєш щось Велике,
то Відчуття за Розуміння краще,
бо це і відповідь, і вірний шлях.
А знак, що родить відчуття те - символ.
Знання, сходивши через Символ Божий,
несли в людське нутро дух просвітління
і незнайомий їм раніше голос,
оцінюючий роблені діяння.
Велике незбагненне відкриття
утрачене на жаль сьогодні нами.

Жерці шукають до сих пір Той Символ,
Той Образ світлий, вироблять різні
словесні описи, малюнки, лики,
з металу чи із каменю творіння -
та все не те, - бо тут передусім
до істинного Бога має бути
відкритість серця, віра й тільки так
приходить впевненість, що Він є поруч.
А щоб красу Його перенести -
у повній мірі - чи таке можливо?

Із древності дійшло, що справжній Символ,
насправді, є Живий - не як ковчег,
із-звідки Ра-Амон від смолоскипів
й магічних формул постає зі сну,
і, звісно, не як кришталевий Образ
Єдиновладного Бог-Сонця Храму,
а в дійсності - Живим.
Цю таємницю, -"
Са потиснув плечима, - "не здолаю.
А мудреці великі з Храму Сонця
оцю глибінь безмірну осягнули.

Відомо було древнім - лик Творця,
як цільність знань і еталон краси,
поставши з сонму сходжень і страждань
спочатку наймудрішим, - відкривався
у видимій красі і для усіх,
бажаючих побачити його:
миттєвий згусток сутності і знань,
Животворящий вічний вилив сили,
все - що довкола бену і людей,
двоногих і тварин, навколо всього...

Одначе, щойно видалось мені,
що символ той зростає в нас самих,
не так, Раі?"
" Можливо в чомусь вірно,
проте Божественне - завжди складніше.
В нас може проступати лик Творця,
якщо від нього ми явились в світ,
але нести Його величний Образ
міг тільки посланець його, і кажуть
сувої древні - посланці були..."



      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Шему (др.єг.) - час сухості - закінчення жнив і пекельної спеки з жарким вітром пустелі.

Хамсин - сухий гарячий південно-східний вітер в Північній Африці з кінця квітня до початку червня (40 днів).

Атон (др.єг.) - початково бог сідаючого сонця, сонця на заході, пізніше в часи Ехнатона набув абсолютного монотеїстичного значення, - перший відомий достовірний факт монотеїзму.

Анкх (др.єг.) - ієрогліф життя, в виді хреста з кругом нагорі. Символ божественності, - атрибут богів, який вони вручали царям.

Ахатетон (др.єг.) - буквально "Місто Сонячного обрію", столиця древнє Єгипетського царства з 1370 по 1350 роки до Р.Х.

Ахет (др.єг.) - повноводдя, водопілля.

Ехнатон (др.єг.) - буквально - "Щит Атона" - Аменхотеп IV, узявший нове ім'я при зміні віри.

Хоремхеб - колишній друг Ехнатона, владний воєначальник стає Пераа (1340-1324 роки) чи не найпершим відрікається від Атона, нищить сліди "єретика".

Гошен - (Гесем) область в південно-східній частині дельти Нілу.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки