В Ляшкевич. Поезія. Необароко. Володимир Ляшкевич | Поетичні Майстерні

ПОЕЗІЯ. НЕОБАРОКО

      ВОЛОДИМИР
      ЛЯШКЕВИЧ

                Rambler's Top100
ШКОЛА:    ЙОСИФ БРОДСЬКИЙ       

ВОЛОДИМИР ЛЯШКЕВИЧ (з 1963р.і до тепер). Основні інтереси в далекому минулому і такому ж далекому майбутньому.                      Інші твори


Adagio. Albinoni.

Пливе осіння сонна невблаганність,
любилося, жадалося, а зараз -
в холодних струменях зника примарність -
минулого благополуччя образ.
Доведена до відчаю тональність
луною перестуку стертих милиць
самотньо лине павутинням вулиць
в освячену дощем патріархальність.
Чи ж бо реальність.
Вітру дужий натиск.
Тривожні, гострі запахи тих далей,
які лиш відчуваєш. Сонця проблиск
з байдужим зором до земних печалей.
Й раптове чисте небо - надто гоже
і строге, щоб не опустити очі
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку.
    Боже...
Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
Чи може то у скронях так, бунтарство?
Над княжим замком хмара галок. Важно
скриплять вози, озвучуючи птаство
і виважений рух впускання світла
у кліть хоромів різьблених віконниць.
За ними - сонні силуети модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.
Чи видається знову? Й тіні - тіні! -
потворять лиця, а не темні душі.
В глибокому осінньому споїнні
так мало важить неминучість стужі.
Та в'яне лист, і з круговерті галки
стікають над западиною міста.
Неначе чотки з молитов намиста,
зірвавшись, поспішають їхні валки...
Й вкриває стіни омертвілість часу,
ховаючи лице старого світу...

Стою, забутий відліком, і вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, щойно вмерле листя.
Прелюдією завтрашнього снігу,
метаморфоз суворим передвістям
у підсумок земного мого бігу.
Забутися, піддатись темній змові!
Останнім вщерть натішитись антрактом!
Ось тільки серце ще, незнаним трактом
веде кудись на відчуття любові.



Реінкарнації         1001

Напередодні свят були видіння.
Чотири.
Перше - злякані ворони, -
кружляли і невпинно верещали,
що бачили усі. Затим падіння
у храмі чудотворної ікони
посеред служби. "Судні дні настали!" -
зревів єпископ, сполошивши дзвони.
Під мірний глас небес хрещений люд
зліг у завчасно вириті могили,
завершуючи так земні поклони,-
щоби скінчилося усе і Суд
відбувся праведний (і милостивий).
Отож видіння третє - ці мерці.

Четверте бачив тільки я, під вечір,
коли донька владики відчинила
для мене двері. Одягом дівиці
служив прозорий дивовижний витвір,
який вона здійняла, наче крила,
аби раніше за усіх минути
межу останньої гріховної жаги…

2002
М.Ляшкевич

Маріє, років сорок і повітря
густим вином втішатиме нам груди.

Старі міхи, що сповнились ваги
Господнього дарунку повноліття
періоду весілля золотого,
для Винороба кращі за нові?

О, нині ти - вино ! - п'янке, грайливе,
судини наповняєш тіла мого.
І в пристрасті твоїй, і в голові,
сторіччя Андалузії та сиве
волання погребів Амантельядо,
минулого, і пристрасне фламенко, -
танок, який було ти танцювала.

Чи пам'ятаєш очі кабальєро,
що вів чечітку кришталево дзвінко,
відлуннями від кожного бокала
проймаючи наступний крок до тебе?
Це був не я, й похмурий гітарист,
що вбив тебе із ревнощів - не я.

Ще був отой, із поглядом "ich liebe",
закоханий, нещасний органіст,
що підхопив тебе, коли земля,
знайшовши ніж і руку, і причину,
помчалася донизу...
Він останній,
кого ти бачила тоді і чула,
і він у мені. Видимо для плину
сумісного гармонік і гармоній -
відтворених у звабі твого тіла,
в речах, жаданнях, усмішці, риданні...
Запевне добре те, що він лишився...
у пам'ять днів, яких немає нині.

О так вино, являє в смакуванні,
суть того місця, де переродився
врожай новим єством. На тій гостині,
коли спустіють амфори і чаші,
земної не наситивши жаги,
єлейно благодатно заведе
життя порозуміння в груди наші,
а Винороб ефірної снаги
візьметься вибачатися за те,
що справжні вина вимагають часу,
бродіння, несвободи, сліз, пітьми...
Навіщо? Видається, що миліше
в минуле повернутися - відразу
в обійми плоті дивної, кіньми
летіти в ніч кохання, сміливіше
віддатись танку, вихром до ножа...
Маріє... років сорок - швидше жарт -
бо коло це протяжніше, можливо,
чим швидше ми кружляємо. Межа -
любов до невідомого, - назад,
о люба діво, не поглянь назад!


        * * *

Різдвяний Львове, заморожений вкраїнським,
горлянки самогонні, щирі снігом,
"свята" кумедність, драматична збігом
минулого й майбутнього жадання,
безчасся перед дивом Віфлеємським
і браку дії після привітання.
Нова монументальна провінційність? -
за ледь прикрита міфом спадкування.
Одягнуте у циферблат питання:
"Куди ідеш?" обернено в синонім
декору - наче свідчить про належність,
не очевидну, поміж тим, стороннім.
Настільки, що Волхви не зупинились
і цього року - сіяти, радіти -
який бо сенс у брами стукотіти,
коли господарів ніде не має.
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Відомо про колись і щось про новий відлік.
Дві тисячі, одначе, як... давненько...
"Зростай небого - Україно-ненько... ",
і ми тобі так гарно наспіваєм!
За що разом отримаємо залік,
який, звичайно, обернеться раєм.
Тож заспіваєм. І за руку чорнобрових -
до гинучих осель, у темні нори.
А ви, Карпати, голомозі гори,
лікуйте соком древнього коріння
просяклий "дежа в'ю" несвіжий продих,
тілесний протяг - з покоління в покоління.

І тішать площину Творіння тіні
різноманітністю рекламних рухів -
відлитися у форму прагнуть звуків,
що дало тіням би відлуння суті.
І все те саме в них - "хіба ми винні",
втім, як і вищий відгук - позабуті.
"Куди ідеш?" На чім стоїш, о Львове,
у сонмі душ, на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
подавши зору хірургічний розтин,
де розпухає, пані та панове,
продукт осягнення споживчих істин.
І стане скоро вимірів замало.
І десь, в четвертім, чиста течія.
А тут лиш смерть?!
Та зорана рілля.
І цього року непорочну Діву
при пасовищі, у хліві, застало
зростання віще Божого посіву...

Дитя Різдва, чому Спасіння миті
для нинішніх і що прийдуть пізніше
даруються в часи пророцтв на інше.
За дане роду Одкровення глибший
Твій погляд - далі зрить відкриті?
Чи просто з року в рік наш зір ясніший
і бачить обрій і дороги биті.



        * * *

Октябрь...
Туман,
в глаза метёт водою,
сначала выпить и потом идти,
славянский бриз определив чертою
деленья водки на осмысленность пути.

Ты собираешься опять лететь на Запад,
а мне: рассвет в обличьи "провожать",
и эта хлябь, да позабытый запах,
который ни к чему хранит кровать.

Октябрь...
Все изнутри.
Cамо собою.
Гораздо хуже, чем в аэроплан...
Зане пасьянс, разложенный судьбою,
найдет решенье в сочетаньи "пьян".