В Ляшкевич. Поезія неоготики | Поетичні майстерні

ПОЕЗІЯ. НЕОГОТИКА

      ВОЛОДИМИР
      ЛЯШКЕВИЧ

                   
ШКОЛА:    ЮРІЯ ЛИПИ       

ВОЛОДИМИР ЛЯШКЕВИЧ (з 1963р.і до тепер). Основні інтереси в далекому минулому і такому ж далекому майбутньому.                      Інші твори


* * *
І леткий сивий сніг,
і закручений шпилями вітер,
і свята білизна,
без найперших гріховних слідів,
і пророча імла
над безглуздям неонових літер
над комірками злих,
порохнявих квартирних складів.

Ні, назавтра не так:
на святвечір розправляться зморшки
на обличчях осіб,
що собою наповнять церкви
і гостини, - і хрип
розростеться до "будьмо" завдовжки,
і наляже на мак,
причастившись багатством Руки.

"Ти не наш?" Я не "ваш" -
не сільський, не розсійський - з минулим,
що відсутнє у вас
щодо міста в яке увійшли,
де з минулим, якраз,
тільки вітер і сніг над розбухлим,
хворобливим життям,
як свідоцтвом: до чого "дійшли".

Видно довга війна
залишила і обмаль святого,
і не тільки волхвів -
пастухів не побачиш ніде,
та між бідних ланів
йде і йде пошук місця живого,
звідки та ж Новина
починає звучання своє.

Там легкий сивий сніг,
там закручений шпилями вітер,
і свята білизна
під чітким розмаїттям слідів,
і уроча імла
над рікою прочитаних літер,
і відсутність доріг,
і досяжність майбутніх світів.


грудень 2003
Спокуса
1
Чи врешті, досягнувши дна,
насмілишся відкрити очі?
Холодна, прісна, сонна глибина
самотні нагадала ночі
і дні? На дні
                          ти борсаєшся ще, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не хотіло
чи просто не допомогло тобі.
Тож осуди його. Суди за діло.

2
Одначе риби, глянь, слизькі,
чи бачиш у пітьмі їх риси?
На диво схожі на оті, міські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять твої нерічні зіниці,
які щось бачили там, нагорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі,
їх родичі, хоч іншої водиці.

3
Розплющив очі? Примирив
повіки з тягарем сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння,
але коли рибалка, що повсюди:
і там на березі, і тут, у твані,
то жди страждань - на полюванні
у цих глибинах здобич - люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

4
Вдихни води. І будь навік
серед руїн - ти важко жив у небі -
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
Очищені від зайвого квартали
втішають Вічністю, сади-портали
тобі досяжним роблять горизонт.
Такого, знаєш, не існує в небі.

5
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде.
Посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується усього.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

6
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів.
Ти зрозумієш все і з нагород
отримаєш найголовніше - Вічність,
що вища над життя - Предвічність,
пізнання Хаосу у тиші вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!

7
Та ти вагаєшся. Чому?
Там, нагорі, такого наробив,
що непотрібний, знаєш сам, Йому.
Він - Справедливість! хто і як просив!
та кинуті усі були на розпад! ад!
Бо це, мій друже, осуд на страждання,
а зараз, тільки викажи бажання!
і буде так!
                   кажи!
                            відчуй! - я брат!
Та ти втікаєш?
                 І туди, де жив?!..

8
...Зелене на очах, як та трава,-
життя. У нім, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
печалить профіль поглядом людини.

..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квітів спини,
на звабні ніжки і тугі сідниці...

Затим у синім мареві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
йому привиділись знайомі дзвонарі -
й закалатало, замело дитинством...

І забуття здалось в той час злодійством.


м. Львів. 2000 р.


* Аmigus cognoscitur аmore, more, ore, re - (лат.) друг пізнається у любові, норові, розмові, ділі.
* In sensu strictiore hos pro reo - (лат.) у вузькому розумінні це на користь звинувачуваного.



Різдвяний сонет

На "раз" - кінець, на "два" - початок.
Од віку все одне і те ж.
В крові першогріховний спадок,
на серці прагнення без меж...

і синьо-синьо царські очі,
що спрагло споглядають світ,
зорю незгасну серед ночі,
волхвів розважений прихід...

І раз. І два. А поміж ними
і ти, і я, вчорашній день,
і день майбутній, літа, зими,
доладність різдвяних пісень -
суть, що не взяти, не додати, -
Отець-Любов, Дитя та Мати.


2002p


* * *
Назви усе це злістю чи жаданням,
процесом розпаду набутих звичок,
чи навіть збоченим без меж коханням,
і не приходь, хай навіть місто свічок
висвітлюватиме шляхи до мене.

Червлене, виключно червоне з синім,
знайди сьогодні в дзеркала овалі
і не приходь. Хай плачуть очі далі,
якщо вони у сліпоті цій винні.
Ти підмалюй їх поглядом осіннім...

Візьми з букета пристраснознайомих
яскравіше за мене і забудься,
спадаючи у світ зелено-злотий,
в чужій жазі мого єства позбудься,
допоки не ввійшло воно у подих.

А я кричатиму так німо й довго в простір,
що міг би домом твоїм стати, міг би,
коли би не... те все, що в тихий докір,
ласкавий докір, увійшло би ліпше,
тим Провидінню давши в жертву інше.

Назву тебе своїм останнім словом,
у мить, коли ввіллюсь всією кров'ю
до серця повного ущерть тобою -
запам'ятай кохана це любов'ю
і деколи втішай її журбою
за тим, ще не означилося зовом.
Чи ж бо назви все злістю і жаданням.


2000p


РЕКВІЄМ
Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо...
І цей сум неозорий,
безкрайній - рівнина зими.
Я зів'ялий і хворий,
тобою покинутий, з вітром
заверну павутинням
в найближчі краї сивини.

Все закінчилось швидше,
ніж я сподівався, - раніше,
ніж гадалось в дитинстві
і снилось в обіймах твоїх, -
мов крізь квіти запізні,
мов у ненаписані вірші,
йду у хвилі бентежній,
припалій губами до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
не втиснути свіжий мотив,
крім, хіба що руїни...
і раму плющем оповити,
щоб туди я приходив
застудженим львівським дощем, -

де у зоряних війнах
з тобою змагався в любові.
Де вдалося, втім, більше,
ніж слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
свій хрестик постав, і точніше
опиши в мемуарах,
чим втішили серце бої.

Так закінчилось літо -
і пусто, і вікна побито;
скло, скидаючи погляд,
в бруківці шукає Едем;
і маленька красуня
збирає уламки... і пам'ять,
ще римує півсвіту
з букетом її
хризантем.

2003

ЕЛЕГІЯ - З ВІСІМДЕСЯТИХ.
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
наповненням щоденним дискотек,
нічним звучанням парків, денним: вікон,
кошмаром вуличним, і переймались віком
заюним для тісних єднань статевих, так
безжалісно присутніх понад нами

"Бітлами", "Паплами", "Led Zeppelin", "Квінами"..,
а по цей бік - партійно-комсомольським блядством.
Зачовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
утім, вкидали все жіноче до мистецтва
високого, немов небес шатро з зірками...
Я звідти вийшов, з тих часів багатством,

яке оточенню здавалось ні до чого
за соціалістичним вічно юним ділом.
І небом звався Кремль з пророслим тілом -
дзьоб на трибуні, довгі щупальця у масах,
і зупинялись на шпіонах і ковбасах -
причині й наслідку того, чому так вбого.

Цікаво, що буяло і цвіло, - де нині
знаходить погляд обезкровлені руїни
яскравих згадок і осиротілу тишу
зотлілих написів. Нудьгу, тим більш сильнішу,
чим придивляюся пильніше. "Ми ж не винні" -
могили "мирної" нашіптують країни.

І так печально, що звучать ці поховання,
а не якісь сліди буття - сади, будови,
поля, дороги, скаламучені річки...
Хто ж винен? - ми, асоціальні дірочки,
чи ви - величного провідники завдання
змінити світ - майстерні вершники промови!

Ми були іншими колись, ми інші й зараз,
звичайно, що не всі - дійшли не всі живими -
втім чи відбулись у навколишньому зміни
раз ми й сьогодні не свої для "світу"? Ціни?
Один для одного не втрапимо у ціни.
Тут у земного щодо "Homo" сталий вираз.

Незадоволення свавільністю - буденне
обличчя Колоса глядить незмінно строго:
що ж ми, для себе не ладнаємо могили?!..
Ні, я люблю осіннє сонце упівсили,
а не воно стає байдужіше до мене!
Ні, реверанс планет, що склались із одного,

бажання спільного, що збулося - "померти" -
у поклонінні перед монстром абсолюту
слугує тіні, а не я! Ось ці наріжні
бажання, напрямки і рухи зовсім різні –
обабіч від серцебиття – шепочуть де ти,
мені у серце, через душу незакуту.


2003 рік


Львів. Скнилівський аеродром.
27 липня 2002р.
12 год 45хв.

Це просто шлях, який нас обирає,
просте закінчення нагоди бути -
старим, маленьким, мовчазним, розкутим,
коханою, слухняною, слухняним,
почутою..., це час, - він завмирає,
без жалю, не враховуючи плани,
недавні необхідності, жадання,
обов'язки, обіцянки, питання
нагальні, ще одне тому волання,
і крик уже німий, і крила панни
довколишнє закутують у саван
щемкого забуття, земля, де тіло,
втрачає щільність, тепло, ніжно, біло
хмаринки душ несе яскраве Світло.
Ми від'їжджаємо... прощайте, там вам
всього найкращого... але так само ...
у промені... сльозі... знайдемось...
мамо...

Північний схід

ХІІ
На віск промерзлих і збайдужілих доріг
з важких небес, передчуттям Різдва,
лягав, кружляючи, пухнастий сніг,

І
над ним з підспудного великого рідства
пливли назустріч сонцю срібні дзвони
та хресним ходом тішились єства

ІІ
а погляд, що втікав із клітки крони,
криштальним льодом вели до зорі
німі скульптури верховіть - ворони...

ІІІ
І була п'яність прокидання по зимі -
у вітрі, світлі, з талою водою -
провісником майбутньої Землі,

IV
де єдності зеленого з жагою
любові споконвічність додала
гармонія астрального покрою.

V
А поки вишня непомітно відцвіла,
й серцям нічним хотілося хоча би
три місяці для справжнього тепла...

VI
З опалим цвітом промайнулої весни
дерева розлучитися не в силі -
гортають юних днів видіння-сни

VII
химерно вплетені в досвітнє небо шпилі,
під ними ще туман. Ось-ось світанок
промінням обійме дахи нахилі.

VIII
Так тихо-тихо сонце зазирає в ранок.
І синьо-синьо над снігами хмар.
Тамує літо полуденний жар...

ІХ
Творця палітра до листа вже підступала,
та наповзли з боліт нічні морози -
згубили барви - й осінь замовчала.

Х
Насущні хлібом дні з нудної прози
дотанули до забуття без сну,
де стерегли на них метаморфози.

ХІ
А листопад зірвав останню жовтизну,
убравши від Карпат простори сходу
в скорботну і звичайну голизну...

XII

м. Москва. 1997р.



Ужгород


Білі стіни. Полотно.
Село, Карпати,
ніч і небо;
сніг звідусіль,
по комин замело,
дзвіниці тінь.
Іду до тебе...
Пізанський схил людських осель...
О, чари снів, пора вставати,
в вікні ранкова метушня, готель, -
час кави, настрою, писати.
П и с а т и !
Жіночий образ для наснаги взяти.
З дівок, зрання природних, малювати
одвічний клич весняної пори.

Неспішно йти,
зухвало позирати.
Хоча би на отих, -
звабливість статі
за перехрестям ніг.
О! Їх кохати
я б до нестями міг,
коли б не лиця,
не розмов торішній сніг.

Готель і Дзвони.
Простріл площі поміж ними.
Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
до Вужу - де мости-кордони -
перед ТИМИ,
що звели правий берег в чарку поклонюсь.
Нап'юсь.
По пелюстках рожевих находжусь,
в кав'ярнях та пивних ох насиджусь.

А пізній вечір проведу у ресторані.
Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
Поворожу на оркестровому органі
і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

"Чекає нас печальний клавесин,
з мінорних нот тобі веселого награю,
"біжить за Чоп циганський табір" заспіваю..."
І ще не будеш ти одна, а я один...

Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
тремтячі з втоми пальці зігрівати;
дрібні недогляди природи поправляти
нервовим доторком руки до полотна -
без ліку часу,
- і під ранок засипати,
і марити вві сні,-
все повертати,

де білі стіни, полотно:
село, Карпати,
ніч і небо,
сніг звідусіль,
дороги замело.
Дзвіниці тінь.
Іти до тебе...

м. Москва. 1996р.