В Ляшкевич. Поезія постмодернізму - Поетичні майстерні Консоль - купить мебель для офиса киев мы ждем вашего звонка (044) 451-40-15

ПОЕЗІЯ.
ПОСТМОДЕРНІЗМ

      ВОЛОДИМИР
      ЛЯШКЕВИЧ

      
ШКОЛА:    Йосифа Бродського (1935 -1996рр)       

ВОЛОДИМИР ЛЯШКЕВИЧ (з 1963р.і дотепер). Основні інтереси в далекому минулому і такому ж далекому майбутньому.                     Інші твори


Осінні станси

1
Ще не закінчилось літо, а погляд світила хмурий
настільки нагадує мій, що й виважені амури
побігли зі шхун небесних, вертаючись у квартири
дам позашлюбного віку – з тих, що не втратили віри.

2
І враження, що усіх тут очікує катастрофа,
немов для осені личить вінок на зразок “Голгофа“,
немов восени можливе, все те, що весною часто
буває, коли здолаєш у серці своїм бунтарство.

3
О груди мої найкращий зразок такої удачі -
затиснуті щільно в обсяг сердечної недостачі.
Точніше до стін пустелі: в піски, вітровії, скелі,
у вибілені останки, біліші за більма стелі.

4
І, як очима повіки, пейзаж опановує сутінь -
одвічне часів снодійне, ключем до п’янкої суті
прихованої недбало за мареннями та снами -
що бачив й Ахілл, напевно, за табірними димами.

5
А далі все просто – “бути”, “не бути” - мотиви ліні,
вростання дерев у обрій химерами голих ліній,
і шурхіт попід ногами позамість над головою -
“не бути” найлегший вихід, щоб “знову” - й хоча б травою.

6
При тобі уже не бути, хіба що посланцем смерті -
забувши про “я”, про волю - припасти до круговерті
й глядіти між каблучками на роздягання тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.

7
Та досить з коханням! Осінь! Чимшвидше прийти до тями
й, знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих для збочення кругозору,
аби снігова рівнина не вбила уяву хвору.

Здобуття
Не було нікого. Нікого із Тих, Кого знаєш.
Ніколи не було так порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
що ця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє, в намріяну сонячну днину,
на вибір узявши і поглядом впавши за карту,
на кшталт Лобачевскому, прошепотівши Декарту
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Такі парадокси. Єднаючись, створюють масу
достатню для рішення і недостатню для руху,
немовби "де інде" дає не скорочення м'язу,
а мотивування для змін alter ego і духу

спроможних і до огортання нового ландшафту,
й щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладання маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту,

де знову не буде нікого із Тих, Кого знаєш.
Де буде так пусто і порожньо перед очима.
Що кращий пейзаж за вікном в час, коли зажадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима?

Відтак протиріччя достатню згуртовують масу
для руху, тобою відкинутого, як і мною,
і, не з Магометом порівнюючись і з горою,
міняється в вимірах обсяг - навіки і зразу...

м. Львів. 2003 р.
    ВИНОРОБ
Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Та клятий листопад,
- "ich liebe"
не вимовиш без смутку і тривоги -
тобі це дещо дивно, так?

Вивчає падолист мої дороги
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш, в анемії, вільних,
мандруючих тебе кудись коліс.

О листопад у царстві божевільних,
клубок потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів від серця, -
данина винна -
для весни,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі прокричу
"ти - мрія?"
і в звичнім затиханні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
суть вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але в зимових днях
бурхливі
метаморфози тіла, дум, манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь страх новонародження безумства,
і шалу у крові химер -
ти інша відтепер -
без ремства,
без стиду - фантазерка, перелюбства
безстрашно відкоркованих озер,

відбитків неба царства божевільних,
в танку розбещених вгорі
обіймів-хвиль, у грі
свавільних
жадань, в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема - чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна.




Еволюція Богів
I.
Загубивши сліди, із води виповзаєш на сушу.
О, тепер мілина не здається закінченням руху,
дивна річ, власне, як і оте, що долаєш задуху,
прикладаючи Промисел "можу" до значення "мушу".

І не треба глядіти назад у надії на спадок,
сподіватись на риб-прилипал заповіт старожитний, -
як належно сприйми - ти на суші слизький і огидний,
і що дно, нині твердь, - не закінчення, тільки початок.

Не жалкуй за колискою хвиль, за часами дитинства,
за безсиллям змінити будь-що, - ти отримав нагоду,
зрозуміти минуле й здобути свою нагороду -
над відбитками власного сліду відчувши блаженство.

Видається, відгадка і ключ у - "пізнай насолоду",
що чіткіше, виразніше, тим очевидніше "глибше",
поза межами вод з набуттям невгамовного - "вище"
і появи гріха теплокровного бачення плоду.

У дощах відкриття поновись. Уподоб себе звуку.
Обернися відбитком краси, склавши згустки туману.
І нектар зажадай, і амброзії страву духмяну
зачерпни з білих хмар, протягнувши назустріч їм руку.

І будови свої підкоривши невпинному руху,
ти почнеш від обіймів і слави, а прийдеш до сенсу
зріти танці вогню, що востаннє служитиме Зевсу,
перед тим, як згубивши сліди, знов відчуєш задуху.



м. Львів. 2003 р.




Еволюція Богів
III

І, передусім, ти море,
що різноманітне краєм
своїх володінь - підлеглих
і правлячих берегів -
і кожен з них у фаворі,
і тішиться своїм раєм,
доки тобі не наскучить,
що часто стається в дів.

І ти вже така холодна,
медузо-сердита, люта,
кидаєшся від жадання,
що ним володіє інший,
з яким ти гаряча, модна,
улеслива і розкута, -
слухняна раба кохання,
задихана криком чайок...

Та справжні твої глибини,
ніким іще не розкриті,
лякають мене, старого
дослідника водоверті, -
що важать усі "забави"
зі скелями і пісками,
відносно до основного
питання твоєї суті?

Але чи того огрому
торкатися необхідно?
Лишень уяви, на хвильку,
що погляд проникне в товщу
і, збуривши дно, в якому
усяке зерно безплідно
зминається тиском часу,
побачить тебе, як іншу.

І інша, відкриє очі.
І зміниться світ. Говорять -
таке вже колись бувало
до тебе, - не пам'ятаєш?
і краще уже охочі
до поверхневого марять
натішитись твоїм тілом, -
з такими не прогадаєш.

Та, що коли твоя пристрасть -
відлуння - чужої сили,
чужого тепла, проміння,
безмірних долонь турботи, -
хіба в тім - не справжня вірність,
не значення суті "милий",
тож звідки твоє зітхання
між хвилями насолоди?

А хочеш видіння? - доля
на дужих руках титанів
виносить тебе назустріч
неговіркому герою,
якому твоя "неволя"
дарує той перший сумнів,
що й змінить Олімп на далеч
з палаючими хрестами.

2003р. Львів

Автопортрет

Ти і так володієш найкращою із жінок,
володієш можливістю зватися мужем і другом,
і все так же руйнуєш прямі, виплітаєш їх кругом
затуманених відліків в тіло неясних пліток.

Не змінився в бажаннях, оточенні - бачить бог,
візерунки закладені лиш проступили чіткіше,
канелюри прокреслили стовбур, а, що важливіше,
виноград, з тим усім, не зів'яв на тобі, не подох.

Стільки всяких цеглин, стільки каменю вбито під ноги.
Задля чого, скажи, цей фундамент? а сходи куди?
Чи тебе розуміють найближчі? найближча? Що роки -
поміж вами лежать щораз глибші мистецькі сліди.

Схоже вітер один біля тебе, виснажливий вітер,
син розлуки вершин і заселених густо низин, -
повнить духом видінь і давно вже не мовлених літер
позабутих учень не зітлілих нутром домовин.

Чи не з ним проникає у тіло щемка самота,
що стривоженим обрисом віщого птаха злітає
знов і знову з широких грудей вчителів і немає
їй покою допоки ти тут, а вони, переважно, всі там.

Але сяйво розкритих небес, прозорість води,
зелень, запахи, щебет, звабливе торкання долоні
не цінуються більше? не тішать розщеплені скроні
звиті ручками доні віночки, і сина плоди?

Наче винні в іронії поглядів обрії - дані
течіями просторів, в яких тобі бути належить, -
дні сьогоднішні просто помітніші аніж останні
дні, коли вже від тебе подальше ніяк не залежить.

Пожалкуєш тоді за букетиками, за сльозами,
що їх бачити міг, та не прагнув, а більше не зможеш.
За простим, неймовірно простим, зазиранням до мами,
в ігри гамірних діток, яких уже і не примножиш.

А Вона? котра ділить з тобою печалі - Вона,
чи ділитиме радості, котрі, звичайно, все глибші
і для Неї все важчі - не гляне у значення "інші"?
і в ту мить Атлантиду твою не поглине вода?..

Не біда?! ти вважаєш все це - сліди на поверхні,
і в безодні не взнаєш самотність! Можливо, якби
духи дивних руїн, які жили колись у "безсмерті",
не дивились так сумно на тебе, не в змозі піти.

м. Львів. 2003 р.
Листи з майбутнього.
***
І дихаю нічним повітрям,
таким розрідженим без тебе,
що намагання відлетіти,
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим смішно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти, -
"відчалюй швидше від печалей,
якщо в цих джунглях прагнеш жити."

***
Чому б не жити? - навіть в джунглях,
де замість річок - витік з пляшки,
де замість птахів - гомін вулиць,
і як тварини різні - люди.

Чого б не жити? - ритмів потяг,
як протяг від яєць до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

***
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
в який і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
і зрить із інтересом куля.

***
Дощі, які змінили спеку,
скоріше оживили плями
на відсирілій штукатурці,
аніж проникли в землю соком.

Лиш при забутій парасольці,
у пам'яті, волога жінки,
що у своїм прекраснім віці,
зростити марить щось над бруком.

***
Багаті парості живого,
з листками, цвітом і плодами,
реконструйовані в металі,
крадуть у в'язня степінь втрати,

і я все ближчим є до того,
аби позбутися неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

***
І, зрештою, не зрозуміло,
куди прийшов, якщо всі рухи
мої останнім часом тільки -
одні натужні рухи думки.

О, в дзеркалі ще видно тіло,
але чиє - гадати ліньки,
ще крок і втратять сенс потуги
як гільйотини, так і рюмки.

Риби
Топчучи древні мушлі вибілені святково
на розтрісканій тверді напівпустель азійських,
прагнеш уже не тіні, скільки змінити подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
бути настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, не відчувати спраги,
не покриватись пилом, і не сльозити очі,
ставши великим тілом, що звикло лине з кручі
легше не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

Риби не можуть бути іншими аніж риби.
Їм не потрібно глузду, глузд розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком виступають зустрічі із руками.
Води, втім, очищають - суть священними ніби,
в разі, якщо зважати на моряків і небо.
Тож і святий у водах кожен фрагмент відбитка -
риби у першу чергу, цим від срібного злитка
вирізняючись блиском, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях і слугували з хлібом
першим із перших, доки не наситились ними.

Срібло ж цінують ситі, - ті, геть уже не перші,
ті, що й без дива в сіті ловлять на заклик "герші",
чи на ковток повітря з ароматом пустелі,
словом, на нонсенс в водах. Сіті ж тому, що рими,
тільки кордони плину, - музи сердець моторів
тягнуть риб за собою на осяйні поверхні.
Там чути крики птахів - вільні, різкі, мажорні -
творива їх горлянок безпомилково значать
втечу від усіляких риб'ячих кредиторів.

Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого,
руху стрімкого тіла, сповненого жадання
бути чимдалі, бути (рибам не до вагання),
врешті, ціна мовчанню - лиш своєчасна втеча,
котра, по суті степінь якості у "волого".
Видимо, з цього зору, води бувають різні.
Як і мовчання риби... Рідкісний дар - мовчати...
Дар, що нічим не гірший вміння когось повчати,
передусім нащадків, в першу чергу найближчих, -
дар, що батькам - спочинок й мирне життя - вітчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю -
не дорікнеш сердито, не вмотивуєш зраду,
і від рідні корисну не принесеш пораду.
Тільки й вітай очима тишу поміж собою,
тільки й пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням губ, плавниковим рухом,
водорості розклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
покажи їй як зверху повертаються люди,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому варто владнати вчасно,
і не важливо хто ти, з огляду громадянства
найголовніше місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, без найменшого руху
всяких жонглерів слова, котрим властиве чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти зразу, не зіткавши з промови
сіті, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, води у цьому сенсі,
певно, що найсвітліші радники щодо їжі…

Сонце. Незносна спека… Виповзти з вод на сушу,
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі...
Чи недаремно всюди ці черепашки-мушлі,
політруки і зброя, і хижаки двоногі?..
Висохли, видно, води, тож плазуни калюжу
болотяну, духмяну поспіхом полишили…
Непереносна спека... Обрію плавкі смуги...
Вивільненим легеням лінь римувати рухи.
Ким ми були, що мали - зовсім не однозначно.
Та, вочевидь, зростали, неочевидно - стали.

Видно - набрались тіні, видно - багато ліні,
та й течія повітря зовсім не плин Мальмстріму.
Але ж було дитинство! І в ту ріку стрімливу
стрибав, спинивши подих, прагнучи дна сягнути,
каменя зачепившись - бачити тло поверхні
крізь осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала й далі переносила б, ніби
ми дуже рідні й разом бути повинні, так як
риби не можуть стати іншими аніж риби.


м. Львів. 2003 р.



  Альба
Напевно днем останнім був отой,
коли ми вибудовували плани.
Обіймів професійних наркомани -
ми мали ліжко в сенсі "аналой"
і погляди, що здійснення програми
від слів про стилі до екстазу плоті
є вірним розвитком життя, по суті,
у край матеріальних насолод.
І що є тема сексу, як не лот,
який придбати дозволяють гроші,
а не переконання, - ми хороші,
у нас любов і поетичний злет?

В останній день ми рахували скільки
для щастя нам потрібно і кому
потрібно заробляти - їй на шпильки,
салони, інтер'єри, і йому
на речі ті самі, оскільки кількість
від якості, хоча і дуже плавно,
та віднімає вірно, й віднедавна
ти тіло регулярно віддаєш.

Я міг би, звісно, мовити, що теж -
стираюся, стараючись, і зранку,
і в інший час, кохаючи коханку,
а втрачені краплини не вернеш,
як не вернути золоті часи,
коли мене вкрашали різні губи,
мені би спадок, фірму, кращі зуби,
і секретарку дивної краси.
Натомість скроні мучить думка ніби
властивість насолоди наших планів,
і ці звивання в дусі "прошу пані",
з відчуженістю форми "їй", "йому", -
примарність єдності, обман. Тому
питання інтер'єрів не насущні,
а секс, як лот, той самий Лот, із гущі
веде до скаменіння - одному
так чи інакше йти, без тебе...
Я,
напевно, постарішав, стались зміни,
ти не потрібна для серцебиття,
а лиш для... власне. Саме, різні ціни
задуматися заставляють - для
продовження надій та апетиту.
Вечері ж вами - шлях до простатиту.
Відсутність, врешті, - вибрана їда...
Ми вже на ви? - невитончена гра -
та значно краща за складання планів
і прорахунків спільних. Мила пані,
відчуйте вись за межами добра,
як дивну насолоду в побажанні
піти за аналой стрічати Ра.


м. Львів. 2002 р.



* * *

C. Ляшкевич і Т. Жирку

Він згадує Терівердієва,
вона - кружляє, поряд, за вікном,
гойдаються сніжинки, такт за тактом,
без домінантної надії на
хоча б якийсь мажор; бокал з вином,
пригасла трубка, простір над антрактом
притягують до себе розсип звуків,
поскрипує паркет, світ інших рук,
як скелі течії, дарують танку
пейзаж і русло, води римокроків,
то завмирають, то злітають вихром, - рух
п'янить мелодій добровільну бранку...
Йому за сорок, їй чотири, потім
це все набуде значення, коли
замовкне Мікаєл, а партитури
зіллються в дзеркало манер, де годі
за першим планом інший віднайти, -
Їй ж все одно, антаблемент натури
у вільнім танці, "потім" - не важливо.
Лише сніжинки, ліхтарі, й різдвяне диво,
і тихий Львів без відчуття мети.


м. Львів. 2002 р.


З майбутнього

Поза як запитання: "досить?" - з боку жінки,
з питанням статі вийшли до межі, де досвід
вже не давав порад, оскільки далі "стінки"
всіх відповідей - "це вагітність" - не ступали
ні Кант, ні інші, - дивлюсь у вікно. Це привід
забутися на мить. В Монако знову ралі.

Боліди Формули серед дощу всіляко
штовхаються, вишукуючи простір "далі"
від ближнього свого. І від розкішних вулиць
несеться їм услід "Чи досить?" - зручно,
наприклад, і волого, і приємно...
З вилиць
моя рука, долонею угору, лине
до неї крізь тисячолітнє "непорочно",
бо "Досить?" - супровід до дії, що не вплине
а ні на хід подій, а ні на звичні мрії...
Вікно зачинене, і скло його невинне,

яким було воно до Казанови, світло
тече крізь нього без спотворення. "Так близько" -
відповідаю жінці, - "дивовижно, видно
ви справді створені для відпочинку глузду."
Рука опущена уже достатньо низько
і лінії життя відповідають змісту
її м'яких, простих пояснень, відповідно
і я жадаю мовити приємне - місту.

"Ілюзія, що перевершує реальність,
вже не ілюзія, - подібність, швидше, віршу,
гармонії римованих подробиць." "Дійсність" -
вона всміхається з весняним ароматом,
з яким, за звичай, спокушає місто душу
так близько мріям, що і "досить?" забагато.
Аж надто Формула затята. Вітер множить
на склі з краплин свого писання обсяг. Задум
псують властивості вікна, - краплини тануть
без сліду, безупинно, безпорадно. Вітру,
утім, залишені боліди. Ці не стануть,
увігнані в стіну, зникати десь, бо Flame
такий ж мотив сухого, врешті-решт. На світлу
усмішку дами раптом сходить відблиск саме
того, що бачу тільки я, - й вона відводить
свій погляд , знаючи - її видіння тане -
в моїх очах - вона вже частка павутини,
що повиває новий світ. Її провина -
ілюзія належності та мої рими,
закладені відтак і в електронні рої,
саме буття її. Завжди твоя Єдина,
кібернетична Пенелопа, що героя
чекатиме, щоправда, тут, в Монако. Шкода,
якщо не виникла із нею знову й Троя...

Вона говорить. Якось дивно, і не сміло
приходять звуки, сенс, - тут все інтуїтивно -
у склі вікна мигтять картинки, запізніло
здогадуюсь - за ним стіна. "Стіна, мій любий.
Досить?"
..................................................


м. Львів. 2002 р.