В Ляшкевич. Поезія постмодернізму - Поетичні майстерні

ПОЕЗІЯ.
ВИБРАНА ЛІРИКА

      ВОЛОДИМИР
      ЛЯШКЕВИЧ

          
ШКОЛА:    Йосифа Бродського (1935 -1996рр)       

ВОЛОДИМИР ЛЯШКЕВИЧ (з 1963р.і дотепер). Основні інтереси в далекому
минулому і такому ж далекому майбутньому. Але є і дещо в сучасному.
Інші твори


Ностальгія
1
“Зачароване”… тільки вуста
на світлині не знають мовчання.
“Білосніжне”… й безмірність листа
не поверне до губ цих жадання.
“Дивовижне”… і крапка - жива,
обертається в знак запитання…
“Забуття“… кожен раз, як слова
про кохання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я-один”, “ти-одна” - час мина
однаковістю талих прогалин,
крок за кроком… ще разом? – дарма,
нам не вийти удвох із гущавин,
поміж нами столична зима,
до обставин.

2
А печаль снігопаду - пора,
очевидно, слідів? На порозі
древніх схилів цегляна імла,
далечінь поховати не в змозі,
зазирає за отвір вікна,
за кордони тепла. Дивина,
я дивлюся в той бік віддавна,
а все та ж пелена.

Повна смутку столична зима,
чарівниця ковзких тротуарів,
без коханців, незмінно сама,
прогортає листки мемуарів
і нічого у світі нема
крім терпкого вина й ритуалів
неодмінно доходити дна
між часів і бокалів.

2005 рік


Листи з майбутнього.


  • І дихаю нічним повітрям,
    таким розрідженим без тебе,
    що намагання відлетіти,
    кудись у вирій - нездійсненне.

    І скаменілим смішно нетрям.
    Їм розпачу не зрозуміти, -
    "відчалюй швидше від печалей,
    якщо в цих джунглях прагнеш жити."


  • Чому б не жити? - навіть в джунглях,
    де замість річок - витік з пляшки,
    де замість птахів - гомін вулиць,
    і як тварини різні - люди.

    Чого б не жити? - ритмів потяг,
    як протяг від яєць до вилиць,
    товче у камені доріжки
    уподобань чудної моди.


  • Зачарувань непевний вибір
    жадає відгомону мозку,
    а цей, останній, у гаданні,
    коли у серці втихне буря.

    І сильно вабить роту отвір,
    в який, і лізуть лапи хтиві,
    і дами запихають ніжку,
    і з інтересом цілить куля.


  • Дощі, які змінили спеку,
    скоріше оживили плями
    на відсирілій штукатурці,
    аніж проникли в землю соком.

    Лиш при забутій парасольці
    у пам'яті волога жінки,
    що у своїм прекраснім віці,
    зростити марить щось над бруком.


  • І дні украй одноманітні.
    Усі події десь позаду.
    І я, здається, вже звикаю
    виймати із кишені роки

    і віддавати, - припадаю
    до самогубства листопаду,
    до павутини у повітрі,
    і визначень "духовні кроки".


  • Багаті парості живого,
    з листками, цвітом і плодами,
    реконструйовані в металі,
    крадуть у в'язня степінь втрати,

    і я все ближчим є до того,
    аби позбутися неволі
    твоїх красот, які місцями
    найлегше, видно, й забувати.


  • І, зрештою, не зрозуміло,
    куди прийшов, якщо всі рухи
    мої останнім часом тільки -
    одні просторі рухи думки.

    О, в дзеркалі ще видно тіло,
    але чиє - згадати ліньки,
    ще крок і втратять сенс потуги
    як гільйотини, так і рюмки.




    * * *

    Подаруй мені легкі обійми
    на прощання – цей застиглий вечір,
    подаруй легкий танок і плечі,
    не обтяжені страхом жадання,

    подаруй, кохана, теплі сльози
    здивування - Боже! скільки встигли! -
    ти могла би ще і я би міг би,
    тільки доля поміж нас “прощальна”.

    Тільки й долі поміж нами нині,
    що “востаннє”, - ні, я не повірю,
    не повірю у розталі мрії,
    не повірю, вірю – не повірю.

    Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
    до світанку - дощові обійми,
    я промок наскрізь, і ти - Як тінь ми
    від минулого - живі до ранку,

    доки світло наше не пригасне
    в невмолимім привітанні сонця;
    доля, де ти? надлетиш з віконця
    до сплетіння тіл сніжком осіннім?

    Почекай. Невже понад тобою
    не існує Вищого, не має
    Іншого, продовження - без краю,
    може чаша інколи минає?..

    Не минає... Знаю... Вітер сильний -
    рве минуле на кавалки чисті -
    твої очі не зрадливі ще, лиш бистрі -
    Ти вже пам’ять - Дощ і Вітер - Вільний.

    2003 р.



    * * *

    Ти сказав їй занадто,
    занадто багато - "не того".
    Далі навіть мовчати,
    мовчати не вийде. Нічого
    більше в тебе не вийде,
    нічого не вийде й не ввійде,
    тільки вітер холодний,
    і час безконечно прозорий.

    Ні, вона не забуде тебе,
    не забуде і буде,
    з потойбіччя клепсидри
    дивитися - тануть піщинки -
    і змагатиметься із бажанням
    і небажанням,
    стати кимсь і для тебе,
    на кшталт неуявної жінки,
    втім, її небажання осилять,
    і кроки, ці кроки прокляті,
    що постануть роками,
    її пронесуть між руками,
    між руками твоїми,
    твоїми сліпими очами,
    пронесе її вітер осінній,
    насмішкою долі - у нині.

    Ти відпустиш її
    і налиєш у серце отруту,
    іншу жінку зустрінеш,
    аби не трясло, не боліло, -
    це її, врешті, вибір, подумаєш,
    діло її, її тіло,
    і чекатимеш вічність,
    допоки Її не покличеш.
    Не притиснеш, утім, до грудей -
    за життя не покличеш.

    2003 р.


    * * *
    Красуня осінь - дівчинка з бажання -
    належала йому, росла в обіймах.
    Плід пристрастей і літніх спраглих вимог -
    як житимеш ти далі, за коханням?

    Так прикро... Так буває... Твоя зваба -
    різноманітна, вишукана, барвна,
    все менш його цікавить - віднедавна
    з'явилась в нього обріїв принада.
    І так раптово сталося... Ти плачеш,
    сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього,
    ви бачитеся рідше, і, з-за цього,
    нічого вирішити не встигаєш.
    Не любить? Любить? Любить, але рідко?
    О літо, миле літо, пригадай - ми
    з тобою були... чарівні обійми...
    Обійми, поцілунки... надто швидко...

    Відтак самотність чарівної жінки.
    Жадана іншим, ти, як одержима,
    ведеш себе, і доля невмолима,
    ті самі крутить записи і плівки.


    2003 р.



  • Коханки Львова
    1
    Так і кохаю - з відстані,
    вичистивши від мешканців
    русла, лагуни, пристані;
    дихаючи надією
    щодо взаємо-радості
    при володінні мрією.

    Потім усе збувається -
    гостро, бентежно, гамірно -
    посеред тих, що маються,
    світом сюди позичені,
    дико кому і сутінно
    в місті мені присвяченім.

    Нам не до них ж, бо - солодко
    вдвох на постелях кам’яних, -
    дощик здіймає паводком
    тисячелюбопристрасті -
    руслом обіймів огненних
    плину з проханням милості.

    2
    Я повернусь в це місто -
    знайоме до сліз,
    переповнене смаком
    пригаданих рис
    і летітиму вгору
    й ступатиму вниз,
    зупиняючи миті
    про себе "на біс”.

    Я повернусь у подих
    твоїх підворіть.
    Обернуся у протяг
    тривожних століть,
    і ми будемо разом -
    хай нами щемить
    від засніжених часом
    твоїх верховіть.

    Миле місто, тобою
    єдино жила,
    як ховала надію
    і прагла тепла.
    І тепер, видно чашу
    допивши до дна,
    я вертаю до тебе
    одного
    одна.

    Прихились до своєї
    билинки, листка,
    до частинки малої,
    живого ростка -
    подаруй гілки вулиць,
    і зори святих,
    пульс на скронях воскреслих
    людей дорогих.

    Я кохаю тебе -
    без вини, без вина,
    наче дівчинка й ніби
    в обіймах сповна.
    Я люблю тебе й кращого
    в світі нема
    задля юнки, якій
    так іде сивина...

    3
    А за мною горять мости,
    а за мною дзвенять підкови!
    Раз дано мені тут цвісти -
    тут і мучитись вам, панове!

    Божеволіти від жадань,
    вибухати сердечним шалом,
    загинатися від кохань
    “за новим, ходовим товаром”.

    І кінців більше не звести,
    не утішитись з полювання -
    у прицілах у вас - хрести,
    ваша здобич - розчарування.

    А я вільна, як вільний світ,
    я небесний відбиток міста.
    Я з отими, що линуть від
    небуття в зовсім іншу пристань.

    Я суть глини для їхніх рук,
    подих рими, мотив звучання -
    все моє, і Амура лук
    вчиться обсягу попадання.

    І не буде інакше, бо
    долю тішить коханців мова -
    мого пристрасного танго
    у обіймах Крилатих Львова.


    2004 р.


    Доля
    Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
    де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни,
    і зимовий ноктюрн не порушують жодні новини,
    ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

    Тільки віхола граючись ліпить жаданий портрет
    і його божевільно дописують вистиглі очі,
    і впадають у марево відчаю спроби утечі,
    наштовхнувшись серед перехожих на твій силует.

    Це безумство закінчиться скоро - приходом весни,
    і кохання краплини наповнять спустошену чашу
    ззовні схожою чимось на тебе, на тебе і нашу,
    та без мріянь вже, казку – земну, не подібну на сни.

    А коли ти повернешся - спрагла до справжнього - й щем
    твого серця розмерзлого викривить болісно губи,
    не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
    зрозумілішим був, і , здається, ще вірив в Едем.

    О, коли ти повернешся, зрештою, прагнучи лиш
    бути поруч і наперекір всім незгодам любити,
    прогорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
    і відчуєш чому наші долі навік розійшлись.


    Продовження >>
    2004р.


    * * *

    Люблю твої невивчені сади,
    де шепчуть міфи загадкові трави,
    люблю алейки твої і застави,
    які не перейти мені сьогодні.

    Лиш погляд пильний, кинутий з безодні,
    сягає завтрашнього володіння,
    утім такого дивного, що вміння
    його утримати не знаходжу у собі -

    хіба утримати тебе, земну, у лобі,
    нехай і найсвітлішому, в руках,
    у закутках Палаців, у містах,
    в яких ти раз, за разом хочеш бути? -

    ти хочеш бути, мрії осягнути,
    отож я маю стати синім небом...


    2003 р.


    * * *

    Я втрачаю тебе - поволі,
    неминуче і неухильно...
    ти відсутня, завжди відсутня -
    біля мене порожній простір.

    Притягання мого замало,
    чоловічої спраги, волі?
    Замість тебе майбутня з грудня,
    протискається в серця отвір,

    задля тебе пробитий. Осінь.
    Зрілі погляди інших, мушу,
    відчувати торкання твої,
    бо інакше впадаю в кому.

    Я тебе, імовірно, прошу?
    Виглядає, що так, - без спрощень,
    але прошу - хмарин ходою,
    недалеким відлунням грому.

    Так втрачати: солодким болем,
    щемом терпкого оніміння -
    на одне тільки, мила, схоже,
    на одне... ти мене пробачиш?

    але осінь - це в самовбивстві
    щось шукати за щедрим полем,
    де чекає зимова стужа,
    при якій навіть не заплачеш.

    Що за сльози, мов лід холодні?
    це вантаж, що не розгрузити -
    я втрачаю тебе сьогодні,
    так, неначе, не хочу жити.

    2003 р.


    * * *
    Назви усе це злістю чи жаданням,
    процесом розпаду набутих звичок,
    чи навіть збоченим без меж коханням,
    і не приходь, хай навіть місто свічок
    висвітлюватиме шляхи до мене.

    Червлене, виключно червоне в чорнім,
    знайди сьогодні в дзеркала овалі
    і не приходь. Хай плачуть очі далі,
    якщо вони у сліпоті цій винні.
    Ти підмалюй їх поглядом осіннім...

    Візьми з букета пристраснознайомих
    яскравіше за мене і забудься,
    спадаючи у світ зелено-злотий,
    в чужій жазі мого єства позбудься,
    допоки не ввійшло воно у подих.

    А я кричатиму так німо й довго в простір,
    що міг би домом твоїм стати, міг би,
    коли би не... те все, що в тихий докір,
    ласкавий докір, увійшло би ліпше,
    тим Провидінню давши в жертву інше.

    Назву тебе своїм останнім словом,
    у мить, коли ввіллюсь всією кров'ю
    до серця повного ущерть тобою -
    запам'ятай кохана це любов'ю
    і деколи втішай її журбою
    за тим, ще не означилося зовом.
    Чи ж бо назви все злістю і жаданням.




    м. Львів. 2000 р.


    РЕКВІЄМ

    Це закінчилось літо,
    це просто закінчилось літо...
    І цей сум неозорий,
    безкрайній - рівнина зими.
    Я зів'ялий і хворий,
    тобою покинутий, з вітром
    заверну павутинням
    в найближчі краї сивини.

    Все закінчилось швидше,
    ніж я сподівався, - раніше,
    ніж гадалось в дитинстві
    і снилось в обіймах твоїх, -
    мов крізь квіти запізні,
    мов у ненаписані вірші,
    йду у хвилі бентежній,
    припалій губами до ніг.

    Добрий келих допитий.
    І більше сюди не налити.
    До пейзажу картини
    не втиснути свіжий мотив,
    крім, хіба що руїни...
    і раму плющем оповити,
    щоб сюди я приходив
    застудженим львівським дощем,

    де у зоряних війнах
    з тобою змагався в любові.
    Де вдалося, втім, більше,
    ніж слів посадити рої, -
    Ти на лобному місці
    свій хрестик постав, і точніше
    опиши в мемуарах,
    чим втішили серце бої.

    Так закінчилось літо -
    і пусто, і вікна побито;
    скло, скидаючи погляд,
    в бруківці шукає Едем;
    і маленька красуня
    збирає уламки... і пам'ять,
    ще римує півсвіту
    з букетом її
    хризантем.


    2003 р.