В Ляшкевич. Поезія. Неокласика - "Поетичні майстерні" Биткоины за Яндекс www.megaxchange.com


ПОЕЗІЯ.
НЕОКЛАСИКА

ВОЛОДИМИР
ЛЯШКЕВИЧ

      
ШКОЛА:     Костянтина Кафавіса, Юрія Липи, Йосифа Бродського       

Листи Юліану.

(355 р. - 361 р.)

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обріїв запінилась валами.
Та, як завжди тут, мій друже хворий світом,
все, як завжди: різновид одної драми.

Глядачів нема, займаю краще ложе.
Трохи смішно, бо найкраще і у мене,
і, погодься, виглядає вельми схоже
по стількох роках суєт на зміну сцени.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі перемелені пісками;
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками щось роблю, чи не уперше,
уявляєш, сад не тільки місце блуду,
хоч останнім ще цікавлюся, та менше, -
видно шкодить пити і джерельну воду.

*
Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок - до ніг поступливих служанок,
двох достатньо, пам'ятаєш ті деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?

Подивись, яким стаю поважно-іншим -
у Піреї зупинив на днях гетеру,
миловидну, та задовольнився меншим,
аніж личило такому ад'юльтеру...

*
Сорок літ, а не псую богам забави -
добрий дім, духмяний сад, дружина, діти.
Ніби й клопоту - що виноград на славу,
що в Афін й одна печаль - старе допити.

А старого назбиралося без ліку,
добре нині - незагойні люблять рани,
і давати замість відповіді в пику,
звісно, в диспуті найперші - християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податися, як всі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає ще оці Пірей, Акрополь.

Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося, як статуй, - тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла завше слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково -

з Академії садів назустріч всьому,
що жадав ти пережити... Милий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а великому Юпітер допоможе...

*
Видавалось - готувала осінь бурі,
видавалось - непотрібні грянуть битви,
стало ж інше - той, що шаленів на троні
захворів і ось помер, почув молитви.

І тепер ти Імператор, я ж бездумно
так, за звичкою, пишу тобі всіляке,
і від радості хвилююся помітно,
не подумай, що відношення двояке.

*
Вчора з сином їздив містом подивитись
християн - розчервоніли від образи:
"раз дозволили "старим" богам молитись,
Судний день, - кричать, - відмінить всі укази." *

Виглядають кожен день свого Месію,
не працюють, жебракують, і без тями
сперечаються. Вже ні про що не мрію,
лиш би доля не складалась їх вустами.

*
Все воюєш? і, хвала богам, успішно.
А без воєн що робитимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
цим юрмовищем розбурханим без краю.

Може кинеш все подібно Одіссею,
попливемо світ за очі, Юліане,
і протиснемось останньою стезею
до світів над Єлисейськими полями?

*
Зовсім хмуро і птахами вкрите небо.
Сіра осінь, пізня осінь понад нами.
Вік закінчується певно наш - підемо
у невдовзі за птахами, за богами.

А за ними, звісно, рухатися можна
доки знову не дістанешся до храму,
будь-якого, де уже не огорожа,
але чернь зупинить - викінчити драму.

*
Як раптово Ти помер...
Невже від рани...
Я пожертви склав...
я відчитав молитви...
Потім дім продав. Віддав ключі від брами
іудею - "переможцю" торгу-битви.

Корабель мій мчить тепер з попутнім вітром,
біля мене жінка, діти, а над нами
охоронці розтривожені димами,
що зачали вічний клопіт з нашим слідом.



Одіссей


За творами Й. Бродського (курсив),
Гомера і Діона Златоуста.

І

Простором зітканим із хвиль,
жерцем човнових сухожиль,
він мчав туди, куди вело
його нескорене чоло,
куди здавалося хотів,
здавалося, якби не спів
супутників і вітровій
від берегів Ітаки, - свій.

В різноголоссі тім вина
вчувалась знову Одіссею:
"Мій Телемаку...
з Троєю війна..."
Вояки ж, певно, скаржились Борею:
"... Не зводить з нас очей Танат,
потрібно-бо плисти назад,
додому... досить мандрувань...
і відчайдушних зволікань
Вождя, що гніває богів
упертістю..."
А Вождь глядів
за обрій, де змагався час
з піною хвиль, - в них свій наказ...

"Мій Телемаку,
з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
в чужині здатні кинути лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому аж занадто довга,
так ніби Посейдон, доки ми там
втрачали час, порозтягав простори.
Мені неясно, де знаходжусь я,
і що переді мною...


Прочитати повністю.

м. Львів. 1998 р.



Cутінки
I
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небі гаснуть зорі й розквітають
піротехнічні спалахи. Від свисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на подірявлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.
В театрі, поруч, зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, хвилини тануть,
а він ніяк не витягне пістоля.
Лунають нові постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
яка б скінчила все, повзе до вбивці.
"Стріляй" - скандує публіка.
Фонтани
у небі над театром пригасають.
"Ревнивий муж" витягує пістоля
і б'є ним раз і другий - "вмри нещасний!".
Нещасний затихає...
Імператор
кидає фішки на червоне, доля
ще посміхається йому, прекрасний
і день, і вечір - вічності...
Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

II
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
в робітника з селянкою в капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя смішного шлюбу
блакитної і чорної крові,
тут розважаю простір гонорово, -
без тебе, що непевним "селяві"
не поясниш без елементів глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім було гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, на разі,
від частих опадів десь зникло. Мрія,
до зникнень цих причетна, певно, має
властивість видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії - силу, вимір, розмір?

Глибоке завечір'я . Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом плине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ земної плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.
Я думаю - знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці покритих тинком зламів,
і називатиму тобою іншу
до осені, коли заслабле листя
ховати перестане вертикалі.

III
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила...
Обіймів течія з химер цегляних
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.
"Єднання, сестри і брати, для діла!", -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
й шукає над дахами плин невинних,
чомусь невидимих земним, святих.
Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не тішать серця, -
живий святенник мертвому не рівня.

м. Львів. 2003 р.

    Блюз до __річниці Незалежності.

"О, сизокрилий птах…"
Ти з нами по стількох літах.
Звиваєш гнізда у житах.
Співаєш в чистих небесах
про волю, щастя - що усе ж
одне і те ж.

Мелодії такі старі.
Одвічні вісники Зорі,
з якою Радість і Любов
ізнову йдуть до нас немов,
освячені не для життя -
для розп'яття.

"Серце наче птах…"
Кричить в опущених очах.
Німіє в стулених вустах
і свідчить, наче та ріка -
брудна, безплідна і мілка,
про здобуття.

Під чужинський рев,
відлунням іншого "пся крев",
мажорний табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Й біжить у нім мале дитя
у забуття.

"Мій сизокрилий птах…"
О, не змовкай розп'ятий на гілках.
Не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч пожнеш
одне і те ж.

м. Львів. 2000 р.


Москва-01-02 Вакаційний синдром.


I
Гойдати далі простір недоречно...
Вагони доповзли до "все конечно"
й ображені відсутністю шляху
послали поназбиране на ху-
ноликих перевізників причалу.
Й відлуння Українського хоралу
полилося в околиці Кремля,
відомі як Москва...

- "Москва, це я..."

Означивши себе серед загалу
відсутністю речей, дітей і дам,
і проблиском очей "і аз воздам"
вдихаю "Київського" кисню сталу,
мов кинутий колись ефірний крам.

ІІ
О світанкова лоція перону,
доби кристалізації жаргону, -
і русло, і вітринний краєвид,
і нерестилище для астерид
розмножених у міліцейській формі
заради койно: "як воно?" "все в нормі",
там бовваніє постать Ілліча,
в чиїх очах мартенівська свіча.

Моnsher, - філогенез не до вподоби
і західний обридлий краєвид?
Що ж ти не перший, як і вічний жид,
жадаєш смерті, забуття, свободи,
як необхідності за строком літ.

ІІІ
І опускає дебаркадер крила -
не всім померлим вирита могила.
"Зупевне, кожному своє" - згори
в майбутнє задивляються орли.
І як отцям не вистачило клепки
вдягнути на пернаті морди кепки?
Та сонця блиск запалює дахи
і бронзовіють говіркі птахи.

Це вельми тішить зграйку горобців,
яких повчають хитромудрі галки -
в мовчанні суть обітниці весталки,
й розмови не для племені дзьобів.
Дзьобам пасують харч і недопалки.

4
Асфальт мякий, вогонь згори і знизу.
Можливо пекло ближче тут за кризу
фінансів битих картами Таро,
та в Мегеддо навряд чи вхід з метро.
А що "Московське" "Київського" краще,
ясніше з кожним метром вглиб, і важче
шукати привід рухатись назад,
і рухатися взагалі. Це пат.

Одначе правила ведуть з ума.
Порушення їх - рецептурний вчинок,
єдиний вихід, щоби недарма,
як той казав, прожити свій відтинок.
Заради тих речей, яких нема.

5
А задоволення? Кінець, хана -
з усіх боків хвороби та шпана,
відкладення уяви церетелі,
райвідділи, комбанки, гранд борделі,
усе чого торкається душа
у тихий переддень дефолту...Ша!
Направо від сідниць царя Петра
злотиться храм - Спасителя - з нутра

лунає проповідь, - між тим спасенна,
її не гублять смертні ворота...
Несе кораблик далі річка-вена,
гойдають хвилю дзвони, і вода,
така ж, як сотню літ тому, смиренна...



Ф.М. Достоєвському

Тьмяна кімната. Самотній мислитель.
Свічка, захоплена подихом вітру.
Буйство тіней. Грандіозні потуги
втечі відбитків, - примарні, мов рухи
хворих - пера, думки, речень... Обитель -
протипоставлена обсягам, світлу
хіттю будь-де, лиш аби у столиці, -
служить водночас і відліком суті,
розміром, темпом, повинним звучанням
вільним від збігу із нерукотворним,
з царством потворним вітанням.

Сутінки. Звична півтемрява змісту
зустрічей явного і неземного.
Перенасичення спрагою. Втім це
спрага до всього, за винятком сонця.
Сонце - підступний мотив переїзду
і порівнянь, що далеко не благо,
зовсім не благо, коли так убого
й не вистачає на втримання того -
модного, світського, і льодяного
подиху грошей із Санкт-Петербургу,
подиху знаного торгу.

Видати книжку, забути про бідність -
хоч би на рік, - а за рік написати
декілька нових, отож десять тисяч
й видати... видати... взяти... Опівніч.
Мідно гуркоче годинник. Доцільність
дум безперечна. Чорніють стигмати
тіла Месії. І дух месіанства
переповняє перо. Тінь злорадства
гусне у контурах мряки і звідти
вдячно відлунює "видати", "...взяти",
сутінками розповісти.

Погляд мислителя лине безмірно
змученим простором кухонь, гостинних,
спальних покоїв - усюди страждання,
всюди людської краси животіння.
Тінь обіймає рукопис, любовно
дихає запахом цвілі незмінних
розшуків святості, правди та істин
в темних місцях особистого. Розтин
анатомічно доводить здогадку -
хворі і ниці, розбіжні з красою...
Ніч за вікном набрякає грозою
й новою ніччю - без ранку.


Ірині Скубі

У мене дуже відросло волосся...
Чомусь постійно це у голові,
як найважливіший для мене факт,
що має бути усвідомлений всіма.
У мене дуже відросло волосся...
Росло так непомітно, пробивалось
із зачісок, із під берета, з під руки...
Утім рука, не головна причина,
хоча вона і прагнула волосся...
Ні, не волосся, просто насолоди
торкатися мене, проте волосся,
напевне, думало - найголовніше
тягтися до руки, яка ласкала,
і виросло. Так несподівано... Я знала,
що має статися щось після того,
як рук не стало більше поміж мною
і цим старим, просяклим пивом містом,
цим теплим небом, жарким щемом літа...
Найголовніше - виросло, причини
різноманітні, а доречність стала,
я - рішення, і, вочевидь, відстала
від круговерті дальшої на мить,
але уже нічого не болить,
лише одне оце моє волосся дише
забутим чимось, і, ймовірно, сном
про заплітання лагідне косичок...
Прокинься, бо вони не цього прагнуть...


м. Львів. 2003р.

Небіблійне


І
О танці дівчат на скелястому плато,
тимпана биття під єднання сопілок!
Як довго не був я на Лесбосі, брате,
як довго не тішився подихом вітру,
духмяною пам'яттю хвойних мандрівок
здовж витоків звабних солодкого сидру.

Як довго не був я на Лесбосі, брате.

II
Скажи, як Сапфо? - ще виходить на кручі,
мої паруси видивляється в морі -
усе ще окутує таїнством ночі
піснями любові з цикадами в хорі?
Жалкує, що так повелася зі мною?
Напевно жалкує і плаче порою.

Мої паруси видивляється в морі.

ІІI
Стрибнув як зі скелі тоді, пам'ятаєш,
отримавши смертний за наклепом вирок?!
Ховався при березі, далі ти знаєш...
І все через ревність жіночу, нестримну
жагу володіння без розсуду! Морок!
Та й нині люблю в цій історії Винну.

Отримавши смертний за наклепом вирок!

IV
О, будеш сміятись - Сапфо виглядає
щоранку на ті паруси недаремно,
я нині при владі, хоч не випадає
її і тебе обійняти, бо ревно
Набопаласара нащадку* слугую,
та стале на усмішку долі чатую.

О, будеш сміятись - Сапфо виглядає!

V
Про усмішку долі, в цілому, серйозно -
згадати хоча би стрибок той у воду -
інакше поцілив би так дивовижно
у слизьку розщілину поміж каміння?!
Та й потім стрибав - від нагоди в нагоду -
обітниці давши, знайшовши везіння!

Інакше поцілив би так дивовижно?

VI
Сьогодні щасливо воюю, і поряд,
бо знову придушуємо Іудею.
Удруге не вибачать їм, упокорять,
Цар прагне зрівняти їх царство з землею.
Та доки тривають облоги, буваю
на побережжі частенько і мрію.

Сьогодні щасливо воюю, і поряд.

VII
Ах брате, як хочеться мчати по морю!
Рукою ласкати тремтливу безодню,
вглядатися в обрій, не гірше за бурю
тягти за собою злих воїнів хмари.
Чи помстою стануть страхи з метушнею,
чи втішусь зганяючи бранців отари?

Вглядатися в обрій, не гірше за бурю!

VIII
Злякався, мій брате? Я воїн, я з воєн!
Служу щиросердно, на жаль, не вітчизні -
потрібен вітчизні довічним ізгоєм -
навіщо терпіти страждання навмисні.
А так, рівна славі, росте і оплата,
ще й служать мені іудейські дівчата.

Навіщо терпіти страждання навмисні.

IX
А знаєш дівчата які іудейські? -
жінками стають ще дітьми задля того,
аби вдовольнити батьків фарисейські
бажання весь світ затопити собою.
Отож і примножую їхнє "волого",
і, що головне, після кожного бою.

Жінками стають ще дітьми задля того!

Х
Утім це не справжні обійми, бо справжнім
навчає дівчаток Сапфо незрівнянна.
Ти їй передай, що над мужем відважним
міцна її влада, як пісня осанна,
найкраща зі шлюбних, які проспівала,
з "гімен, гіменей" - під гойдання бокала.

Навчає дівчаток Сапфо незрівнянна.

XI
А вчора розпитував я фінікійця,
що возить послання між нами, за Лесбос, -
чим славен? Сказав: Мітелені* по вінця
наповнений святом, Сапфо пісеньками.
А, взнав, що я звідти - змінив зразу мелос -
затрясся, мовляв, цілий світ славен вами...

Учора розпитував я фінікійця.

XII
А я римував значно краще за Неї.
І зараз, подібно Гомеру складаю
гекзаметри добрі, і кращі ніж в Трої
мої перемоги - я взяв Іудею,
до Єрусалиму найпершим ввірвався,
й останнім з руїни у табір вернувся.

А я римував значно краще за Неї.

XIII
Як прикро, мій брате, що вас не побачу.
Веду полонених до стін Вавілону.
Вертаю вздовж річки стогнання і плачу,
дивитись на це невиносно порою.
Та більше жалію себе, бо в одному,
не склалося в мене - не склалось з собою.

Вертаю вздовж річки стогнання і плачу.

XIV
О танці дівчат на скелястому плато,
тимпана биття, награвання сопілок!
Ніколи не зійду на Лесбосі, брате,
не втішуся подихом рідного вітру,
духмяною пам'яттю хвойних мандрівок
до витоків звабних солодкого сидру...

Тимпана биття, вигравання сопілок!


Тимпан - щось на зразок бубна.
Набопаласара нащадок - той самий Навуходоносор, чи, можливо, вірніше Навухонасессер, що зруйнував перший Храм у Єрусалимі і взяв євреїв у неволю.
Мітелені - головне місто на Лесбосі.


м. Львів. 2003р.



ХРОНІКИ ЗАБУТИХ ЧАСІВ. Мукачево
70-ті, 80-ті, 90-ті


(90-ті)
В цьому вистиглому місті,
де минуле цікавіше
кожним вглиб ведучим роком, -
особливий відлік часу.
Наче розшуки у змісті
підійшли до крапки й більше
не цікавились предметом,
тільки крапкою, що масу
через себе пропустила,
мов піски крізь отвір істин,
на той бік, -
порожність тіла
виваливши для оглядин.

Відчуття - сумна безвихідь,
(чи клепсидру перекинуть?)
миті звиті в нескінчення,
зливи, і тумани зранку,
річки повноводний вихід
під набат церков і, мабуть,
з виноградного бродіння
врослий в обрій привид замку.

Видається всім тут нині
"хепі-енд" не дали в спадок,
та, можливо, в сім безплинні
рух отримує початок.

(60-70-ті)
На екрані мого зору
самочинно крутять плівку,
заповняючи безлюдність,
безподійність, чорно-білість
чимось давнім, видно з твору,
писаного під копірку
про трудящих і натхнення,
відданість, майбутню ситість...

...Шумний велелюдний натовп;
гурт молочних ідіотів,
що стрибають між дорослих,
між глузливих транспарантів.
"Вчись як Ленін - дітвора!"
Кричимо - "Ура! Ура!"
"Слава трудовому класу!"
"Поступу - надійну базу!"...
Кричимо - "Ура! Ура!"
"Вчись як Ленін - дітвора!"
Під ногами у скульптури
звилися в клубок фігури...

Шістдесяті, -
кажуть статок
вже не той, що був раніше.
В голому нутрі будинку
дітки підростають дружно.
Із палких сімейних сварок
тягнучи найцікавіше -
кольорову радість буту.
В сірому лише натужно
вулицею безупинно
ляскотять громади (зйомки
із неофіційних, звісно) -
мчать братам на шию танки.

(70-ті)
В перемовах про воєнне
зводяться й вісімдесяті.
Невеличкий дім напроти
раптом вимовк,
ніби з горла
зв'язки видерли, -
буденним
переміщенням
здійняті
полишають свої соти
городян останні перла.

Впустять їх, до всього звичних,
в край обітований дверці
зі скарбом дітей невдячних
і з болячками на серці.

Глянь, і ще додалось місця
для отих, що з гір спускались,
чи вилущувались з днища
переможної армади,
й під кремлівським отчим оком
розселялись, розселялись,
щоб зростала єдність вища
комунальної громади,
щоби поєднались види
за партійністю,
соцпунктом,
щоб урешті-решт зробилось
щось таке з родючим ґрунтом.

"Нащо грунт, полетимо, -
лиш надуємось і вйо..."

(80-ті)
Змішування зразу всього
веселково тішить мозок.
А за станом ейфорії
тихо підступає кома.
Ось про неї в рідній школі
не давалось жодних зносок,
як і про здійсненність мрії
всіх пролетарів.
Це втома
моїх вчителів гнітила,
чи осягнення любові,
і краси, що рвуть вітрила
і не піддаються змові?
Дивина,
клепали школи
до навали, за навали,
по-старому, по-новому, -
та одну для власті згубність.
Щоби понад берегами
плину часу проступали
гул старий на боці тому,
а на цьому - всевідсутність.
Де і зустріч - протиріччя
правилам усім. І диво,
коли розшуки обличчя
припиняються щасливо.

(90-ті)
Це лице таке знайоме -
внутрішнім розкутим зором
не у себе, значно глибше,
у розмови із Платоном -
про вагоме й невагоме,
що відлунює повтором, -
чи вмаляє вічність віще
торжество душі над тліном.
Постать тане, наче свічка,
нерозпізнана на дотик.
Тягне вздовж алеї річка
лисих гір зломстивий подих.

І стоїш, не відшукавши,
в собі сил, аби спинити,
хоч на хвилю, рух невпинний.
Мов у паралельнім світі
образ істини пізнавши,
в цьому можеш тільки вити,
або вибити докладний
по усьому фронту кліті
древній, з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь майбутніх Суду
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - немов предвічність. Тиша.
Зорі поміж хмар - єдині,
хто пояснює довкілля
і невпинний рух примарний
через тротуар до річки
огорож, парканів, тинів...
Очевидне божевілля
чи портрет міщан астральний?
Місто, знудившись суспільним,
по рукам пішло, - свободу,
й неозначеність зустрівши
видно як винагороду.


м. Львів. 1998 р.


"Аzzuro" Adriano Celentano
(Інтерпретація)

I
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Прошу я
тебе, кохана, о не сердься -
на серці туга!
Прошу я
тебе, кохана, посміхнися -
у всіх ж це бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
проте вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Прошу я
тебе, кохана, ти не сердься -
на серці туга.
Прошу я
тебе, кохана, посміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


м. Львів. 2000 р.

Б.Стельмах - І.Білозір - В.Ляшкевич

"Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."

Стою одна, ховаючи з очей
видіння в пам'ять, мов у домовину,
і сльози жаром призвані грудей,
до серця линуть слідом без упину...

О, мила осінь, я так довго йшла,
забула дні, в які звалась я "мила" -
невже ворожці тій недодала
коли любові, хоч до снів, просила...

"Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінок - опале листя,
ковзаю п'яним, збитим каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди,
не хочу знати про майбутні біди,
напевно маю, маю донести
в зимові сни осінні перші квіти...

"Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
невпинно б'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."

Могутніх скель холодне ремесло
вітри спиняти об грудей граніти,
мені ж сльозами берегти тепло,
яке з краплин цих нікуди вже діти...

"Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."

м. Львів. 2001 р