Поезія. Ляшкевич Володимир - Львів слуховой аппарат цена в Виннице
  Авторська сторінка керівника проекту
    "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ"




    Ляшкевич Володимир

Школа: Античність.
Вчителі:(з сучасних) Юрій Липа, Йосиф Бродський.


           

  'Рубаї ' - 33            

  'Просто лірика' - 12            

  'Класицизм' - 17            

  'Маньєризм' - 11            

 'Неоготика'                    
 'Необароко' - 16              

 'Постмодернізм' - 26          

 'Андеграунд' - 5           

 Театральне - 3           

  Повністю - 120           


Грубші твори
'Одісей' -     Поемка
'Повернення'   -   хроніки.    
'Кінець Древності' - епос    

       

 'Переклади' - 4 автори           

       

      

Написати   листа автору"        


 Кажуть, так краще Останнє надходження:
22.03.2005 року.


 ' ОСТАННІ ПОДІЇ '





Зимові штучки

4. Повернення

Ці сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ці казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишати ноги,
і, як в ранах судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Поміж них течія в латах криги по обрій -
не найкраща, утім до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! з чого тут вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних.

Ні, я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля? - так ніжно шепоче “не треба”,
"не біжи", “не зникай” - “я кохаю тебе!”?

На початок >>


Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощик з неба ллється,
чи як любов знаходить нас - тут, словом,
не все купляється, чи продається.


Блюз
1
Я повертаюся додому,
я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову,
зникає з дзвоном зорепад,
й, вдихаючи вологі кроки
ходи в розмірене биття,
між старі стіни входять роки
в моє життя. Моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //….
невгасимий витік світла,
тане //….
туман //….
в провалля підземель - до рідних видінь.

2
Я повертаюся додому,
я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
кудись за обрій світлих дат,
де, відгортаючи розлуки
в імлу досвітньої пітьми,
мене стрічають любі руки
в сльозинках львівської води.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //….
невгасимий витік світла,
тане //….
туман //….
в провалля підземель - до рідних видінь.

3
Я повертаюся! хоч знаю,
що не почую звуку труб
утраченого мною раю,
не поверну дитячість губ.
Я повертаюся! До тебе!
прийми мене, візьми назад -
у серце втомлене і любе,
і в зорепад. І в зорепад!

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //….
невгасимий витік світла,
тане //….
туман //….
в провалля підземель - до рідних видінь.

2005 рік



Омару Хайяму
О нині плоть твоя, мабуть, святий оазис!
Не вірю друже, що земного твого абрис -
“... не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
“присядемо ж удвох...” - лише над прахом надпис.


Із подорожей Синбада.

муз. на кшталт - Ravel "Bolero"
1
Вона


Мої левади соковиті.
Покої тихі і убрані.
Причаль човна в чарівні миті
мого світанку, стань на трави,
росою вкриті. Квіти ранні
тебе спровадять до стежини.
Вона кружляє, правда, краще
йти навпростець, кущі ожини
розступляться, і мої пави
не закричать, їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю…
так сумно, сумно, наче діти,
що просять милостині всюди...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під тобою,
дверей дихання, у тремтіння,
що дужим, радісним потоком,
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.
Та будь уважніший - принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
воно чатує...
Звуки мови
хай увійдуть у моє серце, -
о, говори мені! - про лови,
що ти мисливець, що в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
милується собі в озерце,
а ти боїшся сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
Стискати
не поспішай обійми, милий, -
не поспішай, допоки має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя,
ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні,
між тим, стаються з нами речі,
коли тілесно муж полюбить -
це змінює дівчатам очі,
волосся, тіло, я боюся,
а цей, мій страх, тебе й погубить...

2
Він


Мій човен бурею поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь до марення, й затим відплисти,
переконавшись у повзучості живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
вчуваю крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. Аллах! О будь же з нами!

Напевно жінка це, жадаюча кохання,
начаклувала так, сюди приворожила.
Напевно жінка! - відьма чи раба жадання -
невпинно кличе: “йди-прийди до мене, милий!”
Безсилий я, несуть мене тих чарів крила…

3
Чудовисько


Спочатку обрій проковтнули води…

Затим гра світла тішила й давала
уяві простір для бентежливих дерзань.

Навчився з променів ліпити форми,
свою самотність в них переносити.
І щось у горщиках вирощував отих.

З-тим гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній живої, і
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
Я помилився -
живе належати не може. Помилявся,
коли вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
і, входячи до снів її як спраглий муж,
удень залишусь в ній, хоча б у згадках.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між улюблених онуків відцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті
вона отримала жадання смерті.

І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...
А я цей горщик маю берегти.

Взамін минулого самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій мій не змили води.


4
Він


О хвилі чисті! о глибини світлі неба!
Слухняна іграшка в руках дбайливих долі
я - порятований! О ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на руках! Доволі!

А, ці жінки! О, ці чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
з життям прощатися! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, щоб знову не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Але як пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною!
Не поділили тільки здобичі слабкої!
Дурні не знали з ким узялися до бою,
кому Єдиний все живе вручив для втіхи!
і насолод Творця від сутності палкої.


м. Львів. 2005 р.


Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові?


ТЕЧІЯ
Мініатюрка для аматорського театру

1*
Неземною, надземною я люблю тебе любов’ю.
Бачиш вітер крутить пилом, припадає до дороги? –
так і ми з тобою, мила, кружимося - до знемоги,
всупереч запевне глузду і всілякому здоров’ю.”

2*
“Як цікаво - вітер кружить, падають листки осінні -
нині вітер з нею дружить, завтра сніг дорогу вкриє.
Ти мене покинеш завтра - інший скаже: “Моя мріє!”
Він прийде - одежі білі, а на мені - звабне міні.”

Хор:
“Вітер мчиться над полями,”
“вітер місту вп’явся в губи,”
“розворушує нестями,”
“награє в біблійні труби.”
До приреченого міста
цар пітьми зійшов на лови.
“На руїнах замку відьми
маються жагою крови.”

Хор рухається, поглинає 1* і 2*, залишаючи 3* і 4*
В лапках (“) - окремими голосами, без лапок – разом


3*
“Як мене усе дістало! діти, побут, а робота...
шеф – збоченець, і мій власний, "суджений", яка п’янюга!
Всі від мене щось жадають й мають, чуюсь, наче шлюха,
ще й країна ця убога! на душі одна мерзота!”

4*
“Глянь-поглянь на того типа - обхопив руками скроні,
прямо врубелівський Демон - нічка –а? - в його волоссі!
Стрільну зараз сигаретку, може й випаде небозі
справжня ніч. І ти в полоні? Ох, цей вітерець у лоні.“

Хор:
(антистрофа, рух хору в протилежний бік)
“Цар пітьми, руїни замку.
Кровотеча сонця. Вечір.”
“Пілігрим у білім танку
сам себе веде за плечі.”
“Унизу, підбивши сальдо,
два бритоголові клони
по зустрічній мчать.”
Нормально!
“Схвально каркають ворони.”

5*
“Чуєш, дав йому по рилу, ти прикинь, а він ногою
б’є мене по лобі. Мряка. Далі драйв - лежу на пляжі,
тепло, хвилі лижуть п’яти, соски поруч, я рукою...
й повертаюся до тями, відчуття – впав з телевежі...”

5*
“Слухай, ми того, куди це? - Всі назустріч! Озвіріли!
Фішка! Ти того, дивися, на дорогу упівока...”
“Ох, братан, на світ глядіти вже не вистачає сили,
після сонця, моря, пляжу, тут, немов на зоні, мука.”

Хор:
“Кроки, чуєте, ці кроки?!”
“Звичний шурхіт падолиста.”
“Запальний ритм караоке.”
“Колискової врочиста.”
“Мамо, я прийшла додому,
бо нікому не потрібна...”
У старому і новому
суть однаково подібна.

4*
“Ти вважаєш я жалкую, що зв’язалася з тим типом?
Анітрохи, чесне слово, співрозмовник він чудовий,
з іншим так собі, не густо, - обійшлося млявим скрипом.
Думаю, що він блакитний, голубенької будови.”

3*
“Я подала документи! Ось скажи, хіба не схожа
на француженку, чи хоч там на яку-небудь полячку?
Здибалася ще з поетом, в нього тут мистецька ложа,
ти ж читала мої вірші - він говорить я дивачка.”

Хор:
(антистрофа)
“Вечір тільки передвістя,
попереду вирок ночі.”
“Піп виходить із захристя,
в лиця загляда жіночі.”
“Вихор прочиняє двері,
на порозі “ - дух імперій.
“Одягайтеся в шинелі!”
“Фільм займе чимало серій.”

2*
“Ось фатальний мій обранець - мужній профіль, строгий погляд,
кажуть зрідка так буває і закохуєшся зразу...
Стану я для нього світом, будемо ми завше поряд,
що уроком стане тому, “неземному” віршомазу.”

5*
"А прикид нічого - завтра в пацанів щелепи звиснуть!
Значить так: беремо хавки; два: несемося додому,
три: шампанське, трохи травки і хай спробує щось писнуть.
Як розклалась на сидінні - завтра сяде по-другому.”

Хор:
“Темна нічка – діти плачуть.”
“Татко десь на заробітках.”
“Мамка у сусідки, мабуть
попільничка вся в дрібничках.”
“Грім із блискавкою вкупі
закружляли над дахами.”
“Тонуть ліхтарі у хлюпі,
сублімуючись на плями.”

1*
“З розуму зійти не важко, важко вижити з коханням,
як тобі живеться, мила? Де ти зараз? З небажання
твого бачитись зі мною мовчазний зростає всесвіт,
де згорає сутність мого непочутого волання.”

3*
“Це дивачка із віршами, не запізно? Ви казали,
що коли завгодно можна, ви казали... так, звичайно,
дякую, у вас та сама - буря? Бахівські хорали...
Трапилося щось? здається, голос ваш звучить печально...”

Хор:
(антистрофа)
“Геть печаль - се річ стареча!”
“Справжній кайф на кшталт стражданню.”
“Знову в грудях колотнеча.”
“Два по “триста” – й “ні” зляганню!”
Що за чорт? - струмок зі стелі!
Кажани влітають в двері.
“Дихлофос” на секретері -
в пам’яті “кривава Мері”...

6*
“Так, життя, предивна штучка, думаєш одне, - натомість
інше. Взяти твоє щастя, - де воно? в тобі? - це спільне,
це між нами: поєднання, узагальнена свідомість,
і кохання обопільне...
йдеш в навчання добровільне?”

1*
“Ні, це все не так, облуда. Що між нами? Те, що в серці -
в мене, в неї... Порожнеча - раз нема в звучанні збігу.
Я сплавляюся по Стіксу, а вона пливе в люстерці.
Нас єднають блискавиці, гуркотіння в небі сміху.”

Хор:
“Ніч, буремна ніч, - зітхають
вирвані зі сну будинки.”
“Витоки із ринв гойдають
плоть розбещеної жінки.”
“Розгорнулись чорні крила,”
“гамір пристрастей у грудях”.
“Лине в кубки зваби сила -
від склепінь - могильний протяг.”

4*
“Слухай, це тебе розважить! щойно врубелівський Демон,
розпашілий від азарту, з-під дощу, з букетом лілій!
входить - це о другій ночі! - каже: “душенько, ідемо!”
Як ти думаєш, відверто, той берет вдягати, синій?”

6* замість 3*
“Так, звичайно, тільки синій! Романтична зустріч, погляд
тішиться букетам ліній на твоїй фігурці звабній,
ви охоплені коханням, небо - спраглим блиском понад
тілом дивної красуні, що віддалась ночі владній.”

Хор:
(антистрофа)
“Це безвихідь - я пропала.
Доля! Де ти? Клята осінь.”
“Тихо в домі канібала -
звична для країни сутінь.”
“Схоже, відгриміла буря.”
“Б’є на Ратуші годинник.”
“Звуки, наче лине куля
через душі неповинних.”

3*
“Дякую за насолоду. Я помчала, вже світає,
мій приїде завтра, - нині можеш телефонувати.
Це, як виклик до швидкої, скажеш - плоть укол жадає,
я прилину замість тої, що не хоче лікувати.”

1*
“Сходить ранок. Він – підранок. І Вона його сніданок,
Що кидає щедро ночі, як розпущене волосся,
на хиткого ложа плечі, на вівтар їх забаганок.
Ні, нічого не здалося, не наснилося – збулося...”

Хор:
“Що збулося, те позаду.”
“Мла тече по підземеллю.”
“Під собачу серенаду
мент крокує до борделю.”

"Над западиною міста
зупинилась хвиля чиста."
"Крізь ефір заструменіли
променів безжальні стріли."

"Зупинився час, молитви
потягнулися на огляд."
"На пейзаж нічної битви
опустив свій зір Світогляд."



* (1-6) персонажі.





Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі...



"ЗИМОВІ ШТУЧКИ"

1

Доля
Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни,
і зимовий ноктюрн не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола граючись ліпить жаданий портрет
і його божевільно дописують вистиглі очі,
і впадають у марево відчаю спроби утечі,
наштовхнувшись серед перехожих на твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - приходом весни,
і кохання краплини наповнять спустошену чашу
ззовні схожою чимось на тебе, на тебе і нашу,
та без мріянь вже, казку – земну, не подібну на сни.

А коли ти повернешся - спрагла до справжнього - й щем
твого серця розмерзлого викривить болісно губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і , здається, ще вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, зрештою, прагнучи лиш
бути поруч і наперекір всім незгодам любити,
прогорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
і відчуєш чому наші долі навік розійшлись.


2
Подорожування
Батьківщиною

Звірі
Сам на сам з тугою - недожатим лихом,
зимною порою я додому їхав.
А мело, кружило… Вихор нісся в очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащі і замовклу річку,
неоглядний обрій і дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, добредемо дому,
обіцяю, кращу дам тобі попону!
полум’я нестачі згасимо у грудях:
ти - водою; я ж бо, так, вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати,
але поки вуса покриває іній
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо страху
подорожнім дай-но вийдемо до шляху!
Лиш би з головою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя.

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
чи замало честі стрітися з вовками?!
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

Хоч у нас з тобою за плечима друзі,
все ж не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо спочинок, де не заморозить -
нам заночувати і копиці досить.

Та невже так вітер без упину виє
і хитає тіні, хижо бовваніє,
стрибає на груди з темного узлісся,
чи побачусь з вами, панно з середмістя.


Люди
Щось не так? чи сюди не звертають з доріг? -
на обличчях неприязнь і матірний сміх -
я би далі пішов, будь спокійніша ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

“Є притулок, господарю? дам дві ціни.
Що одежі брудні - так вертаю з війни,
де не те, щоби виграв, але не програв.”
Дивні очі у тебе - з відбитком заграв.

“Ще вина! І досип вороному вівса.”
А обличчя навкруг, що нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ти начарувала мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, мов рибак на улов,
і стіка рукавом винна пляма, чи кров.
Задрімав я і бачилось щось вдалині,
та пробудження стало дарунком мені.

Він був близько, та й інші - у помах руки,
кінь іржав, попереджуючи - це вовки.
Знову брате рятуєш, і шиком для краль
у долоні вібрує гартована сталь.

І кричав я, рубаючи морди криві:
“мила панно, ти на-чарувала мені?”
І хрипів, під тілами згинаючись, їй,
що люблю і без відповідей і надій.

Не осуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю все нижче лице.
І пливу над снігами і серцю не жаль
залишати в цій тверді багряний кришталь.

Чаклунка

Схлинула,
відплила
хвиля заніміння.
Закололо в грудях,
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Що ж, виходить в світі я не все ще бачив.

Хто ти, чорноока, - лісова богиня,
німфа скутих річок, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині інше – кволий лицар вам дістався.

Але ж очі, очі! з переливом ночі!
у таких тонути – невгамовність вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? кохають - бо жадають сили,
Дивляться на “гроші” і шепочуть - “милий”.
А зникають злоті - завертають сани…
Що ж ти припадаєш до душі, до рани?

Прикладаєш трави, промовляєш стиха
і слова від болю, і слова від лиха,
зігріваєш ночі витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло, швидко полум’ям вхопило.
Загасили жар із дивної криниці -
досита живої випив я водиці.

Ранком став на ноги. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Кольори веселі, п’яні і бентежні –
Боже! – я ж пролежав місяці! не тижні!

Вороний на лузі, - гей! до мене, брате!
Тут гніздо відьмацьке - нумо утікати!
Лиш злетіти й встигли у зіниці мої
чорні з переливом, непокірні долі...

м. Львів. 2004р.


Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про свою кліть!
Не бійся, що не з птахоловів - поверну,
раз найсолодше в ній твій голосок звучить.


Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?


Листи з майбутнього.


  • І дихаю нічним повітрям,
    таким розрідженим без тебе,
    що намагання відлетіти,
    кудись у вирій - нездійсненне.

    І скаменілим смішно нетрям.
    Їм розпачу не зрозуміти, -
    "відчалюй швидше від печалей,
    якщо в цих джунглях прагнеш жити."


  • Чому б не жити? - навіть в джунглях,
    де замість річок - витік з пляшки,
    де замість птахів - гомін вулиць,
    і як тварини різні - люди.

    Чого б не жити? - ритмів потяг,
    як протяг від яєць до вилиць,
    товче у камені доріжки
    уподобань чудної моди.


  • Зачарувань непевний вибір
    жадає відгомону мозку,
    а цей, останній, у гаданні,
    коли у серці втихне буря.

    І сильно вабить роту отвір,
    в який і лізуть лапи хтиві,
    і дами запихають ніжку,
    і з інтересом цілить куля.


  • Дощі, які змінили спеку,
    скоріше оживили плями
    на відсирілій штукатурці,
    аніж проникли в землю соком.

    Лиш при забутій парасольці
    у пам'яті волога жінки,
    що у своїм прекраснім віці,
    зростити марить щось над бруком.


  • І дні украй одноманітні.
    Усі події десь позаду.
    Я, упокорений, звикаю
    виймати із кишені роки

    і віддавати, - припадаю
    до самогубства листопаду,
    до павутини у повітрі,
    і визначень "духовні кроки".


  • Багаті парості живого,
    з листками, цвітом і плодами,
    реконструйовані в металі,
    крадуть у в'язня степінь втрати,

    і я все ближчим є до того,
    аби позбутися неволі
    твоїх красот, які місцями
    найлегше, видно, й забувати.


  • І, зрештою, не зрозуміло,
    куди прийшов, якщо всі рухи
    мої останнім часом тільки -
    одні просторі рухи думки.

    І в дзеркалі ще видно тіло,
    але чиє - згадати ліньки,
    ще крок і втратять сенс потуги
    як гільйотини, так і рюмки.


    м. Львів. 2003 р.


  • Говорить розум про подій кінцеві дати,
    конечно все - не варто навіть починати.
    А в серці - Мила! серцю радісно кохати -
    одне вбирати, зовсім інше віддавати.


    * * *

    На очах твоїх березнем п’яним
    позбуваюся розсуду горя,
    я люблю тебе вітром весняним,
    я люблю тебе хвилею моря!

    Збожеволів під латами криги,
    витік розумом від потепління.
    Полюбив тебе небом відлиги,
    полюбив тебе сяйвом проміння.

    Посвіжів, запалав-загорівся
    найбезглуздішими речами.
    Закохався, чи то залюбився -
    не вернути минулої тями.

    А куди повертати? у зиму?
    у пору, що сама нас знаходить?
    Я люблю в тобі погляду риму.
    Я люблю в тобі подиху сповідь.

    Це надовго? – надовго, напевно -
    доки сила в обіймах тримати.
    Я люблю! Так люблю! що не сумно
    по краплинці тебе відпускати.


    Весь білий сніг моїх неходжених доріг,
    і ти, що сліду не лишаєш в ньому ніг,
    в хмільному келиху моїм - сльозою лих,
    гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.


    Осінні станси

    1
    Ще не закінчилось літо, а погляд світила хмурий
    настільки нагадує мій, що й виважені амури
    побігли зі шхун небесних, вертаючись у квартири
    дам позашлюбного віку – з тих, що не втратили віри.

    2
    І враження, що усіх тут очікує катастрофа,
    немов для осені личить вінок на зразок “Голгофа“,
    немов восени можливе, все те, що весною часто
    буває, коли здолаєш у серці своїм бунтарство.

    3
    О груди мої найкращий зразок такої удачі -
    затиснуті щільно в обсяг сердечної недостачі.
    Точніше до стін пустелі: в піски, вітровії, скелі,
    у вибілені останки, біліші за більма стелі.

    4
    І, як очима повіки, пейзаж опановує сутінь -
    одвічне часів снодійне, ключем до п’янкої суті
    прихованої недбало за мареннями та снами -
    що бачив й Ахілл, напевно, за табірними димами.

    5
    А далі все просто – “бути”, “не бути” - мотиви ліні,
    вростання дерев у обрій химерами голих ліній,
    і шурхіт попід ногами позамість над головою -
    “не бути” найлегший вихід, щоб “знову” - й хоча б травою.

    6
    При тобі уже не бути, хіба що посланцем смерті -
    забувши про “я”, про волю - припасти до круговерті
    й глядіти між каблучками на роздягання тіла,
    якому моя присутність, як крони, осточортіла.

    7
    Та досить з коханням! Осінь! Чимшвидше прийти до тями
    й, знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
    закласти в зіниці келих для збочення кругозору,
    аби снігова рівнина не вбила уяву хвору.


    Рок-н-рол

    Сьогодні я хороша!
    Cьогодні я не зла!
    Cьогодні ньювельможа наспівав мені слова,
    що я достойна мерсу,
    котеджу… Що така
    стояти неповинна у сімейного станка!
    І я кивала головою,
    рокерпомилка без вад,
    відтак довершила собою
    свій суперагрегат!

    Я знаю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я вожу тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я мрію тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я люблю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я маю тільки “Харлі”
    і ”Харлі” має тільки мене…

    О, хлопчику не злись,
    що вірна не тобі,
    але мій шлях колись-таки звертає, далебі,
    у сторону не ту,
    куди поїхав ти!
    Тепер життя-буття моє нікому не трясти!
    Ніхто нічого неповинен -
    далі я уже сама!
    У тебе звична купа гривен,
    лиш мене за них нема!

    Я знаю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я вожу тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я мрію тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я люблю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я маю тільки “Харлі”
    і ”Харлі”-Марлі має мене…


    А далі будь-що буде,
    на те і мій талант,
    і хай гарчить із буди свистунок-міліціянт
    я не спинюся зроду,
    я досягну мети,
    що саме того роду, про який не знаєш ти!
    Ніхто нікому неповинен -
    далі я уже сама!
    У тебе звична купа гривен,
    лиш мене за них нема!

    Я знаю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я вожу тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я мрію тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я люблю тільки “Харлі”!..
    //….//….//….//….//…
    Я маю тільки “Харлі”
    і ”Харлі” має тільки мене…


    Що з нами завтра станеться? Напевно,
    життя продовжиться, цілком буденно.
    Хто жив до нас вважали схожим чином.
    Лише в кінці нам кожна мить священна?


    * * *
    М. Л.
    Все, що не пам'ятаю, -
    добре пам'ятаєш ти,
    означення минулого, волаю,
    одвічні варіації “страждаю”
    у шкаралупі тої доброти,
    якої в тебе я не пам’ятаю.
    Не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

    Все інше тут, на місці - очі, губи,
    чуттєва м’якість шкіри і
    оманлива піддатливість натури,
    яку сторожать розімлілі мури
    покійних замків, сльози нереїд,
    вагітних від пустотливих амурів
    жагою неіснуючих боліт,
    і неіснуючих в природі річок.

    Та сльози, сльози струшені щодня,
    мов із небес субтропіків! а ніч як,
    продовження того ж у світлі свічок,
    тієї ж зливи розпачу, де я,
    тобою ощасливлений самітник,
    шукаю порятунку навмання.
    Здираюся на береги терпіння,
    на скелі невимовної туги,
    даю собі обітниці мовчання,
    та раз у раз впадаю в гріх повчань, я -
    продукт літературної руди,
    не можу бути тим, “до запитання”,
    і марні наді мною всі труди.

    Прощай сказати, втім, навряд чи зможу,
    вважай, що це відсутність прямоти,
    яку я з відчуттям блюзнірським множу
    на артефакти, на нічну сторожу,
    на скаменілі в готиці хати,
    на всяку чортівню і на пригожу,
    прекрасну нескінченість в рамках - “Ти”.

    2005 рік


    Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
    що нами тут перебирали, тілом юні,
    а потім вже перебирали тільки ними!
    Моєю стань! а не піщинкою Фортуні.


    Ностальгія
    1
    Зачароване”… тільки вуста
    на світлині не знають мовчання.
    “Білосніжне”… й безмірність листа
    не поверне губам цим жадання.
    “Дивовижне”… і крапка - жива,
    обертається в знак запитання…
    “Забуття“… кожен раз, як слова
    про кохання.

    “Я-один”, “ти-одна”... Сивина
    нам обом до лиця, до обставин.
    “Я-один”, “ти-одна” - час мина
    однаковістю талих прогалин,
    крок за кроком… ще разом? – дарма,
    нам не вийти удвох із гущавин,
    поміж нами столична зима,
    до обставин.

    2
    А печаль снігопаду - пора,
    очевидно, слідів? На порозі
    древніх схилів цегляна імла,
    далечінь поховати не в змозі,
    зазирає за отвір вікна,
    за кордони тепла. Дивина,
    я дивлюся в той бік віддавна,
    а все та ж пелена.

    Повна смутку столична зима,
    чарівниця ковзких тротуарів,
    без коханців, незмінно сама,
    прогортає листки мемуарів
    і нічого у світі нема
    крім терпкого вина й ритуалів
    неодмінно доходити дна
    між часів і бокалів.

    2005 рік



    (1)* * *
    Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
    І покій морської принишклої хвилі.
    Відчуй Кесаріє - як сходить тремтіння
    в затягнуті латами намертво груди,
    як сходить народжена в далечі дальній
    невідома Риму солодка належність,
    як, сяйвом відкинувши звичний порядок,
    встає над зимою її протилежність.

    О, де, як не тут, кругозору видніше:
    подалі від Цезаря - більшає неба.
    О, де, як не тут, втішить найважливіше -
    народжене вище в незриму потребу.
    Відчуй Кесаріє серцями еллінів
    і римлян серцями - спорідненість тому,
    у чому немає означень вітчизни,
    а тільки осміхненість Отчого дому;
    осяйність Зорі шляхом до Віфлеєму,
    тугу пасовищ і здичілого саду -
    із- звідси полине звучання, повіє
    по світу новину, новину-розраду.

    Плин мирри, цвітіння привитої гілки,
    і подих солодкий із вуст немовляти.
    Відчуй Кесаріє - як сповнює груди
    Господній Дарунок,
    Cтигмати.

    (2)
    І вже потім нічого незвичного, крім життя
    з відчуттями, що Інший - від плоті Провидця обставин,
    що очима глядиш зачарованого дитя
    на пустелю, на дім, на буття з кольорових гущавин...
    ............................................................
    ............................................................

    *Кесарія - місто-порт на березі Середземного моря недалеко від Єрусалиму, постійне місце перебування римського намісника (префекта) і різних його "служб" ( в т.ч. прокуратора).


    Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло
    схоже на жінку твою, на твоє ремесло...
    Добре - у бочках нове визріває вино,
    осінь - початок, Майбутнього першочисло.


    Елегія
    Кращій піаністці Етеллі К.

    Це ти, Етелло. Відгомін століть
    від неможливості порозуміння
    ні з глуздом, ні з приземленим жеврінням
    звучить для нас крізь тебе, з миті в мить,
    зриваючи з глибин високих небо,
    величним - на роздрібненості душ,
    надмірним - на тісну міщанську глуш,
    ефірним птаством нот - все ти, Етелло...

    Навіщо граєш нам у мирний час,
    коли ми налягаємо на шлунки,
    коли у нори тягнемо дарунки,
    що ними сатана вгощає нас?
    У цій країні тільки за війни
    тебе почули б і сини і доньки,
    тоді й перемогли би - нині ліньки
    займатись серцем... втім, тому ціни
    у нинішніх не маєш. Звісно, інде,
    де вміють краще підбивати сальдо,
    не грала б “doloroso” вкрай печально,
    скоріше вже як “dolce far niente”.
    Тобі аплодували би і жадно
    ловили погляди очей твоїх,
    не відаючи те, що кожен гріх
    себе являє Зору непринадно,
    злітаючи, немов неточні звуки
    похапливо назбирані в акорд,
    у ситий гамір заспаних аорт,
    у оплесків поліфонічні муки.

    Куди тобі з цим всім іти? куди?
    Кому від тебе прийняти цю ношу,
    кому промовити - “усе, не можу!”?
    Нема зі світом серцю простоти.

    Але ефір самої гри? Співзвучність
    промінню, водам, подиху вітрів?
    Коли немає непотрібних слів,
    хіба не це - віднайдена величність?
    не те саме повернення до раю
    буденністю закутого єства,
    жадання, що сягнуло торжества
    виконуючи: “я живу, бо граю!”?

    “Я граю, бо живу”, неначе світло
    переливається грайливо-барвне -
    знаходячи, як темне, все намарне
    і, як прозоре, все живе, розквітле -
    торкаються до глини клавіш руки:
    Небесні води... Твердь... Орган Одвіччя...
    і прах, що в такт складається в Обличчя,
    до колискової спростивши звуки.

    doloroso – італ. – (муз. термін) – скорботно, печально.
    dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення,


    2004 рік

    * * *
    Кажи, що задоволений, що роки
    додали мудрості тобі і такту,
    кажи собі, що все гаразд - дороги
    до твого дому обирають друзі,
    що твоїм серцем живиться оазис,
    плоди смачні, цілющі води, стіни
    надійні і високі, слуги вірні.
    Кажи про радості, про свої плани,
    про урожай вина, про святкування,
    нездійснені офіри, дальні мандри.
    Кажи собі, що дивні сині очі
    коханої, поглянувши наліво,
    до тебе знову прикипіли, що
    твоє життя, складаючись щоденно
    так, якось суєтно, уже невдовзі,
    складатиметься краще, веселіше,
    що твої діти згадують тебе,
    а кредитори – ні, і цезар –ні,
    що повен почуттів, бажань і спраги.
    Кажи без роздумів, без сумнівів, кажи
    упевнено, лиш не мовчи у мить,
    коли скінчиться шурхіт той невпинний,
    пісок осяде і рука небесна
    торкнеться скла твоєї змовклої клепсидри.

    2005 рік

    І як повинен був я жити навесні?
    Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
    Красуні сад щоночі не садити?!!
    А осінь знову дорікатиме мені!..


    Коханки Львова
    1

    Так і кохаю - з відстані,
    вичистивши від мешканців
    русла, лагуни, пристані;
    дихаючи надією
    щодо взаємин радості
    при володінні мрією.

    Потім усе збувається -
    гостро, бентежно, гамірно -
    посеред тих, що маються,
    світом сюди позичені,
    дико кому і сутінно
    в місті мені присвяченім.

    Нам не до них ж, бо - солодко
    вдвох на постелях кам’яних, -
    дощик здіймає паводком
    тисячелюбопристрасті -
    руслом обіймів огненних
    плину з проханням милості.

    2
    "Я повернусь в це місто" * -
    знайоме до сліз,
    переповнене смаком
    пригаданих рис
    і летітиму вгору
    й ступатиму вниз,
    зупиняючи миті
    про себе "на біс”.

    Я повернусь у подих
    твоїх підворіть.
    Обернуся у протяг
    тривожних століть,
    і ми будемо разом -
    хай нами щемить
    від засніжених часом
    твоїх верховіть.

    Миле місто, тобою
    єдино жила,
    як ховала надію
    і прагла тепла.
    І тепер, видно чашу
    допивши до дна,
    я вертаю до тебе
    одного
    одна.

    Прихились до своєї
    билинки, листка,
    до частинки малої,
    живого ростка -
    подаруй гілки вулиць,
    і зори святих,
    пульс на скронях воскреслих
    людей дорогих.

    Я кохаю тебе -
    без вини, без вина,
    наче дівчинка й ніби
    в обіймах сповна.
    Я люблю тебе й кращого
    в світі нема
    задля юнки, якій
    так іде сивина.

    3
    А за мною горять мости,
    а за мною дзвенять підкови,
    раз дано мені тут цвісти -
    тут і мучитись вам, панове!

    Божеволіти від жадань,
    вибухати сердечним шалом,
    загинатися від кохань
    “за новим, ходовим товаром”.

    І кінців уже не звести,
    не утішитись полюванням,
    пропоную вам підрости
    трохи вище над домаганням.

    Я кохаю весняний світ,
    сходи в небо ступенів міста,
    Тих, які ними линуть від
    небуття в зовсім іншу пристань.

    Я суть глини від їхніх рук,
    буква рими, мотив звучання -
    все моє, і Амура лук
    вчиться обсягу попадання.

    І не буде інакше, бо
    долю тішить коханців мова -
    мого пристрасного танго
    у обіймах Крилатих Львова.



    2004 р.
    (2)*Поряд з темою Й. Мандельштама

    ....................................

            НАСТАНОВИ СИНУ
    Кості Ляшкевичу
    1
    Покинь Едем, ввійди у справжній світ,
    і, як руно здобувши перше "до" ,
    повзи не зупиняючись по кругу,
    чи зосереджуй вроджену напругу
    на внутрішнім, та рухайся, тут-бо
    недвижний завше набереться бід,
    єдине: ніс не сунь куди не слід.

    2
    Але жадай великого - мале
    тебе оточить вмить саме-собою -
    велике там, де порожньо і обрій,
    наповнює повітрям кулю мрій,
    на ній злетиш над сумом і юрбою, -
    з'єднавши вищий сенс з "парад-аллє" -
    в одне egalite й fraternite.*

    3
    Отож без мрій ніяк, почни від мрій -
    розкішних і поступливих, як море,
    яке не смакував, не бачив, доки
    не пережив солено-пінні роки.
    Тому що небо чисте і прозоре,
    читай молитви й не плекай надій,
    живи не відкладаючи подій.

    4
    Завжди шукай неходжені шляхи -
    найкращі з них плетуться стиха вгору,
    і хоч вершин відразу не здобути
    безлюддя дасть тобі можливість чути
    і зріти елементи: їх натуру,
    гармонію, порядок, ритм - таки
    це першотвір Всевишньої руки.

    5
    Мандруючи за обріями вслід,
    приймай майбутнє, як усе минуле,
    що так дбайливо втоптане у порох.
    Найкращі відкриття ховає морок
    вчорашнього, повитий у понуре
    знання: їдять-з'їдять гріховний плід -
    будь перебірливий, шануй завіт.

    6
    Та линучи за обріями вслід
    зважай на залишок потуги в грудях,
    де на початку біль і кровотеча -
    нерідко виростає порожнеча,
    де пульсував колись живого обсяг -
    вивершує пустелю карбамід,
    втішайся болем аж до скону літ.

    7
    Не вір очам, не довіряй словам,
    навколо тебе інше ніж гадаєш,
    і краще, ніж ввижається. Знайди
    хоча б одного, хто дійшов мети
    тобі близької і шляхи пізнаєш.
    Та не спіши свій будувати храм -
    хай відшумить в крові природи гам.

    8
    Ніколи не печалься самотою,
    людей у світі так багато, що
    не оминути дружби, чи кохання
    і ними вирощеного страждання,
    вмій мовчки жити з цим. Прийшло-пішло,
    а ти, сподобившись богам, уздою
    тримай язик і будь самим собою.

    9
    Гляди з усмішкою на все минуще:
    на труднощі, на недоступність дів,
    прийдуть часи - вони захочуть більше,
    їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
    хто сили береже - зіжне посів.
    Одна біда - не тільки ти меткий,
    всміхнись і це минуще, світ такий.

    10
    Май власний розум і присутність духу -
    набудеш з ними досвіду і знань.
    Та вирощений мудрості нектар,
    тим, хто не здатен оцінити дар,
    не пропонуй – бо, окрім насміхань,
    висловлюють й ножем свою “подяку”.
    Не протягай охоче людям руку.

    11
    Не розчаровуйся. Умій нести,
    будь справжнім другом, та не жди навзаєм
    нічого іншого від ближніх крім
    їх змушених потреб у тобі, втім
    ти, друже, не атлант під неба краєм -
    і маєш право плюнути й піти,
    пославши злий тягар під три чорти.

    12
    “Допомагай нести, а не складати.
    Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
    собою без найвищої потреби…” -
    чи не твердив й собі це сам я? ніби
    змінити в силі й ти найлегший день твій,
    над карбом неминучості повстати?
    Так, Доля всіх веде - та вмій ступати.

    13
    І, зрештою, дійдуть мети лиш вперті,
    я довго йшов, покинутий всіма,
    коли дорога брала круто вгору.
    Мій сине, і тобі підйом цей впору -
    й через роки, в кінці, розтане тьма,
    і ти здобудеш в центрі круговерті
    те відчуття - відсутність страху смерті.


    ** - (рівність і братерство фр.)

    м. Львів. 2004 р.

        * * *
    Ти визріла раніше ніж погода
    дала можливість перейти півміста.
    Я розумів - розкішна нагорода,
    й пора вже стати кимсь, на кшталт туриста,
    проте не встиг – тебе отримав інший.

    Цікаво, що дощі не припинили
    боротися зі снігом і дороги
    не стали кращими, неначе сили
    розлучень ще не взяли перемоги,
    і прагнули не дати шанс для рішень

    відмінних від сьогоднішньо-вчорашніх.
    Можливо і в твоїй голівці бурі
    ще не вляглись довкола плеч звитяжних
    пейзажем, що подобався натурі
    такій прискіпливій до ладу ліній.

    Доладних мріям ліній. Очевидно,
    що саме їх порядок зіпсувався
    і рух до тебе вибрав відповідно
    шляхи інакші. Якось оправдався?
    Жаль не побачиш де я зупинився.

    А втім, ти, думаю, смакуєш помсту,
    тобі ввижаються всілякі речі -
    мої страждання, і стрибання з мосту,
    жаль, в цьому місті суть лиш кровотечі,
    а так стрибнув би, тільки б потепліло.

    Проте, навіщо це, коли щаслива,
    коли твій вибір – серце, розсуд, доля?
    і світ кружляє округ тебе, - мила,
    ти звикла так, а я - твоя неволя.
    Хіба псуватиму можливе щастя?

    Тож не бажай нещастя і мені,
    духівнику світів, яких не маєш,
    які тобі і ні до чого: ні
    до шийки, ні до інтер’єру. Знаєш,
    вони й мені обтяжливі - не встати

    й не встояти на лицарськім коліні
    перед тобою. Досить?
    Справді досить.
    Хоча, бажаю ще при потеплінні
    набратись мужності – весняний досвід:
    будови зимні тануть, їх розносить.

    Гартує спека, курява доріг,
    і спільне в грудях, мабуть – оберіг.


    Зима, як жінка

    Вікторії Г

    Вся музика осіння змовкла разом.
    Очищення, катарсис примусовий
    снігами ліпить новий погляд - новий
    відбиток в келиху й облич під ніжним газом.
    А під відбитком - захмелілі тіні
    минулого, яке ніде не діти,
    як новий вирок самому собі:
    жахливий протяг, дірка в голові.

    На осінь не подумаєш погано,
    вона не винна, ця мадам статична.
    Зима інакша - всім категорична,
    з холодними долонями, та станом,
    загальним станом справ - не надто добре.
    А з вигляду не скажеш - неповторне,
    не характерне ні путанам, ні
    дружинам вірним тіло. Погляд "і", -
    передусім, природня засторога,
    бо з жінкою цією не до жартів,
    любити можна, віддано ж, до смерті,
    яка знайде тебе, немов дорога,
    на перехресті. Явиться тобі,
    і ось уже і дірка в голові,
    куди довколишнє і затягає.
    Раз по раз так зима пейзаж міняє.

    Прекрасна чаша.
    І вино прозоре,
    холодне, і тече у бік потрібний.
    І п'єш до дна, нутром достатньо винний,
    аби і вражена зима просторе
    собою ложе покривала вільно,
    за згодою сторін злиттям невпинно
    скрашаючи ковтки серцебиттям,
    доки по цей бік від нуля буттям.


    2003 р



    Страничка автора на ТЕРМИтнике поэзии