Західноукраїнська мистецька спілка / Львів запчасти faw 1041-1061 . упаковочная машина
Організація власних та підтримка існуючих регіональних та мережевих конкурсів в різних жанрах українського мистецтва
Осередки поза Львовом
Наші меценати Наші меценати
Наші інформаційні спонсори
ГОЛОВНА
Духовна практика
Поезія
Проза
Публіцистика
Театр
Візуальне мистецтво
Поезія
Духовна практика
Публіцистика
Автори
Архів
Бібліотеки
Журнали
Cторінки
Для чого
Контакти

ВАША ПРОГРАМА

Біографія
М. Петренка


НОМІНАЦІЇ "ЛЬВІВСЬКОЇ СЛАВИ" за 2001 рік.

Лауреати Премії ім. М. Шашкевича за 2001рік -
Микола Петренко, Віктор Романюк та Роман Качурівський.

Стиль "Львівської слави"                                    Вартість "Львівської слави"

  ПОЕЗІЯ - 2001  
   І все, начебто, добре, та чомусь дуже жаль Поезію,       а ще трохи ніяково бовваніти перед сучасним
світом із шароварами на голові.

Чому премія названа іменем Маркіяна Шашкевича (1811 - 1843 рр), письменника, широковідомого на Західній Україні подвижника усього нашого, борця за становлення Української культури в Галичині, єдності Сходу і Заходу? Питання трохи дивне. Проте відповідь на дане питання і є відповіддю багатьом, хто є вельми здивований іменам лауреатів. Очевидно, що ніякою чистою поезією тут не пахне. Маркіян Шашкевич - будитель, борець і письменник, наперед задає непоетичні критерії для відсіву претендентів. А у боротьбі - хто є справжнішим Українцем, у кого більше, патріотичніше і сивіше, і , звичайно, зрозуміліше для дружніх селянських мас - перемагають найдосвідченіші, перевірені бійці. Які, до речі, з часом не встругнуть чогось такого, що буває трапляється з молодими достойниками, а навпаки, - бронзовіють на очах.


Володимир Ляшкевич.
Щиро зізнаюся, що раніше з творчістю офіційно кращих поетів Львівщини-2001 я не зустрічався. Та й в обличчя знаю хіба, що одного з них, - пана Миколу Петренка. То ж бо і почнемо наші розшуки розуміння саме з нього.

    Микола Петренко.
Щира недовисказаність думи про Щось


Поезія Миколи Петренка, як відомо, має два крила: ліричне й філософсько-публіцистичне. Але вони, ці крила, не зуміли б піднести його поезію над виданнями, багато з яких, як це не прикро, лише взивають ім'я Господнє надаремно, - коли б не одухотворенність і щирість.

Роман Лубківський
Перший придворний поет
Львівоблдержадм. (Прим. В.Л.).


Змушений відразу розповісти про обставини мого знайомства з лауреатом. Занесло мене якось до офісу видавництва "Світло й Тінь" до Головного редактора, Президента, Лауреата, бізнесовця і мецената - п. Василя Пилип'юка з одним невеличким поетичним проектом. Разом зі мною до кабінету ввійшов невисокий, підтягнутий чоловік. Найбільше вразили мене його велика голова і стримане, вишколене мовчання. Скромний костюм, та й сама постать, яку цей костюм не формував, а лише висловлював,- говорили про непричетність даної людини до комплексу будівель Львівської сатрапії, де знаходився офіс, одначе той тонкий шарм, яким володіють певним чином пов'язані з владою люди, відчувався. Маєстро фоторепортажу представив літню людину як поета Миколу Петренка і , користаючись нагодою, попросив того оцінити поетичну вартість моєї пропозиції (видавництву пропонувалася моя поема "Повернення", як кістяк, на якому могли би розміститися фотоматеріали періоду 1900 - 1990 рр.).
Я теж скористався нагодою і залишив пану Петренку на тілі проекту номер телефону за яким мене можна було би відшукати. Одначе, на превеликий жаль, поет Петренко не зателефонував, а вказана поетична пропозиція була мені повернута за пару тижнів через секретаріат високого офісу з усним додатком, що це не є тим високим мистецтвом на яке звертає увагу видавництво "Світло й Тінь".
Це, звичайно, дало мені новий поштовх для самовдосконалення, а, заодно, і для хизування фактом знайомства з паном поетом Миколою Петренком. Хоча насправді знайомство відбулося пізніше - тоді, коли взяв у руки його збірку. І так сталося, що це була та сама добірка творів, над якою поет Петренко і меценат Пилип'юк творчо співпрацювали на час нашого з ними знайомства, і яка стала, очевидно, останньою краплею, що надала чаші терез незворотнього лауреатського руху.

Врівноважене вірую

Твори із збірки "Нагорна сповідь" 2000р.
Меценат - видавництво "Світло й Тінь"


Я молюсь: я грішив. Я молюся, бо мушу:
Наблизилась межа, відрокована мить.
Був євреєм Христос - і гнітить мою душу,
Сам не знаю, та щось мою душу гнітить.

Я молюсь - та якісь дратівні загорожі
Замикають Христа в забобонне кільце:
Був євреєм Христос - але в ангелів божих
Хоч в одного було українське лице?

Що вони не свої - не повірю ніколи:
Хоч один, як той сонях, зорив через тин,
Пас гусей, вибирався до братської школи,
До дівчат залицявся, як ми - хоч один.

Я грішив, я молюсь, я страждаю - чи вперше?
По життєвих стежках прошумів бурелом.
Був Євреєм Христос - але все ж мені легше,
Якщо ангел майне калиновим крилом.

Завжди добре, коли проблема чи цілий ряд проблем побачені (як у даному творі), але рівень, на якому розглядається парадокс - ось в чому справжня проблема. А цікаве питання "чи був євреєм Христос" упирається у відповідь, - Бог не має національності, чи не так, друзі?
Якщо хтось таки думає інакше ( на що має повне й незаперечне право), то, можливо, має оригінальну відповідь на простіше запитання - чи прищеплена до абрикосового дерева гілка, скажімо, персика, окрім тимчасової примусової належності, набуває "абрикосової" національності і плодоносить абрикосами?

Големові внуки

Принесли Богу цеберко глини -
Виліпив Бог наш люстерко з глини.

Дивиться в нього та місить глину:
- Виліплю, каже, з глини людину.

Ні, не звірину і не худобу -
Віліплю з глини власну подобу.

Чень, у люстерку нема облуди!
От ми й живемо, глиняні люди.

Глиняне серце, глиняні плечі,
Нас би, о Боже, спершу до печі!

Був би з нас кожен наче той кремінь!
Світ перед нами - сонце і темінь.

Був би з нас кожен наче той збанок!
Світ перед нами - сонячний ранок.

Усе зрозуміло, чи не так? Аля яка разюча різниця з духовною поезією людини, яка знала про Що пише, - "Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий..."

Проте Миколу Петренка важко звинувачувати в нерозумінні, в небаченні предмета, на який направлена Поезія. Він бачить і відчуває, але не приймає, але напружено протистоїть. У цьому, напевно, яскраво проявляється велика трагедія наших прапрадідів, дідів, батьків. Але, заодно, і вижила наша культура, наш народ, тільки завдяки впертому протистоянню, і завдяки Любові, одначе, не погорди. А її, погорду, автор у собі до кінця не приборкав. Звичайно - ця надмірна гордість не чисто індивідуального порядку, вона у надписах "Слава Україні" над абсолютним хаосом і бездарністю українського життя під ними, вона у Петренківському намріяному і не впорядкованому суттєвими знаннями світі уяв про ідеал і такий він уже в нього відповідально-громадський, та ще й Богу постійно протистоїть. Але Ви помиляєтеся, пане Миколо, ніщо у цьому матеріальному світі не суперечить Творцеві, і в цьому розумінні суспільства теж матеріальні, а ось конкретна особа, що тут матеріальна тільки тілом, може ступити на шлях боротьби і, навіть, перемогти. І, як це не дивно, ця перемога співпадає із бажанням, наприклад, пана Миколи, та й чи тільки його одного, навіки залишитися в цьому світі, на Україні. Дивина і в тому, що новоявлений попіл від сутностей таких ось преможних борців відразу припиняє протистояння. Кажучи інакше, таки не варто сотворяти собі кумирів, навіть з України.

Перун

Поганин з діда-передіда,
Поганин я. Слов'янський гун.
Моя весна, жура Всевіда
І мій на березі Перун.

Я золотив і самоцвітив
Свого Перуна - гарний він!
Та вже прогув христовим світом
Нової ери владний дзвін.

Я знаю княжу вдачу люту,
З якою дзвін на сполох б'є.
Я вихрещусь, зайду в Славуту -
Але лишіть мені моє.

Лишіть мені мого Перуна,
Він знає правду давнини,
Він грає-розриває струни
Моєї втрати і весни.

Камінь помсти

В нічну мрячливу хуртовину
Іду, скрадаючись, мов тать:
Я кину камінь помсти, кину
В чужу вівтарну благодать!

В чужинне капище вороже,
В чужі капличні вітражі,-
І не спиняй правдивий Боже,
Мене на месницькій межі.

нехай пильнує охорона
Лихими тінями примар,-
Там наша вкрадена ікона,
Наш пограбований вівтар.

Цей камінь помсти, цю посвяту
Розплат за злочини - ось так:
Я кину! Кину мов гранату
В бридкий катівський переляк.

Що подобається:

Вітражі

Тепер, коли ми для усіх чужі,
Згадаймо день, що нам приніс розлуку:
В каплиці, де найкращі вітражі,
Моя рука твою шукала руку.

Метався промінь з пальців Бога Ра,
В барвисту сутінь кутались пілястри.
Чого нам треба: Правди чи Добра? -
Щоб в цім великім світі не пропасти.

За брамою дрімали сторожі,
Мінялись гіди, як у хвилях риби.
В каплиці, де найкращі вітражі,
Ми задивлялись на розбиті шиби.

Можливо ми шукали кольорів,
Які уже снувалися між нами.
Можливо, ми хотіли, щоб зігрів
Той вечір нас магічними вогнями.

В каплиці, де найкращі вітражі,
В моїх руках твої тремтіли пальці -
Бо вже снувала доля віражі:
Два віражі, два смутки, два блукальці...
(Вам не здається, що цей вірш є відповіддю на попередній?)
Складається враження, - коли шановний пан Микола не займається "поетичною суддівсько-громадською діяльністю", у нього і гарні образи, і гарні рядки - надзвичайно пісенні. І все так по-людськи, а не по-козацьки.
Погляньте, як згубно діє на поезію пряма мова академічного насадження істини, до того ж хибної (академіки - старо грецька назва мислителів, які, вважали,начебто, вже оволоділи істиною).

Грають менестрелі

Грають, грають, грають менестрелі,
Вихор танцю сукню ровіва,-
І пливе на срібленій тарелі
Ліплена із гіпсу голова.

Ліплена - а наче що відтята,
Кров то крапне, то заструменить.
Хто збагне: чи то любов затята,
Чи у долі викрадена мить?

Скорше: імітація, вистава,
За кохання скараний пророк.
На тарелі голова кривава
І політ - у безвість до зірок.

Це не справжня пристрасть, це подоба,
Менестрелю, підтягни струну, -
Справжня тільки не любов, а злоба,
Що танцює щасно на кону.

(Далі буде)

Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів