"Поетичні майстерні" - Хроніки одного листування 2003| Західноукраїнська мистецька спілка - Львів

ХРОНІКИ ОДНОГО ЛИСТУВАННЯ - 2003 рік.


Євген Росовський - Львів
















Про жінок і чоловіків:

Це історія такого типового нині Інтернет-знайомства, що закінчилася врешті-решт, невідомими для нас речами, але розвиток відбувався на наших очах.
ІСТОРІЯ ПЕРША
Останнє надходження. 10.1.2004р.


Йому. 26.08.03 р. Середа

Я тужу за містом. Дивно, не за людьми, не за розмовами, не за подіями, не за пригодами, а саме за містом тужу. Чому? Мені бракує Львова у мені. Бракує його навколо. Бракує в очах, в уяві, у сприйнятті, в натхненні. Просто бракує, не вистачає його життя поряд. І це лякає. Чому так далеко? Чому такі відстані? Я хочу туди...
Вперше у житті маю такий сильний контакт із містом. Колись подібне було до Франківська, але значно слабше, ніби Франківськ лише чарівний гість, а Львів - постійний супутник, якого я раптом втратила.
Але я справді не мала змоги залишитись. Мені було необхідно розібратись у собі, а без поїздки додому нічого б не вийшло. Я не могла залишатись у полоні ілюзій. Виявляється, я не любила когось, про кого довгий час думала, не любила того, про кого все одно не забуду, я любила місто. Але завдяки цьому почуттю відчувала себе самотньою на 8-ому поверсі по Кульпарківській... І щоб втекти з тієї самоти (неможливо кохатись з містом?), я... Я не знайшла кращого виходу за той, що вже знайдено. На деякий час побути без нього, оцінити в печалі і в спогадах, що образами оповили мій розум і серце.
... побути без нього. Щоб коли повернутись - то вже назавжди...
З.
.........................................................

Їй. 30/08/2003/ Субота

Твій лист прийшов саме до мене.
Я дивлюся в дзеркало і не знаходжу там нічого, окрім гордості за набуту роками цінність. Так, ти пишеш про це змучене невралгією місто, але пишеш мені.
Це більше, аніж улюблені мої вечірні блюзи, більше ніж погляди інших жінок. Можливо місто і я склалися і породили марево твоєї туги. Це еклектика, хліб поета. Якщо ти не кинеш писати мені, я ділитимуся з тобою хлібом, хоча львівський хліб важкий і несмачний, саме місто і я тут ні до чого, у нас - все краще. А хочеш - буде як і в Мандельштама, - найкраще і з тугою.

Ти прийдеш у це місто -
знайоме до сліз,
переповнене смаком
пригаданих рис
і ступатимеш вгору
й летітимеш вниз,
зупиняючи миті
про себе "на біс"...

Якщо ти мені писатимеш, мені писатиме справжня жінка. Знаєш, чомусь все справжнє, за виключенням мене, покидає Львів, - і ти це тоді зробила. Прикро, що не любила, але і не ревнувала. Ти завжди була видатною, але хіба туга лічить? Я не вірю в це, - напевно передчуття осені тривожать тебе, - мандри за літом, хочеш ми мандруватимемо за літом?
Але як залишитися без свого великого львівського дзеркала, без нього я втрачу щось важливе, чи знайду я це важливе у твоїх очах?
.........................................................

Йому. 10/09/2003/ Середа

А буває, стою посеред мосту і дивлюся вниз, на колію, що веде до Львова - розумію, що 300 км - це не відстань, це нагода усвідомити свою справжню любов до міста. Дай Боже, щоб вона чимось серйознішим увінчалась.
А буває, я серджуся - дуже нінащо (про причини дозвольте промовчати... вони очевидні, я хочу бути там, де хочу, а не там, де доводиться тішитись тим, що є...) і йду собі до лісу, до свого всохлого столітнього Широкого дуба, героя фільму "Айвенго" (ось і ще один МІЙ ліричний герой)... і думаю.
Думаю, що я надто багато знаю...
Дарма...
Напевне, я невиправданий романтик, але коли доводиться стикатися з дійсністю, чомусь дуже добре її пропускаю крізь себе, а може таки крізь пальці? Або - у пальцях народжую свої образи, щоб не дуже сумувати через проблемну дійсність... І тоді малюю свої пластилінові картини довгими тонкими пальцями, а точніше пучечками пальців, які вміють бачити життя...

Мені так приємно писати щось подібне. Поетичні роздуми витворюю просто з нічого... з якогось підсвідомого бажання бачити глибше себе у цьому всьому... Багато життя навколо, а яке ж вибрати безсумнівно? Зрештою, не відчуваю себе поетом, але без cлова жити не можу... Іноді моя парадоксальність відлякує чоловіків, чому? Виходить, вони бояться самого життя, адже життя - теж суцільний парадокс, а я прагну всього лиш злитись з ним, бо маю на те потребу духу і тіла...
З.
.........................................................

Їй. 16/09/2003/ Вівторок

Найприємніше, що я тебе не впізнаю. Я переглянув усі свої фотоальбоми, починаючи із пожовклих сторінок дитсадкових святкувань і перших шкільних дзвінків, потім все наступне - явне і таємне. Але ти не з них... Я провів велике коло по карті, радіусом 300 кілометрів довкола себе і все одно ні до чого не прийшов. Окрім одного - я не знайомий з тобою?!! Радість цього відкриття накрила з головою і надихала усі останні дні, а знаєш чому? Я почну все заново, - вірніше, продовжу життя в кращому напрямку, - для Тебе. Це відкриття ні в якому разі не ставить під сумніви всі ті слова, які я присвятив тобі в першому листі, бо справжність твоя - у кожній букві твоїх слів. Я навіть не запитую, звідки ти взяла мою адресу і чому ти пишеш мені, і як доходять до тебе мої листи. Важливо інше - ти розмовляєш саме зі мною? Чи ти говориш з кимсь іншим? Просто це суттєво з огляду тих наслідків, які би мали тебе цікавити, які можуть статися через ці листи, - я, дещо незвична людина, писати мені чуттєві листи досить небезпечно. Чорт його знає, як поведуться сонмища моїх ліричних героїв по відношенню до моєї розсудливості і певних традицій життя 40-річного авантурника (звісно - то мої герої в усьому і винні). Та разом із тим, ці пристрасті, що вітер подорожній, а вітер аргонавтів дме на Лесбос. Ти, розумієш, мене постійно кудись зносить з обраного нашими дідами курсу аріїв. Жах і збоченство. І так завжди. І нині ці бородані дружно піднімають довгі, лискучі на сонці весла, а моє "Арго" втягується в дельту твоєї невідомої річки... Зваж на ці обставини, перед тим, як явити пейзажі з першим поворотом долі. Раптом твій світ назавжди зміниться...
"Човен пливе,
обличчя насторожені, жадання,
жадання різні, - в кожного своє,
та хвилювання, наче полювання
майбутнє, кров бентежить однаково всім
мисливцям..."

А як тебе насправді звати? Ти ж, на правду, не можеш бути З...?
.........................................................

Йому. 28/09/2003/ Неділя

Я скажу тобі більше: у мене лише Слово залишилось і Погляд. Все решта трансформувалось у ці два "елементи" неспокійного спокою. Це мої мантри. Це мій кінець. Я й справді по-іншому хотіла завершити останнє, що маю - ЖИТТЯ, але в мене не вийшло. Не вийшло філософствувати, не вийшло медитувати, не вийшло молитися, не вийшло чекати на Його Другий Прихід, не вийшло написати про своє чекання, про свої кохання, про своє "кінчання"... Не могло вийти. Оминув цей дикий тягар відповідальності перед "вічністю" у світі ілюзій. Я вибираю НЕвічність, я вибираю НЕпочаток і вибираю НЕкінець. І знаєш, чому? Бо мене увібрав погляд і слово. Не запитуй - "Чиє?" Не запитуй - "Чий?" Не маю чіткішої відповіді...
Життя змінилося після знайомства з ним. Після погляду... Після втрати... Після кінця. Життя мало на увазі одне: усвідомлення. Тим часом, я чекала любові.
Він дивився на мене так, що місця для життя не залишалося. Тому коли його не стало - не стало нічого, крім одноти. Але талант виживання умудрився побачити більше: як саме треба вмирати, щоб не стало чутно... відчутно... На сьогоднішній день казочку завершуємо... Завтра знову не буде нічого... Крім Лисої гори, на якій похована пташка.
.........................................................

Їй. 5.10.03 р. Неділя

А тут дощі, холодне серце неба,
відсутність обрію, замучені будинки, -
мене дивує, що якась потреба
тебе несе сюди, утім для жінки
важливе відчуття оволодіння?..


Любов. У тебе була тут велика Любов? Кохання? Рокове захоплення? Судячи з усього - Він був літератором. Слово і Погляд. Хто ж може володіти цим букетом, як не живі "класики". Щонайменше один із них. Той, що має відношення до твого ареалу, до Прикарпаття? Невже той самий? Ні, я все надумав, - твій потяг до літератури тому причина. Причинна. Навіщо тобі це все? Страждання? Минуле? Читав нещодавно на відомих тобі сторінках "Майстерень" переклад відомого тобі автора, - актуально:

"... Ось прожили - трохи більше половини...
Як сказав мені той раб біля таверні, -
ми, вертаючись, знайдем одні руїни, -
погляд, звісно, хоч і варварський, та вірний..."

Навіщо тобі минуле? Там одні заграви, можливо вони ще трішечки гріють, але чи порятують від холоду самотності? А хочеш, я тобі подарую майбутнє? Це дуже просто - дарувати майбутнє тим, хто його має. Цікаво чи тобі сняться сни з майбутнього? Але, якщо тобі потрібно скинути вантаж минулого, - розповідай, я слухатиму. Разом з усією компанією волоцюг, що сидять на моєму човні. Чого не змінює вічність? І вони стали миліші, уважніші. Прикро тільки, що коли хтось із них стає зовсім файний, то відразу зникає. Куди? Не відаю. А знаєш, що цікавить присутніх? - Ти зваблива? Напиши якось про це, можна завуальовано, ми здогадаємося. Насолоджуючись твоїми листами, приємно думати, що ти витончена і фігурально, так би мовити. Правда? я маю про це нагоду спитати? запитати зараз, бо потім буде незручно? А зараз якраз той самий момент, - ти ніби звернула на мене увагу, - так, звичайно, розсіяним, ніби випадковим поглядом. Але ж .... звернула. Звертай далі. Це у Омара Хайяма про нас, літераторів так -

"Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!"

.........................................................

Йому. 13.10.03 р. Понеділок

Так. Він був літератором. Він був відомим поетом, якого відразу визнали, він був розіп"ятим і померлим, а потім раптом воскрес у Львові, він дає мені минуле і відбирає майбутнє... Його багато... (Жінки зрадливі?) Він втікав від мене і повертався. Навіть якщо просто образом, але він посміхався саме мені. І погляд його був абсолютно ніжним, без пристрасті, напівбайдужим. Цей погляд поринав у мене, тішив мене... По-гли-нав... Дарував місто і забирав світ...
Увійшов у сон, торкавався моїх ніг, струнких, довгих, привабливих...
А потім перетворювався на руки, брів моїм тілом до моїх брів...
Легко посміювався наді мною. Мовчав...
Аж раптом я перетворила його на Слово.
І вже тоді я почала сміятися, торкаючись його ногами, руками, собою, уявно?
Чому я поїхала?
Він мене не запитував... Він уникав будь-яких запитань...

І пташка теж існувала і вона, звісно, таки похована на Лисій горі. І коли її хоронила, я вирішила, що більше ніколи не провідаю її могилку, бо цей милий маленький папуга все одно "живий"... Його мен1 подарував колишн1й коханець, папуга прожив 12 дн1в і помер через мене...
Отже, всі мої історії правдиві... Як я сама... Бо я сама?
Не знаю. Ти запитуеш про Нього?
Він є! Він все одно буде моєю любов"ю!
Він знає про це! він не вірить мені! Тому ми не разом...
Чи потрібне мені майбутнє? Так, якщо воно моє! Ми перемагаємо лише на своїй території...

.........................................................

Їй. 19.10.03 р. Неділя

Я отримав від тебе вже чотири листи, і твій образ досить чітко вимальовується в мене перед очима, за винятком обличчя - анфасу, як запитання, профілю, як відповіді. Я не прошу в тебе фотографії, ти будеш здивована, але це не настільки суттєво, щоби я цього домагався. Суттєвою є наша зустріч. І не тому, що я хочу переконатися чи виліпив тебе у пітьмі здогадок більш-менш правильно, а тому, що настав переломний момент у нашому спілкуванні. Якщо ми не зустрінемося зараз, то не зустрінемося ніколи, а листи наші нагадуватимуть відлуння зникаючого вдалеч поїзда. Дозволь мені побачити тебе.
До речі, малювати Твій портрет, вірніше продовжувати це робити, виявилося захоплюючою справою...

Присвячено Тобі

А ще - дощі, холодне серце неба,
відсутність обрію, засмучені будинки.
Мене дивує, що якась потреба
тебе веде сюди, втім і для жінки
властиве відчуття оволодіння,
як краще кредо з часу сотворіння?

Ти юна, щоб робити вірні вчинки?
Тому за них і не тобі відповідати?
Та за лібрето вулиць платять ринки.
Всім перехожим є ціна, продажні дати.
І в тобі є ціна, ти з нею згідна?
Не згідна? - що ж, ти вельми своєрідна.

Втім, скільки коштує талант і тіло,
жіноче гарне тіло, і з душею?
Я заплатив би, заплатив би сміло,
і виточив новітню Галатею.
Та ти не ціниш гроші, прагнеш волі,
як пташка гнізда в'єш на кронах долі.

Де сильний вітер, дівчинко, холодний
і дужий вітер, спокою немає,
і вигляд знизу, далебі, не модний, -
що сонце ті верхів'я зігріває
не має значення коли прозорість
вивершує парадоксальна зрілість.

І, бачиш, як складається незвично -
ти прагнеш міста, де воно відсутнє,
кохання, пристрастей, де споконвічно
живе самотність - безтілесне сутнє -
і раптом ти права? І сон вчорашній
візьме й здійсниться. Світе бідолашний! -

"дорога, що примножувала юрби
одного сонячного ранку зникла.
А ти, яка ходити завше звикла
не так, як інші, посміхнулась, ніби
не диво, що шляхи попропадали,
мовляв, такі часи тепер настали..."

Не розрізнити звичне і незвичне.
Твоє незвичне з моїм не з'єднати.
Це доказ, андрогену не бувати,
що з огляду на вічність симпатичне
продовження сюжету про кохання
в контексті відчуття оволодіння.

Оволодіння, імовірно, раєм?...
...........................................................
(Хочеш, я тобі дочитаю до кінця, про тебе?)
.........................................................

Йому. 25.10.03 р. Субота

Дякую, але, в цілому ж, це все не мені? не для мене написано, і тоді це все - той самий балаган, в якому більше не хочу брати участі, але змушена, бо іншого не дано, бо іншого шляху я не обирала. Я взагалі нічого не обирала і через це маю лише те, що мені не належить. Жодне слово написане не для мене, жодна любов - не моя, жоден дотик - пустий, бо мене нема, жодний потяг рушає повз мою зупинку, так на ній і не спиняючись.
І дзеркала теж не для мене змайстровані, злиті знову ж таки із чужих сліз, і весь цей світ - безглузда каша, яку випадково заварили, щоб ніхто не розхлябував. Як я не розумію, навіщо мені чуже?
І де ж воно моє?
Мого не може бути, бо нема мене. Крізь мене пролітають епохи і беззвучно падають у крик відчаю: ви теж не мої. Я б могла схлипнути, немов маленька, пожалітися комусь, я так хочу поскаржитись комусь, я так часто думаю про свою маму, але це нічого не міняє, мама теж не моя, бо належить обставинам, суспільству, рідні, і вже ну ніяк не може бути тільки моєю... Вона мама для всіх, бо просто мама.
Я втратила сенс, він - не мій. Вигадка просвітленого підлітка, казочка перед виходом зі сну... Падаєш, падаєш, у самісіньке тіло падаєш, приковуєш себе до рук, до ніг, які у свою чергу в коло запихаєш, вкладаєшся ось так незручно в це дурновате тіло і думаєш, як добре, що воно більше нікому не належить....
Навіщо виходити зі сну, якщо потрапляєш у тіло? Якщо опиняєшся тут, а не де-інде. Навіщо губити слова, якщо вони все одно не твої, і не його і не мої, а нічиї...
Ніщо нікому не належить - все належить собі саме...
Саме собі...
Я настільки лежу у самій собі, що навіть не хочеться нікуди вставати....
Цікавий депресняк, але він теж не мій, бо все одно минеться, може не минатися лише Моє, але його немає і не було і не буде, якщо немає досі і не було досі і досі не...
Буває так: світ пролітає, а на ньому чиясь постать, невідомо чия... Все!
Я вимикаю цей канал. На іншому повинно йти кіно... Подивлюся кіно... Додивлюся (!) кіно
Я ПРИЇДУ ДО ТЕБЕ.

.........................................................


Взагалі, в цей проміжок часу, ми вирішили, що продовження вже не надходитимуть, бо казочка ніби щасливо закінчилася, у всякому випадку деякі моменти говорили про щасливу зустріч сторін і все таке, що з цим завжди пов'язане. Одначе, бажання заглянути за титри "хепі-енду" пересилило... (Ред.)
.........................................................

Їй. 25.XII. 2003 р. Неділя

Я помилявся. Я помилявся навіть тоді, коли відкривав істини? Та, наша нещодавня перша зустріч була схожа на таке відкриття, важливе і не важливе - одночасно - на порозуміння з істиною. Можливо "важливе" прийшло трохи пізніше, опісля "не важливого", і кінцева істина в тому, що вже Ніщо не може змінити життя, - того, що є природнім продовженням минулого? Я колись будував високі і важкі будинки, і з того часу навчився розрізняти просте від складного. Складно - це підтримувати будови, які висять у повітрі, а все просте опирається на добрі фундаменти. З тобою ж і просто, і складно.
І я зупиняюся на "просто". Це для мене важливо, настільки, наскільки важлива і ти. Загадка з твоїм іменем немає відгадки, і я смиренно, раз за разом, вслухатимусь у те, як твої губи шепотітимуть її, змінюючи форми подачі, роблячи більш доступною суть. Ти вічно чекатимеш відповіді? чи доки я не зрозумію, що "простота" - це і справді щось дуже важливе? І справжнє?..
.........................................................

ЙОМУ. 30 грудня 2003р.
Усе важливо... І водночас нічого важливого немає. Повір, я втішена прощаннями і здивована тим новим, що дарує мені моє життя.
Чи дружба з тобою - розкіш, якої не заслуговую?
Дивлюся на вечірні квіти своїх прихильників і мовчу. Я не встигну сказати їм навіть половину з омріяного спокійними самотніми вечорами. Я просто напишу щось... важливе...
... про те, що лицарство тісно пов'язане з жіночою благородністю. Про свою любов-ілюзію, бажану до нестями, і втрачену назавжди легким розчерком закоханої у мене реальності.
Дякую за все погане - скажу в'яло, і хворобливо посміхнуся у відповідь. Я не через тебе хворіла - через ілюзію ловила себе. Втримувати натомість не вдавалося...
Друже мій, ти так багато розповів про себе тієї першої і не останньої зустрічі-знайомства.
Я зупинятимуся у твоєму світі серед твоїх аргонавтів і найкращих ліричних героїв?
Я кожному з них посміхатимуся - ви цікаві, ви - друзі.
Ви ніколи не станете на заваді моїй благородності.
Буде стиха падати сніг. Буде ніжно співати улюблений голос того, хто співає лише у снах...
Буде малювати пейзажі невідомий художник, а мене все більше заманюватиме картина з білим птахом і темним оком, і я летітиму...
Голосом-крилами, тихим спогадом...
Щоб повернутися
на світанку.

Матеріали надіслані нам із "Укрнету".
Між тим дружньо застерігаємо - приведені імена і описи природніх
і неприродніх явищ можуть не відповідати дійсності.