"Поетичні майстерні" - Рубаї - Львів Игра онлайн покер.
РУБАЇ.        ОМАР ХАЙЯМ     І     АЙСТЕРНІ"
Привіт Україні. Мотиви Омара Хайяма "Жанр рубаї"                 а також Ібн Сіна

Тоді в Бухарі правив хан Шамс аль-Мульк (1068-1080)


І пропонував хан Хайяму почесне місце поруч із собою на троні. І відмовився Хайям.
Привіт Україні. Омар Хайям              
автор: Омар Хайям

( у перекладі В. Мисика і стильовому
доопрацюванні "Майстерень")


Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!


Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.


Як жаль, що молодість безслідно протекла,
що в ступі неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! І оком не змигнувши,
у прах вернулися, покинувши діла!


І грудочка землі, й пилиночка мала
були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
бо й курява колись красунею була.


І юних, і старих - всіх поглинає час,
і невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.


Ти, в кого до утіх невдовольнимий лас,
кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш,
що діє з іншими невідворотний час?


О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протверезляюсь тільки,
коли надію я на тебе покладаю!


Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.


Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.


Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.


Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.


Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.


Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!


Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.


Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"


Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!


Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?


Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?


Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.


Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.


Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!


Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!


Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!


Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.


Проходять весни, зими пробігають -
листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! І лікарі, крім хмелю,
ніяких ліків од журби не знають.


Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!


Погляньте, очі, на тісні могили,
на світ, де діютьзловорожі сили!
Царі, князі - в грязі, осяйні лиця
жерущі хробаки заполонили.


Пий, доки голову вино не отуманить,
забудь зловмисного, що гнівається, ганить...
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
думками про кінець твоє серденько ранить!


Що глина гончарам? Дешевша всього!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
вони б її не м'яли й не топтали:
це прах батьків, хай мають жаль до нього.


Шукав поради я у зошитах сторіч -
і скорбний друг мені таку промовив річ:
"Щасливий тільки той, з ким поруч мила -схожа
на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!


Хоч гарні щоки й кучері я маю
і станом кипарис переважаю,
але спитайте, нащо майстер вічний
зростив мене в земнім саду? - не знаю.


Хіба не дивно, що пани чиновні -
самим собі нудні, хоч горді зовні -
до кожного, хто здирство зневажає,
такого пишного презирства повні?


Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.


Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.


Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий вогню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
хоч як жадатимеш, не вернеться вона.


Не запретна лишь с мудрыми чаша для нас
Или с милым кумиром в назначеный час.
Не бахвалься пируя и после пирушки:
Пей немного. Пей изредка. Не напоказ.
(пер. Н.Стрижков)

Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,
З тюльпановидими, веселими впивайся.
Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:
Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.
(пер. В.Мисика)

Не шкідлива лиш з мудрими чаша для нас,
чи ж бо з милим кумиром у вибраний час.
Не хвались бенкетуючи й потім. Відтак -
пий потроху, пий зрідка, і не напоказ.
(пер. "Майстерень")


(Далі буде)
( Творчість Омара Хайяма подається на основі текстів файної книжечки київського видавництва "Грамота" - "Омар Хайям - Рубаї" 2003року. Видання прикрашене розкутою, неймовірно талановитою і зрілою графікою Павла Буніна, який передав ілюстративний матеріал видавництву за умови, що книжка буде видана саме українською мовою. )


Філософія розвитку полягає не в періодичних змінах обріїв, а швидше в деталізації ландшафтів нашого поетичного існування
    "МАЙСТЕРНІ"




  Омаре! Ми разом,
  і довкола нас усе, що нам потрібно..."  

(Долучайтесь)

Існує підозра, що писати правильніше "рубої", та тоді, напевно, довелося би чіткіше дотримуватися і правила римування "a-a-б-а" (рідше "а-а-а-а"). А так маємо цілком закінчені (?) твори: чотиривірші й цілком східну спекотливу експресію на рідні теми..


автор: В.Ляшкевич
Омару Хайяму
О нині плоть твоя, мабуть, святий оазис!              
Не вірю друже, що земного твого абрис -            
“не гріх і тут втішатися небес дарами…”,              
“присядемо ж удвох...”- лише над прахом надпис.


Останнє надходження: 28.03.2005 року.




Говорить розум про подій кінцеві дати,
конечно все - не варто навіть починати.
А в серці - Мила! серцю радісно кохати:
одне вбирати, зовсім інше віддавати.


Весь білий сніг моїх неходжених доріг,
і ти, що сліду не лишаєш в ньому ніг,
в хмільному келиху моїм - сльозою лих,
гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.


Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощик з неба ллється,
чи як любов знаходить нас - тут, словом,
не все купляється, чи продається.


Що з нами завтра станеться? Напевно,
життя продовжиться, цілком буденно.
Хто жив до нас вважали схожим чином.
Лише в кінці нам кожна мить священна.


Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
що нами тут перебирали, тілом юні,
а потім вже перебирали тільки ними!
Моєю стань! а не піщинкою Фортуні.


Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові.


Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі...


Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло
схоже на жінку твою, на твоє ремесло...
Добре - у бочках нове визріває вино,
осінь - початок, Майбутнього першочисло.


І як повинен був я жити навесні?
Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
Красуні сад щоночі не садити?!!
А осінь знову дорікатиме мені!..


Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про свою кліть!
Не бійся, що не з птахоловів - поверну,
раз найсолодше в ній твій голосок звучить.


Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?


Твоя загадка, мила, - в образі питання:
принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
Тут тільки доля відповідь - вогонь кохання
та розсуд твій сухий – ще те єднання!


Ви тішите себе думками плоті?
Вважаєте, що головне у роті?
Звичайно, як інакше? Все це вірно -
й ми їжа тих, що жнуть незрілі суті.


Не раз, порівнюючи вина і жінок,
я над безоднею здіймав стрімкий місток,
та зустрічав, здебільшого, світанок
на дні, один, серед потовчених пляшок.


У грудях пташка билася сумна до ранку -
що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку…
Чому ж так легко покидають рідні люди,
і що затримує цю вільну "полонянку"?


Мене з покоїв проганяючи своїх
за те, що з іншою вчинив пташиний гріх,
чи розумієш, як даруєш щедро? -
Супроти світу ті покої просто сміх.


Як молоде вино, туманиш хіттю,
шумиш у жилах, володієш миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.


Не край, мій друже, серця: від печалі,
в яку тебе закули очі карі,
врятують інші очі - все минає -
твоя дорога повертає в сині далі.



  "Навколо рубаї"


Я носив у собі смак далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
так, ці речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!


Син - пагінець. Донька - ліана. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
Вино ж у чаші - явно кров богів,
що більше п'ю, то менша в мене віра!


Чимраз гостріше відчувати небуття
і з плачем прокидатися від страху…
А поки, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...


Де налаштовують сніги на сум і холод,
де вчать вітри лице ховати звично,
там так спалахує в очах прекрасних голод,
що не вдягнеш своє тепло в "категорично".


Боятися печалей нам не треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна змити обриси краси,
доки в очах відбита цнота неба.


О, скільки часу вже провів щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитків менше диво,
як вищу насолоду почуттів.


Грай музико! І чистий водограй
наповни дивом наші скромні чаші,
не жди Месії, бо горлянки наші
з Ним назавжди покинуть винний край!


Вся музика осіння змовкла разом -
очищення, катарсис примусовий
снігами ліпить новий погляд - новий
відбиток в келиху й облич під ніжним газом.


У млі турботи, чи без хмарок суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, що жилки
на тілі милої, якою цільний ти.


Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і весь твій шлях, без милих серцю - вглиб пустелі.
Та взнай жадання всі, а залиши найглибші, -
у мареві їх - суть
    майбутньої
оселі.


Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
Нехай торкаються шляхи країв безодні,
та поміж нами й нею - розпачу стіна,
здолати з милою й вином її не годні!


О голова моя! - наповнена слідами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? -
якщо з вином, зі світом - у тобі думками...


Я не останній, хто дійшов до дна
і, випірнувши на поверхню, на
біду потрапив більшу, ніж була,
коли єдиним світом зналась ти одна.


Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна без волі, якої тут нема -
чаклунка осінь? Чаклунка осінь - випита до дна.




"Навколо рубаї" автор Віталій Іващенко

* * *
Від ревнощів стільки трагічних історій,
Та ми не вчимося нізащо.
Як любить тебе, не потрібен ніхто їй.
Не любить - тобі вона нащо?

* * *
Мужчина - Дон Жуан у будь-якому віці.
За це б його не клясти, шанувати:
Себе він пропонує кожній жінці,
Щоб їй було із кого вибирати.

* * *
"Скажи, красуне, поки ми удвох,
Чому коханих ти міняєш часто?"
"Я краще ощасливлю багатьох,
Ніж одного зроблю в сім'ї нещасним".

* * *
Показувати можна тільки зрячим.
Співати пісню - тільки тим, хто чує.
Даруй себе тому, хто буде вдячним,
Хто розуміє, любить і цінує.

* * *
Чому любов несе розчарування,
Душевні муки і духовні втрати?
Бо хочемо щось мати від кохання,
А суть його у тім, щоб віддавати.

* * *
Нічого не буває просто так.
Нічого не буває випадково.
Ні зустріч, ні подія, ані слово -
До того йшло, або ж це долі знак.

* * *
Ми в світ прийшли, щоб взнати, хто ми є
В ділах, стосунках, в щирості, в любові.
У цьому смисл життя і голос крові.
Щоденний вибір Долею стає.








.