Поетичні майстерні - Хроніки одного хроніка 2002| Західноукраїнська мистецька спілка - Львів

ХРОНІКИ ОДНОГО ХРОНІКА - 2002 рік.


Пан Постмодерніст

"Хроніки 2003p. -
зима, весна"











Rambler's Top100


Народження і подальші неприємності (поезії):
( Проекції на твердь прози)

31/12/2002.             Новорічне.

"Пливе у тузі нез'ясовній
серед цегляного надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
в ногах у перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сомнамбул, п'яниць.
В нічній столиці фотознімок
печально робить іноземець,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки стоять в обіймку
з особняками..."

(Тут і далі -"Різдвяний романс". Й.Бродський - Євгенію Рейну - З любов'ю - 28.12.1961р.)

І куди тільки доля не заносить. І на Новий Рік. А що робити, коли Найкраща, Єдина і Кохана, намучившись зі мною в колишньому королівському місті, нині заселеному, в основному, варварами, грізно тупнула ніжкою і купила білети додому? Детальніше формувати інший бік її медалі, ще відомий як Легіон Пристрастей - недалекоглядно, тому піддатись ніжці видалося мені як мудріше, і, як це завжди трапляється в стосунках із жінками - приємніше...
Столиця північного слов'янсько-російського царства, постійно перебуваючи в стані "справедливої" війни, нині, в паузі між ворожими терактами, здалася добряче втомленою від самої себе. Це вам не столиця україно-слов'янського обійстя, де мудрий Ка ще тільки розпочав епізод із бандерлогами. Тут цей процес, схоже, вже доходить до кінця. Вельмишановний Історик, син вельмишановного Поета, пан Лев Гумільов, сказав би, що кількість пасіонаріїв різко зменшилася. І добре, що зменшилася. Воно печальніше тільки на перший погляд, на другий - спокійніше.

"Пливе в імлі замоскворєцкій
плавець в нещастя випадковий,
блукає говірок єврейський
по жовтій станції печальній,
з любові і до не радіння
під Новий Рік у день недільний
впливає миловидна краля
в своїй не викритій печалі..."

            Москва. Холодний, синій вечір. Єдина і Безкінечно-Непізнанна з майже дорослим інфантом і зовсім юною принцескою зникають в "Магдональді". Залишаючи мені картинку довкілля, яку вони, звичайно, бачили кожен по-своєму, а я намагаюся поєднати в щось одне і тому, з таким немислимим обсягом ніяк не протиснуся в стандартизовані цивілізаційні рамки. Але звідти тягне теплом і ще чимось, ароматизованим, - тож чорт із ним, з баченням, із глобалізмом і антиглобалізмом, - мінус двадцять, врешті-решт, паузи необачні.

"Пливе в очах холодний вечір,
дрижать сніжинки на вагоні,
морозний вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед вогнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою..."

            Вагон метро тягнеться краєм Ізмайловського парку. Сніжно, чисто, безлюдно. Велике мовчання - фундамент гармонії. Без непотрібного з'ясовування розбіжностей. Вони, ці розбіжності, були, є, й будуть і ніщо з ними не зробиш, але є і Святвечір, і людяність, і тепло осель, і ми з Коханою, що живемо поруч одне з одним. Гармонія з великим мовчанням і строгішою розмовою із собою, далеким і від латини, і від старогрецької. І варварськи тішить приємне передчуття скорих футбольних любительських баталій, і пивні рекреації опісля. І тішать обрії, щедро засніжені рівнини й ліси, пропорції ефіру, потоки енергій ландшафту, обсяг - дружній у фізичному сприйнятті і - бажано би рівноважний терезам свідомості...

"Твій Новий рік на хвилі смутній
посеред гамору міського
пливе у тузі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть сяйво й слава,
і вдалий день, й достатньо хліба,
так мов життя качнеться вправо,
хитнувшись вліво. "

          Природа речей - неоднозначність відчуття та істин, і щемка радість від Життя. Від його нескінченості - даної нам тут в Поезії, в Музиці, в Творчості, в Гармонії, що, відкриті для себе і пребудуть в мені - Damnosa guid non inminuit dies?

З Новим Роком!

.......................................................................

28/12/2002.             Стосовно часу.

"Ні півночі, ні Германа, ні карт, -
один печально-нескінчений жарт.
Але пейзаж цегляний за вікном
вкриває відбиття на склі. Чіткіше
і веселіше, з кожним новим сном,
привабливіше, й, зрештою, вільніше.

На обрис даху зниклого будинку
виходить тінь кота, зимове сонце
висвітлює минуле і майбутнє, -
минаючи зупинку "Homo esse",
збираєш вміст у образ "незабутнє"...

            Час в цілому не рухається швидше, чи повільніше. Ось в конкретних випадках - навпаки. Просто в мене постійно щось відбувається. Але, кажу собі, я ще відчуваю паузу, паузу між подіями. Подіями дрібними, капосними, вимогливими. Паузу я можу збільшувати, чи зменшувати, але вона, одначе, чомусь завжди залишається дзеркалом. І викривлення, які раптово зауважую там, не виглядають випадковими, і межі пауз, так співпадають з межами "я"-відображення...
            "Багато часу - при безконечній і наглій присутності відсутності грошей" - підключився до моїх роздумів дружок Славко - Контрабандист. Вивалившись із потягу "Ужгород - Київ" із двома ящиками абсолютно сфальсифікованого напою "коньяк Закарпатський", та ще о восьмій суботнього ранку, він був гармонійним продовженням ряду подій для мене, але, що цікаво, і продовженням безподійності для себе. Хоча, насправді, це не зовсім так. Самотні зими на диких кордонах Бегемотії йому врешті надоїли настільки, що він знову став істориком. Колись набута освіта, після п'ятнадцятирічної перерви, висвітила над пітьмою щоденного екзистенціалізму щасливі шкільні обрії з безмежними 1.5 гривнями за урок. Місто над Ужем потребувало вчителів, а Славко - грошей. Але коньяк був абсолютно непридатний для широкого вжитку в межах мого світу...
            "Добре, беру" - недовго повагавшись, кажу дружку, -"але не цей засіб від безталанних літераторів, а твої згадки, такі собі мемуари Контрабандиста". Він відразу погодився. Тим більше, - нині він вже не Контрабандист, а вчитель історії, але це, як мені здається, речі споріднені життєвою практикою...
З мемуарів Контрабандиста: Ми зручно розмістилися в пивній церемонії і зачепили сторінки минулого - кумедного і не дуже... Читати далі
.......................................................................

10/12/2002.             Про безпринципність.

            Дослідження не безкарні. В кращому випадку наштовхуєшся на парадокс. Осягнуті й подолані матеріальні труднощі виводять на передові позиції сантехнічного, мулярсько-малярського, електротехнічно-електронного мислення. І воно, це мислення, відповідне кам'яному віку наших досягнень і проблем, мені потрібне? Украй шкідливе. Тільки і насолоди, що виконується єдиний принцип, якому ще зберігаєш вірність - "роби, що повинен". Звичайно, коли вже нікуди дітися. Ось і "зробив", що повинен, - багнюка під фундаментом, закладеним у 1648 році (якраз перед приходом до стін королівського міста українського пароплава з Хмельницьким на кап. містку), в результаті раптового висушування, почала перетворюватися на легковажний порох... Naturlich, так як українська урбаністична практика ще тільки формується, то фундамент було підперто російським матом із польськими заворотами. Ефективна виявилася суміш... Тут і Поезія несміливо визирнула. Можливо, власне такий перебіг подій і є характерною рисою справ Поезії. По-перше, - незавершеність ситуації ( і справді, "дідько його знає, чим це закінчиться"), туманний погляд у даль в наявності, по-друге - витримана мистецька безпринципність, - ніколи не йти в заявленому напрямку до кінця, до "наукового" результату.

"Поезію, напевно, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону..."
Як подейкував поет Й. Бродський.
            Щоправда, цікавий і контекст:

"Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
раніш такого не було" - причому
не називаючи, якраз чого
"такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, напевно, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону..."

            Отож Поезія, як саме Життя. Древнє римське воно, чи нині Львівське, - в аурі туманного Промислу. І без прискіпливого вглядування видається зовсім не принциповою річчю. Поезія, звісно. В розумінні первинності, чи там першості. Але, як згадують, авторитетний Гете одного разу зауважив, що поетично пише той, кому нічого сказати: слово тяне за слово, рима за риму... Отож бо і кажу, - в кращому випадку наштовхуєшся на парадокс. Парадокс...
.......................................................................

7/11/2002.             Стосовно андеграунду.           
            -"Життєва практика і Поезія. Або заземлення і сублімації. Власне кажучи, у голові кожного поета мають бути більші чи менші крихти порозуміння з життям. Значить гармонія повинна простиратися і на матеріальне оточення поета, вірніше, ним створена гармонія має спостерігатися і за межами творів." - промовив я Легіону пристрастей у відповідь на пропозицію найняти "могильників капіталізму". Пролетаріат міг бути потрібним не за для практичного знищення раритетних залишків соціалізму, а для зупинки будинку, що продовжував вперто повзти у напрямку Полтви. Річка Полтва останні п'ятсот років не судноплавна і тому нерозумний будинок мав бути зупинений. Але без пролетарів. Бо, як свідчить історичний досвід, паразитів жде біда. Отож під нажаханими поглядами рідних і близьких я пірнув у гробівець під будинком і винирнув з водостічного колектора у подвір'ї. Цілковитий андеграунд, погляд, так би мовити, з труби. Свіжі запахи, звуки після годинного перебування внизу видавалися одкровенням, майже рівним одкровенню про практичну відсутність дренажної системи будинку. Води, наче кролі, прогризли катакомби, їм прагнеться Полтви і моря, свободи і плювали вони на необхідність текти трубами. "Свобода руйнує необхідність" - заявив я вдома переляканому квітнику, - "тому платити комунальні врешті-решт безглуздо, потрібно переселятися, або рурити гробівець..."
            Отож поетичні сублімації при відсутності гармонії за межами творів. Допустимі чи ні? Важко сказати, але те, що поет повинен опиратися на усвідомлену твердь - це точно.
.......................................................................

30/10/2002.
            Необхідно. Від цього слова миттєво зникає поетичний настрій. А коли до нього додається перелік крамниць, а ще гірше - установ, то наступає повний гаплик. Безумовно Гегель помилявся. Яка зі свободи необхідність? Свобода є свобода, - вона завжди в мені. Може проявлятися, чи не проявлятися, коли на неї наїжджає необхідність... Причому, зауважте, необхідність існує поза мною. Якщо Вищий сотворив нас по образу близькому до Себе, при чому в стані творчості, а не необхідності, дав нам частку Своєї свободи, яка в мені ( моя свобода закінчується там, де починається свобода інших), то існуюча необхідність, якщо б вона була свободою, не диктувала би мені безрадісні сторонні переліки магазинів, а ще гірше - установ. Отож або Всевишній, даючи нам органи відчуттів, заклав їх постійний конфлікт із свободою, яка є необхідність, або дефектів у конструкції "з вище" немає, і наявність задоволення (І сказав Він, що це є добро) - означає і відсутність будь-якої "необхідності" в свободі.
А тому - продовжую займатися поезією, вирішивши жити без установ, а до магазинів заходити при нагоді, у всякому випадку до приїзду легіону, - тоді моя свобода породить творчу необхідність піти до крамниці? Ні, усе таки - жаданність, а не вимушеність, бо бажано, щоби це зробив саме я, а не вона, - інакше мій Легіон пристрастей, себто вона, знову трансформуватиме мій світ до повної втрати поетичного настрою...
Отож, пане Гегелю, - бажано, а не необхідно,- в протилежному випадку ні поетів би не існувало, ні настрою, ні добра, ні міні сонетів ...

Моя свобода, видно, прагнути тебе,
жадати, бачити, поволі осягати,
знаходячи, - терзати й покидати,
допоки знов жадання не прийде.

Одначе, пастка. Біг по колу. Без кінця
вертатися туди із-звідкіля полинув
до обрію, що хвилі безупину
заносять за освоєне буття,
ефірні хвилі, - горизонт надій...
.......................................................................

26-27/10/2002.
            Що таке сучасна Львівська поезія, як не акція? Потрібна, передусім, за для бачення себе у розшарілих від переживань очах свідків і хроніків. У цьому контексті модернізм живіший всіх живих, але в контексті автора, що бачить тільки себе, дорогого, - модернізм перетворюється на постмодернізм, себто відбувається заперечення заперечення і все це стається і продовжує ставатися в конкретних поетичних головах. Питання, чому конкретного читача масово не цікавить заперечення заперечення в конкретній голові, має тому цілком очевидну відповідь. Цікаво, що і дзеркало підтвердило істинність моїх поглядів. Не привабливо.
А Легіон пристрастей, деталізувавши попередні результати містично-еротичних розшуків поза межами сім'ї, ще вчора віддався непереборному потягу до рідного батьківського дому. Отож у дзеркалі тільки я один. А природа, як відомо, не терпить порожнечі, - не помічаючи постмодернізму, волає телефон. Поет Назар Федорак говорить, що я перший, кому він дарує додаткову годину з 24-00 до 24-00 з 26 на 27 і кнайпу на Руській 4 - "Не Гердан" (Нині "Синя пляшка"). "Пропозиція необачна ", - кажу йому,- "бо я від ранку п'ю аустер, і Легіон покинув мене." Федорак, відповів, що в таку сирість він теж не проти, але вживатиме компоненти окремо. Тобто, до кави додасть води, а до горілки - пряник. Пряники, до речі, принесе поет Назар, який Гончар. Тобто, та складова, яка Назар, несе пряники, а складова - Гончар - шахи. І принесли, що характерно, для верлібриста... Розігрувався Сицилійський Захист навпаки. Назар Гончар, зробивши свій перший хід білими F2-F4, став очікувати мат на третьому ході, виголошуючи при цьому свої "Назарачки", - це коли читаєш туди, як назад, але з продовженням у "туди", - паліндроми з хвостиками. Федорак, метким поглядом ліберо футбольної "Баварії" зрозумівши сенсовий капкан, тим не менше став з Е7 на Е5, потім на стільчик, звідки і проголосив, як завжди, якісну поезію, і з, як завжди, манерно прихованим, не обтяженим зайвим безміром, змістом. Компанія журналістів і таких, як і я, поціновувачів, дружньо випила за гармонію, вижидаючи продовження, поза як боротьба шах-поетів точилася і за володіння Назаровою горою, - такого собі дублікату Олімпу на Тернопільщині. Відома гра в короля гори отримувала простір як в духовному, так і прикладному. В духовному зустрілися дві цілком різні системи. Гончарове шукання прихованого і символічного супроти Федоракового неоакадемічного начеволодіння красою. І краса рятувала світ. В прикладному ситуація складалася не так очевидно, особливо, коли на проміжний хід Гончара, Федорак вирішив відповісти відмовою від гори Назарової, відклавши мат ферзем - на другому ході! - до інших часів. Я сидів біля шахівниці і бачив, як ридало чорне воїнство, очікуючи даремного подальшого кровопролиття. А як інакше, якщо поезія тільки й починається опісля міщанського безпорадного "даремно"?..
"Важливо, що древні, заповняючи існування хлібом і видивом, не розумілися так на поезії, як ми, - отож прогрес безумовно існує!" - мовив я до свого постмодернізму, на що той відповів, що древні на сходах не мочилися і не читали "Гарі Потера". "А Француженки?" - тицьнув я найпотаємнішим і найвагомішим. Постмодернізм матюкнувся стосовно Наполеона і запропонував нічию. Я, взявши приклад з Назарів, погодився. Бо дзеркало любило постмодернізм, а входити в протиріччя із дзеркалом я не наважився.
.......................................................................

22-23/10/2002. (продовження)
            В Ужгороді все стало на свої місця. Ой, недаремно Петефі їздив до Мукачівського замку. Та з поетами завжди так, беруть з піднесеного і тягнуть до широких верств. Пов'язують небесне і земне. Поєднання, власне, відбувається в лівобережному скверику біля немоторизованого моста через Уж - на площі, колись Сталіна, потім Возз'єднання, нині - Петефі. Файне місце. Від моста гірським потічком долинає дріботіння цимбалів, огорнуте награванням гармоні. Якщо Закарпатська частина Бегемотії колись народить свого Поета, то його звучання буде саме таким. Петефі певно думає про те саме, бо зосереджено поглядає в напрямку музикантів. На боці у поета серйозна шабля, вона демократично засунута у піхви, чи там до палашу, останні десять сантиметрів якого блищать не гірше пальця Корятовича. Ось він - народний герой. Ось вона - перевага обласного центру над районним і, врешті-решт, слов'янської "щирості", над сором'язливістю чи пихатістю "гунів"... Саму містерію натирання нам спостерігати не вдалося, проте за пару кухлів пива нам пізніше розкрили таємницю у всіх її неймовірних і різноманітних подробицях. Не стану їх оповідати, бо не вірю у моральну ймовірність деяких технічно можливих людських учинків. Безумовно, нам потрібно було більш наполегливо порозпитувати Ужгородських панночок, але вони тільки таємниче посміхалися худорлявому Шандору і я зрозумів, що довкола справжнього Поета завжди існуватимуть жіночі таємниці. Контрабандист ще деякий час вивчав сліди навколо Символу. Затим присів на начищену бронзу, хмикнув і ми подалися оглядати пивні кирпи на стороні правобережній. Кинули монетку музикам, потішили око забудовою набережної. Це вам не Мукачево. І Ужгородський замок, хоча і поруйнований, але гармоніював із забудовою, в замку, казали є Змій, і потрібно було б його оглянути. Одначе до замкового Змія ми так і не дійшли. Небо кінцево затягнуло хмарами і в субтропіках пішов дощ. Швейкова неспішність колись кінцево поєднає нас одним пивним мостом із Прагою, - проголошував я контрабандисту... Той відповідав, що там він і закопав цирконій... А в очах моїх плинули Львівські вулички, загромаджені історичним мотлохом, - все не те... Аж ось, підозріло виблиснули могутні чоботи, Командор?! Ні, доне Хуане, - Первопечатник... і відразу вслід аварійно заблимала чергова нота від півкуль Головного Пульту...
.......................................................................

20-21/10/2002.
            Коли сірі дні довели до відчаю, а споживання алкоголю до офіційної ноти з боку залишків глузду, - мені явилося видіння поїзда. Врешті-решт, втеча, навіть віртуальна, - непоганий вихід із даної ситуації. Я зручно розмістився на полиці вагона третього класу і, ремствуючи на занепад уяви, поплив до пробудження. Пробудження відбулося на станції Мукачево (там, до речі, всюди пишуть і говорять саме Мукачево, "Мукачеве" вживають тільки наші філологи, що, зрозуміло, мудріші за інших). Власне, у всьому винний мій дружок Славко, колишній Контрабандист. Жадання перетинати кордони - єдине, що залишилося в нього від історичного минулого. І живе він біля кордону, з якогось його боку... Отож він і сотворив цю нову реальність. А я до неї і втік. У всякому випадку, коли уявне розтануло, над площею двірця сяяло сонечко... А тлусті радянські зорі і такі ж хліби, прикрашаючи стіни, посміхалися і до мене.
            Мукачево. Чомусь весь час мого короткого перебування тут було відчуття, що окрім замку, ще щось пригнічує простір над долиною чудної Латориці. Якось тут не по нашому, не по-слов'янськи. Бардак наш, а ось відчуття, що розведений він на чомусь не нашому. Навіть майстерні постаті Кирила і Мефодія, котрі працюють над алфавітом на курганчику корінного жителя цих місць Ілліча, не виправляють ситуації. Дорікнути нам, що дана земля - не слов'янська, теж особливо ніхто не може, але традиції, так саме вони, інші. Ось, що, власне, і гнітить. Традиції розбивати стоянку на обережній відстані від річки, надавати перевагу горизонтальному, ніж вертикальному, зростанню... Щось від гунів, чи від племен, які обступали Єрихон? Так чи інакше у видимому немає єдності. Фортеця і забудова міста - два ворожих табори. Але полишаємо війни. Займаємося тим, що єднає. Наприклад, містично-еротичними скульптурними символами. З цього погляду сумних міст не буває. І навіть Мукачево веселить. Звичайно Мукачеву далеко до Парижа, в центрі якого, на відомому російському кладовищі, знаходиться ( до нещодавно - в лежачому положенні) бронзова фігура ... (назву не приводимо, бо ще позови накличемо на свої не тверезі голови). Так ось, на потемнілій старій бронзі вилискує натертий до блиску настовбурчений гульфик. Частина одежі, яка прикриває саме те, що найбільше хвилює жіночу підсвідомість, користується неймовірною популярністю. Вважається, що потлумившись трохи на цьому бронзовому гульфику, шановні отримують гарантовані перспективи по жіночій частині. Воно, звичайно, на кладовищі так негоже робити, але хіба втримаєшся від хороших перспектив? І охорона не допомагає, - блищить соромітник... Звісно серед гунської частини Мукачівського обсягу нам зі Славком знайти нічого не вдалося, хоча кладовищами ми не бродили, але в замку! В замку! Знайшли.
            Символ був цілком пристойним. Ніякого вам декаденства. Князь Федір Корятович, муж у розквіті всіх сил. У далекому 1394 році князь Федір прибуває з дружиною в Мукачево й поселяється в замку. Таким ми його і знаходимо - дуже натуральним. Зауважте, жодних гульфиків, - охайні просторі шати. Сильні руки, вольове обличчя. Особливо привертає погляд грубий вказівний палець лівої, яким борець проти мадяризації і латинізації, вказує на твердь під нашими зі Славком черевиками. На коліна! Перепрошую, - наша твердь і все тут! Палець повен внутрішньої сили, добре анатомічно виліплений, аж занадто добре і під правильним кутом розміщений. І блищить, як блищить! Опитування Мукачівських жінок потім підтвердило нам, що вони за нього ще й як трималися, бо... це на щастя. Але цікаво, що в "гунському" місті символ - "слов'янин", а в "слов'янському", поруч, Ужгороді - "гун". Про це трохи згодом. Проте, кидаючи дрібні монети в загратований колодязь, що в ногах у князя, - ми з контрабандистом саме так зрозуміли пальцевий натяк - і вимірюючи на слух глибину замкової криниці, мимоволі зауважили меморіальну табличку поруч. Якогось там квітня 1846 року місця ці навідав видатний угорський поет Шандор Петефі. Ура. Розважаючись, ми і не здогадувалися, що доля не спроста на плацу Верхньої фортеці прошепотіла "Петефі". Але в Ужгороді ми все зрозуміли. Відразу.
.......................................................................

15/10/2002.
            Моїй улюбленій частині міста властиві розрізи. Звісно на окраїнах багато перспектив, одначе, щоби перше, і друге мирно жило разом, - ні, таких місць так мало, що можна виводити правило відсутності. Можливо тому виною коротка влада робітників і селян, що під патронатом найрівніших з рівних, найсумлінніших і найчесніших, засмітили пагорби, оточивші долину старого міста, різними неподобствами, - очі не хочеться зводити. Та й дощ притискає. Одна втіха - вивчати нутрощі повзучих до свого кладовища колись прекрасних жилих будинків, колись прекрасних сходів, незабутніх пивних підвалин, затоплених розпачливими поглядами колишньої пивної королеви, тінями минулих втрат і досягнень. І таким чином ставати більш схожим на психолога, аніж на філософа, фантастом, аніж співцем неореалізму. А в сукупності - психопатом, і як інакше, якщо справді вникати у стан справ, а не прикриватися знанням традиційних для Бегемотії пасивних і не зовсім філологічних зворотів. Щоб переконати самого себе у вище народженій думці, човгаю вже пізнавшим порожнечу бокалу оком обкладинками майже класиків, майже книгарні. Ось. Чи не найкращий? Віктор НЕБОРАК, (і чим інтелектуал Віктор не зразок не психопата?)

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О

Що ж, реберітаційність, так реберітаційність. Ковтаю. Але, наче у відповідь на таке отруєння, зринають у голові власні хімікати:
"Товчем пласти життя на різний смак,
однак завжди філологічний,
Неборак?..."
.......................................................................

11/10/2002.
            "El Greco" ховається позаду нашого місцевого варіанту Бастилії. Вхід і вихід вільний. Навряд чи маленькій художній галереї потрібен цей краєвид, чого не скажеш про в'язницю. Але і сума, тюрма і все мистецтво Бегемотії нині поряд. Такі ось наші слов'янські традиції. Отже, за рецептом "грецької зали" від Райкіна формуємо милий серцю порядок речей: пляшки білої, "Бородінський", і три плавлених, не окрилених назвою, сирки, затим декілька поетів, декілька слухачів, декілька журналістів, стіни з картинами, холодний вечір за вікном і, звичайно, Микола - директор і власник "El Greco" - такий собі замучений пожежниками Карлсон. Найкраще пити горілку, звісно, тільки з Миколою. Але, що поробиш, якщо набігло стільки народу. Колоритніший за всіх - Роман Схиба. Знаний поет покинув столицю Бегемотії в кедах і одежі підозрілого походження, повністю розвіюючи чутки про краще життя там, де нас немає. Він читає свої вірші першим і, розкривши жменю, показує гарненьку, маленьку останню свою збірочку, потім жменя закривається і Роман займається медитацією, награючи пальцем лівої по лобі, а правої - по коліну. Файно. Особливо після четвертої. Дещо одноманітну, як на мене, часто близьку до поверхневого бачення, площину Романових січень, ми, по-черзі, викривляли читанням (його збірочки) і своїми віршиками. Без напруження, без надміру. І, знову таки, жінкам сподобалося. У Миколи завжди так, - добре. Затим, взявши ще білої, ми дружньо пішли в дощову, холодну, але чомусь вже не таку відразливу ніч. До художника Осовського, - містичного продовження "El Greco", але це вже історія для іншого видання... Одначе, вертаючи до Романа - чесно - талант і хороший хлопець, і ще багато зможе. Якщо не застигне від морозів і нахилить крутіше кляту площину, та ще й закружляє з нею, як Гончар і його глечикова старість...

ГОНЧАР І СТАРІСТЬ від Романа С.

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним.

...................................................................

7/10/2002.
            Сірі дні все там же, поезія не бачиться ні в собі, ні поза собою, помітні тільки неприємності. І бомонд. Пересічні розмови в непересічних місцях постійно виявляють оцей бомонд з дивним антаблементом - не те, щоб руни на лобі, але древні, неясні письмена точно проступають. З одним і тим же текстом. Втикає такий бомонд пальцем в ескізи одежі київських князів часів Микити Кожум'яки і перепрошує. Мовляв, чому на Візантійський манер, а не на Римський. Воно б мені зрадіти, - ось ще один, як і я, Західняк. Якби не руни. А що, - кажу, - носили? Виявляється, що і не вилазили. В усякому випадку, є одна така книжечка, де вся правда і виплила. Римські і тільки Римські. А ще бажано, стилізувати в жовто-блакитній гамі... А як же бути із Софією, - вражено згадую вже і не прообраз, а тільки про храм, - з фресками як? Пензлювати теж?.. Архітектор-реставратор. Бомонд. Сірі дні? Напевно, що ні. Пасіонарність? А може, як то люблять проголошувати люди з великої філології ( як видно і з великої архітектури теж. Ред. ), усякий переклад вимагає декодування. Такого, щоб і автора ніхто не впізнав? Бо інакше не цікаво. І що маємо? "Листи Римському другу" чи комусь іншому...

Сильний вітер і бурхливі надто хвилі
Скоро осінь змінить фарби неохайно.
Знай же, Постуме, ці зміни цікавіші,
Ніж новенька модна сукня на коханій.

А між тим, це робоча версія перекладу однієї справді талановитої столичної поетеси...
.......................................................................

4/10/2002.
            "Золотий Лев". Великий театральний експеримент - єдиний вихід із сірого похмурого дня. Кудись в незбагнене.
Галантний директор доброго театру, пан Андрій, ощасливив мене і той легіон пристрастей, що, стоячи обличчям до мені невидимого, стільки років вже прикриває мою спину, пропусками на "Гамлетові Сни". "Cни" привезла труппа Харківського державного академічного під режисурою тов. Жолдака, Тобілевича IV - пароплава і чоловіка, про Шекспіра в програмках пишеться нижче і англійською. Це заінтригувало, як і все те, що говорилося про пароплава і чоловіка.
Театр Скарабека повен. Холодно. Статус національного поки не гріє, але білети вже зо три місяці як значно подорожчали. Дійство склалося з трьох частин, - дві я бачив, а з третьої пішов пити вино. Шекспіра так і не зауважив, можливо він перебував саме в англійській версії вистави. Побачив видресовану зграйку шоуменів, що робили акцію. Таке собі продовження великого еротичного балету нині покійної НДР (кавалка Германіїї) з німецькою ж попсою. Але ж еротика без інтиму, як для ще не імпотента? За це може заплатити глухий до нашого слова Захід? І це можуть йому запропонувати актори Бегемотії? - Гарну картинку, рухому і різнобарвну. Між тим вона вже навіть і не комікс, - бо все індивідуальне свідомо викреслене, бо, навіть, титри до згину і плазування тіл не приведені. "Це майстерне, але порожнє для серця шоу і зроблене не для нас" - проголосив я (з солітером) в чарівне вушко. І покинув свій легіон. Легіону ж сподобалося, легіон сказав, що всі актори мріють так "відірватися" на сцені. А я мріяв про пиво, а пішов пити вино. Яке ж, до чорта, пиво без шпикачок? Але жерти шпикачки об 23 запізно. Не запізно відкривати Шекспіра і відчути, що експеримент із полегшення класики, звичайно має право на існування, проте наявність Поезії і слова, і конкретної особи - це справжнє, інше - розвага. Але Шекспіра я не відкрив...
......................................................................

30/09.
            Чи може зіпсувати добрий настрій одна поетеса? Питання серйозне, особливо, коли хочеться затримати в собі гармонію ранкового церковного калатання. Простого і ясного. Ліляна К. Будинок офіцерів.
Торжество філологічного бомонду. Читання віршів, однакових, розфарбованих навіть не в дитяче-юнацьке Мандельштамове сусальне золото дорослішання, а в пишноту зрілої марноти. Постійного порожнього народження форми, форми без змісту. Треба віддати належне Ліляні, кожен вірш вона закінчувала грою на офіцерському роялі. Вся імпреза творилася в такому собі зальчику персон на сто, вибудованому для насолоди чорт знає кого років за 50 до приходу червоного офіцерства. Рояль теж "дорадянський". Чи був останній знайомий із великим другом усіх роялів - поруччиком Ржевським залишалося невиясненим, поки Ліляна грала мініатюри, котрі я міг і не впізнати, - все було якось оправдано невідомими задумами композиторів і їх упорядником. Але коли за черговим стиглим яблуком, до вух почала проникати Моцартовська "Фантазія ре-мінор", яку злощасний інструмент вимовляв, резонуючи, немов старе ліжко, виключно осягнутою частотою найбільш сприйнятливого при злитті гойдання - все стало на свої місця. Так, слідом за Швейком, до Лемберга заїзджав і Ржевський. Отож все зіпсував рояль. Не той виявився інструмент, не той.
Поетеса мужньо витримала й інші нетрафунки, як то повний моральний розпад магнітофона, котрому запропонували відтворити пісеньку про Ліляну, а також виступи всіх сивеньких і заслужененьких, яким, аби нагуляти апетит для доброго і заслуженого застілля, потрібно було файно прокашлятися дифірамбами. Отож вияснилося, що одна поетеса настрою зіпсувати не може. Як і те, що пам'ять не тримає калатання церковних дзвонів.
........................................................

25.09.
            Дні летять у повній відірваності від життя. В нашій рідній Бегемотії, де минуле тільки соціалістичне, а "досоціалістичне" - являється тільки в образі метушливої купки культурологів, і такої ж (хіба що більш успішної в реалізації своїх бажань) купки піратів - це зовсім не важко. Ніхто з бегемотиків ще не жив у містах, тож ні традицій, ні вимог, ні осягнутих гармоній. Усюди пробивається ріднесеньке болото. Тонкошкірих обмаль - один з них Ю.Липа і справді три освіти - в діда, батька, в Юрія - дали ся знати, в поезії.
........................................................

22.09.
Схоже, ще декілька років, і матимемо книжкову індустрію, а років за двадцять перших сучасних поетів-класиків, швидше всього когось невідомого для загалу, бо, власне, невідомі мають можливість працювати. Відомим же потрібно видаватися і подобатися...
.........................................................

21.09.
Книжковий Форум. Явна аллегорія купівельної спроможності, та й читацької теж. Одначе базис зростає. Уся наша поезія упорядковується приблизно так, як натовп у Палаці Мистецтв. Задуха і штовхітня. Хоча обличчя світлі і є бажання сказати, але не вдається. Добре, що безглуздої патетики, на кшталт "Слава Бегемотії" не зауважив...
.............................................................

20.09.
Минуле існує як початок тих неприємностей, з яких шукаєш виходу сьогодні, і завтра, і потім. Зрозуміти виникнення неприємностей неможливо, бо майже всі вони витікають з приємностей, але є відчуття, що все стається не випадково. Приємністю було і відкриття "Поетичних майстерень", проте пізніше прийшов стан розгубленості, бо власна майстерня втратила риси привабливості. "

Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів