"Поетичні майстерні" - Хроніки одного хроніка 2003| Західноукраїнська мистецька спілка - Львів

ХРОНІКИ ОДНОГО ХРОНІКА - 2003 рік.


Пан Постмодерніст


"Хроніки 2003p. -
літо, осінь"


"Хроніки 2002p."







Rambler's Top100


Народження і подальші неприємності (поезії):
( Проекція на твердь прози)


25/06/2003. Про маньєризм і класичність. "Кохання і любов".

Видно, настало літо. Усвідомлення цього приходить не в час полудня, коли у розчахнуте рибячим ротом вікно, впливає разом із вуглекислям і асфальт потойбічних історичному центру околиць, а в ночі...
(Зараз буде)

25/05/2003. Про андеграунд. "День героя".

      Сьогодні в Бегемотії - День Героя. У всякому випадку, я про це дізнався пізнім вечором, коли зненацька загримів над переляканими дзвіницями салют. Салют героям. Під музику про щастя Бегемотії. А героїв перед Оперним зібралося... І справді виглядали щасливими... Чого тільки весною не стається. І, погодьтеся, якщо і згадувати про героїв, то краще навесні, коли життя розцвітає, і, звісно, завдяки героям. Хоча мені до серця (і до висушеного тривалим зледенінням глузду) ріднішим був би день Героїні чи ж бо Героїну. Та повернемося до героїв. Львівських героїв. Думаю, що національність, здебільшого, ролі не грає, принаймні, коли йдеться про поляків та українців. Про останніх знаємо багато і знатимемо ще більше, а ось про наших, сподіваюся, друзів і кожна деталь цікава. Особливо в День цього самого, як його?.. Героя...
      Старий поляк був не те, щоб зовсім вже ні до чого, але потребував допомоги. Про що він мені чесно і повідомив опісля того, як отримав від мене дружню посмішку і орієнтацію на місцезнаходження вулиці Зеленої. Домашні справи вимагали моєї присутності, а я - відсутності домашніх справ, тому визвався довести старшого пана туди, куди йому так жадалося, благо йти було близенько. Дорогою мене потішили цікавими історіями недалекого "дорадянського" минулого, в якому старий безумовно розбирався краще, ніж у переплетінні опухлих фізіономіями від нездорового образу життя останніх десятиріч вулиць. Зелена 77. Я ледь вклонився і відклеїв з обличчя усмішку, щоби залишити її моєму знайомцю, проте він не забажав зостатися сам на сам із похованим за цією адресою минулим. І, ухопивши мене під лікоть, повів на мертвотне внутрішнє подвір'я будинку. Пан був чимось неприємно вражений, ба, навіть, розгублений. "Асфальт" - врешті-решт заявив він мені - "тут асфальт, а була клумба з розами..." Він підійшов до заасфальтованого по шкіру стовбура старезного горіха, підняв голову, став під куксою колишньої гілки і задоволено промовив: "А горіх залишився. Тут він, мій пістолет". Пан іскристо глянув на мене: "Весною сорок четвертого заховав. Повинен його забрати". Щиро сказано, але в кращому випадку, ваша зброя давно зогнила, подумав я, виліпивши на власному обличчі відповідну гримасу. "Ні, ні, нічого з ним не сталося," - неначе прочитавши мої думки, змовницьки підморгнув мені знайомець, - " я добре мастив маслом, ще й у банку поклав... Але асфальт..."
      До домашніх справ я таки повернувся, але тоді, коли сам забажав цього, а не вони... А щодо історії з пістолетом, кінцівка її виявилася доброю. Звичайно важливо - стріляла та зброя чи ні, і в кого стріляла, проте не менш важливо, що з тих, попередніх причин, вона вже стріляти не буде і швидше нагадуватиме пам'ятник минулому, залитому асфальтом. Нагадуватиме про місце, де колись була клумба з трояндами, продовжує рости горіхове дерево і опухати, швидко старіючи, фізіономія будинку.


9/05/2003 - Львів

Пригадати війну,
для когось останню,
видимо переможну,
бо стільки мерців,
обмочити стіну
й, закликавши Ваню,
сісти в місті чужому
посеред тротуару.
І стогнати пісні
під розбиту гітару -
бажано голосніше,
бо ж явно живий,
незважаючи ні
на компанію п'яну,
ні на смагу з карбідом,
і куприк відбитий.
Святкувати декрет,
тих що бійню почали,
про закінчення бійні
парадний вінець,
потім дружно "вперед"
ринутись на причали
п'яної партизанки
й підірватись на міні.

Тож у місті тепер
з "тих" - одні партизани,
стяги їхні руді
і промови руді,
їх веде піонер
у кучмі, і міщани,
родом теж із дитинства,
римують "козел".
Краще вмерти на міні,
від міні - на сіні,
можна без поховання,
як сонмища інших,
лиш не бути свинцем
цій нещасній країні,
складеній з партизанів
і мертвих поетів.


.............................................................

1/05/2003. Про модернізм. "Апокаліпсис".

Нікому не подавати руки. Не торкатися ні до чого, губами формувати звукові ряди - "Ні" і "Ви помиляєтеся" - і лише в телефонну трубку. Ніякого кохання. Осіб із азійськими рисами чи нетиповою вимовою вважати небезпечними навіть для слухавки. Гроші, особливо інтернаціональні, перед тим, як вони кінцево перетворяться на повітряні кульки, обміняти на щось корисне. Часу обмаль. Писати чи садити картоплю? В голові, замість снів, топографічні обстеження місцевості навколо своєї Карпатської мікрофазенди, на тему затоплення підходів. Отже, потрібні човен і добрий кулемет (від китайців). Крапка. Нетипова пневмонія.
.............................................................

10/04/2003. Про модернізм. "Дійство".
        "Незрозуміла "естетична хиба" -
        Роман одне, та зовсім інше - "Скиба"...
       Якщо вдаватися до роздумів, - світ виглядатиме куди трагічніше, ніж насправді. Хоча насправді, куди вже й далі, бо без роздумів - "будьте, як діти" - взагалі одні стрибки - з ейфорії до меланхолії, з меланхолії до депресії, з депресії до... Одначе вибираємо кращий розвиток сюжету - з поверненням. А ще кращий - прослідкувати це повернення на прикладі когось іншого. Зрозуміло, що поета, і, скажімо, Романа Скиби. Бо хто ще такий м'який і незлобливий серед нашої братії як він? І разом із тим, хто ще так самовіддано живе в поезії, і заради Поезії? Тому повернення до колишнього королівського міста "поета в законі" - у вигляді головного носія "Культурного реваншу" - відбулося поміченим, у всякому випадку - мною. Було почуто і побачено деяких поетів, яких хотілося побачити. І все ж андеграунд? Незбориме відчуття.
       Але що би ми сьогодні не писали - поезія, чи Поезія явно конфліктує із розлогим станом суспільства Бегемотії. Суспільству не до римування свого життя? Ясно, що і не до Скиби, - тому вірші читалися, в основному, вибраним і вибрані їх слухали. Можливо вірші слухали б і невибрані, але минулого разу Роман Скиба приїзджав до Львова зимою і в кедах на голе тіло. Бомонд, наш бегемотівський бомонд, в нових мештах і цнотливо підібраних піджачках і кофточках, налякався. І дійсно, як так може бути, щоб такі осяйні та філологічні бегемотики потрапили в неоднозначну ситуацію - сиділи і слухали такого дивака. Що може він їм додати, якщо сам цього не має, тобто не має того, чого їм бракує для постави, задоволення, цноти - саме їм, бомонду. І дійсно, поетичні якості, якими Скиба володіє, поетичним бегемотикам допомогти не можуть. І не допоможуть. Таке ось повернення. На перший погляд печальне. Але - йому 32 роки і можливо саме йому колись, років тридцять тому, і говорив Йосиф Бродський - "Вот и прожили мы больше половины / как сказал мне старый раб возле таверны, -/ возвращаясь мы находим лишь руины - / взгляд, конечно, очень варварский, но верный..." - повернення - річ недосяжна, як, напевно, матеріалістично недосяжні і всі пункти перебування для поета... Між тим, залишаючись незручним для розростання болота, аж надто багато сюди предтечами вкладено, старе місто порадувало нас паралельними світами, що окреслили собою обсяги надії і творчих обріїв - на них і сподіваюся, вони і бачаться, моментами, при поверненнях. Цього разу з Києва і до Києва. Незрозуміла "естетична хиба"...
.............................................................

10/04/2003. Про модернізм. "Чому найголовнішим дійством Альфреда Нобеля стало "Hominem guaero".
Коли розмовляють гармати з музами і справді щось відбувається. Доводиться не озиратися на весну, перейматись іншим. Можливо це данина суспільству, від якої вільного митця Ніхто ще не звільнив? Отож, що мало статися, те, по суті, і сталося. Чи вірніше, продовжило ставатися. Найлегше з цього приводу знайти якусь аналогію... "Homo" ніколи не буде затишно, поки ноги по коліна в багнюці. Вилізти і відразу - волають всі відчуття. І "Homo" весь час це і намагається робити. Печально, але болото навколо безкінечне, усвідомлює раз за разом "Homo". І хоча воно й різної глибини, але вимагає одного і того ж - загального порозуміння, терпіння і любові, до ближніх і дальніх, достойного перебування в ньому, бо таке є наше Життя тут... Не нове? "Нomo" і не повинно бути затишно? На то воно і "Нomo"?..

Війна коаліції із "Хусейном" розпочалася 20 (?) березня. Про її необхідність говорили так довго, що мені вже стало здаватися - справжньої війни не буде. Буде кривавий фарс, як гра Промислу, який кінцево не зрозуміти і не вибрати. Але можливо зробити процес реалізації Промислу Людянішим? А для цього зауважити основні Людські сили, а також уявити собі картини післявоєнного життя, найближчі перспективи, - зіграти у провидця і порадника. Це дуже захоплююче, хоча іти шляхом Нострадамуса ніяк не вийде, - навіщо обманювати самого себе і писати сумішшю різних мов і затуманених образів про події минулого? Але і обминути стан порадника неможливо, - ми всі з країни Рад, тож радити необхідно...

Отож, чого жадають коаліція + Ізраїль ( у всіх його складових, в т.ч. і в сенаті США і в аспекті релігійному)? Якщо мислити максимально поблажливо, то, в першу чергу, вони хочуть розв'язати вузол напруження, що загрожує світовій стабільності? Допускаю. Вирощений Старим і Новим світом тиран - Садам і справді давно заслуговує на зміщення. Але навзамін йому іде нова хвиля анархії і безвладдя. Що з ними робити? Достатньо широко почати продавати іракську нафту і за ці гроші дати всім іракцям роботу? І ці фантомні "іракські американці" волею-неволею забудуть про різні дурниці й стануть частиною цивілізованого світу, хоча би на кшталт об'єднаних партією генералів народів Туреччини? Не дивлячись на різні корпорації, що прийшли сюди заробляти мегатони баксів? А потім привести до порядку Сирію. А там і інших. І все це гніздечко з миленьким зозуленятком "від Мойсея" почне жити інакше, ніж дотепер, слугуючи каталізатором цивілізаційного розвитку всього постісламського світу? Чому "пост"? Бо для апологетів "коаліції" основним завжди видавалося матеріальне, споживче благоденство, і не зрозумілим, не важливим інше, чим живе серце "Homo". А раз не розуміють, то й не вірять у справжність іншого, - мовляв, у майбутньому все залагодять гроші.

Що ж може статися чи вже давно стається в реальності?
Поступове криваве розростання ракової пухлини антагонізмів.
У разі, якщо "бушмени" коаліції таки візьмуться далі виправляти світ - за Сирію, за Палестину, за інших - це розростання набуде неймовірної швидкості. І скоро, особливо за переможного ходу подій, приведе до результатів прямо протилежних очікуваним.
Швидка свобода - економічна і політична - не зробить із арабів вихованих різними течіями Ісламу в умовах безперервної тиранії - інших людей. Араб стане ще більш справжнім арабом. І "невірними", особливо найближчими "невірними", це швидко відчується. До грошей, які постійно виплачують на джихад багаті араби додадуться значно більші суми, - причини для цього закладаються на наших очах.
А до європейського, північноамериканського, китайського розумінь свободи рівноправно додасться і загально арабське. І початково буде повне божевілля. Нестабільність на всіх фронтах. Аж поки всім не прийде до голови ідея примирення і взаємного порозуміння, після інших воєн, заклятіших. Дуже нова ідея. До речі, відкинута фантомом глобалізму, вірою в можливість великого об'єднання.
Цікаво, що чи не єдиним системним виходом із такої ситуації здається концепція стимулювання національної Еліти. Цікаво тому, що цей вихід існує і сьогодні, причому і в т.ч. і для нашої Бегемотії з Третім Римом вкупі. Відразу викреслю із поняття Еліти людей великого бізнесу і політики. Ці, звичайно, теж можуть стати елітою, але тільки після того, як позбудуться тягаря статку, чи ж бо влади. І ворота до Раю завузькі для таких верблюдів, і часу на себе не стає турботливим нашим.
Тобто йдеться про владу інтелектуальну, і саме її живу серцевину - моральну владу. Така існує у вигляді живих і "мертвих" національних і наднаціональних духовних камертонів, зростання яких залежить і не залежить від усього на світі і проявляється в сотворінні (відкритті) Себе для Себе. І проявляється, опосередковано - через себе - в сотворінні гармонійнішого людського середовища, - своїм духом, своїм взірцем, своїми плодами. Тільки такі Камертони здатні налагодити подальше звучання земного суспільства, як в цілому, так і в окремих ланках. Тільки такі Камертони і сотворили це звучання. Тому підтримка і розшуки Людини - чи не єдиний вихід для громадського суспільства, вихід, що, на жаль, все серйозніше суперечить поняттю "держава". "Шукаю Людину!" - промовляв Діоген, ходячи вдень вулицями зі смолоскипом в руках. Нічого, по суті, не змінилося з тих часів, але деякі процеси вимагають таки, врешті-решт, популярного усвідомлення.
Безумовно, рівняння на Еліту є чужим і не зрозумілим для сучасного цивілізованого світу. Але ж усвідомив колись Альфред Нобель стан власних здобутків і суспільні перспективи? - "Hominem guaero"- "Шукаю Людину".
Це найголовніше. Проте є і "фонове" - куди подітися від загального цивілізаційного сорому - ні, не за вбитих на цій війні, тут одним соромом не розрахуватися, але, наприклад, за спровоковане мародерство - підтримане, не зупинене "переможцями", за фактичне знищення музеїв, повне розкрадання шумерських і вавилонських пам'яток старовини. Добіблейної старовини. Думаю, що саме це араби пам'ятатимуть вічно і не тільки араби. Цей злочин висітиме над нами і потребуватиме відповіді. Звичайно, важко передбачити такі дрібниці, як мародерство на війні, себто такого ніколи не було, про це не відалося і раптом воно сталося, обернулося катастрофою. Але в разі, якщо цю катастрофу можна було передбачити, то маємо справу зі злочином. Видатними злочинами.
Як зручно для цивілізації "гамбургерів" зводити все минуле до однієї книжки, вірніше до духу її духу. І, мовляв, усього іншого не було, - одні казочки, краще випити пепсі, заїсти, солодко і коротко покохати, і, вдихнувши нетипової пневмонії, прочитати на грошах про свою віру в бога, - ізраїльського? читати більше? думати про відповідальність? соромитися і каятися? любити і творити Добро? Ставати Людиною?
.............................................................

18/03/2003. Про модернізм. "П'ємонт-2".

"Не було нікого, нікого із тих, кого знаєш,
ніколи не було так пусто і порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми, - гадаєш,
що ця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє, в намріяну сонячну днину,
на вибір узявши і поглядом ткнувши за карту, -
на кшталт Лобачевскому, прошепотівши Декарту
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Взагалі, у нас тут не все так погано. Процеси, маю сказати собі чесно, одночасно валять в різні боки. Фундаментально просуваються, глибинно, тому й не помітні. Помітно поверхневе - демісезонна, курортна розслабленість бомонду, "найбільш видної частини" п'ємонтівських мистецьких інтелектуалів, діячів, авторів - таки даються взнаки постійне напружене очікування Нобелівського лауреатства і грипозні вітри з Києва, з-за Києва. Десь таки щось вирує, бо піни нанесло, тут і там над нею стрімко злітають повітряні кульки феєричних акцій, шумлять прибійні хвилі російськомовної попси, що прокладає шлях майбутній нашомовній. На що може розраховувати в П'ємонті "російщина" коли ген, лежать і пильно вглядаються в горизонт м'язисті пани Відпочиваючі, в латах "галицьких лицарів" - "одвічно воюючих з москалями". Взагалі, явище цієї боротьби видається мені цікавим симптомом курортної ситуації. Цікаво також, що апологетом такої боротьби звіддавна у Бегемотії вважається Тарас Шевченко. З його ж часів на нього ж і посилаються, звичайно, додаючи багато нового - духмяного і концептуального. І чим далі, як то кажуть, моська від Москви, тим дзявкає впевненіше, звісно, одночасно не перестаючи покривати подвір'я продуктами своєї життєдіяльності. Найвизначніше виглядає тут, на "нашому" дворі, старша діаспора. Ось, якийсь пан Рей Лапік таки заставив себе взяти участь у розбудові Неньки і притяг до театру Скарбека іМаріїзаньковецької два куцих листочки із тезами своєї творчої й духовної практики щодо... Як ви думаєте, щодо чого? Правильно, - "москалів". Бо ж вони, кляті, у всякому винні, одурили, закріпачили, а ще й не дали нас дорізати польському панству і турецько-татарському товариству. А що ж то за ореол без постійної різанини, кривавої жертви? І як про "москалів", та й без Шевченка? Отож маю чергового "Шевченка"- в діаспорному іконостасі. Можемо браття радіти, - Шевченкіана отримала визначне поповнення. І саме в постановці "Державної зради" - п'єси на дві дії для тридцяти акторів, купи історичних та істеричних персонажів. Росте, невпинно зростає український театр на власній вільній ниві. Ширяє в блакиті дума думна і одне лише тривожить, - а як високо може злетіти вона? І бачиться, що куди завгодно. Головне, аби були справжні груубі гроооші. Тому, коли "зацькованого Тараса" граф "Пілат" випитує, а що то таке - злі "москалі" в його творах? це що, - росіяни? і актор гордо відповідає - "Ти сказав!" - стає зрозуміло, що вільну думку не може зупинити ніщо. Мені спершу прийшло до голови, що, можливо, я щось упустив, читаючи Шевченка. Зателефонував увечері до друзів-викладачів Універу. Та ні, кажуть, - в поезії Шевченка термін "москалі" вживається виключно, як визначення "московського" вояки і все.
Все? А як тоді бути з "Державною зрадою"? Як бути з купою дум вільних, слів і термінів, які звисають ще довго на вухах нісенітницею, як бути з підтявкуванням плебсові, діаспорному чи там внутрішньобегемотському? Цікаво, що в тій ж таки п'єсі є й інші сторони буття. Не від Рея Лапіка. Одягнуті в бальні костюми молоді актори танцюють під прекрасну музику (браво композитору Івану Небесному) на вечірках плеяди наших яскравих історичних особистостей - тих, Тарасових, часів. Від сцени аж у зал гойдаються справжні качелі. І відчувається ненадумана гармонія життя, безперервна гармонія осягання прекрасного, що в першу чергу, є річчю інтимною. І стає зрозуміло, що не все так просто, що звіряче обличчя царизму сильно перебільшене, а бачення світу навпаки - завужене, згадуються долі учасників "Кирило-Мефодіївського братства", того ж успішного Пантелеймона Куліша (чудово зіграного справжньою зіркою - Орестом Огородником). Але складні гармонії не даються при масовому бажанні грати тільки на барабані, та ще й на шкірі ворога. Чи не тому й квітне у нашого "бубнового" бомонду комплекс меншовартості по відношенню до російської культури. Заполонила, "панімаєш", російська культура довкілля, нема куди щирому бегемотику і творчо висунутися. А так хочеться висунутися! А кляті "москалі" всю поверхню покрили собою. "Тарасові заважали жити і нам", - тобто, їм, нашим майбутнім Лауреатам, "заважають". Отож і кажу собі, чому б це піна на поверхні, коли так сонячно? Але ще дощі попереду, - весна, можливо, щось нове, здоровіше, людяніше проросте, - породяться із піни обриси країни ... ?

"...Таки парадокси, зібравшись, утворюють масу
достатню для рішення і недостатню для руху,
немовби "де інде" дає не скорочення м'язу,
а мотивації вирощення alter ego і духу

спроможних і до огортання нового ландшафту,
й щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладання маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту.

Й не буде нікого, нікого із тих, кого знаєш,
ніколи не буде так пусто і порожньо перед очима,
що кращий пейзаж за вікном, коли вже жадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима.

Відтак парадокси - безмежну згуртовують масу
для руху, тобою відкинутого, як і мною, -
втім, не з Магометом порівнюючись, а з горою,
ти перший викривлюєш простір, навіки і зразу..."

.............................................................

18/03/2003. Про модернізм. "П'ємонт - 1".

За що жінок ми?
Та за все хороше!
За те, що слабші нас,
що їм байдуже,
що не з усякими
в партер і в ложе,
що вгору носики,
а ніжки вниз,
за будь-який каприз...

І ми
цілуєм ручки
й затикаєм ротики,
не вірячи,
що з власності
біблійної
лиш кліть
еротики,
де ми, герої,
тільки для
екзотики.

          Ми в клітці... Це відчуття знедавна не полишає мене. В клітці для щурриків. Із природного стану бичиків трансформувавшись за соціалізму в крооликів, ми сьогодні стали мутаційними щурриками. Львівськими щурриками. Можливо, все могло скластися інакше, був би в нас якийсь Мойсей, чи людські очі, вуха, серця, душі, які, ніби-то, були поширені між бичиків, і, подекуди, у крооликів. Але не склалося. Ми - щуррики. Нещуррики, в основному, покинули П'ємонт і не тільки з-за матеріальних негараздів. Щуррики прагнуть задоволення без етичних моментів. Задоволення без етичних моментів прагне щурриків. Відчуваю, саме по цій лінії і розростаються стіни Львівської кліті.
Ззовні життя в кліті може видаватися абсурдом, але тільки не із середини її. З середини - все за Марло Каксом - усвідомлена необхідність. У цьому специфіка Львівської кліті. Чи може будь-якої кліті? У відчутті природності, неабсурдності абсурду. Слава норі - щуррикам слава.
          Вулиця Стефаника у закладеному і вибудованому Предтечами Місті є однією із центральних. Тому, коли на самотню тридцятирічну жінку, мою знайому, напали два україномовні щуррики, їй спершу не прийшло до голови, що очам своїм вірити не можна, і ситуація навколо принципово інша, ніж то їй здавалося мить назад. Але за десять - п'ятнадцять хвилин (!) спротиву, коли багато "Галицьких лицарів" проїхало поруч на авто, пройшло на двох, акуратно оминаючи їх, чи просто з насолодою стежило за дійством із кав'ярень, вона все зрозуміла, зібрала залишки волі і більш-менш виборсалась, порятувалась... Щурриків зупинив опір, а не наявність інших щурриків, їх налякав також і страх перед пацюками у формі, які могли раптово заявитися по-своє...
         Абсурд? "Це вас тягнули по Стефаника? - спитали пацюки пізніше, в своєму кубельці, куди зайшла моя законослухняна знайома, - ми приїхали, а вже не було нікого... " Не було нікого...

"Не було нікого, нікого із тих, кого знаєш,
ніколи не було так пусто і порожньо перед очима,
твоїми очима, як й перед моїми, - гадаєш,
що ця порожнеча достатня для втечі причина?.."

.............................................................

8/03/2003. Про постмодернізм. "Доля, як грань діаманту Жінки".

          Не знаю чим займалися her. Zetkin und her. Luksemburg за життя, в актуальний для дослідників період, та глибоко переконаний, що їхні заняття виглядали вкрай непереконливо в очах найближчого жіночого оточення. Так, шанси існували, - розкинув би своєчасно руки, скажімо, her. Luksemburg і прокреслив Долю пристрасним - "Розаліє!!! Де Ви?!! О (чорт, чим ти тут займаєшся...), пардон, мій пупсику, чом не обіймеш свого Кркснчка. Comm zu hier!"... Ох, донна Роза, донер.., о, ні, - Frau Роза… "Ну навіщо так," - прошепотіла совість, - "це було неминуче." "Боюсь, що й до сих пір неминуче" - відповідаю совісті й змушено відкриваю очі. Зір явно тривожить чергове роздвоєння власної особистості. "Саме чоловічої" - шепоче щось зі сторони протилежної до куточка Совісті. "Всім мовчати, рота підйом!" - навожу порядок з цілісністю й приглядаюсь до обридлого творчого безпорядку навколо, - ці діти - квіти ... Загрались учора, сплять, мумрики. Затишно, спокійно. За вікном визріває чи не перший сонячний день. Чому саме сьогодні, саме на восьмий день весни? Ясно, певна містика в цифрі "8" існує, та й аналогії аж надто загальновідомі. Чи то новий тиждень, чи то новий лад, але схоже, таки нова епоха пролісково духмяніє крутим задумом. "Саме так, Фемінізм, як Сіонізм, - повернення до витоків, тільки з жінками це повернення є справді поверненням до Себе, до Задуму" - знову почулося зі сторони протилежної до куточка Совісті. Я, зібравши докупи всі зморшки, спробував зрозуміти це, але думка, як остання електричка, розтанула в імлі глузду. Якщо не враховувати дітей, на пероні тільки я сам і залишився. Трепетно любима, завчасно підготувавши декілька варіантів гардеробу, відбула з подругою до прикордонного міста на ріці Уж, скелясте плато якого омивають ласкаві хвилі Об'єднаної Європи. Вони назвали це подарунком від мене, - як благородно! І вимкнули мобільний... Отож, день і справді видався неймовірно сонячним. Діти знову пірнули у віртуальні світи розваг, а я надзвонював. "Мій любий друже, чарівна Машенька, це неймовірно, але саме сьогодні я зробив дивне відкриття, щоправда воно опирається на тривалі спостереження, проте саме сьогодні, і саме під час роздумів про Вас, я нарешті відчуваю, що можу його висловити! Один раз на рік з нами, чоловіками, щось відбувається, видимо це на гормональному рівні, на рівні підсвідомості, на рівні вищому за набуті звички, - ми починаємо бачити! Бачити Прекрасне - чітко і невмолимо окреслено - бачити Вас. Машенько, Ви не повірите, яка приємна аура оточує Ваш образ, які ніжні переливи срібляться теплими брижами, промовляючи - це Ви. Що можна Вам ще побажати, коли Ви володієте Таким..." .... "Мій любий друже, чарівна Вероніко, це неймовірно, але саме сьогодні..."
О, звісно, у кожної Прекрасної були саме свої переливи, і дійсно вони були і, що, можливо дещо тривіально, але й залишилися, - не може ж бути, що нам, мужам, дарована із Вище сліпота, як самозахист, чи ж бо як двері, за які так не хочеться виходити з патріархального нашого минулого. Не знаю, чим там займалися her. Zetkin und her. Luksemburg за життя, але, судячи з усього, їхні труди були дріб'язковими...
.............................................................

28/02/2003. Про постмодернізм. "Школа".

         Прийшла недавно ось думка, що лічити гонорари, які надходять за мою вільну, проте "самовіддану" працю, - не перешкоджає процесам творчості. Себто виходить - гроші самі по собі не відбирають від мене нічого навзамін своїй присутності. Щоправда, скільки зусиль довелося прикласти, аби ці гонорари потекли саме до мене. Спало на думку, що і досить часто доводиться ходити вздовж цього скромного потічка, чистити замулені місця, турботливо поглядати на бережки, аби що не впало в чисті води... О, звичайно, головне було знайти джерельце. Проте в жодному випадку не можна сказати, що я відібрав його в когось іншого, знайшов його першим. Якраз навпаки, моя довга наука в лозоходців і привела, урешті-решт, до витоків, до необтяжливої знахідки і випускові течії на поверхню.
Можливо, творчість суттєво пов'язана з фахом вільного сприйняття, зі школою адекватних дій? І моя творчість зараз є настільки вільною, наскільки є вільним я, в умовах догляду за своїм струмочком зі всією своєю технікою володіння фахом? Але ж це була тільки школа? Яка ж свобода, які обсяги можливі по закінченні Вищого закладу, аспірантури, різноманітних захистів. Щоправда, Вчителі, чим далі, тим більш ілюзорні. Раніше думалось, що вже далі Померлих Нікого і не знайти, - думалось, а виявилося інше...
.............................................................

08/02/2003. Про модернізм прозаїчно. "Вітчизна".

          "Я в печалі" - буфонадно вигукував репетитор з вищої математики, здіймаючи руки і ніби маючи на увазі системні успіхи гарнюсіньких абітурієнток, що сиділи біля мене залякані рядами інтегралів і похідних. І що цікаво, він не вдавав, мені здалося, що дійсно печалився, хоча і з іншого приводу. Вони ж були такі гарнюсінькі, але не такі доступні, як, скажімо, цифрові персони ряду Фур'є. Але жест, який то був жест!.. Чомусь саме такі Львівські згадки формату літа 1980 року виринули з пам'яті цього морозного, противного ранку. Були ж часи...
"...любилося, жадалося, а зараз -
в холодних струменях зника примарність -
минулого благополуччя образ.
Доведена до відчаю тональність
з луною перестуку стертих милиць;
самотньо лине павутинням вулиць
в освячену дощем патріархальність.
Чи ж бо реальність..."

Похмуре небо, закрита на реконструкцію улюблена пивна - зліва, недосяжний реконструкціям ОбДерадмін - справа. А Чорновіл - прямо. Прямо по осі древнього муру, що колись оточував місто, і нині існував тільки у вигляді накритої сквериком фундаментної частини. Промовисте місце розташування пам'ятника - на межі, на розломі. Та й інше, не менш промовисте, особливо жест, який ні до чого. Ні до пам'яті Чорновола, ні до чогось іншого. А втім, така динаміка, така монументальна експресія, про щось говорять. Засвідчуючи, як і вся філософія жесту, відсутність потужного внутрішнього звучання і навіть перекреслюючи його? А між тим, внутрішня тонка гармонія, внутрішній огром сутності, завжди відчутні й зрозумілі. Художнику, чи там літератору, достатньо лише чесно відтворювати цю сутність, якщо оригінал недоступний загалу. Але тоді й митець має щось розуміти, вловлювати. Два варіанти, - чи митці в нас дурнуваті, і відповідно ліплять, малюють і пишуть. А чи натура дефектна їм скрізь попадається, - нема за що зачепитися, немає що виділити? Але як таке можливо, коли довкола стільки крику - про "Українство найдревніше", про "Український ренесанс", "Українське бароко", про Галицьких накожнімкроці Лицарів? Та куди не глянь, в мирському - мотлох, несмак, піна мілководдя, а в мистецькому - Діва на фонтані, чи селюх перед палацом ( до того ж - завжди чужим). І не в тім річ, що селюх, чи там "совок", а в тім, що - ні до чого.
Щось нинішнім українцям все є явно недосяжним, як тому, моєму, репетиторові звабливі юнки і самодостатнє життя на висотах Вищої Математики. А чи було Українству, все ж, щось досяжно раніше? Хіба рідким одинакам, - таки зараз усе навколо доступніше. Зростаємо, значить. Значить ще маленькі і дурненькі? І з кожним днем тягнемося вгору? Значить є надія, мо' й виростемо, а поки трохи повар'ятствуємо, як діти. Поки розуміння (тієї самої свободи) не відіб'ється в слідах наших. Настрій від цих думок відразу покращився. "Ну нічого, нічого" - кажу Чорноволу. "За три покоління все влаштується," - підморгує він мені, - "Ще років тридцять..."
      Так воно в прозі,- легше, все можна пояснити, чи там спробувати пояснити, - тільки Поезія, як і Музика, звучать відповідніше.

"...б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
Чи може то у скронях так? Бунтарство.
Над княжим замком хмари галок. Важно
скриплять вози, озвучуючи птаство
і виважений рух впускання світла
у кліть хоромів різьблених віконниць.
За ними - силуети сонних модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.
Чи видається знову? Й тіні - тіні! -
потворять лиця, а не темні душі..."
.............................................................

28/01/2003. Про модернізм прозаїчно. "Вино".
          Січень не закінчується війною і це добре. Залишається ще не менш перспективний у цьому відношенні лютий, затим березень. Не думаю, що Зеленобаксія втримається довше від спокуси засіяти кавалок нафтових родовищ своєю традиційною культурою віддаленого споживання, замість традиційно-східної максимально наближеної абсолютії. Що ж їй, многобаксній, ще залишається опісля такого власноручного підняття рейтингу Шахін-шаха Садамії, в додаток до основної причини - системного порятунку Бібліостану, чию економіку, в купі з релігією, може врятувати тільки переможний Перст Божий (як я розумію - любов до ближнього, примирення, взаємопорозуміння, тощо). Але, як показує тисячорічна практика, з Перстом Божим в Бібліостані завжди були непорозуміння. Можливо з цієї причини останніми днями різко побіліла і столиця Зеленобаксії. Сніги, сніги. Сніги, як засторога, сніги, як пропозиція Зверху... Варто погодитися, що традиції - велика сила, а саме їх помітно недостає Зеленобаксії. Тут наша Бегемотія нічим їй не уступає. Радісно за Європу-с, хоча й старенька, та видно позбулася склерозу-с. Такий ось опус.
         Чи Істина справді у вині? Це питання мучило мене достатньо довгий час, аж поки Провидіння не надало можливості це перевірити. Ні, звичайно, деякі спроби були і раніше, проте не серйозні. Одначе, дві грубі бочки зі справжнім вином урожаю 2002 року це вам не пара рюмок фальсифікованого компоту. Дві дубові бочки - одна з білим, друга - з червоним! Чому когось так надихали сіро-білі гуси. Жодних гусей, - краще смажена індокачка - під червоне. А з білим краще Рибка. Діє безвідмовно. Наливаю їй, скажімо, 200 горілки, - їй хоч би що, суворішає на очах, про мою моральність строго запитує, поглядом. А ось після 250 білого, домашнього, сухого, - тане і жадає чогось небесного, прекрасного, неземного. "In vino veritas"... Серйозні дослідження триватимуть, - весна ж бо на носі, чи може війна. Вибираємо приємніше. Veritas...
.............................................................

15/01/2003. Про модернізм прозаїчно. "Ніщо".
          Січень в Бегемотії - це ностальгія, масова ностальгія за промислом забутих предків, за чимось дратівливо-недосяжним, яко Місяць в небі, як Сонце над Сейшелами. Нічого не робиться, ніщо не відбувається. Усюди ніщо. Хоча, можливо, справа саме у слові "ніщо". Ось в минулому році вельми шанована мною пані Марія Верес, відкрила цікаво оформлений часопис "Четвер" і оп.., а там - "Ніщо". Така собі словесна візія від пана Мирослава (Ягоди) і, звісно, від пана Юрія (Іздрика), літературного патрона всіх "Четверових" шпальт. Сучасна жінка, архітектор-реставратор, керівник приватного театру "Небо", в "Ніщо" побачила продовження своєї попередньої, справді успішної, як на мене, вистави за творами Ю. Липи, одначе, не врахувала небезпеки опирання на "ніщо", і ... сталося те саме ніщо. В повній його небезпечній бездонності. Щось дратівливо-недоступне, містичне відбувається в компанії з цим словом. Просто хоч і не вживай його, чи то таки січень якийсь звихнутий? А якщо не січень, а тіні забутих предків? І саме вони нашіптують і наврочують, заважають жити, влаштовують неприємності?
        Саме про це думалось в перші хвилі по поверненні. Рідне місто зустріло селянською дрібною метушнею і скривавленими пащеками чужих цій метушні будинків предтеч. Село не перестало ненавидіти місто і після того, як Лева покинули жителі. Попередні жителі - володарі міста. А які з цих, тобто з нас, володарі? Знову "ніщо". "Хто був нічим..." - марширують колони від базарних лотків до магазинчиків, до мікроскопічних ательє і велетенських, давно померлих, соц.виробництв, за поживою. "Хто був нічим..." - шириться з плантацій Старого Світу і Нового, з російських передмість і з Банкової. "Хто був нічим..." - відлунює театром графа Скарбека імені Заньковецької, бо йде "Неаполь - місто Попелюшок". Наших, звісно, Попелюшок. Зал плаче, напруга, овації, гори перегризених горішків, культурні пласти насіння. Закоханий Дон Корлеоне вивчає українську, ... зачитується Франком, візія набуває повноцінних кольорів, з очей спадає сліпота ( а з вух спагетті) - ось ти яка, Марусю, солодка виявилась,.. о, Dulce Vita... Так, така я, прощай Міську, назавжди... Кожен раз, кожен тиждень, із місяця в місяць, з року в рік, аншлаг за аншлагом - актори тупіють і помишляють самогубством. "Нічого, нічого" - кажуть їм згори. Традиційно нічого. Абсолютно нічого, як того не додає і сполошивший одних шістдесятників "УБН" (вистава "Український Буржуазний Націоналіст"), щоправда, і не забирає нічого. Так собі - жест. Наляканий наближенням роздумів жест. І я починаю підозрювати, що саме з цього "актуального" нічого і народжується НІЩО. Велике, наше НІЩО.
        Але що робити з очима, тими, що "як волошки в житі"? Вони ж колись повинні тут ЩОСЬ побачити. Можливо їм потрібно придивитися до Тебе, чи до Мене? На кого у нас можна ще подивитися? І знову всі дивимося на Поета. Одного, не дуже різноманітного, замученого цими голодними поглядами, але Поета.
.............................................................

Минуле існує як початок неприємностей, з яких шукаєш виходу сьогодні, і завтра, і потім. Зрозуміти виникнення неприємностей неможливо, бо майже всі вони витікають з приємностей, але є відчуття, що все стається не випадково. Приємністю було і відкриття "Поетичних майстерень", проте пізніше прийшов стан розгубленості, бо власна майстерня втратила риси привабливості..."
Матеріали надіслані нам з "Укранету"