"Поетичні майстерні" - Хроніки одного хроніка 2003| Західноукраїнська мистецька спілка - Львів

ХРОНІКИ ОДНОГО ХРОНІКА - 2003 рік.


Пан Постмодерніст


"Хроніки 2003p. -
зима, весна"


"Хроніки 2002p."










Хроніки одного листування.
Народження і подальші неприємності
(поезії):

( Проекція на твердь прози)


Матеріали публікуються без редагування, звиняйте, зате шрифти можна збільшити.
31/XII/2003. Природа сміху.

      Потративши і цей рік на самовдосконалення, і отримавши звичні результати, дещо розгублено озираюся навколо. Відтак дихаю якось вільніше, поблажливіше до себе - в інших не краще, перепрошую, в інших теж об'єктивні труднощі. Хтось отримав мігрень у придбанні "занадцять" років молодшої від себе дружини, інший купив "мерседес" - до наших доріг і неспокійних снів, ще інший - вистраждав хабара від конституційного ґаранта, запевне задля оформлення перепустки до райських місць, інші виконують соціальні закази мляво аплодуючих мас. Творчий процес. Абсолютна свобода мистецького руху в будь-якому напрямку і в будь-який відрізок часу - розслабляє, з другого боку, поки дійдеш до живого відлуння, природньої реакції живого середовища... - аж не цікаво... Візуально застигнути у формі жеста? бути на очах у широких і вузьких верств, збитих матеріальними питаннями в єдиний образ - глядача циркової вистави, з кульком насіння і виразом пересиченої недовіри на позастатевій фізії. "Клоунів давай!.." Що й казати, рідна Бегемотія традиційно звеселяє. І характерно, чим східніше зазираєш, тим нестримніший сміх. Стільки клоунів і фокусників. Між тим, кордони зупиняють гомеричний регіт, якось автоматично припиняють його. Повертаєш погляд на Київ, і на Донецьк - дуже смішно, на загниваючу Європу, Штати - усмішка різної ширини, а кидаєш зір у напрямку південно-східних тираній, чи там Росії - серйознішаєш. Не до сміху. Воно звичайно існують там різні фільки попсові, але ж це хіба об’єкти? Отож і задумався я про причини виникнення мого сміху і вжахнувся. Все так сурйозно. Виявилося, що дивлюся не аби-куди, а саме на схожих на мене персонажів, на творчу, можна сказати, публіку, яка створює щось "словесне - досконале і концепційно вагоме", чи ж бо потенційно могла б це робити. З мого, звичайно, погляду і вагоме, і потенційне, і творче. Тобто усмішка виникає як результат певного осягнення видимих мені намагань і досягнень. Усмішка добра чи іронійна, бо щодо гучного сміху, реготу, то їх природа завжди однакова? Що взяти з Північної та Південної Америк? Темперамент і пристрасті вирують, інтелектуальні спроби бліді, а якщо й існують, належать приїжджим. І нехай, - добрій посмішці це не заважає. Виключення - тільки з USA (а може й не виключення, а логічне завершення?). Тут уся комедія крутиться довкола грошей, а всі інтелектуальні помисли - довкола влади. Прикро, що і “моє коло” погрузло в такому дійстві - вважається, що для початку потрібно добре стати на ноги, а потім, потім стати незалежним і геніальним творцем. Звісно, усмішка - насмішлива, яка сповзає до драматично-трагічної іронії при наближенні до їх переважно старозаповітного фундаменту бачення, їх практичного вирішення "Єврейської" “вибраної вищості” . Дозволю собі навіть сказати самому собі, що іншої вищості ця Америка і не пропонує, крім такого досить надоїлого казкового продукту.
Віват Франція! Кохання і тільки кохання, кохання зі стилем і витонченою історією, мовою кохання і міфологією кохання, як важко втриматися від її (його) еротизму, нічого путнього до голови не приходить, врешті-решт, спочатку ліжко, все інше потім. Можливо це вже як наркотик і вся їх лівизна - пошук нових знайомств? Усмішка насолоди пробує обминути Німеччину, але пиво і добре просмажена свинина під хорошу гру “Баварії” роблять свою справу…
Африка, розімлілі мужі, граціозні дамочки, СНІД, бегемоти, слони і сонце, багато сонця. Природа, над чим тут сміятися? Особливо вербальних здобутків не помітно. Білий шум, не чорний...
Мусульманія! Забрати єврейське питання в нинішньому його USA форматі і за сорок років тут буде рай земний, саме земний, звичайно, зі з'ясовуванням - хто святіший. Так уже було тут колись... І сорок років - річ традиційна... На обличчі усмішка недовіри і благих побажань. Щоправда, від Пакистану і Бангладеш, потрібно би відсунути Китай подалі, бо вже надто швидко Індія розвивається, і так це комуняко-нацикам китайським не до вподоби... А далі тільки Росія. Незаселені географічні й інтелектуальні простори, куди “ніззя!”. Крок вліво-вправо завжди закінчується трагічно (якщо це слово відбиває суть традиційного людожерства над моїм колом, і чи тільки над ним?). Посередині вузький фарватер деспотичної монархії - руслом Москва-Петербург.
У цих широких, диких і хижих водах жодних лоцманів. Навіщо "дрібнитися", коли ось, у небі, кремлівські зорі, і є черговий кормчий, святий і правий, що ніколи, за життя, не помиляється. І немає інших доріг, тільки "направленья"... Тисячі вбитих і замучених, з'їджених чи просто замовчаних Бродських і Солженіциних, Пушкіних і Бердяєвих. Жлобство розжирілої на ресурсах грубомордої безстатевої влади і кінцево втративші обличчя після 1917 ієрархи замученого Православ’я... Таланти звісно помітні: працюють над власним положенням; над соціальним замовленням мас - мочити всіх, хто пахне інакше в сортирах, і стискати руку на сусідській шиї; трудяться над розбудовою владного шуму імперськості в жилах - найактуальнішим нинішнім звучанням. А інакше "ніззя!" "Всем остальным дадим по роже, ведь жизнь и смерть одно и тоже..." Як добре, що нашу Бегемотію фіг охопиш будь-якою рукою ( та і як найдеш ту шию, коли голови немає?). Та все одно - жодного натяку на усмішку в бік північного сусіда, тут навіть не до іронії - крові забагато: і позаду і попереду. Жаль їх - тих, хто там не в ногу...
Отож Батьківщина, слава Богу, можна над твоїми зростаючими талантами, і над собою, весело посміятися, сказати пару дотепних тостів і побажань, особливо щодо здобуття голови, Ющенка-президента... А раптом збудеться? От сміху буде...

.............................................................

19/XII/2003. Миколай.

      Чомусь саме цей голос, віднедавна знайомий мені, озвучив близько другої дня зі слухавки телефону запитання щодо минулої ночі. І так як ніч була проведена абсолютно зразково, без алкогольного чи там будь якого іншого напруження, то я чесно і пожалівся, висловлюючи сподівання на краще майбутнє...
- "Ні, ти неправильно мене зрозумів, - подаруночок від Миколая отримав?"
Який такий подаруночок? Для мене зміст слова "подаруночок" вже давно набув неприємних відтінків проблем, проблемок, небажаних раптових несподіванок. Утім від Миколая такого, звичайно, не очікуєш, хоча... і тут, я почав згадувати... А раптом таки отримав, і це був саме він, мій подарунок, цей сон, що заледве не відійшов у небуття, і завдяки віднедавна знайомому мені голосу, так виразно згадався...
Ні, розповідати про сон, будучи у цих трьох вимірах, абсолютно неможливо. Я чесно попередив голос у можливому блідому відображенні багатих відчуттів, подарованих мені цієї ночі, але попередження передусім стосувалося мене самого, було знаком самому собі відноситися спокійніше до пережитого.
...похилі схили цього глибокого яру між широченних подільських полів були зосередженням колишніх моїх дитячих канікулярних досліджень. Я впізнав це місце відразу, якимось внутрішнім комфортним відчуттям, і здивувався - як все змінилося - навколо буяли неймовірні кольори, запахи, серед чудернацьких форм висіли стиглі плоди, знайомі і не знайомі, - я брав їх у руки, я відчував їх дивовижний незнаний смак, навіть у добре відомих груш і яблук знаходив багато нового. Я легко ходив стежинами і не бачив нічого забороненого, недосяжного... На закінчення, випало зустрітися з людьми, з чисто людськими речами, і це не зіпсувало відчуття насолоди...
Ось цим і закінчилася розповідь, а голос, наче й не дуже здивований, чого ж не буває у снах, розповідав мені ще з пару хвилин про щось, що я не чув, бо здається знову переживав насолоду від сну, такого зовсім несподіваного Миколайчика...
.............................................................

23/XI/2003. Jean-Michel Jarre. Les chants magnetiques part 4.
Фатум.

      Все моє життя останнім часом щільно орнаментоване колією. Навіть найменші картинки і ті дбайливо огорнуті звучаннями в такт і рухом вперед-назад, туди-сюди. Все тремтить, дрижить, видзенькує. Рухається аби впасти кінцево й безповоротно. Аби розлитись, розбитись, вмерти. Очі втомлені, вікна брудні, пейзаж летаргійний. Доля, як колія, чи колія, як доля - однаковісінько, крім пункту призначення. Перестук, перегук, лайка коліс, дрейфування землі від грубого тіла потягу до тонкої невизначеності минулих надій і сподівань. Найсмішніше, що і приїжджаєш не туди, куди мріяв попасти. Їдеш до теплих очей, ніжних рук, до близького, здавалось би, єства, а потрапляєш ... в Чернівці, наприклад. Жадане Єство вкраплене в чорну ріллю залишеного незасіяним поля. Вулички поля збігають в такт "сім-сорок" з пагорбу до сумних своїх околиць, і там, незмінно вражені, зупиняються, розуміючи, що це гаплик, кінець, "помилка" історії, яка їх і тут обвела довкола пальця. Вірніше - правильного числа і правильної форми пальців особи незабутнього Цісарства. Вказівний, однозначно, - Університет. Архітектура і кабалістика, остання спроба відшукати можливе продовження традиціям від Старого писання в майбутнє. Вражаюча спроба. Одначе те майбутнє вже давно в минулому. Німий розпач. Посилений щебетанням жаданого Єства. Щебетанням про все довколишнє, в якому Вона так гарно ховається від мене і від себе завтрашньої. Дивне звучання. Додатковий антураж - публіка, що тимчасова - "из местных", розчарована і млява, привиди минулого. Історія обманула і тут, і продовжує насміхатись, як і комбінація цісарських пальців над вузькими гаманцями вулиць стилю "сім-сорок". Крейцери й рублі закінчилися, далі тільки повна зміна фігури і фейсу. Фатум. Як і наші взаємини з жаданим Єством. Декорації, забуті попереднім театром об'єктивно замовклим назавжди, вже не тиражують дійство. Далі тільки українізація. Неодмінна і близька, наче ненаписана українською висока література, філософія, музика, наука, архітектура. Жадане Єство навіть не здогадується, що і їй у цьому випаде брати участь. І, у всякому випадку, активнішу, ніж у моєму житті, тутешньому житті. А поки і справді звідси вдається найлегшим втекти, що я слабодухо й роблю. І втеча ця від поля, яке крім нас все одно нікому засіяти. До побачення, втомлене Єство. До зустрічі, поле. Привіт колія, хандра розбитої дороги, привіт загублене удень відчуття Промислу. За орнаментом зовнішнього, поближче до серця. Час повертатися Додому.

Мандруючи за обріями вслід,
сприймай майбутнє, як усе минуле,
що так дбайливо втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання, що знов з'їдять гріховний плід.

Мандруючи за обріями вслід,
зважай на залишок потуги в грудях.
Де на початку біль і кровотеча,
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг,
вивершує пустелю карбамід…
.............................................................

13/X/2003. Про минуле (Форум і вересневий Вечір )

      Оцінювати вечірку краще зранку, наступного, звісно, ранку. Щоб як у тій, поширеній, ситуації, коли дружина з вами не розмовляє вже зрання, чітко визначити - вечір видався і на славу. З-за тимчасової відсутності індикатора я не міг перевірити якість вечірки згаданим методом, і тому довірився відчуттям найтоншим. І вони відразу привели мене до вікна, куди я слухняно і визирнув. Та сама мадам, яка прикрашала собою жіночий букет учора, явилася зору і сьогодні. Вона стояла посеред старезної мистецької вулиці і дещо розгублено озиралася вусебіч. "Пані Оксано, я тут!" - порушив я тишу.
Ми дивилися один на одного з півхвилини, - "Прямо середньовіччя" - зауважила вона. "Я загубилася, а де "Швейкова кава"?" - "Трішечки прямо, а потім стільки ж наліво - я вас проведу!"...
Ніколи не розмовляйте з жінками звисока, знаходьтеся хоча би на рівні очей, інакше в прекрасної літературної статі виринає підсвідоме відчуття протесту, яке трактується на кшталт "дякую за пропозицію - зустрінемося на презентації?!"...
Отож відкидую тонкі відчуття і спокійно займаюся сніданком. Сліди славного минулого, в основному, вже прибрані, щоправда, велика кількість стільців навколо громіздкого круглого стола гостинної утримувала видіння у форматі "щойно". Так, ніби щойно, у прочинені двері і ввійшли двадцять різноманітних осіб і всілися вільно і радісно, перемовляючись про все на світі й великодушно прощаючи мені скромну кулінарну пропозицію.
Поміж присутніх видавців я зразу засимпатизував пану Фінкельштейну, бо, попри таку кількість пропущеної через себе літератури, зберігати оптимізм і червонощоку бадьорість зможе не кожний, що було й цілком очевидно. Серед актрис - уподобання зупинилися, звісно, на Галі Стефановій і на Альбіні Сотниковій, здається, актрис більше й не було... Розважалися ми класно - не пили тільки чаю і не співали хором українських народних. Все інше було - і Тарас, той самий Жирко, геніально грав твори Мікаєла Терівердієва, і читалися вірші, і тонкі посмішки прикрашали приємні обличчя. В цілому навіть здалось, що "ще не вмерла Україна" і попереду багато цікавого. І так воно й сталося.
.............................................................

13/X/2003. Про минуле (вересневий Форум)

      Саме цього числа, рівно місяць тому, і розпочалося. Місяць, як відстань; проміжок часу, як необхідність для бачення, цілісного сприйняття подій, пов'язаних із Форумом книговидавців і не тільки. Тривожний місяць. Непевний час. Неначе й літо - тепло і духмяно, відчуття, наче й відпочив, неначе й визрів, але з якимсь туманом іронічної несправжності, все так літературно і віртуально - рівновага на терезах - наче-неначе-наче... Ще те відчуття. Схоже, щоправда грубіше й очевидніше, спостерігав у собі, повертаючись до Львова з Москви. Правильно, через Жмеринку... Багато в цьому слові - і "Наш паровоз - вперед лети..." й Ілліч на постаменті, й демократичний бронзовий Остап зі стільчиком в руці. І ресторан на пероні. З Бендером найцікавіше, складається враження, що вийшовши із залізничного Двірця, він суне до Ілліча, й Ілліч, справжнісінький Ленін, косить втомленим оком на той стільчик. Як завжди, прагне чогось неможливого. А паровоз поруч, до Фінляндії міг би підкинути. І все це ніби рухається, ніби, - наче-неначе-наче… Але із Форумом все витонченіше. Післяпечатники, автори, книжки, мас-медіа - тут і там живі легенди приємного процесу зростання і дорослішання... І місця більше виділили і погодка балувала. А скільки дамочок із живим інтересом в очах, інтелектуальних і вишуканих. Вишуканих - активна чи пасивна форма? Звичайно, безустанна праця над собою. Але ж це - оцінка зі сторони. Втім, вишукали саме мене - Людмила Таран набула тілесності неждано, але жаданно. "Людмило, Ви геніальні, навіщо Вам "Вечірній Київ", - втрата часу на розважання публіки…", "До речі, Людмило, запрошую і Вас до театру Скарбека Іммарії Заньковецької, куди і мене запрошено нині. Ось тільки забулося на яке дійство…" Ох, вже ця Людмила, на все відповідає мудрою посмішкою і доброю іронією: "Самі знаєте, поміж мною і Львовом ніколи не було львів'ян, а Ви справжній львів'янин?.." Що ж - Львів її відданий коханець, і яка тут може бути конкуренція, отож до театру Вона не встигла. І потім жалкувала. З коханням завше так, завжди за чимось жалкуєш. В театрі ж інакше, а на Камерній сцені і зовсім по-другому. Як виявилося, запрошеним я був на "Польові дослідження з українського сексу" за одноіменним романом Оксани Забужко. Виставу до Львова привіз Київський Експериментальний театр, а безпосереднім виконавцем ролі Оксани в моновиставі була саме та фантастична Галина Стефанова, в акторську багатогранність якої я щасливо вклеївся ще минулого року, коли Галина дарувала монологи Шевченківської княжни Рєпніної. Подарувала "Стіну" - жіноче дихання Поезії від Генія цієї нещасної країни. Чому ці жінки такі Геніальні? - думав я, насолоджуючись і нинішнім сценічним втіленням Галини. Прискіпливо підібравши чутливі знервовані губи, на першому ряді те саме, схоже, відчувала і сама Оксана Забужко, бо її губи поступово заспокоїлися і зручно вмостилися на симпатичному обличчі ... Чому ці жінки такі Геніальні? Чому мені для осягнення поезії Шевченка потрібно було показати Її Жіноче Дихання, Її Жіночу Турботу і Відданість?.. Цікаво, що такий показ, в основному, є містерійним, трансцедентальним дійством, в якому і автор, але, найголовніше, актриса, служать медіумами невидимого більшого Життя, для якого не існує ні минулого, ні майбутнього, але загальний вимір справжності... А щодо справжності, то схоже її бракувало в самому залі - сіренький, заклопотаний промислом їжі щоденної, глядач на початку ніяк не міг повірити в існування жіночої незалежності. Затим, прийнявши очевидний факт, почав оживляти свої тонкі нервові закінчення, щасливо приховані під львівським провінційним менталітетом починаючи чи не з часів нещасливого студіювання Соломії Крушельницької і впродовж довгого підпільного існування смаку і таланту на вигнанні від Прекрасного. Але Галина грала і жила, і чудо відбувалося - львів'яни починали чути, поповзли живі емоції з нірок, витягнулися на сонечку. Не всі, щоправда, повірили в існування жіночої незалежності - як же так, якщо в найправдивішій книжці від "обраних" і для "обраних" жінка завжди була чоловічою власністю! А тут відокремилася! А я повірив - чи ж бо Європейська сучасна оксамитова загальносуспільна революція тому не доказ?
Після того, як урозумієш найголовніше, все інше дається простіше. Разом із моїм колегою по творчим вечорам, заслуженим актором Бегемотії Тарасом Жирком, ми запросили шумну премьєрну компанію до мене і компанія прийшла...

.............................................................

7/X/2003. Відхід від суїцидальності.

      Роздумуючи над можливістю помирання від щастя, так чи інакше реагуєш на зовнішні подразники. Кабінетне освітлення, в контексті неминучої смерті на дві п'яті здохле - без огляду на те, що виробники чудо-ламп обіцяли життя довше і ясніше - мені здалося аналогією мене самого. "Ну, дві п'яті - це несерйозно" - зблиснула рятівна ідея. "Але все найцікавіше, найяскравіше, вже того, позаду" - я вирішив поборотися. "Як сказати" - ідея виявилася наполегливою, - "думаю, що є достатня кількість тобі відомих осіб, яким до вподоби саме легкі сутінки...". Сутінки глузду, це переконливо. Кажуть саме вони і породжують химер. Як ця Осінь. Як ці сумні сутінки. Невже суїцидальні видіння і цього разу промайнуть і забудуться?.. І все відбулося так, як і завжди (чому я поселився в центрі цього прохідного міста?) - дворецький прошепотів на вушко: "Мон шер, у вашу браму гримає поет Жорж Дикий, за ним помітні жіночі силуети. Стріляти чи насміхатися?". - "Впускати, якщо там не причаївся Росовський, який "художник"...
Вони принесли вино і настрій. Вино тримав Дикий, а настрій феєчки - Іринка, художниця, і Галинка, журналістка. Поки я підбирав до "Портвейну" відповідну музику, прийшли ще двоє - Твердун, який Іван і художник одночасно, і його муза - Леся. За виключенням Лесі, ми зайняли діапазон від 30 до 40, тому музика повинна була бути тільки вісімдесятих... "SMOKIE" - the best !
Влучання музикою, схоже, стало найп'янкішим. Феєчки перші півгодини кружляли в кайфі музикальної містерії. Ми підіймали бокали тільки за них, чесне слово... А коли всі вже розійшлися, я так і не зміг зупинити цей диск, він, схоже, крутив усю ніч "Living Next Door To Alice", "Stumblin' In", "What Can I Do", "Starnger"... З відповідними снами...
На ранок турбувало лише одне, - чому сниться тільки все нереальне? Я би із задоволенням переглянув ще раз, як Жорж виконував танець командора в обіймки зі своїм кейсом, набитим всіляким літературним "непотребом"...

ЕЛЕГІЯ КІНЦЯ ВІСІМДЕСЯТИХ.

"З волоссям довшим модних галстуків - були ми
наповненням щоденним дискотек,
нічним звучанням парків, денним: вікон,
кошмаром вуличним, і переймались віком
заюним для тісних єднань статевих так
безжалісно присутніх понад нами
"Бітлами", "Паплами", "Led Zeppelin", "Квінами"..,
а по цей бік - партійно-комсомольським блядством.
Зачовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
утім, вкидали все жіноче до мистецтва -
високого, немов небес шатро з зірками...

Я звідти вийшов, з тих часів багатством..."

.............................................................

18/09/2003. Вихід із ненормальності. На власні мотиви.

      Очевидно, що вихід існує з будь-якого положення. Головне, не робити проблем із проміжних результатів. Якщо від вас відлучилася дружина - це не значить, що вона не повернеться, якщо від вас пішла подруга, - що не повернуться почуття... Життя панове! Як у тому анекдоті, ... коли двері нарешті прочиняються з оголошенням імені новоприбулого - "Темза, сер!"...

"Це будуть спроби гри на результат,
миттєві рішення і створення ансамблів
звучання досить дивного, одначе
і музиканти будуть зайняті і ложе,
те саме ложе, що у тебе, мила,
цікаву визвало відразу, очевидно,
у тобі є задатки провидіння.
Що залишається мені, погодься,
нічого іншого, - не здохнути від щастя ..."


.............................................................

16/09/2003. Дослідження ненормальності. На мотиви Адріано Челентано "Piu Di Un Sogno"

      Я ненормальний - ці підозри насправді з'явилися в мене тоді, коли, підхопивши дітей, від мене пішла люба дружина. Не скажу, що я ніколи не чував про свою ненормальність. Люба Муттер, наприклад, свої настанови щодо моєго життя завжди закінчує схожими висновками. Але хто ж відноситься серйозно до таких чуттєвих маминих слів? А даремно. Бо факти перед очима і Дружина реалізувала свої безумовні права вибору. Перед цим вона, щоправда, говорила про місцевий бомонд і небомонд, що нищать це дивне місто, а також її, а також її дітей, в розумінні моїх теж, а тобі, себто мені, не жаль... Потім про пісочниці, гойдалки, дерева, парки, квіти, під'їзди, про все те, що називається практичними проявами любові до батьківщини і навзаєм. Одначе, так як вона, три роки назад, вже говорила і робила те саме, я, в основному, помовкував - лівим вказівним показуючи на промосковську радянщину, а правим - на проукраїнську мерію. Cподівався, що цього разу течія хворобливих подій буде не такою бурхливою, як у минулому, і краще вірити в її щасливе повернення, аніж у те, що вона не від'їде...
Отож перша підозра - нормальних так часто не покидають.
Друга підозра виникла у митників - я почав мотатися до Москви на відпочинок і тягати туди значні суми грошових знаків - саме туди, а не "звідти", як роблять це нормальні українці.
Підозра третя - Стан Закохання.
Вирішальним аргументом на користь моєї ненормальності знову ж таки постала жінка, загадкова жінка, прекрасна і дотепна.
Безумовно, в нашій практиці, цвяшки до труни, мали би бути жіночого роду, - так природніше...
Передати всі відчуття, котрі викликала Її згода на кавові побачення - неможливо. Одначе, в історії хвороби, важливо відмітити, що ледь не відразу я зажадав більшого, себто повів себе абсолютно нормально, як на чоловіка. О, Вона була і є дамою заміжньою, тому чесно намагалася не виходити за рамки (за якими, власне, і починався я). У цьому контексті погоджуюся, я вже не був самотній, бо яка ж це самотність, коли хоч раз на тиждень, але таки цілуєш ручку, вдихаєш аромат ніжної шийки і годину-другу п'єш із бездонного колодязя каро-зелених оченяток, із витончених обрисів, насолоду інтелекту та звабливості.
Безумовно, я закохався. Щодо Її почуттів - у мене такого враження не склалося. Але - Вони інші, і нам їх не дано до кінця розуміти.
Я розповідав Їй чорт-знає що і вів себе схожим чином, підбираючи інтонацію, швидкість і зухвалість словам, образам, підтекстам. Але "французької" легкості відносин не складалося, і саме через мене, бо - такий самотній, такий голодний, такий двинутий. Не зважаючи на прийнятну для щасливого розвитку подій концепцію "Друзів", я не міг не грузити Її тим, чого так не доставало, а не доставало мені більшого, аніж Її годинна присутність на нейтральній території.
Отож, мене заштормило і її легкоплинний кораблик потягнувся в сімейну гавань, перечекати негоду...
Чи вся моя ненормальність звелася до моря я не впевнений, але який же кораблик знову не подасться сюди? В ці, пульсуючі в скронях, ритмічні коливання бездонної і такої небезпечної чуттєвої чоловічої субстанції... Nenormalnuj...

Коханій незнайомці

Ти сказав їй занадто,
занадто багато - "не того".
Далі навіть мовчати,
мовчати не вийде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не вийде й не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безконечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не забуде і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
втім, її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очами,
пронесе її вітер осінній,
насмішкою долі - у нині.

Ти відпустиш її
і налиєш у серце отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки Її не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.



.............................................................

10/09/2003. Про телефон.

      Найнеприємніше те, що рахунки приходять незалежно від форми мого існування. Я підіймаю трубку телефона тільки заради того, щоб припинити його дзеленчання, а факіри зі станції щомісяця запевняють - через слухавку я поглинаю чорну азійську ікру і хмільний ірландський шеридан. "Бажано, та неймовірно," - дивуюся я. "Придивіться до свого оточення" - гарчать вони...
Придивитися до оточення? - порада завжди актуальна, особливо, коли повертаєшся з далеких і важких мандрівок. Повертаєшся знекровлений, а тут ікра на губах і хміль в очах. Змова! Це перше, що приходить до голови, але ні, виявляється, то усмішки і радісні погляди. Такі очі не можуть обманювати! та й імена, на кшталт Брута чи Тулія, в нас рідкість. Отож телефоністи, поліфоністи - амба, відключаємось від усього дорогого і невартого. Між тим, апарат продовжує дзеленчати.
- "Слухаю вас" - муркочу в кілометри дротів, кабелів і тунелів.
" О, це -111111 ?"
- "Ні, 999999, але така насолода - чути ваш надихаючий голос!"
"Дякую, а куди я потрапила?"
- "Це чоловічий монастир, а я сьогодні черговий. Ви знаєте чому в нас так багато охочих до чергування?.."
Тільки ці приємні моменти і виправдовують приєднання АТС-факірами сучасного комутаційного устаткування до їх рідних, радянських, 1939 року випуску.
Весело. АТС Рок-н-рол.


Засядь за телефон!
ввійди скоріш туди,
де мегатонни слів
та іншої бурди,
де з кабелів, дротів
тече людська слина
розбурханих уяв,
і посилання "на..."

І будь-який набір
натисни навмання,
тут послідовність цифр -
надумана дурня,
на тому боці - шифр,
і сховано Клондайк,
і головне - напір!
і буде все ол-райт!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
ти забудеш про мігрень:
тобі наклали зобов'язань?
і їм нема числа!
у цій країні кожен в'язень
дурного ремесла.
Повстання буде безперечно,
так марксисти вчили нас,
я всім кажу це безкінечно,
але й ти хоч раз

візьмись за телефон
і додзвонись туди,
де кажуть тільки -"так!",
"о-кей", "так точно", "сі",
нікого не проси,
а покладись на тон -
й сторожові пости
пройдеш крізь мікрофон!

Тоді усе "ніштяк", -
без спирту й наркоти
дотягнешся зірок
лише дзвони й дзвони.
Життя засяє знов -
мереживом дротів,
коли здіймеш покров
з сестричок і братів.

І буде, буде, буде, буде
порятований день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі наклали зобов'язань?
не стачить ремесла!
у цій країні кожен в'язень,
та ти не з їх числа!


(І так далі...)


.............................................................

6/09/2003. Про щастя, якщо воно є.

     Важко бути на батьківщині, одначе і за її межами очікує щось схоже. Власне, якщо докладніше зупинятися на чуттєвих аспектах будь-якої подорожі, - однозначно беруся стверджувати, що йдеться тільки про тривалість відчуття щастя. Ковзаючи поглядом по палубі тієї самої декадентської яхти, щастя вловлюєш миттєво - ось воно - замріяна інтелектуалочка, іронічно потопивша усю мою бібліотечку - Донцову, Марініну, Юзька Обсерватора! Лежить в моїй найулюбленішій одежі, переглядаючи "Кінець Древності" невідомого автора.
"Тьфу!" - говорить вона.
"Бійся Бога! Єдиний екземпляр!" - обманюю я.
" Я про тих, що лякають раптовими появами! Відвернись або ..." І тут вона вперше порушує наші правила, бо які можуть бути розмови про шлюбний контракт, коли обоє щасливі? Але щастя не зникає миттєво, - воно, неначе зірочка феєрверку, повзе, повзе, висне...
"Але відвернутися - значить відкинути можливість "або...", а я не хочу ні того, ні іншого, окрім як дивитися на тебе" - нахабно обманюю далі, спостерігаючи і за траєкторією зірочки.
"Це не любов, - любов не прагне тіла, а небажань між нами ще немає" - декламує вона і додає - "Читай класиків!", підкидуючи мені фоліант.
"Тьфу!" - вдавано кривлюся, підхоплюючи безсмертне творіння, заодно відмічаючи, що феєрверк продовжується, - в його сліпучому промінні гранітно виблискують всі сутінки мого відступницького я, і фонтани бризок від розкішного стрибка її засмаглого тіла...
Отож любов і наші бажання - явна несумісність, якщо довіряти класикам і фактам - тільки літо може помститися цій жінці! -

ОСІННЄ

"Красуня осінь - дівчинка-бажання -
належала йому, росла в обіймах.
Плід пристрастей і літніх спраглих вимог -
як житимеш ти далі, за коханням?

Так прикро... Так буває... Твоя зваба -
різноманітна, вишукана, барвна,
все менш його цікавить - віднедавна
з'явилась в нього обріїв принада.
І так раптово сталося... Ти плачеш,
сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього,
ви бачитеся рідше, і, з-за цього,
нічого вирішити не встигаєш.
Не любить? Любить? Любить, але рідко?
О літо, миле літо, пригадай - ми
з тобою були... чарівні обійми...
Обійми, поцілунки... надто швидко...

Відтак самотність чарівної жінки.
Жадана іншим, ти, як одержима,
ведеш себе, і доля невмолима,
ті самі крутить записи і плівки..."

"Не дочекаєшся", - усміхнулась вона тоді.
І справді, я ніколи не вмів очікувати, вичікувати, - що напевно і характерно відступникам...

.............................................................

16/08/2003. Про життя, як воно є. "Юліан (Відступник)". Продовження

      І справді, чому не побути великим другом усіх Відступників? Відступником від чогось важко даного, кимсь обраного, та, переважно, якщо це не стосується Промислу, - нагло підкинутого, чи хитро навішаного. Та як не відчути себе відступником, раз уже втік і так далеко від рідної Бегемотії? І, вийшовши на берег поміж Піреєм і Афінами, вже уявляєш себе в якомусь там 355 році нашого часу, чи там 1130 від щасливого заснування Гераклом Олімпійських Ігор.
Залишається нарікати чи радіти, віддавшись ситуації, пейзажам, запахам, видінням, думкам і відчуттям, співпереживаючи разом із класиками схожих переживань...

Листи Юліану.


1. (355 р.)
"А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обріїв запінилась валами.
Все, як завжди тут, мій друже хворий світом,
все, як завжди, - різновид одної драми.
Глядачів нема, займаю краще ложе.
Трохи смішно, бо найкраще і у мене,
що погодься, виглядає вельми схоже
по стількох роках суєт на зміну сцени.

Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі - задоволені пісками -
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.
Я руками щось роблю, чи не уперше,
уявляєш, сад не тільки місце блуду,
хоч останнім ще цікавлюся, та менше, -
видно шкодить пити і джерельну воду.

Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок, до ніг поступливих служанок,
двох достатньо, - пам'ятаєш ті деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?
Подивись, яким стаю поважно-іншим -
у Піреї зупинив на днях гетеру,
миловидну, та задовольнився меншим,
а ніж личило б такому ад'юльтеру.

Сорок літ і не псую богам забави -
добрий дім, духмяний сад, дружина, діти.
Ніби й клопоту - що виноград на славу,
що в Афін й одна печаль - старе допити.
А старого назбиралося без ліку...
Добре нині - незагойні люблять рани,
і дають по замість відповіді в пику,
звісно в диспуті найліпші - християни.

Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податися, як всі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає тут мене Пірей, Акрополь.
Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося, як статуй, - тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

Кажуть, також, вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла завше слово,
вийде заміж незабаром - колісниця
разом з нею понесе тебе святково
з Академії садів назустріч всьому,
що жадав ти пережити, милий друже.
Я бажаю тобі щастя у малому,
а великому Юпітер допоможе..."



      Взагалі, що стосується класиків, то їм наслідувати своїх попередників здавалося річчю необхідною. Так прикро, що в рідній Бегемотії Великих обмаль. Проте, ось, що я подумав, злазячи зі скель Еллади до не менш оголених спокус на палубі яхти, - що наслідувати конкретно означеним особам класиків і богів мені набагато приємніше, аніж чомусь зовсім уявному, безслідно-невидимому. Отож тримати бога за бороду, як на мене, відноситься таки швидше до Зевса-Юпітера, Вакха-Діоніса, аніж до Яхве-Єгови. І який я після цього для батьківщини християнин? - якийсь гидкий відступник від ... А ось від чого, ніяк не второпаю...

.............................................................

19/07/2003. Про життя, як воно є. "Юліан (Відступник?)".

      Учорашнє інколи примарно накладається на картинки нової дійсності, які насправді вже не мають причинно-наслідкового відношення до самого цього минулого. І, якби не старе відображення в нових вітринах, можна було б розпочати життя знову. Скажімо з відбитку на лобовому склі останньої марки мерседесу, або капітанського містка доброї яхти. Втім і обсяг котеджу для вдалого старту не найгірше вирішення, але чомусь тягне саме до яхти. Опустити її на хвилю в столиці Бегемотії, курс за течією, пройти митницю з найголовнішим кордоном світу, дійти Середземного моря. Дійти, в розумінні повернутися. Повернутися туди, де зупинилися найкращі з "наших". Куди не дійшли інші, - судячи з пізніших успіхів, найневибагливіша частина слов'ян поперла на схід, до Бегемотії, і далі, шляхом мамонтів. Воно, звичайно, Промисел, але я волів би повернутися. Стати іншим. Належним Європі. Не думати про Бегемотію і доленосний шлях мамонтів, не чути нічого про обов'язок бути справжнім бегемотом. Можливо, знаходити зрідка голоси в радіоприймачі, що, захлинаючись від радісного почуття віддаленості, розповідатимуть про запахи рідного болота і про нечуваних мутантів, які там розвелись у неймовірній кількості заради самопоїдання. Затим стишувати звук, виходити на палубу, посміхатись прекрасній і звабливій, і дивитися на самовбивство величезного червоного світила, на море, що його поглинає, як поглинало давно колись, являючи нас, європейців. Дивитись і думати, або не думати, відчувати спорідненість з чимось і з кимсь із предтеч на кшталт Юліана (для християн - Відступника) і його друзів, чи недругів, або не відчувати...

А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обріїв запінилась валами...
.........................................................
.........................................................
...........................................................

6/07/2003. Про життя, як воно є. "Комунізм і кінематографія".

      "Стати істинним героєм для 25 відсотків землян - нне важко," - ми ще раз підняли чарки, очевидно за героїзм.
     "Знявся в головній ролі 20-ти серійного фільму, наприклад, "Як гартувалась сталь" і повний порядок, - кожен китаєць з повагою пальцем тиче... співай каже, ннашу, - "там вдалі, за рєкой..." Ми ще раз підняли чарки, очевидно за ліричні моменти дружби між народами. І як вони нас розпізнають? крутилося в мене в голові. Але ось він - стереотип мислення, - раз сам сліпий, то й і інших за таких вважаю. Чаю, між тим, було багато, набагато більше ніж акторів і митців за моїм столом. Але значно менше, в рюмковому еквіваленті, аніж статистів нового китайського серіалу, що конструювався щодня побіля площі Ринок. Хоча в них явно свої запаси чаю, можливо більш грандіозні, аніж я собі то уявляю, бо ж погода, у Львові в розпал китайської кінематографічної активності стоїть мерзопакісна - дощ, злива, вітер, злива, дощ, вітер. І куди, як казав основоположник жанру, бідному селянину податися? Звісно пити чай.
      Наш був із додатками звіробою, очевидно для підвищеної корисності, тому нас дещо й розвезло. Інсталювали ж нас, що "краще - ворог хорошого" - не записалося... Добре розвезло. Ми навіть забули хто з нас кого грає у цьому, як його, новому серіалі зі звучною назвою "Овід".
     Але Овода між нами не було, Пашка Корчагін був, а Овода - ні... Потім стали надзвонювати мобільні телефони і актори у відрядженні почали збиратися туди, куди вони домовилися (щоправда кожен персонально) прийти ще декілька годин тому. Їхня функціональність, причому, була серйозно порушена, і після традиційного п'ємонтівського капкану під назвою "А на коня?!!" перейшла в розряд дисфункціонованої автоматичної пілотної системи аварійного катапультування... Але так було потрібно, бо комунізм - це, в першу чергу, настрій, а настрій - в розширеному будівництві комунізму - це чай! Чай, чай і ще раз чай, як казав основоположник...
.............................................................

20/06/2003. Маньєризм і класицизм. охання і любов".

Очевидно настало літо. Усвідомлення цього приходить не посеред полудня, коли у розчахнуте риб'ячим ротом вікно впливає разом із вуглекислим газом і асфальт із потойбічних історичному центру околиць, а вночі. Вночі все і стається. Акустика, скажу вам, підсилює враження. А вікна його не приглушують. І навіть породжують. Спробуйте зранку, споглядаючи інтегровані кавою обличчя сусідок по вулиці, відгадати - кому належить той чи інший незабутній стогін. Добре, що національно свідомі українці всі за кордоном, козацьких пісень не чути, все ж таки відстань від Італії чималенька. Проте хто ж тоді є каталізаторами нічних рапсодій панночок тендітних? Літо, літо панове... Між іншим, у спекотні дні жінки дуже охочі, а ось у нас все навпаки. І це не дивлячись на денне гортання меню і нічну тромбонну стимуляцію. Можливо винуватий стереотип, якась домінуюча умовна залежність, що літом виснажується? І очі за день пересичені і ефект зігрівання здевальвований наніц. Бліц, ще допустимий, а інше - важко, мотор не тягне. Бо, щоб тягнув, потрібно стільки всього... Нормальне життя, у першу чергу. Бажання дожити до нікчемної пенсії хоча і виглядає аморальним і не патріотичним, але змушує вибирати стриманіші ритми "гріховного" танцю. Шалене танго, швидше, пріоритет уяви. О, молодь, звісно, відривається по повній програмі, але ж у нас, сеньйорів, свобода вибору справжнього... Цим і живемо, це і стримує. А ще й літо і застережлива спека.

Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила...
Обіймів течія з химер цегляних
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.
Єднання, сестри і брати, для діла, -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
й шукає над дахами плин невинних,
чомусь невидимих земним, святих.
Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не тішать серця, -
живий святенник мертвому не рівня...


До речі, повертаючись поглядом у весну, з її пахощами і відлуннями, війнами і глобалізаціями, чомусь найважливішим бачиться саме відкриття Вірменського собору в повному обсязі. Як Львів жив без його щоденної відкритості? Вочевидь, древні християни були не такі зануди, як пізніші, - що й відчувається у повній мірі там, у соборі, але й довкола нього і зараз, влітку.

.............................................................

Минуле існує як початок неприємностей, з яких шукаєш виходу сьогодні, і завтра, і потім. Зрозуміти виникнення неприємностей неможливо, бо майже всі вони витікають з приємностей, але є відчуття, що все стається не випадково. Приємністю було і відкриття "Поетичних майстерень", проте пізніше прийшов стан розгубленості, бо власна майстерня втратила риси привабливості..."
Матеріали надіслані нам із "Укрнету".
Між тим, дружньо застерігаємо - приведені імена і описи природніх
і неприродніх явищ можуть не відповідати дійсності.