Хроніки - Вітчизна | Поетичні майстерні - Львів
Організація власних та підтримання існуючих регіональних та мережевих конкурсів в різних жанрах українського мистецтва
Осередки поза Львовом
Наші меценати Наші меценати
Розмір призового фонду на 10.02.2002 р.
Наші інформаційні спонсори
Головна сторінка
Наш сайт  близько 1000 сторінок. Поетичні майстерні, що розвиваються в руслі альтернативному до поняття 'performance' чи 'акція'
Панорама
Духовна практика
Поезія
Поезія
Архів
Автори
Бібліотеки
Для чого

Автори:


Ростислав Балема
Сергій Жадан
Віталій Іващенко
Олександр Ірванець
Василь Стріха
Василь Стус
Василь Терещук
Мойсей Фішбейн



НАШІ ПОЕТИЧНІ
СВІТИ.
1. Куртуазний маньєризм
2. Сонети
3. Фламенко
4. Осягнення любові
5. Класична музика
в поетичній інтерпретації

6. Неоготика Необароко... Mодернізм Постмодернізм
7. Блюз. Джаз...
8. У жанрі хайку й танка.
9. Пісеньки
10.Постфемінізм
11.Хроніки
12.Епос
__ Про поезію в прозі.



ПОЕЗІЯ. ХРОНІКИ. ВІТЧИЗНА.


Мойсей Фішбейн
м. Altenerding

EXIL

…а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакат…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів — неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє — тільки прямо
(Нова прем’єра “Дяді Вані”),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки — тільки криво
(На всіх екранах — Ґеловані),
Усе, що складно, — дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.

Гермашка.
…strasse

2 травня 1999
Altenerding

ЗРІЗ (2)
„— В белом венчике из роз
Впереди Мороз.
— Мороз?”
(Позаблокове)

Ото вже братія строката —
Від ката і до адвоката,
Ото вже братія громохка,
Ще й чохка, тьохка, цвьохка, рохка.
А скільки їх? Та до холери,
І всі прикуті до галери —
Кавалеристи й кавалери,
Ветеринари й ветерани,
А ще юристи й танцюристи,
А ще расисти і русисти
(диви, тирани!),
А ще злодюги й комуністи
(кому здихати, кому їсти),
Чи пак, бандюги й комунари
(кому свобода, кому нари),
А ще плейбої,
А ще плебеї,
Протоєреї,
Просто євреї,
І творить власний прецедент
Новопосталий президент,
І пнуться до нової юшки
Творці, творюги і творюжки,
Арештократ і торбохват,
І президентський апарат
(а цей — стократ),
І гегемон, і графоман,
І людожер (який гурман!), —
Усі — в гаман
(шарман!),
Ідуть людопаси,
Ідуть людолови,
Пророки нічого,
Богове полови,
Нікому братове,
Ніщо посадове,
Ідуть навманці
Людці.

Грудень 1994 р., Мюнхен. Джерело: "Поетика"


Сергій Жадан

м. Харьків

Цитатник
В почині є завжди процес
твого народження. І це -
суттєвий крок до заморок
життя. Під владою зірок
вже наростає твій процент,
що зменшує твій строк.
Та разом з тим, це та пора,
коли виходить на-гора
твоя залежність від умов
народження. І ти, немов,
сліпий, не здатен вибирать
поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна - це
твоє тавро і твій кацет,
чий прояв є надміру злим,
бо туго стягнено вузли,
і хоч гидке твоє лице,
та мусиш бути з ним.
Вітчизни різні -. І твоя,
на жаль, не з кращих. Все ж не я,
так інші цей сприймають край
з утіхою. Тож, хоч тікай,
"любов к отчизні" в цих краях
завжди була за кайф.

"Любов к отчизні" є слова,
з яких повинен випливать
життя людського сенс,
хоч, як на мене, спосіб сей
кохання плідно убива
саме поняття "секс".

Вітчизна це, скоріше, звір,
тому, якщо ти маєш зір,
на нього пильно озирнись:
любов до нього - шлях униз.
У цьому випадку, повір,
чесніше онанізм.
Вважай, тобі не повезло,
бо здавна згублене весло,
яким би вигріб ти звідсіль.
І це була б розумна ціль,
бо громадянство тут є зло,
що роз'їда, мов сіль.

Країна ця - великий гріх
людей і Бога. Наш поріг
навряд чи подолать кому -
він неприступний, ніби мур.
І це нагадує скоріш
не дім, але тюрму.
У тому сенсі, що таки
ти звідси міг би утекти.
Проте - за чим? Щоб десь вночі -
і побивайся, і кричи -
в надії марній зішкребти
лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти
сидиш в оточенні води
або пісків, їх не пройти,
тому кордон - кінець мети,
де розбудовано пости
і зірвано мости.
І це об'єднує народ,
підтримує нейтральність вод
і невгасимий блиск в очах.
Суспільству ж прагнеться вбачать
в усьому цьому вищий код
ментальності. Хоча,
на перший погляд, їх не є -
подібностей, чий сплав дає
основу єдності, але
єднання є, хоч і мале.
Наприклад, сонце, що встає,
чи спільний туалет.
Крім того, може об'єднать
розмитий шлях, відсутність дна.
Потопи, струси чи вогонь -
це об'єднає будь-кого.
І можна, зрештою додать
фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,
тим більше - з ким. Уважно стеж,
як неба згорнено сувій,
як простір біль тамує свій,
як насідає дикий степ
і порожніє світ.
Хоча, здавалося б, речей
та явищ - тьма. Та все тече
і змінюється, біжучи
від нас, мабуть, не без причин.
Тож речі тануть нам з очей,
мов стравлені харчі.
І не втішає навіть те,
що виробництво їх росте.
Всі речі поглина земля,
і це наводить переляк,
та вартість кожної, проте,
не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки
життя є речі більш тривкі.
Насамперед - існує час,
й тому, хто все це поміча,
спаде на думку, що роки
є плинні, мов вода.

Іще існує відчуття,
що все гаразд, та до пуття
це відчуття, не я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.
Існує небо, а затим -
десяток - другий перспектив,
копа означень, сотні назв,
освіта рас, злягання мас,
і Бог, що в межах самоти
охороняє нас,
І смерть - косою чи серпом
врізає віку нам обом,
і мста - густа, мов тінь Христа,
між нами вперто вироста,
і давить соляним стовпом
небесна висота.


  Василь Стус

* * *

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976



Віталій Іващенко

* * *

Українці в Росії живуть,
Знають мову російську, як рідну,
Служать словом і працею гідно,
Путь Росії — то їх власна путь.

Росіян не збагнути ніяк:
Стільки років живуть з нами поруч,
Але мови не вчать принципово.
Росіяни, брати, як же так?

Чом поваги до брата нема?
Чи вважаєте нас другим сортом?
Якщо так, то зневага ця — сором,
Це не велич Русі, а ганьба!

Джерело: "Поетика" Сповідь другові.
"Поліграфкнига", К., 1998.


Олександр Ірванець
м. Київ

Травнева балада

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу -
А може, полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні -
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:"Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер".
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...


Ростислав Балема
м. Хмельницький

* * *
Назви Батьківщиною місце,
Де кожна травина
Знає на небі зорю твою,
Де сонце
Звисока, але незгорда
Вітає тебе міріади разів
на добу.

Назви Батьківщиною простір,
Де вітрові вільно
Гнати в безмежжя думки твої,
Де кості
Глибоко, але нестлінно
Про славу й ганьбу промовляють
вустами віків.

Назви Батьківщиною очі
Малої дитини,
Сонце і зорі у тих очах.
Чи хочеш
Вкотре вже, але назавжди
Лишити в оцьому в усім
свою душу і прах?..
То зви Батьківщиною!




Василь Терещук

(м. Львів)

РОСІЯНИ

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони - їх єдина худоба.
"Собака - друг человека," - кажуть вони
І навчають псів рідної мови:

"Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда
. "Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!" Ми і осталісь…"

Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли квітчасті сукні,
Кахельні п"єци розпалювали Шевченком.
На околицях ще стріляли.

"Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют.
Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!.."

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я здибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям,
Як пробиті
Повітряні кульки.




Василь Стріха

ЛИСТИ З ДЕСНЯНСЬКОГО ПОХОДУ

Мій добрий гість – брехун, філософ і мисливий,
Рибалка, мандрівець – розповіда мені,
Як бив колись акул в Бенгальському заливі.
М.Рильський

I.

Загалом тут на диво іще збереглася природа;
Це схиляє на спосіб життя невибагливо-простий.
Тут привчаєшся швидко немов за часів Гесіода*
Спать лягати із сонцем о восьмій, вставати о шостій.

Тут до краю наповнено час і ділами і днями.
Дні ще теплі, а ночі вже зимні, бо серпень, край літа...
Після нас тут лишиться точнісінько те, що й було перед нами.
То ж навіщо вигадувать, наче Десна – це ріка Геракліта?*

II.

На байдарці, як я вже писав, речі бачиш крізь призму
Ностальгії за давніми днями звитяги і чину.
Прокидається тут голос предків (синдром атавізму), –
З тюхтія і книжкового черва він робить мужчину.*

Маланюк* принагідно згадав би про бронзу варягів,
Чи про мідь Візантії на тлі степової Еллади.
Я ж відзначу хіба праслав’янську убогість сільмагів
І паскудний зв’язок, – втім, по селах нема на те ради.

III.

Про дівчат: у неділю на пляжах сільських полягали,
Всі при тілі. Худі не котуються тут господині.
“Пам`ять голоду” – пише Забужко*. Все ж радощів мало.
Добре хоч, у глибинці не в моді ще й досі “бікіні”.

Тільки вже після гирла Десни береги Чорторию
Прикрашатимуть смаглі киянки, не гірші ні краплі
Від красунь з розворотів “Плейбоя”. Ніхто з них не мріє
Про байдарку, намет і краї, де живуть сірі чаплі.

IV.

Ще про ночі. Вони, як я згадував, дуже холодні.
Очевидно, незле було б мати ще й хутряні парки.
Я, скажімо, в двох светрах насилу зігрівся сьогодні
Лиш потому, як спальник укрив ще й чохлом від байдарки.

Сни (як спиш, а не мерзнеш) тут рідко коли еротичні:
Безмір чорного неба навіює вічні хорали
І сузір’я вгорі тут аж надто вже маєстатичні!
(Вудки й посуд сховать під намет, щоб дядьки не покрали).

V.

Ну, а люди тутешні, – привітні і щирі, нівроку.
У говірці старих ще лунають дифтонги Полісся.
Ладні дати “за так” огірків. Правда, з іншого боку
Між молодших сліди старосвітчини не збереглися.

Як доводять О.Вишня* й Сверстюк, ці дядьки – православні.
Курять “Приму”. Плюють на вже вигаслу рибохорону.
Б’ють зайців і качок, Та, на щастя, стрільці з них невправні,
Особливо як добре хильнуть наперед самогону.

VI.

В топоніміці старовина тут лунає донині:
Слабин, Смолин, Ладинка; ще Морівськ з Остром давньокняжі.
Був із Морівська славний Ілько, що в відомій билині
“Ільйой Муромцєм” перехрестили москалики вражі*.

Тут ходили колись лодії. Лопотіли колеса
Пароплавів старих. Ще торік плив буксир із баржею.
А сьогодні лиш зрідка моторки загиджують плеса.
Навігація вмерла від кризи, – то й дідько із нею.

VII.

Спочивальник із міста* вже всюди біваки б напхав, та
Є місцини ще вище Остра, де немає нікого:
Путівцями не всюди проїдуть до берега авта,
А моторки звела нанівець дорожнеча пального.

То ж, можливо, цю річку ще й наші онуки побачать,
Що вважатимуть зламаний кущ за порушення норми.
Нині ж добрі містяни, на берег діставшись, пиячать,
Нищать те, що росте і живе, лають Кучму й реформи.

VIII.

Зо два тижні тут можна спокійно побуть поза грою
І забуть про змарновані в місті вигоди й нагоди;
І тримати двосічне весло, наче лицарську зброю,
І з усього ефіру цікавитись тільки прогнозом погоди.

Де ще й можна себе відчувати кмітливим і дужим,
Як не там, де ще трохи лишилось відьом і кощіїв.
…Кілометри, загаяні тут, за Остром* надолужим,
І, як я вже писав, у неділю прибудемо в Київ.

10 – 16 серпня 1996 р., Десна

КОМЕНТАР АВТОРА

Ці тексти писалися в реальному байдарковому поході на відтинку Десни між Ладинкою і Остром як листи конкретному адресатові. Тому оприлюднення їх вимагає витлумачення окремих реалій (окрім тих, що їх читач легко знайде в загальнодоступних виданнях, як-от:
“Чернігівщина. Енциклопедичний довідник”, К.,1990; “УЛЕ”, тт. 1 -; ? , К., 1988 - ? ;
Г.Аронов та ін. “На байдарці за снагою”, К.,  1980;
О.Никифоров. “Деснянські озера. Путівник для туристів, мисливців та рибалок”, К., 1967;
І.Бойків та ін. “Словник чужомовних слів”, Х.-К., 1932;
“Словарь української мови” Б.Грінченка - передруки різних років).

Для зручності нижче римська цифра означає номер листа, арабська - рядок у ньому.

I.3. На жаль, славетний грецький поет Гесіод (VIII ст. перед Христом) не належить до “культових” авторів теперішніх інтелектуалів. Тим часом у його архітворі “Діла і дні” є чимало порад, актуальних для сьогоднішнього українства, як-от: “Сцяти і с...и в річки та озера не слід; неприлично є дуже” (пер. І.Франка).

І.8.; Здається, про “ріку Геракліта” щось колись писала Ліна Костенко, - але автор у жодному разі й не думав насмілитися дискутувати із Славетною Поеткою Сучасности.

ІІ. 3-4. Авторові неодноразово доводилося спостерігати таку трансформацію з різними людьми. На жаль, процес є оборотним; після прибуття до міста все швидко повертається до вихідного стану.

ІІ.5. Читача цих текстів, що не є активним українофілом, прошу не переплутати поета, вояка й філософа Є.Маланюка (спочив 1968 р. у Нью-Йорку, похований у Бавнд-Бруку) з укр. парт. діячем та істориком партії В.Маланчуком (пом. 1984 р. у Києві, похований, здається, на Байковому кладовищі).

ІІІ.3. “Жерти їм у двадцять хотілося, жерти й більше нічого!” (О.Забужко, ПДзУС,  К., 1996, с. 132).

V. “- Якої ви, лорди, нації?.. - Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні” (О.Вишня. “Чухраїнці”).

VІ.3-4. Розповідь про Ілька Морівчанина; є внеском автора до великої справи нашого духовного унезалежнення, до якої закликають нас Д.Табачник, І.Курас та В.Кремінь.

VII.1 - 8. Йдеться тут, звісно, не про байдаркових чи пішохідних туристів, а про городян, що автами чи моторками виїздять “на пікнічок”, “на шашлики”, “на природу”. Саме вони нищать усе, що трапить під руку, лишають скрізь бруд і сміття. Від туристів відрізнити їх дуже просто: вони ніколи не пересуваються пішки (і поготів не плавають байдарками). Більше того, вони зневажають тих, хто це робить.

VIII. 7. Нижче від Остра незаймані місця на Десні майже зникають - відчувається наближення столиці (див. попередній лист та примітку до нього).


Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів