Поетичні майстерні - Жіноча поезія - Львів
Поезія. Засоби та зразки для створення власних справжніх концептуальних світів. Конкурси, огляди, відзначення, аналітика, рейтинги уподобань.
Осередки поза Львовом
Наші меценати Наші меценати
Наші інформаційні спонсори
Головна сторінка
Муза. Felicitas temporum - благоденство епохи
Панорама
Духовна практика
Поезія
Поезія
Архів
Автори
Бібліотеки
Для чого
Тлумачний словник
Енциклопедія
Знайти книжку

НАШІ ПОЕТИЧНІ
СВІТИ.
1. Куртуазний маньєризм
2. Сонети
3. Фламенко
4. Осягнення любові
5. Класична музика
в поетичній інтерпретації

6. Неоготика Необароко... Mодернізм Постмодернізм
7. Блюз. Джаз...
8. У жанрі хайку й танка.
9. Пісеньки
11.Епос та Хроніки
12.Андеграунд
13. Просто лірика

__ Про поезію в прозі.





ЖІНОЧА ПОЕЗІЯ. ДІЙСТВО

Чоловікам доведеться змінитися Куди течуть мистецькі, поетичні ріки?... Постфемінізм, як альтернатива постмодернізму, є явищем цілком соціальним, світ оновлюється на жіночих засадах..."
"Felicitas temporum"

Листи."Мабуть межею поміж чоловічою і жіночою поезією є не тільки тема і рівень душевної сили. Тут дещо глибше"... Е.Д.


ПЕЧАЛІ


Останнє надходження. 20.12.2004р.


Неоніла Стефурак

* * *

Саркофаг єгипетської жриці,
персні і браслети — проминання
в амфорі, надщербленій віками,
зернятко зчорніле і сухе…
Скільки нам лишилося любити,
пане мій, володарю останній,
у нейтронно-атомному віці,
серед штампів, швидкостей і схем?

Скільки нам лишилося втішатись?..
Квапишся, в тролейбусі зникаєш,
в тлумі розчиняєшся — безликість
не тебе одного проковтне…
Скільки нам лишилося блакиті?
Поки ми над світом пролітаєм,
пане мій, володарю останній,
захисти крилом своїм мене.



Лариса Слюсак
м. Київ

* * *

І знову — на Київ, на захід,
А мама лишилась на сході…
І туга в очах мені сходить
Від крові калинових ягід.
На захід. Б’є сонце ув очі
Вечірнім промінням: — Вернися!..
Я сліпну, як зморщене листя,
І погляд сивіє жіночий.
Ой, мамо, я гілка калини,
Відрубана гостро від дому
Й закинута в даль невідому.
Прости за холодні сивини,
За біль розтривожено-карий.
Терпкі наші корені, мамо,
В’язала їх доля вузлами,
Бо ж ми од негод не втікали.
А я ось — на захід. Шукаю
Чого там — чи сонця, чи смерку?
А, може, щасливої смерті,
Якщо така в світі буває?..



ЗДОБУТТЯ


Останнє надходження. 22.02.2005р.

Світлана Кочерга

( м. Ялта)


О, тиха радість - прорости
з тісної сфери скарлупи,
що латами служила "я"!..
Ну, приймеш, світе? Я твоя.

Дощі й сніги, вітри й проміння -
все-все жаданне й неодмінне,
і сміх, і плач, і анапест,
і Гамлета грядущий тест.

О, що за радість - проривати,
ламати легко власні лати
стеблом зеленим - і рости!
Лиш не розхлюпати б роси...



Оленка Дуб

( м. Львів)

* * *
Чорт забирай!
Я у всьому знаходжу тебе!
І мільйон диких кішок
На серці безжально шкребе.
Починається ломка -
Готуйтеся, рідні і друзі:
Розбивається спокій -
По друзці. По друзці.
Абстинентне кохання,
Синдром недобитої птахи…
В діряві загорнуте лахи,
Недошкрябане серце,
Ще пульсує і квилить,
І у всьому вбачає тебе.
Понеділкова мрія
Пазурами безжально шкребе…
Починається ломка.
Чорт забирай!
Або станеш моїм -
Або помирай!




  Мар'яна Савка

* * *

Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.

Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.

Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.

Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже

Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.

Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.

1998



Жінка повинна бути вільною! Свободу жінкам - успішного полювання панове!



СВОБОДА


Останнє надходження. 10.01.2004р.


Оксана Забужко
м. Київ


ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цоьго досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.





Йшли якось синочок з мамою. Бачить чадо - попереду відкритий каналізаційний люк. І замислив майбутній муж "прикол", себто - дрібну пакість. " Мамцю, а мамцю,- каже, - поглянь-бо, крокодили полетіли!" Мама подивилася, проте люк обійшла. За деякий час підбігає до них чоловяга - в багнюці, мокрий - і ричить:
"Хлопче, запам'ятай! Крокодили не літають!"

Що тут сказати - жінки бачать інакше? чоловікам доведеться змінитися? Думаю, сентенція про крокодилів, які не літають, актуальна для чоловіків усіх часів і народів, і, здається, буде такою, допоки пильний, гострий і мужній погляд вивчатиме небо в пошуках крокодилів. І річ не в тому, літають чи не літають, а в тому - хто кого і куди веде, і як веде. Жінці, як це в приповіді помітно, не до постмодернізму. В неї свій шлях. Питання лише в тім чи дозволяють їй "шукачі крокодилів" вибирати його, йти ним. Інша справа, що деякі поети-чоловіки знаходять в собі сили не тікати від дійсності, а складати з кращою творчою частиною людства "неконфліктне" ціле. Хоча і нелегко нам це.
Тож, схоже тут ми будемо говорити про кращу жіночу поезію, складати квітничок витонченості і смаку від тієї еліти, яка не збирається покидати суспільство. Тож, якщо Вам є кого сюди запросити, будь-ласка приводьте.

Наталія Чибісова

* * *
Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…


* * *
Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.

Будьте з нами. Творіть з нами. Творіть і без нас.







Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів
   
  AD     MARGINEM

  Школа      

Що таке Жіноча Поезія?

Жіночі обличчя.

Що таке Постфемінізм

Хроніки одного листування

Уподобання

Зразки


Мережеві скриньки:

Печалі
Здобуття
Свобода

Конкурсна арена

Наші переможці

Ваш кращий вірш?
Дегустація