"Поетичні майстерні" - Шевченківські премії

        ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ. ПОЕЗІЯ - 2004 рік.



 Автора!

Експертиза "Книжка року" - поезія "Голоси"

1988 рік
1989 рік
1990 рік
1991 рік
1992 рік
1993 рік
1994 рік
1995 рік
1996 рік
1997 рік
1998 рік
1999 рік
2000 рік
2001 рік
2002 рік
2003 рік
2004 рік
2005 рік
2006 рік
2007 рік
2008 рік










Роздано Шевченківські премії
Світослав Марків

Василь Слапчук - вірші
Василь Слапчук - рецензії

У цьому році Національна державна премія ім. Тараса Шевченка присуджувалася у п’яти номінаціях. Її лауреатами стали кінорежисер Сергій Буковський – за документальний телесеріал «Війна. Український рахунок», літературознавець Юрій Барабаш – за монографію «Коли забуду тебе, Єрусалиме... Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії» (2001), поет Василь Слапчук – за книгу поезій «Напроти течії трави» (2001) і «Сучок на костурі подорожнього», артистка Людмила Юрченко – за вокальні партії в оперних спектаклях та художник Сергій Якутович – за творчий доробок останніх п’яти років: ілюстрації до книги «Герби міст України»; декорації, костюми до кінофільму, який в Україні провалився «Молитва за гетьмана Мазепу»; графічний цикл «Мазепівна»; ілюстрації до «Пісні про Роланда».

На цей раз розмір Шевченківської премії становив 100 тисяч гривень, себто приблизно 15 тисяч євро. Як для нинішніх українських реалій це значна сума. Однак, не у сумі тут справа, а в іменах. Практично, поза художником Сергієм Якутовичем (сином відомого художника Георгія Якутовича), вони не мають загальноукраїнського характеру. Оскільки серед претендентів на здобуття Шевченківської премії був український літератор із Польщі Остап Лапський, то я хотів би звернути більшу увагу саме на премію в галузі літератури. Як говориться в короткому коментарі, вперше за всю історію існування Національної премії ім. Тараса Шевченка її лауреатом став волинський письменник. Василь Слапчук – колишній воїн-афганець. На здобуття Шевченківської премії висувався вдруге.
        Мені важко судити про нинішнього лауреата, бо признаюся, що не знайомий з його творчістю. Однак усе дається у порівнянні. Наприклад, ані я, ані чимало моїх знайомих не змогли дочитати до кінця творів минулорічних і позаминулорічних Шевченківських лауреатів. Інколи навіть ловлю себе на думці, що може це наслідок творчого перенасичення. Однак, коли нову книжку, наприклад, Романа Іваничука чи Ліни Костенко можна буквально ковтати, то справа не у перевтомі, а у неприйнятті так званого модернізму у літературі, на який нині зорієнтований комітет із Шевченківських премій.
        Тому в Україні ведеться дискусія чи дійсно таким є культурно-духовне обличчя України, як його представляють лауреати головної державної культурно-мистецької премії? І усе вагоміше звучать голоси про кризу тих, хто визначає ці премії, що тут починають діяти позамистецькі важелі. Дуже можливо.
        Нині авторитетні мистецтвознавці (правда, між ними є дві полярні думки на тему національної культури і духовності) б’ють на сполох з приводу впливу «модних» і «модерних» напрямків сучасного мистецтва Заходу. В результаті такої інтеграції українських митців у європейський культурний простір українське мистецтво піддається глобалізаційним віянням, втрачаючи свою національну специфіку, національний колорит.
        Є ціла школа критиків, які усіма засобами підтримують цей процес, мовляв, нарешті українська культура скинула із себе кожух провінціалізму і хуторянства, увійшла у русло загальноєвропейського мистецького процесу. Інший протилежний погляд полягає у тому, що від такої європеїзації українська культура втрачає своє обличчя, перестає бути цікавим та потрібним в Україні, а тим більше, не представляє інтересу для Європи і світу в цілому, як культура вторинна, похідна. Прихильники цієї другої течії наголошують, що українська культура, втрачаючи національні орієнтири, скочується у прірву кризи. Вони наголошують, що у процесі будівництва сучасної нації великі переваги мають твори, в яких живе український дух, українська традиція, українська національна самобутність.
        І виходячи саме з такого погляду, член національної премії ім. Шевченка Микола Жулинський пропонував на здобуття премії Остапа Лапського. Однак, не мав сили відстояти свого кандидата, бо переважив аргумент, що Остап Лапський, поки що, мало відомий в Україні, мало розкручений. Для Києва, до речі, мало що вартує також доробок Віри Вовк з Бразилії. Шевченківської премії не удостоївся теж фільм Олеся Саніна «Мамай» та документальна кінокартина «УПА. Погляд крізь роки» Олександра Балабана.
        Мене, признаюся, такий «аргумент» глибоко вразив, бо це свідчення комерційного підходу до проблеми формування національного обличчя. Адже ж часто нині найбільше «розкручуються» ті, хто має гроші на силу пробиття, а не Богом дані дарування. Шкода, що Шевченківська премія, як і у час більшовицького застою знову стає платою за «розкрутку«, а не нагородою за внесок у духовне обличчя нації.

Наше слово № 11, 14 березня 2004 року


Волинський письменник Василь Слапчук власним життям і творчістю підтверджує кредо одного із своїх персонажів, який вважає, що "Життя - це така гра, де кожен сам вирішує: бути чи не бути йому Шекспіром". Повернутися із пекла неоголошеної - афганської - війни із багажем трагічного досвіду, якого вистачило б на кількох шекспірів, із непоправним пораненням і залишитися мужньою людиною, поетом, очевидно, дуже і дуже непросто. А між тим Василеві Слапчукові у своїх творах вдається знаходити засоби, які б дозволили переплавити негативний досвід війни і руйнації в енергію творчості. Право письменника на свою естетику, його образне мислення є свідченням того, скільки іще залишається можливостей художнього слова до переходу його в глухі кути такого модного тепер постмодерного свавілля. У сьогоднішньому тривожному світі, начиненому страхом перед новими загрозами і брязканням зброї, уміння вселити віру саме з допомогою правдивого, високохудожнього слова - іще один шлях до порятунку людини. І творчість Василя Слапчука - це взірець високої майстерності, помноженої на людське благородство і шляхетність.


Шевченківську премію в Україні започаткували у 1962 році. Її першими лауреатами стали Олесь Гончар, Павло Тичина, Платон та Георгій Майбороди.
Нинішні члени Комітету, — письменники Павло Загребельний, Іван Драч, Володимир Базилевський, літературознавець Микола Жулинський, філософ Мирослав Попович, актор Богдан Ступка, композитор Євген Станкович, диригенти Іван Гамкало, Віктор Гуцал, режисер Михайло Резникович, кінорежисер Олег Бійма, художник Андрій Чебикін, мистецтвознавці Олександр Федорук, Неллі Корнієнко, Ольга Петрова, культуролог Тарас Возняк, Іван Дзюба Голова Комітету.
а також       Експертиза "Книжка року" - поезія "Голоси"