ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЗІ ВСТУПУ

ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА



В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук

 

III. Рима. Види рим. Способи римування

 

Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.

Функції рими:

1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;

2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;

3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;

4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи.

В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи.

...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»).



ВИДИ РИМ            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 





Д. Павличко зауважив, що «буденне» і «сіре» слово, як тільки воно стає римою, перетворюється на очах, ніби в ньому оживає молодий голос, душа його оновлюється й розквітає. Стаючи римою, слово поєднується з іншим словом чи групою слів, причому це поєднання радісне,бажане, коли вібрація одного звука вільно входить у звук інший і слова обмінюються навзаєм як звуком, так і певними елементами свого внутрішнього змісту» (Д. Павличко. «В глибини слова»).

 

 

Рими класифікуються:

1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на:

— окситонні (чоловічі);

— парокситонні (жіночі);

— дидактичні;

— гіпердактилічні.

Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.

Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:

Козак на північ прудко мчить,

Козак не хоче відпочить.

Копито сніг примерзлий б’є,

Луною дзенькіт оддає.

Безлюддя й пустка навкруги.

Кошлаті гачарі. Сніги.

(М. Бажан. «Гонець»).

Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.

Наприклад:

 

Тихий сон на горах хÙдить,

За рученьку щастя вÙдить.

І шумлять ліси вже тúхше,

Сон мені квітки колúше.

Спіть, мої дзвіночки сúні,

Дикі рожі в полонúні!

(О. Маковей. «Сон»).

 

Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:

 

Гори багрянцем кривавим спалáхнули,

З промінням сонця західним прощáючись,

Так моє серце жалем загорíлося,

З милим, коханим моїм розлучáючись.

(Леся Українка. «Східна мелодія»).

 

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:

Як була я молодою преподÙбницею

Повісила фартушину над вікÙнницею.

(Т. Шевченко. «Гайдамаки).

Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:

Він мурличе, бува,

Ходить кíшечкою.

Кусь — і зубки схова

За усмíшечкою.

 

Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою).

Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.

Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка:

 

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

 

Тут чергуються жіночі рими (будý — забýде) з чоловічими (нí, чужинí, менí) і дактилічною (однаковíсінько), і вірш не звучить монотонно.

 

2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів:

а) за повнотою суголось:

точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несíть — ідíть, зéрня — тéрня, прирÙдний — нарÙдний. Точна рима, що її творять п’ять, шість і більше фонем (сýджений — огýджений, стрáчених — небáчених), називається ще глибокою;

неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука:

хвúлі — долúні, прилітáють — складáю,

ожерéдами — всерéдину.

Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом:

красúва — невгасúма, сідáє — куняє,

наскрíзь — побúйсь.

І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом:

рýнами — ворýнами, кадр — кедр,

москíт — мускáт, рÙків — рукáв.

 

б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими:

багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá — росá, веслÙ — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;

бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:

сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé,

люблю — молю — мою;

в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими:

прості — це такі рими, які складаються з двох слів:

грÙші — хорÙші, рýки — крýки;

складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:

сонце — сон це; колисці — колись ці;

колихати — коло хати; на камені — важка мені;

омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми:

«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;

 

г) залежно від місця у рядку рими бувають:

прикінцеві — римуються останні слова рядка:

«Густа, медова теплотá — високі налива житá»

(М. Рильський);

внутрішні — римуються будь-які слова в рядку:

«Все йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);

д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:

іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч);

прикметниковіÙрний — мотÙрний, багáтий — пихáтий);

дієслівні (пúше — колúше, почувáти — ночувáти).

Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть).

Наприклад:

Ніч холодною рукою, там, за даллю голубÙю,

розгорнула наді мною зір невидані світú,

і дорогою ясною кличе, манить за собÙю,

щоб нервовою ходою міг за нею я пітú...

(В. Сосюра. «Ніч»).

 

Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубÙю (прикметник) із собÙю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна.

Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.

 

IV. Способи римування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 







Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет.

Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними.

Розрізняють такі способи римування:

1. Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв

Наприклад:

У місті, де ми не зустрілись, я знову а

Блукаю з тобою, і нашу розмову а

Корабликом діти пускають на воду б

Вона запливає, відчувши свободу, б

У погляд відкритий твого океану, в

Де, може, і досі шукаєш кохану. в

Де, може, мене пам’ятаєш і досі?.. г

Заплутався вечір тоді у волоссі... г

А ти розплітав мої коси невміло, д

І мріяла я, щоб вони посивіли д

На грудях твоїх, як сивіє світання, е

Як гасне на небі зірниця остання е

(Софія Майданська)

 

2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб.

Наприклад:

Я не скажу і в пам’яті — коханий. а

І все-таки згадай мене колись. б

Ішли дві долі різними шляхами. а

На роздоріжжі долі обнялись. б

(Ліна Костенко)

 

3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.

Схема: абба.

 

Згадати лиш, як дивно шелестить а

Грудневий сад, занурений в світання. б

Болить недоціловане кохання, б

Вже стільки часу, а воно болить... а

 

Клялась забути, а таки живе! в

У метастази проростає нові. г

Це світло невигойної любові г

Через роки і відстані пливе. в

(Ганна Костів-Гуска)

Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб.

Що тобі сниться ночами, а

Як вітер і хлюпає дощ? б

Визбируєш крихти пам’яті в

З-посеред львівських площ? б

 

Шукаєш ту диво-квітку, г

Що так і не розцвіла? д

Уже навіть важко згадати: е

Була я чи не була? д

(Ганна Костів-Гуска).

4. Тернарне римування — через два рядки.

Схема: аа б вв б.

Наприклад:

На все є час і є пора, а

Якщо то гра — то чесна гра, а

А якщо ні — обличчям до болота. б

Якщо минув любові час, в

Якщо минув любові час, в

Нехай мені залишиться свобода б

(Леся Романчук)

 

5. Потрійне римування — рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа.

Наприклад:

О, ні! а

Являйся, зіронько, мені а

Хоч в сні! а

 

6. Монорима або наскрізне римування (франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима.

Схема: ааааа...

Наприклад:

Здається, часу і не гаю, а

а не встаю, не встигаю! а

Щодня себе перемагаю, а

від суєти застерігаю, а

і знов до стрічки добігаю, а

і знов себе перемагаю, а

і не встигати не встигаю, а

і ні хвилиночки ж не гаю! а

(Ліна Костенко)

 

Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.

Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка:

 

Вже скосили грéчку, осінь недалéчко,

місячна вуздéчка впала на поріг.

І трава шепÙче про небесні Ùчі,

що крізь далі нÙчі сяйво шлють до ніг...

 

А туман, де лýки, ломить білі рýки,

глушить ночі звýки маревом густим.

Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні

співи солов’íн і за вікном моїм.

 

Пісню калинíву я складаю знÙву,

і з людьми розмÙву серцем я веду...

Тишина, ні рýху... Небо землю слýха,

падають десь глýхо яблука в саду.

(Володимир Сосюра).

 

Моноримічно будуються часто вірші для дітей:

Ой нумо, нумо а

В зеленого шума, а

А в нашого шума а

Зеленая шуба. а

(Дитяча пісенька).

 

Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.

 

 

V. ЦЕЗУРА. КЛАУЗУЛА

 

Віршована мова багата на різні паузи, що підсилюють ритм і увиразнюють зміст. Крім міжслівних та логічних (на розділових знаках і між синтагмами), властивих і прозовій мові, тут є ще прикінцеві (паузи між рядками), емоційні (зупинки для підкреслення якогось слова при виразному читанні) та цезура.

Цезура (лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення — вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова, увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за міжрядкову паузу.

Найчастіше цезура з’являється в багатостопних рядках. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках на одному й тому ж місці; рухомою, якщо вона є в кожному рядку, але в різних місцях; періодичною, якщо ритмічно з’являється через рядок або два.

Клаузула (лат. clausula — закінчення) — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Співзвучні клаузули утворюють риму.

Залежно від місця наголосу розрізняють клаузули (як і рими):

окситонні (чоловічі) — з наголосм на останньому складі. Кінець рядка звучить твердо, уривчасто.

Наприклад:

Лине кроків дзвíн — перегуки мíн»

(Володимир Сосюра);

парокситонні (жіночі) — з наголосом на передостанньому складі. Кінець рядка звучить м’якше, тепліше.

Наприклад:

Женою-трудівницею на пÙлі —

із піснею про волю у невÙлі.

(Максим Рильський);

дактилічні — з наголосом на третьому від кінця складі. Кінець рядка звучить плавно, лагідно, іноді тужливо.

Наприклад:

Рученьки терпнуть, злипаються вíченьки...

З раннього ранку до пізньої нíченьки

(Павло Грабовський);

гіпердактилічні — з наголосом на четвертому від кінця складі. Така рима часто сприймає додатковий наголос на останньому складі і тому звучить , як чоловіча.

Наприклад:

Як була я молодою преподÙбницею, —

повісила фартушину над вікÙнницею.

(Тарас Шевченко).

Звичайно, якоїсь певної інтонації рими (і клаузули) створити самостійно не можуть — вони лише увиразнюють, посилюють основну авторську інтонацію.

 

 

Рекомендована література:

 

1. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ „Академія”, 1997.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова. — К.: Правда Ярославичів, 1998.

3. Волкова Т. С. Проблема жанра в лирике. — Львів: Світ, 1991.

4. Сидоренко Г. К. Як читати і розуміти художній твір. — К.: Радянська школа, 1988.

5. Безпечний І. Теорія літератури. — Торонто: Молода Україна, 1984.