ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ

Круглов Віталій
2006.04.30 17:46
Перемелені милі слугують тепер за тире,
наче й відстань — не відстань, а все ж не дістати рукою.
І пролазою ніч, і нічого, що біль за старе,
і обличчя зникає, пірнає, минає рікою
в цім, наступнім із міст.
Через міст, через місяць і мито
до німих пілігримів побиті кістки донесу.
Поверніть мені пам’ять і час хай по-хижому мітить
у кленове у серце.
І кров усвідомить росу.
Оступитись, не впасти, щоб день надкусивши, відчути,
за неходжений закут вкотивши чи камінь чи страх.
Бути п’яним, як чіп, і тоді мудрувати по суті
від близької неблизкості, може колись, попервах.

Круглов Віталій
2006.04.30 17:45
Тягнуться шпилі, навшпиньки стають, шепеляво
уст із устами в остиглий вертають гербарій.
В соняхах темних теперішнім часом біляві
кроки до болю для різноєднання у пари
серед доріг, що залишені смаком од кави, —
тільки б не плакать так довго, не знаючи — скільки.
Воїнам — сила, в спокусі — за спис і в лукавих,
явлена вічність — то якість, напевно, і кількість.
З двору тоді заманеться потрапити далі.
Літо пришпилить листок до вікна спохмурнілий.
Сонях у вечір рушає, узувши сандалі.
Ми вже не гості.
Ми стати травою зуміли.

Круглов Віталій
2006.04.30 17:44
Все навпіл…
І після — опівночі вислизне пісня,
бо майже навіки в Елладі сподобано «ізми»,
де нарізно різкість твоя —
татуйована різність —
ніяк не поверне в поверхні отрут афоризмів.
І Змія не сміють тепер ні прокльоном, ні сміхом
ховати від Бога в халати, у хати, в серця.
Червона отрута, руда, мов обличчя аміго,
проїлась так глибоко в час,
що вже й світ — від мерця
аж навпіл — по людях, по груди у власному гніві.
І ниви вогнем проминаючи осоловіло,
село ослабіле несуть на руках Пріснодіви,
і крик рожевіє,
в пітьмі наштрикнувшись на вила.

Бондаренко Єлена
2006.04.30 17:30
Навіщо жити? Скаже хтось?
Навіщо вислухать когось?
Навіщо прагнуть? Щось робити?
Скажіть мені – навіщо жити?

Навіщо мучитись всі роки
І знов вивчать свої пороки?
Роздумувать над цим питанням
І знову задаватись зрання.

Навіщо? Адже крізь лиш зради
І всі лиш гру ту грають радо.
Усі всіх зраджують завжди,
Хоч як не намагайся ти.

Я намагалась щось змінити,
Могла я поступки робити,
І правду прагла говорити –
Не прагла я її губити.

Я намагалась, та не вийшло,
Всі мене кинули поспішно,
Всі були раді розійтись
І я собі кажу «Змирись!»

А що робити – я одна,
Бо поряд лиш усіх слова,
Бо всі божились, всі клялися
Та де ті зараз – розійшлися.

Всі розійшлися, всі по парам,
Всі свій проводять час загалом,
Всі мають що й кому казати,
А я лиш відчуваю втрати.

Комусь пишу, комусь дзвоню,
Та відчуваю не нову
Ту правду, що я не потрібна,
Ту правду, що уже набридла.

Хоч кажуть всі, що це не так,
Хоч кажуть, що потрібна всяк,
Хоч всі клянуться, що без мене
Життя немає їм для себе.

Всі ви клянетесь, а де ви
Коли потрібні ви мені?
Кудись діваєтесь ви вмить,
А серце ж в мить оту болить

Недарма кажуть – друзі всі,
Що проявляються в біді.
Та де ви? Я вас вже не бачу,
Бо вас нема, а це щось значить.

Комусь скажу – мені погано,
Хтось заспокоїть – вмить прегарно,
Але ж і зникне в ту от мить –
І знов душа моя болить.

Лише один ти є у мене,
Що не живе заради себе,
Лише один ти є завжди,
Що завжди досягнеш мети.

Лиш ти один, що завжди поряд,
Лише один завжди зі мною
Ти ж знаєш, що без тебе я
Все зрозуміти б не змогла.

Ти ангел той, що завжди тут,
Ти той, що все в житті збагнув,
Ти ангел, знаєш той, що є,
Ти той – життя що стереже.

Ти знаєш лиш боюся я,
Боюся втрат відчути я,
Боюсь, що ти кудись ізникнеш
Чи всю довіру вмить покинеш.

Боюсь, що вб’єш про мене пам’ять,
Боюсь чутки тебе завалять,
Боюсь, що зникнеш кудись ти –
Без тебе ж правди не знайти.

Ти знаєш все, ти знав багато,
Ти знав найбільшу в житті правду,
Ти лиш цю правду пам’ятай –
Ти ангел мій назавжди. Знай!

15жовтня 2005

Бондаренко Єлена
2006.04.30 16:22
Любов… а хто її збагне?
Хто пояснить цю силу зможе?
Хто хоч на мить візьме і забере
у себе почуття погоже?

Хто на мить поясне знов і знов?
Напевно той, хто закохатись хоче,
напевно той умить збагне любов
хто кожен вечір згадує охоче.

Хоч хтось замислився над тим,
як дні проходять без любові?
Чи хтось, напевно, навіть зрозумів,
що треба мать велику силу волі?

Ту волю у життя – недовге і нещире,
яке проходить день у день і знов,
яке усіх нас в світі шире
і так вже зрідка дарить нам любов.

Та чом, коли її ти в серці маєш,
то прагнеш вбити, знищити її?
Чому так важко, зрідка помічаєш
ті миті, ті жахливі дні?

Чому кохання легше всіх вбиває? –
Воно ж те сонечко, те світле і легке.
Але ж чому ніяк не зпомічаєш
і не збагнеш те почуття лихе?

Чому пробачить важко і непросто
ту зраду через почуття?
Навіщо і чому ніяк не спросиш,
а просто скажеш «зраджую вже я»

Адже любов – вона не зрада – втіха,
вона ж велике почуття,
вона – без чого нема лиха,
вона вироблює знання.

Вона все зробить раді тебе,
вона вже не покине знов,
вона весь світ вмить переверне
і подарує всю себе – любов.

Вона все зможе пояснити:
і щастя й зраду ту лиху,
вона підкаже як прожити
і вмить поверне новизну.

Вона не спинить знов і знову,
вона підкаже сенс життя,
вона дарунок приготове
і вмить поверне почуття.




Вона зітре умить страждання,
а потім подарує сон,
в якому вмить впізнаєш ти кохання
й захочеш цього знов і знов.

Та потім, як про все забудеш,
зітреш умить всі думки зла,
все вернеться, що вже колись минуло
і втратиш ти останні почуття.

І вмить весь світ вже стане, як те пекло,
як думка та безмежна і лиха
і вмить вже все, як в пам’яті померкне
і стане доленька твоя, як світ лиха.

Бо втративши любов ти не помітиш,
як час той промайне вже знов і знов,
але зостануться у пам’яті іскрини,
як той промінчик, - та лиха любов.

Та буде згадка на віки, навіки
про неї, мов про горе зле
і в пам’яті залишиться навіки
те почуття безмежне і тривке.

Воно засліпить твої дивні очі,
воно закрутить твою душу знов,
і вітер промайне лихий, пророчий,
в якому міститься твоя любов.

Яка те сонечко умить підніме,
яка запалить твої почуття,
яка із ніг на голову враз кине
і з нею вмить забудеш про життя.

Але її вже не повернеш знову
її вже не зустрінеш знов,
її, мов тонку перепону,
її – ненависну любов!

5травня 2005

Шляхтич Василь
2006.04.30 16:10
Немає Вас
Мене не буде
Минає час
Вмирають люди
Колись мене
На зустріч з Вами
Час заведе
Тими стежками
Якими я
Сьогодні ходжу
Топчу життя
І незнаходжу
Свойого Я
І забуваю
Що в майбуття
Мене впускають
Як те дитя
Мале і хворе
А я іду
Дорога морем
На тім шляху
А я йду піше
Чую - Верни!
Ти нині грішник
Твої сини
Ще дорастають
Може вони
Доріг шукають
Ось поможи
Найти єдину
Бо якщо ні
Вони загинуть
А з ними ти
Який лякався
Від середи
Ти захитався

То вже й кінець
Холодний ранок
Нема овець
Тих обіцяних
Молитва чорна
Мертвих риза
Тіло вже в жорнах
В душі криза
А вас нема
Ви відлітали
Свойого Я
Вже не шукали
Життя ішло
Сестри сміялись
Питали ЩО
І замовчали
Коли дізнались
Що нема
Відповідь впала
Несвята
Як її взяти
Нині з низу
Чи її дати
Свободу
А може ждати
До кінця
Може не втратить свого Я?
22.10.94р.

Шляхтич Василь
2006.04.29 23:04

В Вашому слові
Я чую сповідь
Когось хто вірить і терпить
Сила любові
Не хоче крові
Це правда яка Вас болить.

Будьте собою
Й слово як зброю
Даруйте тим хто чує звук
Несумнівайтесь
І не лякайтесь
Мудрість збагнена Ваших рук.

Verba magistri
Любов*ю чисті
За це подяка і поклін
Мудрості крила
Це Ваша сила
А ця є стежкою до змін.
29.04.2006р.

Тичко Олексій
2006.04.29 15:59
Я літаю напруживши крила,
сильні взмахи захоплюють дух.
Тереторія сердцю ця мила,
і лечу як осінній той пух.

Зверху люди немов як малеча,
зір мій гострий тепер я як птах.
Шум Дніпра і гора та Чернеча,
сестра чайка в один тільки взмах.

Під крилом пронеслися Карпати,
десь в тумані Говерла гора.
Що вдіває старезні всі лати,
захищає дух волі й добра.

Бачу Лавру , старезні ікони,
і красиво цвітущий каштан.
Знов Дніпро та мости перепони,
здивувавший планету майдан.

Я проснувся і крила зняв вранці,
тільки промінь торкнувся роси.
хоч втомилося тіло від прці,
повернувся набравши краси.

Шляхтич Василь
2006.04.29 00:49
Колись лемки мандрували
Не лем по Карпатах...
Про них кругом вшитки знали,
Гварили багато.

Повідали там в Криници,
Перед Франц-Йосифом,
Як то лемки за границу
Поплинули шифом.

Ой, далеко поплинули,
За воду велику.
Товдиль може ще нечули
Нич про Гамерику

Мож гнес вам кус оповім,
Так як мі гварили -
Як то предкам з Мудрикова
Виростали крила.

Мудриково - вельке село
Гин в наших Карпатах.
Люди жили там весело
І то не лем в сьвата.

Колись старий лемко гварив
Й плакав як дитина,
Як то поляк го вишмарив
З його Лемківщини.

Старий лемко за горами
Плакати все буде:
Гори снять му ся ночами,
ВІн їх незабуде.

Мав там вшитко жеби жити:
Церков, школу, поле...
І не думав він лишити
Својх гір николи !

Ту їм ночев місяць світив,
Як ішов зі Сходу;
Ту родилися їм діти,
Як були молоди.

Ту женилися, вмирали,
Бо ту били в себе.
Вшитко своє всі кохали
Не менше, ниж небо.

Прийшла весна. Всі йшли в поле
Обробляти ниву.
Лем де яки діти в школи
(Й шкіл не дуже било).

Гнес син лемка на чужині
Лемком лем від сьвата...
Раз на рік јде до Ждині,
Товдиль, коли Ватра.

Іщи кус а лемковята
Станут чужинцями:
Мало котре запамятат,
Де є гніздо мами.

Бортак лемка як чорт кусит,
Щоб звик до чужини.
І відтігат го від Руси,
Тобто, Украјни

А то му історю пише
На лемківскій мові,
Хвалит лемка же залишив
Гори полякови

Землю, ліси нам забрали
Охрещени брати.
Хцеме би нам єй віддали,
Лем не хцут віддати.

В Мудрикові з старой церкви
Вельку баню зняли,
Щоб лемківски сліди стерти,
Щоб наше пропало.

Наши церкви пропадают,
Пропадут цвентари,
Сліди наши затирают
Нинішні варвари!..

Останні надходження: 7 днів | 30 днів




Наш самвидав
Повідомлення
Тема  
Зміст  
Ваш е-мейл