ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ

Лущевська Оксана
2006.08.31 23:52
хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо...

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають небо,
тримає в собі синтименти,
бо так доречно, чи так треба
в безодню...

в безодню - падають контексти
того простого існування...
хто є людина, що не мріє?
хто є людина без кохання?

Шляхтич Василь
2006.08.31 22:04
Батьків нива
Нещаслива
Хтось зїда таланти
А син з внуком
Мов байстрюки
Своїм предкам анти

Вони нині
У чужину
Вростають серцями
Тратять хату
Топчуть святість
І сміються з мами
31.08.2006р.



Лущевська Оксана
2006.08.31 21:49
Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
...Так перлік гаків...

По покуттях орди бісяться
Та із слів навали.
І митають прямо в душу
Відповідь - кинжали.
Желатином мозок взявся
Від такого бою.
Розмовляю з тишею?
??????????????????
Чи вона зі мною?

Шляхтич Василь
2006.08.31 21:40
На південь від життя
Хтось ставить мрії наче хату
І вже молитву їм співа
З нелюбим нині собі братом
І хоч в ній щирості нема
Все таки мріє стати святим
Буває мрії забува
Коли тіло стає багате

Шляхтич Василь
2006.08.31 21:33
гойданий мелодією тиші
вслуханий в життя
ішов гілкою майбутнього
вперед

огорнений надією спогадів
описаний історєю вітрів
оминав чого небачив
і мріяв

засоромлений перейденим шляхом
очі втопив у святість тіла
відкрив груди і показав світу
наготу

вертаючи охоплював життя слід
а коли вернув говорили паразит
думав змінити себе
недожив.

Лущевська Оксана
2006.08.31 19:58
Почаюємо...Малиновий напій
розігріє руки...І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо...Декілька хвилин
губи потремтять...І пергаментом
вкриються поморщені думки,
вщерть засмажені, до горечі, моменти.
Покуштуємо...Варення з аличі -
як бурштинове розірване намисто...

Гріють спогади сьогодні і завжди,
Гріють ніжністю, так щиро й ненавмисно.

Шуркало Віталій
2006.08.31 17:57
Під оком сонця ходим ми,
Накриті дахом небокраю,
Та пильним поглядом весни,
Віддав би їй усе, що маю...

Та тільки я боюсь обману,
Боюсь, рабом її я стану,
В її темницях я помру.
Я проклинав оцю весну,
Що білосніжними руками
Так без кінця водила нами,
Аж доки не зустрілись ми.
А зараз ми в очах весни
Лиш ролі граємо, як діти.
І ми не зможемо й хотіти
У серці мати щось своє, –
Цього вона нам не дає.

Як не дає вона радіти
Один без одного коли,
Або не хоче відпустити,
Коли одному треба йти.

Останні надходження: 7 днів | 30 днів




Наш самвидав
Ляшкевич Володимир


Про автора
Ніби поет, і, ніби, мистецтвознавець, бо так живу, а "ніби", бо може так мені лише здається?

Інфо
Народний рейтинг: 5.42
Рейтинг "Майстерень": 5.47
Дата реєстрації: 2005-11-17 12:27:16
Звідки: м. Львів
Веб сторінка: /liashkw.html
Школа та стилі: Античність;Стильові уподобання: неокласицизм, необарокко, та постмодернізм
Вчителі: Юрій Липа, Йосиф Бродський.
Група: Редактор
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>

Твори

Вибрати за
Поезія
  1. Листи з майбутнього
    "І дихаю нічним повітрям,
    таким розрідженим без тебе,"
  2. "Зимові штучки" I - Доля
    "Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
    де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни, "
  3. "Зимові штучки" II - Звірі
    "Сам на сам з тугою - недожатим лихом,
    зимною порою я додому їхав."
  4. "Зимові штучки" III - Люди
    "Щось не так? чи сюди не звертають з доріг? -
    на обличчях неприязнь і матірний сміх -"
  5. "Зимові штучки" IV - Чаклунка
    "Схлинула,відплила
    хвиля заніміння."
  6. "Зимові штучки" V - Повернення
    "Ці сніги, що мене закидали тобою
    на початку весни, ці казкові сніги,"
  7. ВІЧНІСТЬ
    "Нескінчений зимовий вечір
    із похмурим обличчям свідка,"
  8. * * *
    "Кажи, що задоволений, що роки
    додали мудрості тобі і такту,"
  9. Різдвяне
    "З імли сумного снігопаду
    забутим вихором осіннім"
  10. Рубаї
    "
    Омару Хаяму
    О нині плоть твоя, мабуть, святий оазис. "
  11. Епос
    "Майстерно збитий із пласких, коротких,
    міцних дощок акації, увесь "
  12. Різдвяне
    "Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
    І покій морської принишклої хвилі."
  13. Настанови сину
    "Покинь Едем, ввійди у справжній світ,
    і, як руно здобувши перше "до" ,"
  14. ТЕЧІЯ (Мініатюрка для аматорського театру )
    "“Неземною, надземною я люблю тебе любов’ю.
    Бачиш вітер крутить пилом, припадає до дороги? –"
  15. Зима, як жінка (Вікторії Г)
    "Вся музика осіння змовкла разом.
    Очищення, катарсис примусовий"
  16. Листи Юліану (355 р. - 361 р.)
    "А зі спекою закінчилось і літо.
    Далеч обріїв запінилась валами."
  17. Фрагмент закінчення поеми
    "...“Ще б місяць... “
                      З неба на дахи"
  18. Мислитель
    "-“Стікає млою соляною далеч.
    Синь моря поглинає синь небес."
  19. Із подорожей Синбада (муз. Ravel "Bolero")
    "1. Вона
    "
  20. Коханки Львова І
    "Так і кохаю - з відстані,
    вичистивши від мешканців"
  21. Коханки Львова ІІ
    ""Я повернусь в це місто" * -
    знайоме до сліз,"
  22. Коханки Львова ІІІ (муз.Rainbow "CAN'T LET YOU GO" )
    "А за мною горять мости,
    а за мною дзвенять підкови!"
  23. Навколо рубаї
    "Я носив у собі смак далеких мандрів,
    про жагу красуні згадки феєричні,- "
  24. Осінь у Львові
    "І побачивши, не впізнаю,
    що приходить остання осінь"
  25. Василю Стусу
    "Останнім Стражем обходив свій простір -
    по жовтизні ланів крізь горизонт "
  26. Adagio. Albinoni
    "Пливе осіння сонна невблаганність.
    Любилося, жадалося, а зараз "
  27. РИБИ
    "Топчучи древні мушлі вибілені святково
    на розтрісканій тверді напівпустель азійських, "
  28. ВИНОРОБ
    "Віддати, не отримавши від тебе,
    чи не найкращий результат? "
  29. Сутінкове
    "Протяжний грім зі зміненою суттю.
    Величний феєрверк з нагоди в'їзду"
  30. Сутінкове
    "Чудовий вечір. Відцвітають липи.
    Після дощу на цій алеї пусто"
  31. Сутінкове
    "Нічних рапсодій панночок тендітних
    вервечка молитовна пасмо вулиць"
  32. Інструкція по захопленню - п.І ( Куртуазний маньєризм)
    "Передусім, дивитися в обличчя!
    але вдавати захват не потрібно."
  33. Ужгород
    "                     Художнику О.Горалю
    * "
  34. Реінкарнації
    "1001
    Напередодні свят були видіння,"

Критика
  1. UBI VITA, IBI POESIS
    Тут, на сторінках "Поетичних Майстерень" ми взяли на себе величезне нахабство звузити безмежний поет...

Поезія
  1. Листи з майбутнього
    **
    І дихаю нічним повітрям,
    таким розрідженим без тебе,
    що намагання відлетіти,
    кудись у вирій - нездійсненне.

    І скаменілим смішно нетрям.
    Їм розпачу не зрозуміти, -
    "відчалюй швидше від печалей,
    якщо в цих джунглях прагнеш жити."

    **
    Чому б не жити? - навіть в джунглях,
    де замість річок - витік з пляшки,
    де замість птахів - гомін вулиць,
    і як тварини різні - люди.

    Чого б не жити? - ритмів потяг,
    як протяг від яєць до вилиць,
    товче у камені доріжки
    уподобань чудної моди.

    **
    Зачарувань непевний вибір
    жадає відгомону мозку,
    а цей, останній, у гаданні,
    коли у серці втихне буря.

    І сильно вабить роту отвір,
    в який і лізуть лапи хтиві,
    і дами запихають ніжку,
    і з інтересом цілить куля.

    **
    Дощі, які змінили спеку,
    скоріше оживили плями
    на відсирілій штукатурці,
    аніж проникли в землю соком.

    Лиш при забутій парасольці
    у пам'яті волога жінки,
    що у своїм прекраснім віці,
    зростити марить щось над бруком.

    **
    І дні украй одноманітні.
    Усі події десь позаду.
    Я, упокорений, звикаю
    виймати із кишені роки

    і віддавати, - припадаю
    до самогубства листопаду,
    до павутини у повітрі,
    і визначень "духовні кроки".

    **
    Багаті парості живого,
    з листками, цвітом і плодами,
    реконструйовані в металі,
    крадуть у в'язня степінь втрати,

    і я все ближчим є до того,
    аби позбутися неволі
    твоїх красот, які місцями
    найлегше, видно, й забувати.

    **
    І, зрештою, не зрозуміло,
    куди прийшов, якщо всі рухи
    мої останнім часом тільки -
    одні просторі рухи думки.

    І в дзеркалі ще видно тіло,
    але чиє - згадати ліньки,
    ще крок і втратять сенс потуги
    як гільйотини, так і рюмки.



    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  2. "Зимові штучки" I - Доля
    Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
    де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни,
    і зимовий ноктюрн не порушують жодні новини,
    ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

    Тільки віхола граючись ліпить жаданий портрет
    і його божевільно дописують вистиглі очі,
    і впадають у марево відчаю спроби утечі,
    наштовхнувшись серед перехожих на твій силует.

    Це безумство закінчиться скоро - приходом весни,
    і кохання краплини наповнять спустошену чашу
    ззовні схожою чимось на тебе, на тебе і нашу,
    та без мріянь вже, казку – земну, не подібну на сни.

    А коли ти повернешся - спрагла до справжнього - й щем
    твого серця розмерзлого викривить болісно губи,
    не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
    зрозумілішим був, і , здається, ще вірив в Едем.

    О, коли ти повернешся, зрештою, прагнучи лиш
    бути поруч і наперекір всім незгодам любити,
    прогорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
    і відчуєш чому наші долі навік розійшлись.


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.33333 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  3. "Зимові штучки" II - Звірі
    Сам на сам з тугою - недожатим лихом,
    зимною порою я додому їхав.
    А мело, кружило… Вихор нісся в очі -
    вороний мій дивом не зірвався з кручі.

    Забілило хащі і замовклу річку,
    неоглядний обрій і дороги стрічку,
    затягло снігами, як зчорніле листя
    там, де марив вами, панно з середмістя.

    Ну ж бо, милий друже, добредемо дому,
    обіцяю, кращу дам тобі попону!
    полум’я нестачі згасимо у грудях:
    ти - водою; я ж бо, так, вином по людях.

    Буде ще нагода нам пораювати,
    милих і звабливих ласками вкривати,
    але поки вуса покриває іній
    і змикає вечір погляд темно-синій.

    Заблукали, змерзли, - надамо ж бо страху
    подорожнім дай-но вийдемо до шляху!
    Лиш би з головою не утратив хист я
    не губитись в світі, панно з середмістя.

    Ех! так просто мерзти - не мої забави!
    чи замало честі стрітися з вовками?!
    Не лякайся, друже, не пряди вухами,
    найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

    Хоч у нас з тобою за плечима друзі,
    все ж не зупиняймось на лихій дорозі.
    Знайдемо спочинок, де не заморозить -
    нам заночувати і копиці досить.

    Та невже так вітер без упину виє
    і хитає тіні, хижо бовваніє,
    стрибає на груди з темного узлісся,
    чи побачусь з вами, панно з середмістя.



    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка 6

  4. "Зимові штучки" III - Люди
    Щось не так? чи сюди не звертають з доріг? -
    на обличчях неприязнь і матірний сміх -
    я би далі пішов, будь спокійніша ніч,
    та втомився мій кінь і мете зусібіч.

    “Є притулок, господарю? дам дві ціни.
    Що одежі брудні - так вертаю з війни,
    де не те, щоби виграв, але не програв.”
    Дивні очі у тебе - з відбитком заграв.

    “Ще вина! І досип вороному вівса.”
    А обличчя навкруг, що нічні небеса.
    Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
    мила панно, ти начарувала мені?

    Чи пояснення інші загадці простій -
    як любив я без відповіді, без надій?..
    А розмови навкруг про мороку з людьми,
    і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

    І господар глядить, мов рибак на улов,
    і стіка рукавом винна пляма, чи кров.
    Задрімав я і бачилось щось вдалині,
    та пробудження стало дарунком мені.

    Він був близько, та й інші - у помах руки,
    кінь іржав, попереджуючи - це вовки.
    Знову брате рятуєш, і шиком для краль
    у долоні вібрує гартована сталь.

    І кричав я, рубаючи морди криві:
    “мила панно, ти на-чарувала мені?”
    І хрипів, під тілами згинаючись, їй,
    що люблю і без відповідей і надій.

    Не осуджую – не кохала і все,
    і до гриви схиляю все нижче лице.
    І пливу над снігами і серцю не жаль
    залишати в цій тверді багряний кришталь.


    Оцінити | Прокоментувати | "цикл "Зимові штучки""
    Народний рейтинг 5.66667 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  5. "Зимові штучки" IV - Чаклунка
    Схлинула,відплила
    хвиля заніміння.
    Закололо в грудях,
    зацвіло жеврінням,
    і в очах воскресло подивом удачі.
    Що ж, виходить в світі я не все ще бачив.

    Хто ти, чорноока, - лісова богиня,
    німфа скутих річок, зваби господиня?
    День, чи два раніше – вже би залицявся,
    нині інше – кволий лицар вам дістався.

    Але ж очі, очі! з переливом ночі!
    у таких тонути – невгамовність вдачі:
    від одних подався, з цими ось зустрівся,
    Доле-жартівнице, може б де спинився?!

    Тільки де? кохають - бо жадають сили,
    Дивляться на “гроші” і шепочуть - “милий”.
    А зникають злоті - завертають сани…
    Що ж ти припадаєш до душі, до рани?

    Прикладаєш трави, промовляєш стиха
    і слова від болю, і слова від лиха,
    зігріваєш ночі витончено-хтивим
    тілом - без обіймів, подихом цнотливим.

    Та хіба зі мною це можливе діло?
    Довго тліло, швидко полум’ям вхопило.
    Загасили жар із дивної криниці -
    досита живої випив я водиці.

    Ранком став на ноги. І ступив за двері.
    І метнулись в очі кольори зелені!
    Кольори веселі, п’яні і бентежні –
    Боже! – я ж пролежав місяці! не тижні!

    Вороний на лузі, - гей! до мене, брате!
    Тут гніздо відьмацьке - нумо утікати!
    Лиш злетіти й встигли у зіниці мої
    чорні з переливом, непокірні долі...


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка 5

  6. "Зимові штучки" V - Повернення
    Ці сніги, що мене закидали тобою
    на початку весни, ці казкові сніги,
    над минулим припалі пухкою вагою
    до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

    Я бреду через них нетвердою ходою,
    і не знаю, де слід залишати ноги,
    і, як в ранах судини, щемлять рятівною
    і бентежною злістю старі береги.

    Поміж них течія в латах криги по обрій -
    не найкраща, утім до пуття доведе,
    до притулку в місцині, хоча і недобрій,
    та тобою не вкриє де, не замете.

    Отака чортівня! з чого тут вибирати? -
    ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
    В цих північних широтах себе покохати
    просто змушує погляд очей чарівних.

    Ні, я буду іти крізь хурделиці далі,
    і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
    значно легше, аніж прохолодності кралі,
    від якої, хоч голим, тепліше піти.

    Але ця глибина, що звалилася з неба
    і дороги мої замітає, мете! -
    може доля? - так ніжно шепоче “не треба”,
    "не біжи", “не зникай” - “я кохаю тебе!”?




    Оцінити | Прокоментувати | "Цикл "Зимові штучки""
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  7. ВІЧНІСТЬ
    1
    Нескінчений зимовий вечір
    із похмурим обличчям свідка,
    ох, літа мої молодечі -
    краще була би тут сусідка.

    Підливаю у кухоль чаю,
    погляд скошую в пресу - гидко!
    Може віршика про "кохаю"
    написати вам, серцеїдко?

    Вечір цим не пройняти - темінь -
    бродить страхом у жбані маски.
    Я вглядаюсь у сутінь: вилинь
    осяйний силует любаски.

    Тільки місяця чахлі груди.
    Хмари, наче сліди затяжки.
    О красуня з вінцем облуди,
    не діждуся від тебе ласки.

    Не здобуду кохання - стану
    чорним вмістом лякати риму.
    О сусідко!… Медузо… З п'яну
    зупинився я тут на зиму…

    2
    Зупинились ми тут на зиму,
    хтось повідав - "казкова суша",
    та в лиху, вочевидь, годину
    ми послухали злого мужа.

    Гарний берег, округ діброви,
    б'ють джерела, вода цілюща,
    ми й забули про настанови,
    не розвідали, що за пуща.

    Повернули до сонця днищем
    биті бурями наші чайки,
    запалили багаття, й ті ще
    урочисті вдягли китайки.

    Певно нас вколисали хвилі,
    зворухобила твердь: прекрасні
    вийшли з лісу красуні - зрілі,
    вбрані легко, жаданням ясні.

    Що ми з ними не виробляли!..
    Дні, як стріли, влітали в ночі, -
    й ті, поцілені ними, стали
    багровіти в небеснім клоччі.

    І помітили якось - гарно,
    з кожним разом спокусниць більше!
    що кохались колись попарно,
    нині так, щоби вдвох - все рідше.

    І хтось мовив: це наші душі
    прибирає ночами Молох,
    та за радощі невмирущі
    хіба битимемо на сполох?..

    Отруїли серця нам чари.
    І пропали би ми навіки.
    Але раптом зійшлися хмари
    і полилися з неба ріки.

    Пригадали тоді про чайки.
    Оглянулись. Прийшли до тями -
    здичавіли, з одежі - крайки,
    поруч жодної відьми (дами).

    На світанку пішли до лісу -
    злі, готові на все - карати,
    мстити, душу закласти бісу,
    а спричинення розгадати.

    І блукали недовго - гори
    перед нами відкрились, наче
    вогнеликі скрижалі Тори,
    наче зори воскреслих значень.

    Все відкрилося і забракло
    нам водночас повітря й сили,
    а прислужники - рай і пекло -
    розпечатували могили…

    І ніхто не вернув додому,
    віднайшовши своє склепіння,
    здивувавшись хіба що тому,
    скільки нас тут від сотворіння…

    3
    О сусідко моя, між нами
    відстань рівна відростку тіла,
    що, змагаючись із віками,
    все стоїть на своїм - хотіла!..

    О сусідко, відчуй, як множить
    пульс напруження молодечі
    і відносить, кудись відносить
    кровотеча зимовий вечір.



    Оцінити | Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка 5

  8. * * *
    Кажи, що задоволений, що роки
    додали мудрості тобі і такту,
    кажи собі, що все гаразд - дороги
    до твого дому обирають друзі,
    що твоїм серцем живиться оазис,
    плоди смачні, цілющі води, стіни
    надійні і високі, слуги вірні.
    Кажи про радості, про свої плани,
    про урожай вина, про святкування,
    нездійснені офіри, дальні мандри.
    Кажи собі, що дивні сині очі
    коханої, поглянувши наліво,
    до тебе знову прикипіли, що
    твоє життя, складаючись щоденно
    так, якось суєтно, уже невдовзі,
    складатиметься краще, веселіше,
    що твої діти згадують тебе,
    а кредитори – ні, і цезар –ні,
    що повен почуттів, бажань і спраги.
    Кажи без роздумів, без сумнівів, кажи
    упевнено, лиш не мовчи у мить,
    коли скінчиться шурхіт той невпинний,
    пісок осяде і рука небесна
    торкнеться скла твоєї змовклої клепсидри.




    Оцінити | Коментарі (3) | ""ВИБРАНЕ""
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка 5

  9. Різдвяне
    З імли сумного снігопаду
    забутим вихором осіннім
    пливе трамвай уздовж фасаду
    корабликом по склі вітриннім.
    І тануть в склі вогні червоні
    багряним гроном винограду.
    На ватяному підвіконні
    блиск зорепаду.

    Пливуть сніжинки над астральним
    блідого ліхтаря світінням,
    над силуетами пухнавим
    новоріздвяним провидінням,
    дрижать на віях у красуні
    в краплинах неземного жалю,
    немов не ці зіниці юні
    глядять печаллю.

    Кружляє в танку заметілі
    в стосунках заблукала пара,
    блукають пальці побілілі
    і побіліла в них гітара.
    І стугонять про Нову радість
    над спинами дахів похилих
    врочисті дзвони - дзвони замість
    душ відлетілих.

    І ділять хміль на трьох – на ніжне
    розчулене різноголосся -
    волхви місцеві під неспішне
    даяння дива, що збулося,
    і наче тиха колискова,
    звучить на Отчому порозі,
    з колись освяченого кола
    зійти не в змозі.

    XII.2005

    Оцінити | Коментарі (9)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  10. Рубаї
    Омару Хаяму
    О нині плоть твоя, мабуть, святий оазис.
    Не вірю друже, що земного твого абрис -
    “не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
    “присядемо ж удвох...”- лише над прахом надпис.



    * * *
    Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі
    не оп'янять мене терпким вином печалі -
    допоки в погляді твоєму жарке літо
    ні мудрості в мені, ані моралі!



    * * *
    Говорить розум про подій кінцеві дати,
    конечно все - не варто навіть починати.
    А в серці Мила, серцю радісно кохати:
    одне вбирати, зовсім інше віддавати.



    * * *
    Весь білий сніг моїх неходжених доріг,
    і ти, що сліду не лишаєш в ньому ніг,
    в хмільному келиху моїм - сльозою лих,
    гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.



    * * *
    Повір мені - про гаманець не йдеться,
    коли цілющий дощик з неба ллється,
    чи як любов знаходить нас - тут, словом,
    не все купляється, чи продається.



    * * *
    Що з нами завтра станеться? Напевно,
    життя продовжиться, цілком буденно.
    Хто жив до нас вважали схожим чином.
    Лише в кінці нам кожна мить священна.



    * * *
    Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
    що нами тут перебирали, тілом юні,
    а потім вже перебирали тільки ними!
    Моєю стань! а не піщинкою Фортуні.



    * * *
    Я залицятимусь до вас у дні зимові,
    я вигадаю вас, і хміль до крові
    вливатиму любовний до тих пір,
    доки весна нас не зведе в розмові.



    * * *
    Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
    така нагода, наливай вина мерщій!
    І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
    Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі...



    * * *
    Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло
    схоже на жінку твою, на твоє ремесло...
    Добре - у бочках нове визріває вино,
    осінь - початок, Майбутнього першочисло.



    * * *
    І як повинен був я жити навесні?
    Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
    Красуні сад щоночі не садити?!!
    А осінь знову дорікатиме мені!..



    * * *
    Довірся, панночко, незнаному на мить,
    та й обійми мене, забудь про свою кліть!
    Не бійся, що не з птахоловів - поверну,
    раз найсолодше в ній твій голосок звучить.



    * * *
    Що виклик долі - слабосилому мені -
    нагода озирнутись? в далині,
    між скелями, узріти просинь моря?
    я ж тільки відгомін його, чи ні?



    * * *
    Твоя загадка, мила, - в образі питання:
    принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
    Тут тільки доля відповідь - вогонь кохання
    та розсуд твій сухий – ще те єднання!



    * * *
    Ви тішите себе думками плоті?
    Вважаєте, що головне у роті?
    А далі як забутися в покуті
    у пащах тих, що жнуть незрілі суті?



    * * *
    Не раз, порівнюючи вина і жінок,
    я над безоднею здіймав стрімкий місток,
    та зустрічав, здебільшого, світанок
    на дні, один, серед потовчених пляшок.



    * * *
    У грудях пташка билася сумна до ранку -
    що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку…
    Чому ж так легко покидають рідні люди,
    і що затримує цю вільну "полонянку"?



    * * *
    Мене з покоїв проганяючи своїх
    за те, що з іншою вчинив пташиний гріх,
    чи розумієш, як даруєш щедро? -
    Супроти світу ті покої просто сміх.



    * * *
    Як молоде вино, туманиш хіттю,
    шумиш у жилах, володієш миттю, -
    це потім, тверезіючи, вважаю
    я сенс компанією довголіттю.



    * * *
    Не край, мій друже, серця: від печалі,
    в яку тебе закули очі карі,
    врятують інші очі - все минає -
    твоя дорога повертає в сині далі.

    Оцінити | Коментарі (1) | "Мої рубаї"
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  11. Епос
    ...6
    Майстерно збитий із пласких, коротких,
    міцних дощок акації, увесь
    обтягнутий мотуззям, царський човен
    на березі, окремо від води,
    нагадував розібране шатро.

    Задерті високо корма і ніс
    зеленим розмальовані й червоним
    орнаментом, все інше в тон пісків.
    Ядучі кольори нової фарби
    напевно відганяли комашню,
    що хмарками роїлась над водою.
    Хоча комах відлякували і
    густі дими від запашних курінь,
    і символи божественної влади -
    помітні здалеку хоругви й стяги -
    боятися богів повинні всі.

    Аменхотеп, затим сановник й жрець,
    неквапно підіймаються по сходах,
    приставлених до борту, переходять
    в зростаючу над дошками з плоского
    дна надбудову, теж ретельно вкриту
    малюнком заростів.
                Верткий прислужник
    із відданістю пса пасе очима
    сановника, той, врешті-решт, киває.

    Раби штовхають човен до води,
    вбігають в неї з криками блаженства -
    хто просто борсається, хто пірнає.
    Тіла їх голі, бронзово блищать.
    Раби всміхаються, звичайно краще
    штовхати човен, ніж важке каміння.

    7
    Двонога щогла гола, парус знято.
    Зустрічний вітер суперечить Річці,
    помірно дуне проти течії.
    В корзину свою втиснувшись, прислужник
    дає накази - з носа на корму,
    де на готові вже застиг керманич.

    Раби здіймають над водою весла.
    Проходжуючись верхом надбудови,
    витягує нагайку наглядач.
    Прислужник гаркає і б’є у бубон,
    і зарослі неспішно відпливають.

    Являють сіру кішку на гладкому
    обвитому травою валуні.

    Присутність кішки видає білявість
    грудей та граючий нервово хвіст.
    Вона прийшла прощатись із жерцем,
    та в поростях акації бентежить
    її, сердито скрикуючи, одуд.

    Із-під темно-зеленого листа
    оранжева чубата птаха стрімко
    летить донизу ледве дочекавшись,
    коли човен з людьми відплине далі.

    Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
    Валун порожній. Скінчене прощання.

    Спокійне плесо Річки обіймає
    із гамом весел ковзаюче судно.
    Громада храму стрімко виростає
    понад гущавиною плавнів, лине,
    немовби слідом, іншою рікою.
    Застиглий з виразом сумним наставник
    не зразу помічає, що царевич
    підходить й ніжно тулиться до нього.

    Зітхання хвиль при березі гойдає
    папірусів тригранні гожі стебла.
    Увінчані охайними пучками
    колось, вони, стрункі і граціозні,
    немов придворні в париках, кивають
    всерозуміючими головами вслід.


    Оцінити | Коментарі (1) | "частина глави роману "Кінець Древності""
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  12. Різдвяне
    Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
    І покій морської принишклої хвилі.
    Відчуй Кесаріє - як сходить тремтіння
    в затягнуті латами намертво груди,
    як сходить народжена в далечі дальній
    невідома Риму солодка належність,
    як, сяйвом відкинувши звичний порядок,
    встає над зимою її протилежність.

    О, де, як не тут, кругозору видніше:
    подалі від Цезаря - більшає неба.
    О, де, як не тут, втішить найважливіше -
    народжене вище в незриму потребу.
    Відчуй Кесаріє серцями еллінів
    і римлян серцями - спорідненість тому,
    у чому немає означень вітчизни,
    а тільки осміхненість Отчого дому;
    осяйність Зорі шляхом до Віфлеєму,
    тугу пасовищ і здичілого саду -
    із- звідси полине звучання, повіє
    по світу новину, новину-розраду.

    Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
    і подих солодкий із вуст Немовляти.
    Відчуй Кесаріє - як сповнює груди
    Господній Дарунок,
    Cтигмати.



    Оцінити | Коментарі (1)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  13. Настанови сину
    1
    Покинь Едем, ввійди у справжній світ,
    і, як руно здобувши перше "до" ,
    повзи не зупиняючись по кругу,
    чи зосереджуй вроджену напругу
    на внутрішнім, та рухайся, тут-бо
    недвижний завше набереться бід,
    єдине: ніс не сунь куди не слід.

    2
    Завжди бажай великого - мале
    тебе оточить вмить саме-собою.
    Велике там, де порожньо, де обрій,
    наповнює ефіром кулю мрій,
    на ній злетиш над сумом і юрбою, -
    з'єднавши вищий сенс з "парад-аллє" -
    в одне egalite й fraternite.*

    3
    Тому, без мрій ніяк, почни від мрій -
    розкішних і поступливих, як море,
    яке не смакував, не бачив, доки
    не пережив солено-пінні роки.
    Тому що небо чисте і прозоре,
    читай молитви й не плекай надій,
    живи не відкладаючи подій.

    4
    Завжди шукай неходжені шляхи -
    найкращі з них плетуться стиха вгору,
    і хоч вершин відразу не здобути
    безлюддя дасть тобі можливість чути
    і зріти елементи: їх натуру,
    гармонію, порядок, ритм - таки
    це першотвір Всевишньої руки.

    5
    Мандруючи за обріями вслід,
    сприймай майбутнє, як усе минуле,
    що так дбайливо втоптане у порох.
    Найкращі відкриття ховає морок
    вчорашнього, повитий у понуре
    знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
    Будь перебірливий, шануй завіт.

    6
    Та линучи за обріями вслід
    зважай на залишки потуги в грудях,
    де на початку біль і кровотеча -
    нерідко виростає порожнеча,
    де пульсував колись живого обсяг -
    вивершує пустелю карбамід.
    Втішайся болем аж до скону літ.

    7
    Не вір очам, не довіряй словам,
    навколо тебе інше, ніж гадаєш,
    і краще, ніж ввижається. Знайди
    хоча б одного, хто дійшов мети
    тобі близької і шляхи пізнаєш.
    Та не спіши свій будувати храм -
    хай відшумить в крові природи гам.

    8
    Ніколи не печалься самотою.
    Людей у світі так багато, що
    не оминути дружби, чи кохання
    і ними вирощеного страждання.
    Вмій мовчки жити з цим - "прийшло-пішло",
    а ти, сподобившись богам, уздою
    тримай язик і будь самим собою.

    9
    Гляди з усмішкою на все минуще:
    на труднощі, на недоступність дів,
    прийдуть часи - вони захочуть більше,
    їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
    хто сили береже - зіжне посів.
    Одна біда: не тільки ти меткий? -
    всміхнись і це минуще, світ такий.

    10
    Май власний розум і присутність духу -
    набудеш з ними досвіду і знань.
    Та вирощений мудрості нектар,
    тим, хто не здатен оцінити дар,
    не пропонуй – бо, окрім насміхань,
    висловлюють ножем сердечну вдяку.
    Не протягай охоче людям руку.

    11
    Не розчаровуйся. Умій нести,
    будь справжнім другом, та не жди навзаєм
    нічого іншого від ближніх крім
    їх змушених потреб у тобі, втім,
    ти зовсім не атлант під неба краєм -
    і маєш право плюнути й піти,
    пославши злий тягар під три чорти.

    12
    “Допомагай нести, а не складати.
    Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
    собою без найвищої потреби…” -
    чи не твердив я сам собі це? Ніби
    змінити в силі й ти найлегший день свій,
    над карбом неминучості повстати?
    Так, Доля нас веде - та вмій ступати.

    13
    І, зрештою, дійдуть мети лиш вперті.
    І я ішов, покинутий всіма,
    коли дорога взяла круто вгору...
    Я вірю, що й тобі підйом цей впору,
    через роки, в кінці, розтане тьма,
    і ти знайдеш у центрі круговерті
    це відчуття - відсутність страху смерті.


    ** - (рівність і братерство фр.)

    Оцінити | Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  14. ТЕЧІЯ (Мініатюрка для аматорського театру )
    1*
    “Неземною, надземною я люблю тебе любов’ю.
    Бачиш вітер крутить пилом, припадає до дороги? –
    так і ми з тобою, мила, кружимося - до знемоги,
    всупереч запевне глузду і всілякому здоров’ю.”
    2*
    “Як цікаво - вітер кружить, падають листки осінні -
    нині вітер з нею дружить, завтра сніг дорогу вкриє.
    Ти мене покинеш завтра - інший скаже: “Моя мріє!”
    Він прийде - одежі білі, а на мені - звабне міні.”

    Хор:
    “Вітер мчиться над полями,”
    “вітер місту вп’явся в губи,”
    “розворушує нестями,”
    “награє в біблійні труби.”
    До приреченого міста
    цар пітьми зійшов на лови.
    “На руїнах замку відьми
    маються жагою крови.”

    (Хор рухається, поглинає 1* і 2*, залишаючи 3* і 4*
    В лапках (“) - окремими голосами, без лапок – разом)


    3*
    “Як мене усе дістало! діти, побут, а робота...
    шеф – збоченець, і мій власний, "суджений", яка п’янюга!
    Всі від мене щось жадають й мають, чуюсь, наче шлюха,
    ще й країна ця убога! на душі одна мерзота!”
    4*
    “Глянь-поглянь на того типа - обхопив руками скроні,
    прямо врубелівський Демон - нічка –а? - в його волоссі!
    Стрільну зараз сигаретку, може й випаде небозі
    справжня ніч. І ти в полоні? Ох, цей вітерець у лоні.“

    Хор:(антистрофа,- хор рухається назад)
    “Цар пітьми, руїни замку.
    Кровотеча сонця. Вечір.”
    “Пілігрим у білім танку
    сам себе веде за плечі.”
    “Унизу, підбивши сальдо,
    два бритоголові клони
    по зустрічній мчать.” Нормально!
    “Схвально каркають ворони.”

    5*
    “Чуєш, дав йому по рилу, ти прикинь, а він ногою
    б’є мене по лобі. Мряка. Далі драйв - лежу на пляжі,
    тепло, хвилі лижуть п’яти, соски поруч, я рукою...
    й повертаюся до тями, відчуття – впав з телевежі...”
    5*
    “Слухай, ми того, куди це? - Всі назустріч! Озвіріли!
    Фішка! Ти того, дивися, на дорогу упівока...”
    “Ох, братан, на світ глядіти вже не вистачає сили,
    після сонця, моря, пляжу, тут, немов на зоні, мука.”

    Хор:
    “Кроки, чуєте, ці кроки?!”
    “Звичний шурхіт падолиста.”
    “Запальний ритм караоке.”
    “Колискової врочиста.”
    “Мамо, я прийшла додому,
    бо нікому не потрібна...”
    У старому і новому
    суть однаково подібна.

    4*
    “Ти вважаєш я жалкую, що зв’язалася з тим типом?
    Анітрохи, чесне слово, співрозмовник він чудовий,
    з іншим так собі, не густо, - обійшлося млявим скрипом.
    Думаю, що він блакитний, голубенької будови.”
    3*
    “Я подала документи! Ось скажи, хіба не схожа
    на француженку, чи хоч там на яку-небудь полячку?
    Здибалася ще з поетом, в нього тут мистецька ложа,
    ти ж читала мої вірші - він говорить я дивачка.”

    Хор:((антистрофа)
    “Вечір тільки передвістя,
    попереду вирок ночі.”
    “Піп виходить із захристя,
    в лиця загляда жіночі.”
    “Вихор прочиняє двері,
    на порозі “ - дух імперій.
    “Одягайтеся в шинелі!”
    “Фільм займе чимало серій.”

    2*
    “Ось фатальний мій обранець -мужній профіль, строгий погляд,
    кажуть зрідка так буває і закохуєшся зразу...
    Стану я для нього світом, будемо ми завше поряд,
    що уроком стане тому, “неземному” віршомазу.”
    5*
    "А прикид нічого - завтра в пацанів щелепи звиснуть!
    Значить так: беремо хавки; два: несемося додому,
    три: шампанське, трохи травки, і хай спробує щось писнуть.
    Як розклалась на сидінні - завтра сяде по-другому.”

    Хор:
    “Темна нічка – діти плачуть.”
    “Татко десь на заробітках.”
    “Мамка у сусідки, мабуть
    попільничка вся в дрібничках.”
    “Грім із блискавкою вкупі
    закружляли над дахами.”
    “Тонуть ліхтарі у хлюпі,
    сублімуючись на плями.”

    1*
    “З розуму зійти не важко, важко вижити з коханням,
    як тобі живеться, мила? Де ти зараз? З небажання
    твого бачитись зі мною мовчазний зростає всесвіт,
    де згорає сутність мого непочутого волання.”
    3*
    “Це дивачка із віршами, не запізно? Ви казали,
    що коли завгодно можна, ви казали... так, звичайно,
    дякую, у вас та сама - буря? Бахівські хорали...
    Трапилося щось? здається, голос ваш звучить печально...”

    Хор:((антистрофа)
    “Геть печаль - се річ стареча!”
    “Справжній кайф на кшталт стражданню.”
    “Знову в грудях колотнеча.”
    “Два по “триста” – й “ні” зляганню!”
    Що за чорт? - струмок зі стелі!
    Кажани влітають в двері.
    “Дихлофос” на секретері -
    в пам’яті “кривава Мері”...

    6*
    “Так, життя, предивна штучка, думаєш одне, - натомість
    інше. Взяти твоє щастя, - де воно? в тобі? - це спільне,
    це між нами: поєднання, узагальнена свідомість,
    і кохання обопільне... йдеш в навчання добровільне?”
    1*
    “Ні, це все не так, облуда. Що між нами? Те, що в серці -
    в мене, в неї... Порожнеча - раз нема в звучанні збігу.
    Я сплавляюся по Стіксу, а вона пливе в люстерці.
    Нас єднають блискавиці, гуркотіння в небі сміху.”

    Хор:
    “Ніч, буремна ніч, - зітхають
    вирвані зі сну будинки.”
    “Витоки із ринв гойдають
    плоть розбещеної жінки.”
    “Розгорнулись чорні крила,”
    “гамір пристрастей у грудях”.
    “Лине в кубки зваби сила -
    від склепінь - могильний протяг.”

    4*
    “Слухай, це тебе розважить! щойно врубелівський Демон,
    розпашілий від азарту, з-під дощу, з букетом лілій!
    входить - це о другій ночі! - каже: “душенько, ідемо!”
    Як ти думаєш, відверто, той берет вдягати, синій?”
    6*(замість 3* її голосом)
    “Так, звичайно, тільки синій! Романтична зустріч, погляд
    тішиться букетам ліній на твоїй фігурці звабній,
    ви охоплені коханням, небо - спраглим блиском понад
    тілом дивної красуні, що віддалась ночі владній.”

    Хор:(антистрофа)
    “Це безвихідь - я пропала.
    Доля! Де ти? Клята осінь.”
    “Тихо в домі канібала -
    звична для країни сутінь.”
    “Схоже, відгриміла буря.”
    “Б’є на Ратуші годинник.”
    “Звуки, наче лине куля
    через душі неповинних.”

    3*
    “Дякую за насолоду. Я помчала, вже світає,
    мій приїде завтра, - нині можеш телефонувати.
    Це, як виклик до швидкої, скажеш - плоть укол жадає,
    я прилину замість тої, що не хоче лікувати.”
    1*
    “Сходить ранок. Він – підранок. І Вона його сніданок,
    Що кидає щедро ночі, як розпущене волосся,
    на хиткого ложа плечі, на вівтар їх забаганок.
    Ні, нічого не здалося, не наснилося – збулося...”

    Хор:
    “Що збулося, те позаду.”
    “Мла тече по підземеллю.”
    “Під собачу серенаду
    мент крокує до борделю.”

    "Над западиною міста
    зупинилась хвиля чиста."
    "Крізь ефір заструменіли
    променів безжальні стріли."

    "Зупинився час, молитви
    потягнулися на огляд."
    "На пейзаж нічної битви
    опустив свій зір Світогляд."

    * (1-6) персонажі.

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  15. Зима, як жінка (Вікторії Г)
    Вся музика осіння змовкла разом.
    Очищення, катарсис примусовий
    снігами ліпить новий погляд - новий
    відбиток в келиху й облич під ніжним газом.
    А під відбитком - захмелілі тіні
    минулого, яке ніде не діти,
    як новий вирок самому собі:
    жахливий протяг, дірка в голові.

    На осінь не подумаєш погано,
    вона не винна, ця мадам статична.
    Зима інакша - всім категорична,
    з холодними долонями, та станом,
    загальним станом справ - не надто добре.
    А з вигляду не скажеш - неповторне,
    не характерне ні путанам, ні
    дружинам вірним тіло. Погляд "і", -
    передусім, природня засторога,
    бо з жінкою цією не до жартів,
    любити можна, віддано ж, до смерті,
    яка знайде тебе, немов дорога,
    на перехресті. Явиться тобі,
    і ось уже і дірка в голові,
    куди довколишнє і затягає.
    Раз по раз так зима пейзаж міняє.

    Прекрасна чаша.
    І вино прозоре,
    холодне, і тече у бік потрібний.
    І п'єш до дна, нутром достатньо винний,
    аби і вражена зима просторе
    собою ложе покривала вільно,
    за згодою сторін злиттям невпинно
    скрашаючи ковтки серцебиттям,
    доки по цей бік від нуля буттям.

    2003 р

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  16. Листи Юліану (355 р. - 361 р.)
    *
    А зі спекою закінчилось і літо.
    Далеч обріїв запінилась валами.
    Та, як завжди тут, мій друже хворий світом,
    все, як завжди: різновид тієї ж драми.

    Глядачів нема, займаю краще ложе.
    Трохи смішно, бо найкраще і у мене,
    хоч, погодься, виглядає вельми схоже
    по стількох літах суєт на зміну сцени.

    *
    Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
    наче хвилі перемелені пісками;
    різні речі виявляючи, що скелі
    днів минулих не тривожило роками.

    Я руками щось роблю, чи не уперше,
    уявляєш, сад не тільки місце блуду,
    хоч останнім ще цікавлюся, та менше, -
    видно шкодить пити і джерельну воду.

    *
    Перекинути вина би зо дві бочки
    у струмок, до ніг поступливих служанок, -
    двох достатньо, пам'ятаєш ті деньочки,
    Юліане, в Академі, і вакханок?

    Подивись, яким стаю поважно-іншим -
    у Піреї зупинив на днях гетеру,
    миловидну, та задовольнився меншим,
    аніж личило такому адюльтеру...

    *
    Сорок літ, а не псую богам забави -
    добрий дім, духмяний сад, дружина, діти.
    Ніби й клопоту - що виноград на славу,
    що в Афін й одна печаль - старе допити.

    А старого назбиралося без ліку...
    Дивно нині - й незагойні люблять рани,
    і давати замість відповіді в пику,
    звісно в диспуті найперші - християни.

    *
    Лик зберіг, та з Академії пішов я.
    Міг податися, як всі, в Константинополь
    і примножити собою марнослів'я,
    та тримає щось, мабуть Пірей, Акрополь.

    Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
    залишилося, як статуй, - тільки й мови,
    що коли сюди прибудуть юрби скіфів
    то від стін їх відганятимуть лиш сови.

    *
    Не наснилось? Вінценосного сестриця,
    що за тебе замовляла завше слово,
    вийде заміж незабаром?! - колісниця
    разом з нею понесе тебе святково -

    з Академії садів назустріч всьому,
    що жадав ти пережити... Милий друже!
    я бажаю тобі щастя у малому,
    а великому Юпітер допоможе!

    *
    Видавалось - готувала осінь бурі,
    видавалось - непотрібні грянуть битви,
    сталось інше - шаленіючий на троні
    захворів і ось помер, почув молитви.

    І тепер ти Імператор! я ж бездумно
    так, за звичкою, пишу тобі всіляке,
    і від радості хвилююся помітно,
    не подумай, що відношення двояке.

    *
    Вчора з сином були в місті - подивитись
    християн, вони кипіли від образи:
    "раз дозволили старим богам молитись,
    Судний день,” - кричать, - “відмінить всі укази." *

    Виглядають кожен день свого Месію,
    не працюють, жебракують, від нестями
    всім погрожують. Вже ні про що не мрію,
    лиш би доля не складалась їх вустами.

    *
    Все воюєш? і, хвала богам, успішно.
    А без воєн що робитимеш, гадаю
    нудьгуватимеш, бо правити невтішно
    цим юрмовищем розбурханим без краю.

    Може кинеш все, подібно Одісею?
    Попливемо світ за очі, Юліане,
    і протиснемось останньою стезею
    до світів над Єлисейськими полями.

    *
    Зовсім хмуро і птахами вкрите небо.
    Сіра осінь, пізня осінь понад нами.
    Вік закінчується певно наш, підемо
    у невдовзі за птахами, за богами...

    О, за ними, звісно, рухатися можна
    доки знову не дістанешся до храму,
    будь-якого, там уже не огорожа,
    але чернь зупинить - викінчити драму.

    *
    Як раптово Ти помер... Невже від рани...
    Я пожертви склав. Я відчитав молитви.
    І продав добро, віддав ключі від брами
    іудею - "переможцю" торгу-битви.

    Під вітрилом мчу тепер з попутнім вітром.
    І роздумую про дім небес над нами.
    Там людей нема, раз дім той повен світлом,
    чи ж бо тут, в пітьмі, породженій димами?

    * Епілог
    Уночі була протяжна щедра злива,
    крізь вікно лилось повітря, наче хвилі,
    наче хвилі ці гнала рука грайлива -
    так здалось мені, видіння бачив милі.

    На світанку у саду, повитим млою,
    я плодів розкішних угледів принади
    і подумав, хтось сміється наді мною,
    й дивувався, що замовкнули цикади.

    * - Указ імператора Юліана, щодо віротерпимості.

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  17. Фрагмент закінчення поеми
    ...“Ще б місяць... “
                      З неба на дахи
    посипалися гомінкі
    величні краплі.
    Хвиля і,
    відновлюючи лик всьому,
    помчала злива крізь пітьму,
    підносячи до спраглих губ
    цілющі леза вод…
                         від згуб…
    Та серце -
    серце,
    щось не в такт

    і знову ось не в такт -
    в затакт,

    в прочинене вікно,
    в шум зливи,
    в ліхтарів розмите тло,
    в замовклий оперний театр,
    в утомлений проспект,
    в безлюдний тракт,
    в протягнутий із майбуття
    антракт;

    втикаючись з крилом дощу
    в метал скульптурному плащу,
    у камінь надмогильних слів,
    у схили парків і дахів,
    в одвічність неба і води,
    в тканину даної сюди
    свободи, звитої в сльозу,
    і в пам'ять - з краплями по склу;

    в грозу. І в ляк.
    Не в такт, не в такт...
    Як Вищий знак...
    В затакт, в затакт...

    Сліпучим рокотом сковзав
    за зіткненням свинцевих лав
    грім,
    як кінцевий глашатай,
    все нижче.
    Над воланням - "Дай,
    ще хвилю!" -
    ламаність лекал.
    Рик - Спалах.
    Змах -
    звучний хорал.
    Завмерле сяйво
    й тінь Долонь
    над спокоєм спустілих скронь.

    Єдиний подих темних мас
    і струмені стіною враз,
    надавши круговерті вись,
    помчали хвилями, сплелись
    у найхимернішу з подоб
    руки небесної, - потоп...
    Та вибіливши інший лад
    ударив черешневий град.
    І брів, змітаючи сліди
    землею вбраної води,
    а потім стих.
    І вмить розтав...
    І ринвам в унісон скавчав
    з-під арки в бік мого вікна
    бездомний пес,
    і ще - весна
    бентежній уві слід душі
    духмянила бузку кущі.

    Оцінити | Коментарі (2) | "Поема "ПОВЕРНЕННЯ""
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  18. Мислитель
    -“Стікає млою соляною далеч.
    Синь моря поглинає синь небес.
    І навпаки – безхмарна голубінь
    вбирає води. Там, на горизонті,
    небесне і земне переплелось
    в початок і в кінець – в оте єдине,
    з якого випадаєш, і з якого
    не випадають всі оці човни,
    вітри, настирні хвилі, хмари, сонце,
    урешті-решт, і думи в голові,
    допоки сил до них не докладаєш.

    Немов думки і ти – суть різні речі?
    Напевно так, бо помисли – боги,
    а вчинки – це тварини, - поміж ними
    і місце для людей, якщо різниця
    між богом і твариною в людині.

    Але жінки порушують картину:
    якщо жінки, у всій красі, теж люди -
    то ні богів немає, ні тварин,
    ні жодної градації між ними.
    Втім, я клянуся іменем Аїда,
    що чоловік і жінка – це одне,
    хоча і з різних складових частин,
    як море й небо їх єднає обрій
    і далеч, вкрита соляною млою."

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  19. Із подорожей Синбада (муз. Ravel "Bolero")
    1. Вона

    Мої левади соковиті.
    Покої тихі і убрані.
    Причаль човна в чарівні миті
    мого світанку, стань на трави,
    росою вкриті. Квіти ранні
    тебе спровадять до стежини.
    Вона кружляє, правда, краще
    йти навпростець, кущі ожини
    розступляться, і мої пави
    не закричать, їм, гордим, важче,
    як і мені, прощання зріти, -
    тоді кричать, а я співаю…
    так сумно, сумно, наче діти,
    що просять милостині всюди...

    Ти ж не підеш від мене? Знаю,
    наш ранок тишею дзвінкою
    огорне поступ, крок за кроком,
    у мармур сходів під тобою,
    дверей звучаня, у тремтіння,
    що дужим, радісним потоком,
    палац наповнить нетерпінням, -
    твоєю, милий мій, жагою,
    моїм солодким павутинням.
    Та будь уважніший - принади
    відразу не зминай вагою -
    чудовисько не спить ніколи.
    Чудовиську не до покою, -
    воно чатує...
                Звуки мови
    хай увійдуть у моє серце, -
    о, говори мені! - про лови,
    що ти мисливець, що в люстерце
    глядить прекрасна здобич, мов би
    милується собі в озерце,
    а ти боїшся сполохати
    її тремтливу, гарну, щоби
    не втратити, не погубити...
    Мій страх - єдине, звідки взнає
    чудовисько про нас...
                      Стискати
    не поспішай обійми, милий, -
    не поспішай, допоки має
    пророцтво збутися чи доля,

    я би довірилась останній,
    бо перше - гірше, ніж неволя,
    ти віриш у пророцтва? Кажуть,
    їх можна оминати? Дивні,
    між тим, стаються з нами речі,
    коли тілесно муж полюбить -
    це змінює дівчатам очі,
    волосся, тіло, я боюся,
    а цей, мій страх, тебе й погубить...

    2. Він

    Мій човен бурею поранений. Як риби
    на берег кинуті здихати над водою
    супутники мої і слуги. Скелі-глиби
    сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
    нас у тіснині між прибоєм і жагою.

    О котрий день кидає погляд око сонця
    через пороги круч лише заради того,
    аби перевести ходу непевну серця
    зі сновидінь до марення, й затим відплисти,
    переконавшись у повзучості живого.

    І я також, напевно розуму позбувшись,
    броджу, блукаю невідомими садами,
    вчуваю крики пав, куди би не поткнувшись
    до тої самої виходжу знову стежки,
    немов чаклує хто. Аллах! о будь же з нами!

    Напевно жінка це, жадаюча кохання,
    начаклувала так, сюди приворожила.
    Напевно жінка! - відьма чи раба жадання -
    невпинно кличе: “йди-прийди до мене, милий!”
    Безсилий я, несуть мене тих чарів крила…

    3. Чудовисько

    Спочатку обрій проковтнули води…

    Затим гра світла тішила й давала
    уяві простір для бентежливих дерзань.

    Навчився з променів ліпити форми,
    свою самотність в них переносити.
    І щось у горщиках вирощував отих.

    З-тим гіркоту моїх утрат минулих
    я пережив, і твердь створив плавучу,
    і відгомін краси на ній живої, і
    Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
    Для себе, видимо…

    Я помилився -
    живе належати не може. Помилявся,
    коли вважав, що нас єднає доля.
    Що ми пливемо в напрямку одному,
    і, входячи до снів її як спраглий муж,
    удень залишусь в ній, хоча б у згадках.

    Серед людей вона б жила щасливо,
    і між улюблених онуків відцвіла б.
    А я подарував їй лик безсмертя.
    Взамін жіночої земної миті
    вона отримала жадання смерті.

    І скільки вмерло вже в її руках
    відважних моряків - за буйством плоті
    відразу наступала мить розплати...
    А я цей горщик маю берегти.

    Взамін минулого самотнього життя
    отримав я химеру насолоди.

    Я помилявся - обрій змили води,
    але зі мною залишилось небо.

    4 Він

    О хвилі чисті! о глибини світлі неба!
    Слухняна іграшка в руках дбайливих долі
    я - порятований! О ні одна потреба
    мене не зможе більше звабити до мандрів!
    Достатньо болі й крові на руках! Доволі!

    А, ці жінки! О, ці чаклунки! Досить! Досить!
    Хто міг очікувати, що тендітне тіло
    у найсолодшу мить злиття мене примусить
    з життям прощатися! слизькі зміїні кільця
    я пам’ятатиму, щоб знову не кортіло!

    Коли би не потвора, що змію зманила
    на себе кинутися, був би нині мертвий!
    Але як пристрасно змія її обвила!
    І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
    а їй і байдуже - не припиняла жерти!

    Удвох зібралися поласувати мною!
    Не поділили тільки здобичі слабкої!
    Дурні не знали з ким узялися до бою,
    кому Єдиний все живе вручив для втіхи!
    і насолод Творця від сутності палкої.

    2005

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  20. Коханки Львова І
    Так і кохаю - з відстані,
    вичистивши від мешканців
    русла, лагуни, пристані;
    дихаючи надією
    щодо взаємин радості
    при володінні мрією.

    Потім усе збувається -
    гостро, бентежно, гамірно -
    посеред тих, що маються,
    світом сюди позичені,
    дико кому і сутінно
    в місті мені присвяченім.

    Нам не до них ж, бо - солодко
    вдвох на постелях кам’яних, -
    дощик здіймає паводком
    тисячелюбопристрасті -
    руслом обіймів огненних
    плину з проханням милості.


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  21. Коханки Львова ІІ
    "Я повернусь в це місто" * -
    знайоме до сліз,
    переповнене смаком
    пригаданих рис
    і летітиму вгору
    й ступатиму вниз,
    зупиняючи миті
    про себе "на біс”.

    Я повернусь у подих
    твоїх підворіть.
    Обернуся у протяг
    тривожних століть,
    і ми будемо разом -
    хай нами щемить
    від засніжених часом
    твоїх верховіть.

    Миле місто, тобою
    єдино жила,
    як ховала надію
    і прагла тепла.
    І тепер, видно чашу
    допивши до дна,
    я вертаю до тебе
    одного
    одна.

    Прихились до своєї
    билинки, листка,
    до частинки малої,
    живого ростка -
    подаруй гілки вулиць,
    і зори святих,
    пульс на скронях воскреслих
    людей дорогих.

    Я кохаю тебе -
    без вини, без вина,
    наче дівчинка й ніби
    в обіймах сповна.
    Я люблю тебе й кращого
    в світі нема
    задля юнки, якій
    так іде сивина.

    *Поряд з темою Й. Мандельштама


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  22. Коханки Львова ІІІ (муз.Rainbow "CAN'T LET YOU GO" )
    А за мною горять мости,
    а за мною дзвенять підкови!
    Раз дано мені тут цвісти -
    тут і мучитись вам, панове!

    Божеволіти від жадань,
    вибухати сердечним шалом,
    загинатися від кохань
    “за новим, ходовим товаром”.

    І кінців більше не звести,
    не утішитись з полювання -
    у прицілах у вас - хрести,
    ваша здобич - розчарування.

    А я вільна, як вільний світ,
    я небесний відбиток міста.
    Я з отими, що линуть від
    небуття в зовсім іншу пристань.

    Я суть глини для їхніх рук,
    подих рими, мотив звучання -
    все моє, і Амура лук
    вчиться обсягу попадання.

    І не буде інакше, бо
    долю тішить коханців мова -
    мого пристрасного танго
    у обіймах Крилатих Львова.

    2004

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  23. Навколо рубаї

    * * *
    Я носив у собі смак далеких мандрів,
    про жагу красуні згадки феєричні,-
    так, ці речі тут не виявились вічні,
    але там - цінніші стали діамантів!



    * * *
    Син - пагінець. Донька - ліана. Мила -
    незбагнене єднання почуттів.
    Вино ж у чаші - явно кров богів,
    що більше п'ю, то менша в мене віра!



    * * *
    Чимраз гостріше відчувати небуття
    і з плачем прокидатися від страху…
    А поки, зголодніло, як дитя,
    шукати груди для цілющого злиття...



    * * *
    Де налаштовують сніги на сум і холод,
    де вчать вітри лице ховати звично,
    там так спалахує в очах прекрасних голод,
    що не вдягнеш своє тепло в "категорично".



    * * *
    Боятися печалей нам не треба -
    вся океанська гіркота сльози
    не здатна змити обриси краси,
    доки в очах відбита цнота неба.



    * * *
    О, скільки часу вже провів щасливо
    в цій Течії в Долонях Берегів!
    А взнав лише відбитків менше диво,
    як вищу насолоду почуттів.



    * * *
    Грай музико! І чистий водограй
    наповни дивом наші скромні чаші,
    не жди Месії, бо горлянки наші
    з Ним назавжди покинуть винний край!



    * * *
    Вся музика осіння змовкла разом -
    очищення, катарсис примусовий
    снігами ліпить новий погляд - новий
    відбиток в келиху й облич під ніжним газом.



    * * *
    У млі турботи, чи без хмарок суєти,
    ти все одно під захистом веселки,
    котра для зору Вищого, що жилки
    на тілі милої, якою цільний ти.



    * * *
    Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
    і весь твій шлях, без милих серцю - вглиб пустелі.
    Та взнай жадання всі, а залиши найглибші, -
    у мареві їх - суть
    майбутньої
    оселі.



    * * *
    Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
    Нехай торкаються шляхи країв безодні,
    та поміж нами й нею - розпачу стіна,
    здолати з милою й вином її не годні!



    * * *
    О голова моя! - наповнена слідами
    п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
    Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? -
    якщо з вином, зі світом - у тобі думками...



    * * *
    Я не останній, хто дійшов до дна
    і, випірнувши на поверхню, на
    біду потрапив більшу, ніж була,
    коли єдиним світом зналась ти одна.



    * * *
    Ми тільки грона, полонені долі,
    приречені на смак вина...
    Що амфора земна без волі, якої тут нема -
    чаклунка осінь? Чаклунка осінь - випита до дна.

    Оцінити | Прокоментувати | "Мої рубаї"
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  24. Осінь у Львові
    І побачивши, не впізнаю,
    що приходить остання осінь
    в місто вичовгане до кості -
    дивне місце якогось краю.

    Що це осінь над середмістям
    скаменілих намарно вкладів
    припадає зів’ялим листям
    до неголених щік фасадів -

    не впізнаю, - сумнівна радість
    з круговерті літ остовпіти,
    збронзовілим Адамом снити
    руху всупереч, сенсу замість.

    Не впізнаю – в віконнім світі,
    у трамваї, що не спинити,
    на квитки несповиті миті
    обертаючи, жити, жити…

    І відчувши раптовий поштовх,
    десь у грудях зупинку – “Твоя!”,
    вийду з подивом гідним Ноя,
    мов, зарано, і справа в коштах…

    І дивитимусь вслід трамваю,
    з тою осінню і з тим містом,
    доки їх “Прощавай” до краю
    не наповнить “я” іншим змістом.

    2005 р.


    Оцінити | Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.66667 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  25. Василю Стусу
    Останнім Стражем обходив свій простір -
    по жовтизні ланів крізь горизонт
    до хвилі найсиніших в світі гір.

    Злітав над плином літнього Дніпра
    між очеретом сонних берегів
    і свіжістю бистрин Дністра

    в ніч неба,
    в мрію.
    В вишині горів
    до тла, до спалаху ранкової зорі,
    молитви першої дружин і матерів
    і
    ... просипався

    в табір,
    в хриплий мат,
    в переклик,
    у сухотний кашель, в плечі,
    під вовчий погляд,
    під шукаючий нагоди автомат...

    А попід вечір клаптиком паперу
    надавши розміру рядкам,
    здіймався й поспішав собі додому,

    кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову,
    конаючу імперії химеру.

    1997

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  26. Adagio. Albinoni
    Пливе осіння сонна невблаганність.
    Любилося, жадалося, а зараз
    в холодних струменях зника примарність,
    минулого благополуччя образ.

    Озвучена печалями тональність,
    луною перестуку збитих милиць,
    кружляє, лине павутинням вулиць
    в освячену дощем патріархальність,
    чи ж бо реальність.
    Вітру дужий натиск.
    Тривожні, гострі запахи тих далей,
    які не осягнути. Сонця проблиск -
    байдужим зором до земних печалей.

    Й раптове чисте небо - надто гоже
    і строге, щоб не опустити очі
    на учорашні кроки, на утечі,
    несходження над руслом бруку, - Боже...

    Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
    Чи може то у скронях так, бунтарство?
    Над княжим замком гомін галок, важно
    повзуть вози, наслідуючи птаство.

    Б'ють дзвони. Тонно тягнуться до світла
    захлялі лики заспаних віконниць.
    За ними сонні силуети модниць,
    пустих очікувань рум'яність зблідла.

    Чи видається знову? Й тіні - тіні!
    потворять лиця, а не темні душі.
    В глибокому осінньому впоїнні
    так мало значить неминучість стужі.

    Та в'яне лист, і з круговерті галки
    стікають над западиною міста.
    Неначе чотки з молитов намиста
    зриває вітер галасливі валки -
    все швидше й швидше, пеленою часу
    вкриваючи світлини того світу...

    Стою, забутий відліком. І вітер
    в лице жбурляє, мов у повну чашу
    надмірні краплі, щойно вбите листя.
    Прелюдією завтрашнього снігу.
    Метаморфоз суворим передвістям
    у підсумок земного мого бігу.

    Забутися! піддатись темній змові!
    Останнім вщерть натішитись антрактом!
    Ось тільки серце ще незнаним трактом
    веде кудись, за маривом любові.

    2000 р.

    Оцінити | Прокоментувати | "необароко"
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  27. РИБИ
    1
    Топчучи древні мушлі вибілені святково
    на розтрісканій тверді напівпустель азійських,
    прагнеш уже не тіні, скільки змінити подих
    на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
    бути настільки іншим, жити настільки ново,
    щоби не знати суші, не відчувати спраги,
    не покриватись пилом, і не сльозити очі,
    ставши великим тілом, що звикло лине з кручі
    легше не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
    на загадковий поклик місяця-черепахи.

    2
    Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
    Їм не потрібно глузду, глузд розмокає швидко,
    "швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
    винятком виступають зустрічі із руками.
    Води, втім, очищають - суть священними ніби,
    в разі, якщо зважати на моряків і Небо.
    Тож і святий у водах кожен фрагмент Відбитка -
    риби у першу чергу, й цим від срібного злитка
    вирізняючись Блиском, - не даремно хрестами
    не тяжіли на шиях і слугували з хлібом

    першим із перших, котрі прагнули злитись з ними.
    Сріблом ж охочі ситі - значить уже не перші,
    ті, що й без Дива в сіті ловлять на заклик "герші!",
    чи на ковток повітря з ароматом пустелі,
    словом, на нонсенс в водах. Сіті тому, мов рими -
    межі, кордони плину – далі надрив моторів,
    і неодмінний вихід за осяйні поверхні,
    де правлять крики птахів - вільні, різкі, мажорні.
    Твориво цих горлянок безпомилково значать
    втечу від усіляких риб'ячих кредиторів.

    Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого,
    руху стрімкого тіла, сповненого жадання
    бути чимдалі, бути - рибі не до вагання, -
    врешті, ціна мовчанню й тут своєчасна втеча,
    котра для риб, як вимір, є розкриттям "волого".
    Видимо, з цього зору, води бувають різні.
    Як і мовчання риби...
    Рідкісний дар - мовчати.
    Дар, що нічим не гірший вміння когось повчати,
    передусім нащадків, в першу чергу найближчих,
    дар, що батькам - спочинок й мирне життя - вітчизні.

    Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
    не дорікнеш сердито, не вмотивуєш зраду,
    і від рідні корисну не принесеш пораду.
    Тільки й вітай очима звабу перед собою,
    тільки пливи і ніжно пести її лускою.
    Пести її торканням губ, плавниковим рухом,
    водорості розклавши імператорським ложем,
    вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
    їй покажи як зверху повертаються люди,
    втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

    Звісно, питання дому варто владнати вчасно.
    І не важливо хто ти з огляду громадянства,
    вибери гарне місце - тихе, без месіанства
    рабина, мулли, ксьондза, без найменшого руху
    всяких жонглерів слова, котрим властиве чванство.
    Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
    Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
    сіті, капкана, сильця, не переносять лови
    у різновид знущання, видно і в цьому сенсі
    води є найсвітліші радники щодо їжі…

    3
    Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
    під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
    щоби довкола кості окаменілі, мушлі,
    політруки і зброя, пересувні оселі?
    щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
    “синю глибінь віддали, кинули, полишили…“?
    Непереносна спека...
    Обрію плавкі смуги...
    Вивільненим легеням лінь римувати рухи.
    Ким ми були, що мали - зовсім не однозначно.
    О, вочевидь, зростали, неочевидно - стали.

    Видно, тримались тіні, видно, зав’язли в глині,
    і течія повітря зовсім не плин Мальмстріму.
    Але ж було дитинство! І в ту ріку стрімливу
    стрибав, спинивши подих, прагнучи дна сягнути,
    каменя зачепившись втриматись у глядінні
    за осяйну рухомість надпрозорої глиби,
    що лоскотала й далі, далі тягнула, ніби
    ми дуже рідні й разом бути повинні, так як
    риби не можуть стати іншими аніж риби.

    2003

    Оцінити | Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  28. ВИНОРОБ
    Віддати, не отримавши від тебе,
    чи не найкращий результат?
    Та клятий листопад,-
    "ich liebe"
    не вимовиш без смутку і тривоги -
    тобі це дещо дивно, так?

    Вивчає падолист мої дороги
    ти ж, бранка шурхоту і сліз,
    втамовуєш каприз
    знемоги
    і прагнеш, в анемії, вільних,
    мандруючих тебе кудись
    коліс.

    О листопад у царстві божевільних,
    клубок потопів і пожеж,
    пости не оминеш
    осінніх
    останніх збирачів плодів від серця, -
    данина винна -
    для весни,
    авжеж.

    Данина винна,
    винна феєрія
    пори бродіння і плачу, -
    в нестямі прокричу
    "ти - мрія?"
    і в звичнім затиханні кроків
    утішуся відлунням досхочу.

    Відлунням листопаду, чарівнице,
    жовто-багряному суду
    пояснення знайду,
    утім це -
    суть вибору здобутку, ніби
    поставленого за мету -

    до заметілі першої. Від діви.
    Не маючи... Печальний шлях.
    Але в зимових днях
    бурхливі
    метаморфози тіла, дум, манер
    я дочитаю на твоїх устах,

    крізь страх новонародження безумства,
    і шалу у крові химер -
    ти інша відтепер -
    без ремства,
    без стиду - фантазерка перелюбства
    безстрашно відкоркованих озер,

    відбитків неба царства божевільних,
    в танку розбещених вгорі
    обіймів-хвиль, у грі
    свавільних
    жадань, в які, збуваючись, струмують
    солодкі грона здобуття мої.

    Солодкі грона, полонені долі,
    приречені на смак вина...
    Що амфора земна
    без волі,
    якої тут нема - чаклунка осінь?
    Чаклунка осінь - випита
    до дна.

    2003 р.

    Оцінити | Коментарі (6)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  29. Сутінкове
    I
    Протяжний грім зі зміненою суттю.
    Величний феєрверк з нагоди в'їзду
    до міста імператора наклейок.
    У небі гаснуть зорі й розквітають
    піротехнічні спалахи. Від свисту
    біжить відлуння київських байок,
    як вчора казочок донецьких.
                                         Постріл,
    і ще раз постріл в небо, опадають
    на подірявлені дахи відбитки
    тріумфу, переможені зітхають.
    В театрі, поруч, зображає смерть
    актор-коханець, - повзає по сцені.
    У "вбивці" жах в очах, хвилини тануть,
    а він ніяк не витягне пістоля.
    Лунають нові постріли нізвідки,
    у залі сміх, коханець прагне кулі,
    яка б скінчила все, повзе до вбивці.
    "Стріляй" - скандує публіка.
                                         Фонтани
    у небі над театром пригасають.
    "Ревнивий муж" витягує пістоля
    і б'є ним раз і другий - "вмри нещасний!".
    Нещасний затихає...
                                         Імператор
    кидає фішки на червоне, доля
    ще посміхається йому, прекрасний
    і день, і вечір - вічності...
                                         Мисливці
    його вполюють тільки завтра. Завтра
    у місто зійде новий імператор...

    2003 р.

    Оцінити | Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  30. Сутінкове
    II
    Чудовий вечір. Відцвітають липи.
    Після дощу на цій алеї пусто
    і затишно, бомонд, що народився
    в робітника з селянкою в капусті -
    інтелігентній смузі поміж ріпи -
    з нагоди опадів кудись подівся.
    І тільки я, дитя смішного шлюбу
    блакитної і чорної крові,
    тут розважаю простір гонорово, -
    без тебе, що непевним "селяві"
    не поясниш без елементів глуму
    понад собою, збоченим у слово.

    Твоїм останнім було гнівне "досить!".
    Звичайно "досить" мало на увазі
    не цю алею, сутінки, повітря,
    а швидше все оте, що наповняє
    ідіотизмом обсяг, і, на разі,
    від частих опадів десь зникло. Мрія,
    до зникнень цих причетна, певно, має
    властивість видозмінювати досвід -
    відтак облагороджувати простір
    присутністю своєю, що не привід
    поверненню твоєму, та хто знає
    насправді мрії - силу, вимір, розмір?

    Глибоке завечір'я . Стрій будинків,
    вчепившись жовтими очима мряки,
    грузьким ковчегом плине в обрій ночі,
    запевне в тропіки. Жарке повітря
    вертається назад, немов ніякий
    вже не остудить дощ земної плоті,
    що, літнього сягнувши повноліття,
    жадає не зимових дій і вчинків.
    Я думаю - знайти за тебе ближчу
    не вдасться тут, в западині між храмів,
    в еклектиці покритих тинком зламів,
    і називатиму тобою іншу
    до осені, коли заслабле листя
    ховати перестане вертикалі.

    2003

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  31. Сутінкове
    III
    Нічних рапсодій панночок тендітних
    вервечка молитовна пасмо вулиць
    повила-оповила, захопила...
    Обіймів течія з химер цегляних
    виточує зображення подробиць
    всілякого використання тіла.
    "Єднання, сестри і брати, для діла!", -
    повчає скаменілий богомолець
    самотнього отця, що стис руками
    розчахнуту принадами уяву
    й шукає над дахами плин невинних,
    чомусь невидимих земним, святих.
    Муж скаменілий ловить пальцем мряку
    і вчить отця до проявів рослинних,
    та мох і патина не тішать серця, -
    живий святенник мертвому не рівня.

    2003

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  32. Інструкція по захопленню - п.І ( Куртуазний маньєризм)
    1
    Передусім, дивитися в обличчя!
    але вдавати захват не потрібно.
    Вони це відчувають, вірогідно
    тим самим місцем, котре поцейбіччя
    проймає глибиною з-під повік.

    Будь обережний з цим - гляди на брови,
    на носик чарівний. У такт розмови
    вдавай щось загадкове, чоловік
    в розмові з Дамою не тільки вухо,
    а тінь її бажань, її примара,
    і насолода – спільна , “гарна пара” -
    повір у це, але увіруй сухо.

    Тут в захисті від нас у них шпарина -
    вони на світ не випадково плачуть -
    одна з доріг угору, від коліна,
    де муж бере за талію удачу.

    2006

    Оцінити | Коментарі (3) | "Куртуазний маньєризм"
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  33. Ужгород
                         Художнику О.Горалю
    *
    Білі стіни. Полотно.
    Село, Карпати,
    ніч і небо;
    сніг звідусіль,
    по комин замело,
    дзвіниці тінь.
    Іду до тебе...

    Пізанський схил людських осель...
    О, чари снів… Пора вставати.
    В вікні ранкова метушня, готель, -
    час кави, настрою, писати.
    П и с а т и !
    Жіночий образ для наснаги взяти.
    З дівок, зрання природних, змалювати
    одвічний клич весняної пори!

    Неспішно йти,
    зухвало позирати.
    Хоча би на отих -
    звабливість статі
    за перехрестям ніг.
    О! Їх кохати
    я б до нестями міг,
    коли б не лиця,
    не розмов торішній сніг.

    *
    Готель і Дзвони -
    простріл площі поміж ними.
    Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
    до Вужу - де мости-кордони -
    перед Тими,
    що звели правий берег в чарку поклонюсь.
    Н а п ' ю с ь!
    По пелюстках рожевих находжусь,
    в кав'ярнях та пивних – в усіх! - спинюсь.
    І в пізній вечір увійду у ресторані.
    Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
    Поворожу на оркестровому органі
    і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

    "Чекає нас печальний клавесин,
    з мінорних нот тобі веселого награю,
    "біжить за Чоп циганський табір" заспіваю..."
    І ще не будеш ти одна, а я один...

    *
    Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
    тремтячі з втоми пальці зігрівати;
    дрібні недогляди природи поправляти
    нервовим доторком руки до полотна -
    без ліку часу,
    - і під ранок засинати,
    і марити вві сні -
    усе вертати,

    де білі стіни, полотно:
    село, Карпати,
    ніч і небо,
    сніг звідусіль,
    дороги замело.
    Дзвіниці тінь.
    Іти до тебе.

    1996 р.

    Оцінити | Прокоментувати | "Необароко"
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  34. Реінкарнації
    1001
    Напередодні свят були видіння,
    чотири. Перше: злякані ворони, -
    кружляли і невпинно верещали,
    що бачили усі. Затим падіння
    у храмі чудотворної ікони
    посеред служби. "Судні дні настали!" -
    зревів єпископ, сполошивши дзвони.
    Під мірний глас небес хрещений люд
    зліг у завчасно вириті могили,
    довершуючи так земні поклони -
    щоби скінчилося усе і Суд
    відбувся праведний (і милостивий).
    Отож видіння третє - ці "мерці".

    Четверте бачив тільки я, під вечір,
    коли донька владики відчинила
    для мене двері. Одягом дівиці
    служив прозорий дивовижний витвір,
    який вона здійняла, наче крила,
    аби раніше за усіх минути
    земну межу гріховної жаги…
    Але хіба це дівам до снаги?

    2002
                     Марії Ляшкевич
    Маріє, років сорок і повітря
    вином наповнюватиме нам груди,
    старі міхи із хмелем, у вазі
    Господнього дарунку повноліття
    періоду весілля золотого
    для Винороба кращі за нові...
    А нині ти вино - п'янке, грайливе,
    судини наповняєш тіла мого.
    І в пристрасті твоїй, і в голові,
    сторіччя Андалузії, і сиве
    волання погребів Амантельядо,
    і полум’яне, пристрасне фламенко, -
    танок, який було ти танцювала.

    Чи пам'ятаєш очі кабальєро,
    що вів чечітку - кришталево дзвінко
    відлуннями від кожного бокала
    проймаючи наступний крок до тебе?

    Це був не я, і хмурий гітарист,
    що вбив тебе із ревнощів - не я.
    Ще був отой, із поглядом "ich liebe",
    закоханий, нещасний органіст,
    що підхопив тебе, коли земля,
    знайшовши ніж і руку, і причину,
    помчалася донизу...
                    Він останній,
    кого ти бачила тоді і чула,
    і він у мені - видимо для плину
    сумісного, для відчуття гармоній,
    відтворених у звабі твого тіла,
    речах, жаданнях, усмішках, риданні...

    Напевно добре, що він залишився -
    як пам'ять днів, яких немає нині.
    Як пам’ять днів, що в твоїм смакуванні –
    місця, де виноград твій народився…

    Пий, мила, не сумуй на цій гостині!

    Бо спорожніють амфори і чаші,
    земної не наситивши жаги.
    І подиху на зміну приведе
    сам Винороб у кволі груди наші
    нові часи для нової снаги.

    І стане нам пояснювати те,
    що справжні вина вимагають часу,
    бродіння, несвободи, сліз, пітьми...
    Пояснювати... А тобі миліше
    в минуле повернутися - відразу
    в обійми плоті юної, кіньми
    летіти в ніч кохання, веселіше
    кружляти в танку, вихром від ножа...

    Маріє, це повернення - не жарт,
    бо коло це протяжніше, властиво,
    чим довше ми кружляємо. Душа,
    сьогоднішню подобу втратить, Діво!
    прошу тебе - не поверни назад!

    2002 р.

    Оцінити | Коментарі (1) | "Необароко"
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

Критика
  1. UBI VITA, IBI POESIS
    Тут, на сторінках "Поетичних Майстерень" ми взяли на себе величезне нахабство звузити безмежний поетичний простір рамками наших далеко не досконалих поглядів. Вірніше, звузити не сам простір, а наші розшуки у ньому і розшуки, звичайно, самих себе. В цьому, напевно, і суть назви "Майстерень".
    А щоб це саме "себе" знаходити, певно, потрібно розпочати дорогу від означень.
    Наприклад, що таке поезія?
    Вам не приходило до голови таке запитання? Хто такі "поети" - це більш-менш відомо (наприклад, див. "Проектування віршів" )Найправильніше, напевно, поети - це вірнопіддані громадяни Поезії, і як версії, це - люди з витонченим смаком, люди, що передають свої відчуття через рими, медіуми гармоній ( передавачі автентичності) навколишнього видимого-невидимого багатовимірного Життя.

    "Медіуми історії"(від Ліни Костенко) звучить ніби зрозуміліше, однак чи існує явище "історії" у нинішньому чи там майбутньому часі? Та й чи існує сама історія, як світ перебування поетів, вже швидше за все вона сама - предмет людської творчості. Особливо це помітно на прикладі таких осіб як Гомер, Геродот, Нестор, чи там тисяч інших авторів "служанки влад" - історії.
    І все таки, що то є - поезія? В широкому розумінні поезія - це ... художнє словесне образотворення, що відрізняється, скажімо, від прози віршованою, ритмічно побудованою мовою. Так пишуть в енциклопедіях і різних тлумачниках.
    А що не пишуть у словниках? Ну, наприклад, те, що поезія - є мистецтво, а мистецтво - це експериментальне продовження деяких актуальних і не дуже традицій гармонійного життя певного народу на певній території. Тобто, таке собі примітивне для приматів поетичне мистецтво зобов'язане охоплювати величезні обсяги гармоній поза особою митця. Можливо комусь не подобається слово "зобов'язане", мовляв, нікому і нічого ми не зобов'язані, але нехай скаже таке в магазині, або в школі, або батькам і робитиме це "незобов'язане", а не тільки гонить "пургу". А що значить охоплювати обсяги гармоній? Це значить співпадати за багатьма характеристиками зі світом живого поза собою, поза своїм "я". Це напевно і є ідеальною поезією, - складовою такого собі комплексного числа образу. Образу живого великого, чи нескінченого ряду дрібніших образів. "Ubi vita, ibi poesis" - де життя, там і поезія, вважали латиняни. Найцікавіше, що такий образ дечого живого ми у нашому тривимірному матеріальнім світі бачимо, відчуваємо, осягаємо - фрагментарно, не повністю. Чому не повністю? Тільки, виходячи з концепції, що життя не в цьому світі почалося і не тут закінчується.
    Узагалі образ можна досліджувати на слух, на запах, на дотик, на смак, вивчати поглядом, і, звичайно, всім тим, що нас усе більше відрізняє від простішого тваринного світу.
    Дозволимо собі таку спекуляцію, що ідеальна поезія взагалі, є нами відтвореною реальною гармонією, що звучить в якомусь реальному образі, відтвореною автором (вірша) самою суттю, характером і якістю цього образу - смаком, виглядом, відчуттям, врешті-решт і звучанням. Тобто, наприклад, ідеальна поезія, як література, є передачею реального образу, за яким відчувається його комплексність. А проза є звучанням не комплексної величини нетримірного живого, а майстерним описанням відбитку образу, його тримірної тіні (творенням описовим, добре зрозумілим - куди не глянь - образу усвідомленого).
    До того ж, якщо в ідеальному випадку поезія є елементом живого, то, принаймні у цьому світі, однією з її характеристик, одначе загальнообов'язкових, є рух (зміни, ріст, темп). Який вибудовується за чіткими правилами і пульсує гармонійним (сердечним) ритмом. Тобто, все те, у чому не спостерігається биття живого, гармонійного ( в контексті Виществореного), ритмічного - не є Поезією.
    Можна й простіше, - прозі достатньо людського обсягу, об'єму людського буття, в той час як поезія починається за межами людського і туди ж і направлена.
    Звісно, у древні часи, коли скарбниця загальнолюдської свідомості була незрівнянно меншою, прози не було, як не має її і нині у природі. Бо у природі повсюди поезія. Не даремно ледь не всі найдревніші джерела поетичні. І Біблія поетична. Хоча, можливо, рівень її "правди" відповідає рівню її поетичності, а звідси і її комплексності. І міра поетичності Біблії все таки добре нами відчувається, і чим далі, тим гостріше...
    Тому нам з вами, шановні автори, потрібно піклуватися нашою гармонією і не псувати видиму і невидиму природу несмаком.
    І було би бажання,- вміння до нас таки прийде.



    Оцінити | Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка 5