Поетичні майстерні - Різдвяна поезія - Львів
Організація власних та підтримання існуючих регіональних та мережевих конкурсів в різних жанрах українського мистецтва
Осередки поза Львовом
Наші меценати Наші меценати
Розмір призового фонду на 10.02.2003 р.
Наші інформаційні спонсори
ГОЛОВНА





ТЕАТР

ЮРІЙ ЛИПА НА ЛЬВІВСЬКІЙ ТЕАТРАЛЬНІЙ СЦЕНІ.


1.ПОЧАТКИ.

ТЕАТР. ПЕРШЕ ПОСВЯЧЕННЯ.
Це звичайно зовнішні форми. Ходи і дивися. Ось він: Будинок - величний і загадковий, із юрмлінням народу біля множства дверей. Шедевр, подарований колись Меценатом громаді, місту.
Хол, роздягальня і буфет - це антураж солодкого передчуття, продовження першої стадії посвяти. І тут уже кому і куди.
       Більшість переходить у ДРУГУ ПОСВЯТУ - автор, режисер, декорації, сцена, акторська гра. Із можливим цікавим розширенням - знайомством із тим, що за кулісами.
     В цілому насолода незрівняно вища ніж від першої, але і вимагає зусиль, в основному внутрішніх: роботи інтелекту, відкритості серця для охоплення побаченого, почутого, відчутого. Видимого і невидимого. І все виразніше проступають основні складові театральної світобудови - Слова, Жести, Образи.
     Наше розуміння, наше сприйняття і прийняття - свідоме і несвідоме... Ось тут і починається ТРЕТЯ СТАДІЯ ПОСВЯТИ. В усвідомленні підсвідомого. І в осяганні таким чином самих себе. І усе врешті приводить до одного - хто ми є?
             Як би не охоплювали нас великі дзеркала театрального фойє (воістину театр починається із роздягальні), питання "Хто ми?" - впирається в легкий відсоток свідомого, порівняно із несвідомим у цілісному нашому "Я".
     І тут повна паралель із сучасним розумінням Слова, Жесту, Образу, нинішнє осягнення яких близьке до 5% від повної гами наповнення, змісту, які вони несуть у собі. Ось так.
     Можливо у цьому і відповідь на питання, чому Театр є поняття Вічне і яким чином, і хто там, і з ким спілкується (невідоме з невідомим, підсвідоме із підсвідомим, неосягнуте у собі із непізнаним у суті стороннього?) через медіумів і одночасно відданих жерців цього храму - Акторів, Режисера, Художнього керівника. І якщо все це і справді є третьою стадією театральної посвяти, то ім'я їй - МІСТЕРІЯ.

2. МІСТЕРІЯ

"Перемагати непомітно - то найбільше;
Зростати звідусіль, просторитись, і потім
Покрити все собою, все непевне - взяти,
І вищитись, як твердь небесна.
                                         Утвердитись
І з Богом тільки розмовляти у молитві".



             Що є таке МІСТЕРІЯ? Це означення із древнього світу, від вчених філософів і містиків, що глибоко сягнули у таїни Природи. Від тих, які звично збиралися і співпрацювали, складали замкнуті філософські і релігійні товариства і таємні спільноти - у першу чергу задля отримання, збереження і передачі Великих знань. Майже всі великі уми античних часів пройшли посвячення, ініціації у таких секретних товариствах, що значило тоді отримання Мудрості, згідно зі степінню посвяти, глибиною ініціації. Вся досконалість цівілізації, всі досягнення науки, філософії та мистецтва древніх опираються на ті інститути, які під покровом таїни намагалися описати найтонші істини релігії, моралі і доброчинності і вкласти їх у серця учнів... Учення про Бога, воскресіння людини для вічного життя, про високе походження людської душі.
     Вони навчали людей бачити Божественне походження усього в цім світі, і не тільки цьому світі, і в найбільш повній формі - з максимально можливою насиченістю сприйняття.
     Власне це, останнє, і ставало можливим у МІСТЕРІЯХ, при МІСТЕРИЧНИХ ДІЙСТВАХ, що врешті-решт служили єднанню логічно-послідовного здобуття інформації із миттевим цілісно-образним її отриманням.
     Однак мова не йде про таємні, чи закриті товариства, необхідність у яких, хочеться вірити, відпала, тим більше після появи Інтернету. Сьогодні річ ведеться про СУЧАСНИЙ ТЕАТР і не менш сучасну постать ЮРІЯ ЛИПИ.


"ОФІРА" - Прем'єра і перша вистава приватного театру "НЕБО"(Директор і художній керівник - Марія Верес)
ПОЕТИЧНА ДРАМА. МІСТЕРІЯ.

За творами Юрія Липи.
Режисура - Тарас Жирко.
Сценографія - Марія Верес.
Костюми - Ірина Гев.

На сцені:
(зліва направо)

Ірина Гев,

Тарас Жирко

і Марія Верес



Головні герої та виконавці:
Ю. Липа
- Тарас Жирко.
Гетьман - Степан Глова.
Мотря - Альбіна Сотникова.
Орлик - Андрій Козак.
За участю артистів модерн-балету Оксани Лань "Акверіас".


"Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
..........................................................................................
..........................................................................................
..........................................................................................

..........................................................................................
         Третій дзвінок, тьмяніє світло. Музика. Там Автор. Філософ, політолог, ідеолог українського державотворення, письменник і лікар - та це десь поза сценою. А на сцені звільнена від мирських турбот і дрібниць його суть, що ніби завернула сюди із сяючих далей майбутнього. Образ відкритий і у той же час таємничий тією посвяченістю, яка нас іще тільки очікує.
Строга темна одежа тільки підкреслює зібраність і вишуканість. Він мовить в зал, проте говорить наче з собою, перебуваючи усе ж дещо відсторонено і на своїй здобутій висоті.
Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, - розгорненная праця
І - Божий зір над тим.
                             І раптом - буря,
Що кине хвилі в берег той, що треба.
Не знаєм більш нічого. Чуєш?
                             Жди й молись.

             По-під його босими стопами розвертається дійство: ось ступання древніх поколінь по нашій землі, ось Божественні іскри Пізнання Віри і Бога у темноті проростання і розростання, ось проступає князівське дерево. У повноті подання через містерію проступають ще не означені контури України...
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних...
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині...

     Стоїть цілісний і якісний у розумінні і досягненні свого призначення і дивиться простовіч...
     Як явити собою те, чим ти є потім, після смерті? Описати це, пояснити Що не є кінцем, а тільки дорогою, і навіть тільки її, дороги, початком?..
     Висока рівновага і турботливо доглянута сутність струмують благородними брижами зі сцени, від образу Юрія. Вербально і невербально. Лунає, проступає і запановує, як виник сам автор на наших горизонтах, коли ми підняли голови до неба і поповзли із болотного туману соцреалізму.
"Просто дивитись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба,
А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То - найважніше: ти будь і дивись простовіч".


     Читати і осягати Юрія непросто, для більшості в цій справі потрібні помічники. І Театр узявся за цю справу. За передачу у повноті - від єства автора до єства глядача через храм мистецтва і через своїх служителів-медіумів. Узявся до передачі не ефімерної творчості, бо такі посвяти здатні нести тільки реальність, а повної суті "Я" Юрія Липи, викладеної в обсязі любові-України, і в мірі сил - Любові-Бога. І передача відбулася, не дивлячись на надмірну задачу покладену на акторів.
"Людська душа, як дерево гіллясте,
Як дерево гіллясте при дорозі.
Із вихором дорожнім прилітають
І осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
Побачиш - блисне з ізмарагду око
Або, обважене надміром бісів,
І жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
І оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
Бо ж то так рідко струнчиться і квітне
Душа, як дерево очищена громами...

     Образи сутності людської, дерева підсвідомості, наше "Я". І це вже точні знання, - погляд з того, іншого, вищого світу, де немає земної тілесності.
     І слів уже замало - образи, дія, звучання і резонанс.
І як підкресленність відвище даного откровення на сцені - образ ангела, ступання Провидіння.
І, звісно, світло висвічує зло. Зринають хижі контури бісів і тануть від щирості і молитви, ховаючись і вичікуючи.
           Майже ритуальне поєднання образів, жестів, слів, - враження, що стоїш на місці майбутньої церкви, у всякому випадку тієї її частини, яку дано будувати людям - нам українцям.
Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
               А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.


     Прем'єра "ОФІРИ" відбувається у переповненій залі львівського театру ім. Заньковецької.
     Проходить під високі овації, залишаючи роздуми, відчуття глибини і емоції по-різному підготовлених до Містерії людей,- усе глибше аніж зазвичай і коротше ніж звичайно, і так нетрадиційно... До порівняння хіба що апоплексичний удар, який відчуває мужчина у зненацькій зустрічі із прекрасною жінкою. Тим більше, що прекрасні Жінки присутні на сцені - як героїні, так і виконавці. Образ юної України незвично і чудесно поєднується із образом Мотрі, останньої коханої гетьмана Мазепи.
     Гетьман виростає. Від тихої присутності у собі, таємного супротиву Петру і Московщині, він стрімко прибуває, набуває себе, усвідомлюючи своє назначення і готуючись.
На сцені:
(зліва направо)

А. Козак
С. Глова


"Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм".


     Ці, як і попередні рядки, належать звісно Ю. Липі, однак на сцені звучить дещо інший текст, який глядачі почують особисто і у цьому наше небажання повторювати те, що доречніше осягати в театрі, а також і невелика інтрига викладу, - для опису ж дійства значення має у першу чергу образ Липи, який його поезії звісно не змінюють.
     Особливо яскравим і вдалим мені видався образ України. Ось Вона проступає із темної ходи племен, ось Вона виростає із вивільненої музики Ренесансу, із Європи. Музика реальна і прекрасна і так відбиває вистражданний образ свободи, призначення, індивідуальності.
У цю музику вриваються поліфонією червоні відблиски великого Північного розбудовування - гротеск і реальність Третього Риму, войовничий менталітет германського русоманства, пізнішої великоруськості, такої далекої від слов'янства.
       А Україна, ось вона - молоденька, квітуча - все більше проступає у образі Мотрі, дарується долею Мазепі, аби врешті, кінцево поєднавшись, розділитися, піддатися туртурам. Розділитися, бо йому, Гетьману потрібно вибирати. У боротьбі зі смертю за Надію. І Гетьман у молитвах , у Любові, з болем вибирає Україну. Офіра усього іншого, Офіра особистого. Офіра...
І бачиш сам себе, як спішно утікають,
Мов біси злякані, і похоті, і страхи.
А потім - як огонь. З огню ж пливе земля,
Наново створена, а в ній лиш - Вічна Пристрасть.


       І так гостро відчувається, що і ця пожертва - з нескінечного ряду жертв, які склали до нас ті, що звалися Українцями, і які, хоча б у меншій мірі, мали би принести і ми.
     Не сотворити у цьому світі вічного, тож і жертвуй тим, що дано тобі для цього світу і входи у майбутній. Заради себе, заради нащадків, що підуть за тобою і заради Батьківщини, де ці нащадки зростають.
  "Офіра..." - гримить Гетьман і вибудовує сходи у майбутнє, у високе блакитне небо над зрілими хлібами - "Офіри!.."
     "Офіра..." - ще довго відлунюється обсягами зали і коридорами будівлі...
На сцені: Юрій Липа (Т.Ж.), в оточенні дійових осіб, а також артистів модерн-балету "Акверіас".
На передньому плані керівник модерн-балету "Акверіас"- Оксана Лань

       ТЕАТР поволі пустіє,- до наступного дійства. Тиша знову ставить нас супроти самих себе. В руках книжка Юрія Липи "ВІРУЮ" і десь поблизу розмірено б'ють дзвони. ВІРУЮ.
"І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
                             А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись..."



Володимир Ляшкевич.

Повернутися на головну сторінку


Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів