Поетичні Майстерні. Володимир Ляшкевич. Неокласика | Західноукраїнська мистецька спілка - Львів
Авторська сторінка керівника
проекту "Поетичні майстерні"



Ляшкевич Володимир


  'Неокласицизм'          
        


          Одіссей


Моновистава

За творами Й. Бродського (курсив),
Гомера, Діона Златоуста
та інших греків і не греків (зміст).

І

Простором зітканим із хвиль,
жерцем човнових сухожиль,
він мчав туди, куди вело
його нескорене чоло,
куди здавалося хотів,
здавалося, якби не спів
супутників і вітровій
від берегів Ітаки, свій.

В різноголоссі тім вина
почулась знову Одіссею:
"Мій Телемаку...
з Троєю війна..."
Вояки ж, певно, скаржились Борею:
"... Не зводить з нас очей Танат,
потрібно-бо плисти назад,
додому... досить мандрувань...
і відчайдушних зволікань
царя, що гніває богів
упертістю..."
А Він глядів
за обрій, де змагався час
з піною хвиль, - в них свій наказ...

"Мій Телемаку,
з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
в чужині здатні кинути лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому аж занадто довга,
так ніби Посейдон, доки ми там
втрачали час, порозтягав простори.
Мені неясно, де знаходжусь я,
і що переді мною...


ІІ

...Чийсь нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава й каміння...
Телемаку, милий,
всі острови один на другий схожі,
коли подорожуєш довго й мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й солене водне м'ясо застить слух .
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."*

Герой підвівся з-за стола,
покинув сад. За ним пішла
служанка - юна і струнка,
на дивовиж неговірка -
і з тих, що викликали вмить
у ньому незбориму хіть.
В обійми кидалась сама,
немов пробуджена весна
скресала соками жаги...
І, поєднавши два шляхи,
неначе тінь слідом плила,
і в глечику своїм несла
червоне молоде вино.
Колись за Кіркою, давно,
вождя Лаврентського дочка
під чарами отак ступала -
полита миром, юна і гнучка...

Чаклунка з нею час від часу спала...

Любовний вузол розв'язав
тоді він спритно - упіймав
обох у ліжку і без свар
задовольнив... І далі цар
любився з ними аж до пір,
коли нервозний Кірчин зір
у бранці не узрів дитя.

Це привело до відплиття
царівни до Лаврентії.
Хоча чаклунка з цим тоді
згодилася, пізніш була
страшенно на Ітакця зла...


ІІІ

"Проклята, Телемаку, та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю я котрий рік
і тут, і там? де вуха мучить спів
однаковий, трагічно супокійний,
цих всіх рабинь і вічний хрускіт в хащі
споглядачів. Чи ні? - то свині? Свині, -
які повсюди, як і сморід риби,
як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання від щоразу інших дів,
богинь, чаклунок, видимо не досить
для забуття міцним цілющим сном..."

Іде в задумі статний муж.
Цей острів... Острів Кірки..., цю ж
і там рабиню обіймав?
й закляття від чаклунки ждав,
як та самотнього буття...

Страшним було її виття:
-"...Енею дасть дочку Латин,
твій і дівиці тої син!..."

IV

Зі скель відкрилась осяйна
стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.
Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...

Що роблю тут, оточений богами?
Що потребують ще вони? - дарів?
А що дари оті богам? Повсюди,
де тільки міг, там їм і приносив.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...
Що роблю я від берегів Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

Так прагнув повернутися додому
і не зумів! супутники не дали?

Так, так - вони! Не поплили назад,
бо прагнули коштовностей. Еней,
той хитрий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,
і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було таки нам видимо замало.
Так важко повертатися назад
ні з чим, без слави, з тягарем загиблих.
А тут подув, здалось, попутній вітер.
І ми повірили Енею радо.
О, знати скільки нудно довгих років
боги його не перемінять напрям!

Човни таємно від Агамемнона,
ми вивели й покинули Троаду.
Дванадцять повних воїнів човнів...
А зараз сам я, сам.
Уже сім літ,
як ухопив Танат мужів останніх
і Посейдон втопив останній човен.

Енею що! Помститися бажав
за наш розбій, а заодно і сили
Агамемнона розіслати світом.
Аби назад, до Трої, не зійшлися.
Аби розтанули поміж кіконів!
Та ми, сліпці, розжадоблені вкрай,
і з однієї бійні влізли в іншу.

То чи насправді всім керує сила,
коли боги велять одне, а доля
складається, неначе, слушно інше…"

Каліпсо сірі паруси
з невідворотністю грози
повзли у супроводі хмар.
Немовби неймовірний жар
її ревнивого нутра
втамує дощова пора.

Таки Каліпсо хтось наплів,
як тут себе без неї вів.
Кінець кохання, апогей
стосунків справжніх.
Одіссей
в рабині просить ще вина
і помічає, як вона
поспішно змахує сльозу,
їй страшно. Евр несе грозу.

В дівочім погляді й печаль
і їй, чомусь, найбільше жаль,
що не торкнувся він руки,
що мужу тягарем роки,
і пінить чорні гребні сивина.
що поруч він, і що його нема...

"Як тягнуть, кличуть береги далекі.
І це волання наростає в силі.

Мій Телемаку, сталося, що доля
в долонях матері твоєї нині,
і звідусюди чує - я втонув,
що їй почати варто все спочатку.
Невже вона ще дивиться на море?

Очікування є найважчим, синку,
воно дратує стільки літ мене
і непокоїть, бо усе, що сталось,
а також те, що трапитися може,
мов дві великі хвилі - линуть вслід
одна за одною, а я між них.
Одну насилу подолав, згубивши
усе, що мав, то чи осилю іншу?

У тій, майбутній хвилі стільки всього...
І шлях назад, і наша, сину, зустріч.
І загадкові Кірчині слова.
Невже нас із Енеєм поєднає
дочка Латина, плід від мого плоду?
Дочка від сина, котрого ніколи
мені не доведеться обійняти?
О скільки літ Латину нині - п'ять?
Ні, мабуть шість. Латин... Ім'я хороше...

А скільки літ тоді троянцю буде?
І що за дивна доля приведе
негідника старого у краї
до дівчинки моєї! Ні, ніколи!
Не може бути цього, ні, не може!
Звичайно, так, зі злості наплела,
згадала мої оповіді різні.

О, Телемаку, краще, щоб жінки
тобі розповідали, ти - мовчи,
тобі корисно це, а їм ще більше.
Пророцтвам так ти будеш знати ціну.
Хоча є ціни, котрі не сплатити,
тому найкраще їх не знати зовсім.

А ще провидець був із Фів, Тіресій.
Сліпий безумець. З усміхом звіщав,
що слід усього мого існування -
війна в Троаді й ці безглузді мандри!
Немов невдачі тішитимуть пам'ять!
Таке у першу чергу забувають!

Казав, що по поверненні додому
прислужувати стану я народу,
який не знає навіть про весло!
Його я нібито з веслом зустріну,
вони питатимуть, що я несу!
То ж я навчу, а заодно і зраджу
усіх заради спокою свого.
І так богам офіру принесу,
завершивши собою вік славетний
таких як я,"однакових", героїв!

Якби я міг, то вбив його на місці.
Пояснень темним вигадкам не дав,
лише облудою наповнив мозок.

Щоб Одіссей ходив з веслом на шиї?
І вчив когось морські долати води!
Ні, досить з мене і цариць і мандрів,
провісників - усього цього блуду,
в якому й справді може завершитись
моє життя задовго ще до смерті!

"Раніше ніж помреш ти, знай, раніше!"
Услід бридкий і зараз сміх той чую.

Лиш потім зрозумів наскільки схожа
на цю "раніше, ніж помреш" тирада:
"О, істино, тебе одну жалію,
бо ти раніше аніж я померла..."

Служанка руку підняла
і з кучерів його зняла
сріблясті пасма павутин.
Затримала долоні плин
на збронзовілому плечі.
Так по обіймах уночі
за обрій погляд його тік
з-під непідвладних ласкам вік:

"Як тягнуть, кличуть береги Ітаки.

Подібне, Телемаку, я терпів
поблизу від Сирен. Там зрозуміло -
мотузкою був зв'язаний, - а зараз?
Тримає що далеко від Ітаки:
прихильність, ненависть, наказ богів?
Чаклунство одержимої Каліпсо?

Скоріше страх. Я пам'ятаю очі
загубленого мною Паламеда...

V

Царя Евбеї син, він, був тоді
між нас, у Спарті, він спостерігав
оте злощасне женихів змагання...

Як було то немислимо давно,
і як змінилося відтоді все -
життя, благовоління долі, сам я...
Афіно, що ж мовчиш? ти теж смієшся?!

Даючи слушну Тіндарею раду,
як видати йому дочку по честі
за когось із шляхетних женихів -
між ними першим чувся, звісно, я -
і так, аби не сталося війни,
насправді, я звертався до красуні,
між слів їй обіцяючи права,
яких не мала будь-яка цариця.

Прекрасна станом квітко Тіндарея,
якщо дозволить батько твій могутній
тобі з героїв вибрати самій,
то ми дамо щасливцеві присягу,
що не підіймемо на нього зброї,
а також прийдемо на допомогу,
якщо покличе він у час біди.
Так було краще правити всіма -
і Спартою і скопищем героїв.

І Тіндарей дослухався поради.
І склали ту присягу женихи.
І дівчина між красенів Еллади
пішла скрадливо стишуючи кроки.
Струнка, смаглявошкіра, звабних форм,
з волоссям кучерявим, чорно-синім,
з обличчям, що принадливо світилось
трункою насолодою кохання -
Єлена м'яко линула до мене.

Ось погляди зустрілись наші й тіло
моє, передчуваючи торкання,
жаданню до руки її хитнулось.

Здається, що її лицем усмішка
в ту мить ковзнула, з нею обійняла
сусіда мого, меншого з Атрідів -
царя невдовзі Спарти - Менелая!
О боги, о безмірна Ойкумена!
Та проти нього я не маю злості.

Звичайно, зразу почалася буча,
бо кожен з нас вважав себе достойним.
Та Тіндарей її угомонив,
Агамемнону давши Клітемнестру,
мені же скромну дочку свого брата,
вродливу Пенелопу, твою матір.
Для тебе це не дивно, Телемаху,
одначе я здивований був тим,
як швидко я у неї закохався.
А інші заспокоїлись вином
і довгою гостиною у Спарті.

І з часом я забув про ті події,
про мою першу видатну поразку.
А Паламед прийшов і нагадав,
та ще у борозну тебе поклавши!

І з тих часів його я зненавидів.

Звичайно, що до військ по власній волі,
пізніше приєднався, хоч тому,
аби побачити на власні очі,
як Менелай Єлену покарає.

І чим троянець, син царя Пріама,
припав їй до душі? отут з жінками
ніколи до кінця не зрозуміло,
та перш за все у тім повинна велич
ненависної для Еллади Трої,
яка, опісля зруйнування нами
країни Міноса, нахабно стала
нам, переможцям, диктувати волю.

Що сталося з Єленою не знаю,
подейкували - воля Афродіти,
зачарувала пристрастю сліпою.
А раз боги повинні, що поробиш...

Під Троєю до ненависті згодом
і заздрощі додались.
"Паламед!-
Зі всіх боків лунало - Паламед!"
Залічує і рани, і хвороби,
маяк для наших кораблів поставив,
його поради слушні, а не мої.

Та найстрашнішим видавалось те,
що бачив він мене неначе наскрізь,
й про себе насміхався наді мною.
А раз сміється хтось один, - невдовзі,
і інші всі довкола зарегочуть.
Тож я повинен був його спинити.

І незабаром видалась нагода.

По дев'яти роках кровопускання,
коли і справді бійня остогидла,
став намовляти Паламед вождів
відмовитися від борні й додому
вернутися, мовляв, самі троянці
готові дати все, чого жадаєм:
Єлену, ті скарби, що вкрав Паріс,
дари всілякі і торгівлю вільну,
аби лише ми дременули звідти.

А основне, на думку Паламеда,
здалеку, з півночі, йшли племена
для нас і Трої разом небезпечні, -
ні ймення їм не було, ні числа.
Це, начебто, сказали фінікійці.

Мені смішні ті речі до сих пір.
Від Паламеда даної помилки
я не чекав. Воно звичайно так,
аби своєї цілі досягнути
потрібно дурням голови мутити.
Але коли ти дружиш з Одіссеєм.

І я спинив діяння Паламеда.

Ти знаєш, сине, правий в нас завжди
є той, хто переміг і не важливо,
кого, коли і як він переміг.
Бо все боги вирішують безсмертні,
і ми є лиш забавка в їх руках,
але відносно Паламеда щось не так
я відчуваю сталося, неначе,
насправді все серйозніше. І прикро
на серці є мені сьогодні й ...страшно.

О, Телемаку, війни залишають
страшні по собі рани, як на тілі,
так і всередині, - бо стільки крові...
Я лук зоставив дома - Пенелопа
благала залишити за для тебе -
та списа і меча було достатньо,
аби кривавою рікою вмитись,
залитися по очі. Щоб вони
урешті-решт збайдужіли конечно, -
якщо й займалися вогнем то з виду
легкої здобичі, та вечорами,
коли у відблисках чисельних вогнищ,
по п'яному і ситному бенкету
знаходили тремтячих полонянок.

О чим іще могли ми дев'ять років
займатися отут. І непомітно
я іншим став, чи може, Зевсе, завжди
і був таким?!

VI

Згубити Паламеда
було нескладно. Золота мішок
заніс в його намет посеред ночі
полонений фрігієць. Під мішок
поклав листа троянського царя.
Писалось там від імені Пріама,
що золото оте для Паламеда,
мішки ж наступні по знятті осади,
коли всі греки заберуться геть.

Фрігієць, вийшовши зі стану греків,
зненацька був захоплений і вбитий
моїми слугами. Я обіцяв
його охороняти. Та забув він, -
перед рабом цар слова не тримає!
О, думаю, він дуже здивувався,
коли мечі ввійшли в його живіт,
наповнений моїм вином чудовим.

Кому потрібно бачили фрігійця
коли він виходив від Паламеда.
Пішли чутки - фрігієць перед смертю
казав чому він приходив до греків.
Хоча, насправді, він помер відразу.

Отримавши чужинця мертве тіло
і нез'ясовані чутки про підкуп -
Агамемнон зібрав вождів до себе.
Ті зажадали розпочати слідство,
і щоб не втік, поспішно ув'язнили
здивованого вельми Паламеда.
Як тут йому зашкодили поради
про те, що варто скінчити війну.
І найсмішніше, що війна невдовзі
закінчилася справді - перемир'ям,
як того прагнув він, але для нього
тоді вже було пізно, надто пізно.

VII

При обшуку шатра його знайшли
мішок із золотом, листа із Трої.
У зраді переконаний став кожний.
І вирішили - побиттям, камінням
його скарати і без погребання.

Даремно Паламед нас умовляв,
просив, не піддавати лютій смерті
невинуватого, - уважно, ще раз
перепитати свідків. Та затим,
переконавшись в неминучім, змовк.

Та знаєш, що мене найбільш гнітить,
що у його очах не було злості.
Неначе, прочитавши вирок долі,
побачив щось, чого не бачив я.
Можливо він дивився значно далі,
де вже не було ні мене, ні крові.

А на світанку потягли його
закутого до кораблів, жадав він
востаннє доторкнутися до хвиль....
Там слуги швидко й виконали вирок.

І мовчки Паламед прийняв ту біль.
О, що вона була перед лихими
прокляттями та забуттям добра,
яке вони отримали від нього,
найблагороднішого свого мужа.

Так ось, уже вмираючи, він мовив:
-"О, істина, мені тебе лиш жаль,
бо ти раніше аніж я померла"...

І в тиші - втамувалось навіть море,
нажахане таким видінням, -
передчуттям наповнившись лихого
суворі зори воїнів до мене
у пошуках пояснень потягнулись.
Тоді уперше в собі спостеріг
я страх незрозумілий, що погнав
мене, неначе звіра, далі й далі -
у пошуках розради й забуття.

Чи можу, Телемаку, повернутись
туди, де ці мене шукають зори?
Коли мене чекає помста долі?
Коли, здіймаючи мій човен, хвилі
готуються поглинути Ітаку.
Поглинути усе, що залишити
тобі повинен і твоїм нащадкам.

Але мій сину, доки ти й цариця
дивитиметеся за обрій моря,
я прагнутиму повернутись вічно...

"Рости великий, сину мій, рости.
Богам лиш знати, стрінемось чи знову.
О, ти сьогодні вже не немовля,
перед яким затримав я биків.
Коли б не Паламед, ми жили б разом.
Хоч може правий він: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаку, чисті."*



* Авт. переклад з рос. І. Бродського "Одіссей Телемаку".
Агамемнон - брат Менелая, очолював військо греків під Троєю.
Діон Златоуст вважав, що того разу греки Трою не взяли (що є набагато вірогіднішим, ніж "взяли"), і, власне, сам Гомер ніколи не доспівував свої пісні до взяття міста царя Пріама. Це зробили після нього інші.
Еней і дочка Латина - Лавінія - родили сина Асканія, прародича Ромула і Рема. Останні, кажуть, заснували м.Рим. Гесіод вважав Латина сином Одісея і чаклунки Кірки (Теогонія, 1013).
Евр - східний вітер (гр.).

м. Львів. 1998р.