Поетичні майстерні | Західноукраїнська мистецька спілка - Львів
  Авторська сторінка керівника
   проекту "Поетичні майстерні"



Ляшкевич Володимир



'Неокласицизм'



          ГЕТЬМАНУ


Ти у Львові. Весна. На бруківці гойдає
у жаданнях простих небеса - купола
п'яним духом води, що в каміння вростає,
перед тим роздягнувши його до гола.

З постаментів, скульптур лиском патини долі
плине в світ зеленава предтеча весни, -
платять пам'ятники за прообразів долю
вознесінню листа, проростанню трави.

З підворіття вино простягає калюжі,
мов у спомин братерства, подібність руки
і розчулене дно, що рудому подружжю
невідоме минуле, славетні роки...

***
...Коні з жаром хропли. Передмістя дахи
зазирали крізь дула гарматні за мур.
Ждали слова полки і кружляли птахи -
молох жадав крові у неситий міхур.

Княжий замок. Богдан. Місто низом лягло.
Що Данило заклав, що засіяв - зійшло.
Погляд гетьмана там, де церковний портал, -
скільки служб у Волоській колись відстояв.
Подумки увійшов, до розп'яття припав,
пом'янув про забитого сина і став
на колінах молитись, забувши годину,
за блакить над хлібами, за милу Вкраїну,

що чайкою плином покосу дитині
кричить і ламає крило над женцями:
- Злітай-же, злітай-же!", де в кожній хатині
оплачена доля і воля життями.
Як уборонити дітей мале жито,
від норову пана, отрут єзуїта,
як вигнати з храму гендлярського жида,
татар ненаситних позбутися іга?...

Костьол Катерини. Порохова башта.
Катедра латини, престолу підмурки.
Богданова юність, наука протяжна.
В минуле вертали скорботні фігурки
мужів скам'янілих. Годинами очі
на них спочивали у дні ті і ночі.
Укупі з ученням зростала й скорбота, -
народу дать долю, се - Божа робота.

Каноніки знали, чому обучали, -
собі покорятись, не Духу Святому.
не слово несли, а ярмо насаджали,
неволили тіло, неволили мову.
Не раз єзуїтам ще тая наука згадається...
... Ждали полковники слова.
"Ослабла Богдане шляхетна підпруга,
чи слави не хочеш володаря Львова?.."
"За тим на Варшаву!".. "На всю Посполиту
святу і криваву розпалимо ватру!.."
"Не варто кидати змію недобиту, -
вельможна Корона помститься назавтра".

"На Захід!"? - розором, від моря до моря,
лежить Посполита - розкішна та вбога -
єднала колись для життя, а не горя,
і сили за нею намісника Бога.
Що діяти має - на день брати місто?
Та страшить потрава людей і убивство.
Яким-бо назад поведе товариство?
Братам-християнам не личить злодійство.

Ходила туманами осінь. Погоди
на диво ще теплі і треба додому -
сніги пережити, весняні пригоди,
загоїти рани, розвіяти втому.
І військом вінчати, міцним своїм військом,
пихатому Сеймові на королівство
того, хто признає свободи за нами
і лишить в покої і віру і храми.
О, звісно, пани і вельможні магнати
з жидами жадають назад все вернути, -
тим більше потрібно би перепочити,
та й інших сусідів на поміч призвати.

Вояки із Дону своє вихваляли
привільне життя з государем російським.
Немовби терпимий до звичаїв, - мали
свого отамана на вправу житейським.
Сини однієї ми давньої віри...
Заслати з дарами послів для поклону?
Прийдеться, напевне, хоч зводять без міри
сусіди зі сходу державну колону.

Взяв злоту корону Данило з рук Папи.
Наш погляд на захід, - їм Азія мати.
Татаро-монгольскі улуськії роди
вінчали їх з вітром - ми різні народи.
Ми сіємо гречку, копаєм криниці,
вони ж бо мисливці й воюють на сході,
"велику державу збираємо!" - в бійці,
з чужого єднають, чужим отим горді.

А що племена темнії покоряють,
то звідки їм взяти знання і культуру;
поляків нагнали і вже називають
себе третім Римом? В центральну фігуру
Москву знаряджають, бо святість є снігом?
бо стале твердять, що є "обрані" Богом?
Закриті й забуті живуть без кордонів,
без думки, без знань любомудрих народів!
І, взявши простори, захочуть на Захід,
тоді і відчуємо "істинне братство".
Та доки єднає нас спільна безвихідь
Московське годиться в союзники царство.

Зійдемося поки вимушує горе, -
а там розповиємо, візьмемо долю.
Дасть Бог розорати - зіжнем Дике Поле,
свою вознесемо і славу і волю...

***
Ішов долом Богдан. Стяги вітром вело.
Що Данило заклав, що засіяв - зійшло, -
надходили війська, ждали слова полки.
Піднялась булава, - Гетьман вів у віки;

ждала довга зима...
І народ не пропав,
і століття долав, наростаючи в силі,
Дике Поле орав, - й ти усе помічав,
бо проводив віки у "розритій могилі".

Платять пам'ятники, їм нічого не жаль,
не ховаються в сутінь музеїв під стріху,
і живуть серед кроків, у погляді вдаль,
серед суду часів і дитячого сміху.

Щось змінилось, весна,
і здається на ліпше, -
зводитиме вуста
суперечка в юрбі, -
ніж віддав ти колись,
не отримаєш більше,
та не матимеш менше,
ніж винні тобі.

м. Москва. 1996р.