Постмодернізм | Ляшкевич Володимир - Львів
Авторська сторінка керівника проекту
"Поетичні майстерні"



Ляшкевич Володимир  



'Постмодернізм'

 

Риби

Топчучи древні мушлі вибілені святково
на розтрісканій тверді напівпустель азійських,
прагнеш уже не тіні, скільки змінити подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
бути настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, не відчувати спраги,
не покриватись пилом, і не сльозити очі,
ставши великим тілом, що звикло лине з кручі
легше не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

Риби не можуть бути іншими аніж риби.
Їм не потрібно глузду, глузд розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком виступають зустрічі із руками.
Води, втім, очищають - суть священними ніби,
в разі, якщо зважати на моряків і небо.
Тож і святий у водах кожен фрагмент відбитка -
риби у першу чергу, цим від срібного злитка
вирізняючись блиском, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях і слугували з хлібом

першим із перших, доки не наситились ними.
Срібло ж цінують ситі, - ті, геть уже не перші,
ті, що й без дива в сіті ловлять на заклик "герші",
чи на ковток повітря з ароматом пустелі,
словом, на нонсенс в водах. Сіті ж тому, що рими,
тільки кордони плину, - музи сердець моторів
тягнуть риб за собою на осяйні поверхні.
Там чути крики птахів - вільні, різкі, мажорні -
творива їх горлянок безпомилково значать
втечу від усіляких риб'ячих кредиторів.

Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого,
руху стрімкого тіла, сповненого жадання
бути чимдалі, бути (рибам не до вагання),
врешті, ціна мовчанню - лиш своєчасна втеча,
котра, по суті степінь якості у "волого".
Видимо, з цього зору, води бувають різні.
Як і мовчання риби... Рідкісний дар - мовчати...
Дар, що нічим не гірший вміння когось повчати,
передусім нащадків, в першу чергу найближчих, -
дар, що батькам - спочинок й мирне життя - вітчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю -
не дорікнеш сердито, не вмотивуєш зраду,
і від рідні корисну не принесеш пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки й пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням губ, плавниковим рухом,
водорості розклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
покажи їй як зверху повертаються люди,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому варто владнати вчасно,
і не важливо хто ти, з огляду громадянства
найголовніше місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, без найменшого руху
всяких жонглерів слова, котрим властиве чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти зразу, не зіткавши з промови
сіті, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, води у цьому сенсі,
певно, що найсвітліші радники щодо їжі…

Сонце. Незносна спека… Виповзти з вод на сушу,
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі...
Чи недаремно всюди ці черепашки-мушлі,
політруки і зброя, і хижаки двоногі?..
Висохли, видно, води, тож плазуни калюжу
болотяну, духмяну поспіхом полишили…
Непереносна спека...
Обрію плавкі смуги...
Вивільненим легеням лінь римувати рухи.
Ким ми були, що мали - зовсім не однозначно.
Та, вочевидь, зростали, неочевидно - стали.

Видно - набрались тіні, видно - багато ліні,
та й течія повітря зовсім не плин Мальмстріму.
Але ж було дитинство! І в ту ріку стрімливу
стрибав, спинивши подих, прагнучи дна сягнути,
каменя зачепившись - бачити тло поверхні
крізь осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала й далі, далі тягнула, ніби
ми дуже рідні й разом бути повинні, так як
риби не можуть стати іншими аніж риби.


м. Львів. 2003 р.