Поетичні майстерні - Іван Андрусяк
Огляди - 2003р.




Іван Андрусяк



Вибрані твори:
"Поетика"


"ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ" (Івано-Франківськ, "Перевал", 1992)

ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ

Оксані

1.

Жовтий вечір. Оранжеві свічі.
Кварта вицвілого вина.
Ти вина моя перша і вічна.
Ти єдина моя вина.

По дорозі безпечної долі,
по дорозі битого шкла
я несу тебе, вірну і голу,
не втираючи осінь з чола.

Ти мовчиш. Ти повинна мовчати.
З-під зачинених мертво очей
тихо сочиться страх дитинчати
і повільно по щічці тече.

Нам назустріч виходить карета.
Стигле ложе постелено в ній.
О наївні химери поета!
О безпомічна цнота надій…

2.

нам сьогодні повільно безладно невлучно
говорити мовчати і знов говорити
і спиратись на часу тоненьке поруччя
і затяжно останню цигарку палити

потім знову мовчати мовчати мовчати
доки нерви не стверднуться сіткою дроту
і ховати в очах нуклуїдні карати
чи то крові чи сліз чи наруги чи поту

членувати думки на потерті скрижалі
на свавільні листівки на мудрі рулони
і самотньо довершувать психоаналіз
голубого дощу на роздвоєне лоно

ми повинні багато ми довго повинні
забувати про щастя під вітром вишневим
і кусаючи губи криваві аж винні
роздягати очима стару королеву

королева підходить спокійно панове
під сорочкою білою кості зелені
нумо гордо дивімось а нум гонорово
говорімо про сексу пориви шалені

говорімо… та ні стоїмо як дерева
і останнім зусиллям ковтаємо муку
супокійно підходить бліда королева
для цілунку сухотну протягує руку

3

ідеш і бачиш
колючі груди
ідеш і бачиш
голос білявого хлопця
в червонім кашкеті
ідеш і бачиш
дорогу яка не веде

котяться з неба
розпечені персики
меркне

   маліє

жовта гора
спертися ліктями
поглядом спертися
впасти долілиць
пропасти
пора

лежиш і чуєш
тріпоче камінь
лежиш і чуєш
солодке вологе тепле
котиться зліва
лежиш і чуєш
усмішку винного

я винен
вина моя
стиснена в правій руці
я винен у тому що я не подібен на себе
я винен у тому
що горобці
склювали усіх без винятку
зебрів

смугасті
китиці
кити
кентаври
круг

  мене

круг

  тебе

смугасте цунамі
заливає таврію
і
залишає
смугасті дебрі

дерево сходить
заходить дерево
сонце ворушиться
сон червоніє
де Ти Господи
янголи де ви
озовися
Діво Маріє…

4.

ви такі ж як і я
наївні
ви такі ж як і я
довірливі
на бантинах спите
як півні
і встаєте щоранку
з півнями

а мені залишилось

   спинитися

на четвертій сходинці

знизу

усміхнутися

  помолитися

і вдягнути чернечу ризу…

ГЕОМЕТРИЧНЕ

Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.

А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати.

* * *

Панночко з блакитними очима,
панночко з блакитними сльозами,
як мені хотілося навчитись
бути з вами і не бути з вами.

Як мені хотілося, повірте,
на вітрах проворно пелехатих
і вдихати вас, немов повітря,
і, немов повітря, видихати.

Але ви — не ви. Як у люстерці,
роздвоїлись викриво й лукаво.
Ви одна спинилися під серцем,
інша ви пішли собі небавом.

І тепер в неходжену завію,
охопивши голову руками,
я один голублю власну мрію,
інший я зорію вслід за вами.

Роздвоїло. Стерпло. Загірчило.
Келих ночі. Крапелька отрути.
Панночко з блакитними очима,
з вами чи не з вами. Чи… не бути?

* * *

живемо під чортом неначе під Богом
і вправно жонглюєм словами
в яких від глибин від прасуті святого
немає ні грама

заплутані ми у своїх переплутах
у путах своїх нерозривних
а хто розриває розрубує пута
той бачиться дивним

а в кого святого нема за душею
ні краплі малої
той в’яже петлю і кидає на шиї
на душі героїв

а кого ті пута затягнуть до краю
у чорну годину
на власну той шию петлю одягає
на душу невинну

а іншим байдуже бо інші не знають
дороги у вічне
над стомленим світом Танатос витає
і душі калічить

ГУЦУЛИ

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…

ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
Ми лишилися там, де простуджений день —
як розсерджений кальвін.

Нам кричить вже не горлом а раною світ,
але що нам до світу і що нам до істин.
Ми лишилися там. Наші долі криві,
як дорога на Пістинь.

Нас чекали Сорбонни, а нам — аби плоть.
Не химера, не мрія…
Ми лишилися там, де ридає Господь.
І мовчить Гуцулія.

* * *

на ліктях вже не мозолі
на ліктях п’яти
на золотисто-жовтім тлі
зринаєш п’ятим

у першого в блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
сліпих конвалій

у другого на рукаві
пов’язка-промінь
і місяць усмішки кривий
на вістрі коми

погнутий судорожжю слів
корозій жестів
не може третій ув імлі
очей отверзти

і я у плетиві-гіллі
мовчу четвертим
і запах безу на землі
як запах смерти…

ЧОТИРИ СОНЕТИ ПОВІЛЬНОЇ СМЕРТІ

1.

він нині не побачить паркана
він мусить вуха воском затуляти
іде вода у гості до теляти
така сама як небо та сумна

теля не хоче пити бо теля
ще не кохалось бо воно невинне
сп’яніле поміж запахів і звивин
воно блукає мозком коваля

тож ланцюга коваль не докує
до паркана не зможе присилити
ані теля ані життя своє

в куфайку як у мозок заповитий
він буде жити навіть буде жити
та вже йому вода вухами б’є

2.

я буду помирати восени
коли розчервонілий капельмейстер
не кобуру одягне а капейстру
і сплющений оркестр кріпосний

затягне одержимо білу фугу
і опаде звиваючись на дно
і доки кавалерам все одно
танцюють дами по блідому кругу

як по блідому ложу бо поблід
зеленочолий стриманий апостол
бо догорає свічка як болід

бо біля скроні зупинився постріл
застигла постіль і застиг компостер
а хто мене везтиме в новий світ

3.

це синтаксис обвуглених печер
тут диким медом пахнуть печериці
до цинамону миґдалю кориці
торкаюсь не губами а плечем

тут в попільниці сірий пес дріма
як дим недопаленої цигарки
тут на пательні догорають шкварки
неначе зорі але це дарма

це через кому а рудий лінгвіст
двокрапку на фарватері виводить
і знову м’ясо плісніє бо піст

і знов на антикварному комоді
чортнадцять літ мугичуть акафіст
тасуючись як карти у колоді

4.

а зрештою чи слухай чи конай
чи ручкайся як тать із парканами
тобі вже не намариться фундамент
а тільки жовтий висохлий курай

і ти поставиш чайник на плиту
і висиплеш посічену заварку
а зрештою ні холодно ні жарко
то нащо ти благаєш порятуй

вода до горла камінь принесе
вода загатить каменем ворота
до білого притулку медресе

і будуть гланди судорожно потай
той камінь розтираючи на поташ
надіятись що це іще не все

"ОТРУЄННЯ ГОЛОСОМ" (Київ, “Смолоскип”, 1996)

* * *

ці тексти як жінки регочуть віддаються
виношують тремтять від дотику руки
а їхній чорний трон на паперовім блюдці
немов старий магніт притягує зірки

їм сниться по ночах шалений шов бетону
підземної стіни точений барельєф
і місяць як кольє стискає плоть червону
і венам золотим розлитись не дає

ці тексти як жінки вони старіють зранку
але котрогось дня коли на вітражах
старенький принцип жах зірве ажурну рампу
із їхніх гордих лон обсиплеться іржа

і вкриті золотим пахучим ластовинням
вони тобі прийдуть немов під образи
ти винен їм цей світ ти кожен їхній вигин
губами обома в повітрі зобразив

ти рвав їх на шматки зализував їм рани
леліяв як дітей як потолоку дер
тепер вони твої але чому іване
ти жодного із них не вимовиш тепер

* * *

по чорних схилах як зоря повзуча
острогів календарна суєта
зламати хліб немов зламати учня
щоб з нонпареля голос вилітав

щоб плакала по темних ебонітах
форель у партитурі забобон
щоб засвітився танець дядька віта
червоним і коричневим обом

а пастка лиш розторгнення поразки
на два сліди чотири забуття
просвічує просочує крізь растр
тоненька епідемія життя

пухлина це вирівнювання звивин
на тремах мозку вихрещений злак
зламати хліб розмножити оливи
а хто щасливий хай вмирає так

* * *

Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.

Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.

Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.

Уже цвіте під мостом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.

І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові…

* * *

за оводом терпне самотній сумний рамадан
уже осипається мерва з чернечої брами
віддам тобі перстень і палець а сніг не віддам
нехай він тяжіє між нами тяжіє між нами

на дамбу не вийду там губи злюбованих слив
погруддя лілей герметична плутонна судома
яри за ярами там замшевий дощ настелив
та неба немає і я залишаюся вдома

то сни менелая нехай осміє менелай
багнети юдолі нехай четвертує волами
займай україну але тільки сніг не займай
нехай він тяжіє між нами тяжіє між нами

ДІАГНОЗ ОФЕЛІЇ

обліт завершених птахів
на полі батька або духа
червона сонця потерюха
згортається в несупокій

на горло саду покарай
на тінь зелену на карету
на золотих підніжках в лету
перегортається цей край

карбідом жовтого жалю
перегортає датська осінь
довкруж акустики доносів
хтось тихо виплюне люблю

хтось черепом означить порт
де сарана дрімає в сотах
убивство діда це аборт
а гріх убивство ідіота

лиш ніч помилує плечем
посіє мак в дворі палацу
і на могилу пертурбацій
червона мряка потече

"ШАРҐА" (Львів, “Лір-Артіль”-”Піраміда”, 1998)

* * *

місцем прирощення крил до стебла
місцем приручення маски до миски
дуже кортить аби кара була
хоч на дещицю несхожа на вишкіл

дуже кортить аби сонце було
примхою ката ув опочивальні
і над лобами гніздилось тавро
періодичного каменування

* * *

потворні дощ покора і спасіння
потворний сад де вигуки і зграї
і самота що лузає насіння
над тілом молодого самурая

і вершники що обрані з півсвіта
місити гній коронного узвозу
чотири дні немов чотири літа
напружено змагаються за розум

бо зрада це лише початок вірша
і обереги котяться мов крила
біліє живота стареча ніша
що для меча героїку розкрила

це піхви долі — увітни і станеш
пересічним над голими богами
як вершить на дощі останній танець
реліктовий передосінній гаман

як виживають сповнені орґазму
книжкопродавці з ложем по коліна
і тихо розтікається по хазах
ніким не присилене покоління

* * *

в оправі озера неначе
в чужій державі риби й риби
з обвалу піняться гарячі
нічних істот підшкірні глиби

і тінь пророцтва випадкова
з ламкої водорості ніби
з якоїсь донімої мови
задихано руйнує німби

і порскає в нудотний плин
безахисне волосся мозку
яка різниця нащо плив
важливий тільки проріз маски

дірки для ока і для сну
для проростання і для втечі
запрограмованих відречень
спивати фарбу запашну

душити мертвих їсти кашу
учитись господи прости
на приспаній могилі вражень
перевертаючи хрести

* * *

проживемо цю ніч як собаки на мерзлих плотах
порозбризкуєм тіні по колу — на кого цей жереб
вибирай собі хату де піниться морок і страх
а тоді розливай свою муку по синіх фужерах

тільки напис івритом на стелі або на землі
що стіна не поможе і місяць з вікна не настане
ниточками підвішені плаття жінки кораблі
розпорошені дебрі у висохлу пращу омани

це краса перестрибувань з мертвих у мертві тіла
малахіти опали обригані губи тунелів
лиш холодна як пристріт росте під крилом омела
розрізаєш — а кров її піниться запахом хмелю

* * *

потворні дощ покора і спасіння
потворний сад де вигуки і зграї
і самота що лузає насіння
над тілом молодого самурая

і вершники що обрані з півсвіта
місити гній коронного узвозу
чотири дні немов чотири літа
напружено змагаються за розум

бо зрада це лише початок вірша
і обереги котяться мов крила
біліє живота стареча ніша
що для меча героїку розкрила

це піхви долі — увітни і станеш
пересічним над голими богами
як вершить на дощі останній танець
реліктовий передосінній гаман

як виживають сповнені орґазму
книжкопродавці з ложем по коліна
і тихо розтікається по хазах
ніким не присилене покоління

* * *

так вітражі кохаються — колись
вуста закрию виторгую очі
і теплий погляд снігу на обочі
як мізансцена викотиться вниз

так з пастки п’ють вуаль або вино
чорніючи над лісом безпорадним
і дерево неначе доміно
заплутається в сітях аріядни

так виживаю мила — озарінь
весела маска кришиться додолу
і запах що вміщається в стодолу
тоненький і обскубаний як тінь

мовчу тебе люблю тебе терплю
тебе в собі як білу рибу в плавнях
а дні стікають знуджено і плавно
вистежуючи кроплену смолу

чи дочекаюсь — день на вітражах
розмазаний розгублений розбитий
любити сад любити світ любити
а тільки сонця стомленого жаль

* * *

синієш синім плачеш босим
дітей годуєш волохатих
допоки братися за розум
на припічку чужої хати

миром казали — так і нині
опока сиплеться із глини
і не чекаючи пришестя
життя триває проти шерсті

і з платонічної мороки
як з глини що зійшла і стала
шістнадцять олов’яних кроків
до вироку або до слави

вошивий замах на пороги
і титло висмоктане з ночі
годуєш віршами нікого
і слово в пазусі толочиш

миром говориш — і донині
живим живеш синієш синім
і не чекаючи пришестя
волочиш душу проти шерсті

1998

"ПОВЕРНЕННЯ В ҐАЛАПАҐОС" (2000, планується )

* * *

такий конклав: ніхто не помирав
усі хто міг добралися уплав
а хто не вмів той дошукався броду
вода загусла як від слів коран
гірке повидло з непокритих ран
губилося на жовті нігті глоду

місцями простір лився через край
липким теплом відригувався чай
і спазми підкрадалися до горла
усі живі то нащо цей похід
короткий ліс застеле білий світ
і кождого нужденного пригорне

оказія заснути під кущем
плече стелити вкритися плечем
обкорувати пересохле тіло
розбещена осиплеться вода
солоний вовк забризне по слідах
і крайні упадуть під страхом звіра

хтось переможе першим – от і все
нема нікого хто смолу несе
не будучи прирученим смолою
а відірвати – голос потече
і вкриє ніч надкушене плече

хто ж зважиться лишитися зо мною

ТРОЯНДА ДЛЯ ПІНОЧЕТА

я не доріс до розмови про плаху
сервус озерам які прогоріли
пане диктаторе осінь це бахур
що відгризає душу від тіла

каплю диктує – плодяться зливи
крону диктує – корінь зів`ється
курва, народ наш безмежно щасливий
в парнокопитному ворку провидця

може в якомусь темнім провансі
кулю зліпити можуть по троє
ми ж пережили струси і транси
всі ми паскуди всі ми герої

нести на плечах маски козачі
можна хіба що крізь заборону
пане диктаторе осінь не плаче
 в пазусі осінь має корону

лузає сім`я плодить бацили
ходить по колу лається ямбом
я не приніс тобі славу і силу
тільки маленьку жовту троянду

хай тобі стане важче від неї
гордих жінок у холоднім палаці
вчити закону вчити ідеї
вчити важкої любовної праці

а коли ляже холод на груди
серед законів як серед глини
знайдуться коні знайдуться люди
та чи зліпити їх вистачить слини

* * *

остроголосні привиди речей
ще міняться ще несть їм ореолу
якого безу простір цей тече
яким крилом перегортає тору

мислитель масок викришив пісок
сліпі долоні як вершини бруду
ще шов не довершив сьогодні крок
до голосу як до страшного суду

ще небо не торкнулося змії
ще не вкусило меншого за литку
іржавіють порадники її
оскаржені в одну діряву свитку

ще шапку з лоба і чолом до ніг
злизати з комиша шкоринку бруду
а те що завтра відрубають їх
хіба важливо те що завтра буде

* * *

чия то ґою праща несповита
чия по світу лань пустелю п’є
нехай до жита докульгає свита
на неї в московита дружба є

не язиком то каменем прилиже
дізнатися чи зиждеться душа
а те що залишилося понєже
то братику схоластика й олжа

а свити свита справити не слічна
прокльон дається раз і поготів
провина — пуповина — канонічна
з–під древка недоношених життів

була вона чи тільки приверзлася
про це й боян давно вже не рече
сердезі тихо мріється на пласі
як би на пласі побувати ще

тож зладиться лобами лан хрестити
і внадиться керманич при губі
а житу що — воно як завше жито
якому не прощають голубів

* * *

і самоти береговизна
і ніч докришена в укіс
душа привиділась і висне
як закривавлений поріз

і крихти котяться зпівока
категоричні як сліди
пересувна мораль пророка
устань і йди в уста води

голосовіння майже наше
місцями сонне далі в лад
прости утоплений монаше
що я дослухався порад

що видихся що пересилив
собі самого полонить
поріз присох укрився пилом
а тільки все одно болить

ОБЛОГА

Василеві Герасим’юку

1.

якщо ніхто якщо нікого
якщо нікому доведеш
що вороги пливуть до бога
як поцілунки на манеж
що королям на цілий вечір
розтасувати короля
що скатертиною предтечі
живе і крутиться земля
де золоченою травою
кошлатих воїнів шляхи
а хто вернувся за тобою
того замінимо ніким
переживемо хвилі сонні
на прю до вежі меч і страх
у короля на підвіконні
холодним мохом сніг пропах
свого незбутого чекає
твоє повернення гряде
а понад мороком і раєм
тоненьку ковдру кіт пряде
муркоче скочується карта
чи на коліна чи на дно
життя воно такого варте
такого зраджує воно

2.

а якщо зупинитись
щоб хмара за хмару зайшла
де сумні упирі
договорять про волю і віру
омела доросте
до вікна до руки до стола
і потреба любити
прокинеться листю і звіру
якщо вилити воду
крізь небо і сон і лице
якщо падати тричі
і тричі вставати у полі
то земля і вода
переможно відгонять мерцем
і залишаться нами
назавтра назавжди ніколи
хвилі орд безіменні
лякливі оскоми потвор
синьоокі релікти
у небі на небі під небом
білий бог над губами
і янголів камерний хор
і розчинені вщерть
хуторів засмальцьовані ребра

3.

алебардами підпираючи
сонні голови вартові
прокидаються усміхаються
вже наврочені ще живі
за чиєюсь рясною відьмою
слід по небу перетече
сокровенну зорю провідаю
доторкаючи за плече
обертається а від доторку
біла пляма на три світи
і роса по твоєму котику
прокидається щоб рости
вартовими земля засіяна
за хрестами вода і степ
україною світло-синьою
небо визбиране цвіте
ополченці виходять хмарами
замикаючи гирла вод
ми не віримо ми не маримо
ми самі собі цей народ

4.

як вороги на вежі проростуть
і вкриє порох стигми паперові
солодкий запах встояної крові
усьому місту не дає заснуть
облогою тримає за рукав
і в’ється молодими батогами
і на щиті чиєїсь монограми
малює ошелешений триглав
тримаймося приходить смак води
у роті кисне ладаном і постом
стріла перегороджуючи острів
винюхує собаки і сліди
і вже ніхто на жоден схлип біди
не зможе загубитися на світі
як шибениця гасне на софіті
тоненька цівка талої води
тримаймося приходить час ікон
безбарвних учнів крильцями малюють
за кожен крик на вежі алілуя
за кожен недобитий терикон
шаблями стати волос по мечу
заграє марша вкрадену ранету
це вороги на вежі це комету
у кожнім домі криком засвічу
задеревію витягувши длань
які важкі самодостатні глиби
за скибку хліба за шматочок риби
тримаймося приходить час питань

5.

замісити краплю на дощі
тонко як ікону замісити
посеред обори три плачі
кожен з них із олова відлитий
перший каже не проповідай
нащо ворогам тобі пророка
іго крику викотиться з рота
і постеле попелом курай
другий каже води і мости
знесено і тінь твоя за ними
пронеси окрушини незримі
там де жодних слів не донести
третій каже стань собі і стій
є така природа незборима
що у глину кожен витвір твій
а душа вона так само глина
сонний голос всівся на плечі
тонко-тонко сіється донизу
замісити сонце на дощі
а тоді підкласти жменю хмизу
хто згорить а хто переживе
це уже забава не для тебе
попри небо сіється молебен
і додому в голосі пливе

6.

прирощуєш тонку погорду крил
до тіла що живе собі півкроку
за пил потоку стоптуючи пил
чужого безпросвітного потоку
і так тремтиш як голови тремтять
паруючи над пальцями тонкими
що кожен ліс потятого над ними
не доведе розкришувати рать
і крихти до потоку не згребе
як води в стаю голими руками
за кожен камінь сонце голубе
і сіль рослин за кожен другий камінь
а що собі попросять вороги
яка тобі до того непокора
ця хвора віть не відала що хвора
і вилила собою на сніги
і так гряде відточуючи крил
водою недорізьблене зачаття
вирощуючи голову за щастя
а за життя даруйте тільки пил

5-9.01.1999

© Іван Андрусяк. Всі права застережені.




Нужен диван? Диваны в магазине мебели Амебель. . download WALLВ E . Дешевые легкогрузовые matador шины, лучшие условия доставки. . Эпиляторы: эпиляторы браун. . Кондиционеры в Украине кондиционеры Окружная 044 360 7584