Твори наших авторів - 2002р.


Ніна Кур'ята

( м. Одеса)


   Написати листа


АНАЛІТИКА:                   СХОЖОСЛОВИ
ГЕНДЕРНИЙ АНАЛІЗ
ТВОРЧОСТИ ЛІДИ МЕЛЬНИК

"… але я не твоє створіння,
я ще часом неопалима…
К. Калитко

* * *
Колобродом яскравим, зоряним,
Припорошеним сніговіями,
В бездоріжжя полів незораних
Попливло моє небо з мріями,

А назустріч - дощі залізнії…
Чи залишуся в їхнім скреготі,
Чи полину в октави пізнії
З журавлиним останнім клекотом?

А звідтіль, де сніги некошені,
Звідтіля, де птахи нелякані -
Раптом ти надішлеш запрошення
Та по білому полю - знаками?

…Чи подужаю це одужання -
Але що тобі в моїм імені?
Чуєш, дужий мій, небайдужий мій?..
Подзвони мені,
подзвони мені!..

***
Ти пам’ятаєш почерк
І несміливий подих
Равлика на листочку,
Спеченому на сонці?

…Пилом припали сходи.
Сонце ще спить на Сході.
Чайка чека погоди,
Мушлі лягли на споді

Того, що тільки вчора
Ми називали морем,
Та з кучугурів солі
Щезла вода прозора…

Тихо торкнусь в негоду
Теплого літа клавіш…
Ти пам’ятаєш воду?
Воду
ти пам’ятаєш?

* * *
Синдром кохання восени - безжалісний діагноз,
Диктований не лікарем, але календарем,
І не позбутися нових, таких підступних пауз,
Що їх ми повний оберемок миттю наберем.

Синдром осіннього тепла, допоки не злетіло
Воно з душі, неначе листя з дерева бажань,
Та я уже не розгорну своє пожовкле тіло,
І ти навряд чи розіллєш по келихах шампань…

Синдром осінньої весни - яка п’янка розпуста -
Дивитись тільки в небеса, шукати правди в них!
А дні - однакові й тісні, мов ложе у Прокруста.
…То що ж, запам’ятаймо біль,
допоки він не стих.

* * *
Льодяником м’ятним безжально кладеш
Вчорашню надію в останню колиску,
І тільки б ніхто не спитав, де ти йдеш,
І тільки б не знати про те, що так близько.

Ці чаші, мов пальці - тремтять і тремтять,
Ці чаші мовчать, бо на дні - тільки відчай.
Раніше хтось випив із них благодать.
Та трохи зосталось, і поки є свічка -

Давай-но підемо туди, де давно,
Де наші померлі - живі, де ми - діти,
Розділим з собою це згіркле вино,
Усіх пом’янемо, і будемо жити -

Та раптом збагнем, що оплатить сповна
Життя, що було ніби взято в оренду,
І місце під сонцем, і келих вина
Лиш той, хто пройшов Особисту Легенду.



* * *

Бабине літо. Ще вдосталь тепла,
Світла, смаку, аромату ще вдосталь,
Але його нетривкого крила
Не вистача, щоб затримати осінь.

Осінь. Симфонія суму й води.
Птаство летить поміж сонним промінням.
На перегонах дрижать поїзди,
Що заблукали в гілок павутинні.

Осінь розтулює крикам вуста,
Глодовим гіллям роз'ятрює пам'ять.
Ця теорема занадто проста,
Та, не довівши, її завтра спалять.

Осінь - це згадка про все, що "колись".
Небо відкрилось навзустріч молитвам.
Ти щось просити хотів - помолись
І попроси про непрограні битви,

Про береги таємничі чужі,
Білі лілеї на темних озерах
І світлячка для тієї душі,
Що загубилася в диких печерах.

Можеш просити високих посад,
Мудрих порад, коли їх ще не досить…
Ні, краще сад. Попроси собі сад,
Тільки щоб там не ховалася осінь.

* * *

В канделябрах каштанів згорить семисвічник суцвіть,
Переживши смертельний двобій з диким нападом зливи,
І розбурхана ніжність раптово лине з верховіть,
Ніби віск небджолиний, гарячий, м'який і пестливий.

І розквітне троянда в душі, і позбудеться сну,
Ніби келія ця їй і справді вже стала тісною,
І в пориві до неба зруйнує незриму стіну -
Ту, що ділить планету на простір між мною й не-мною.

…Що робить зі спокусами світу, котрим несть числа?
Що робити з тим світлом, що - від заповітів Господніх?
Залишається тільки зростити два білих крила,
Захлинутися вітром і стрімко пірнути в безодню.

* * *
щоб знайти рівновагу
треба знати положення Сонця
треба знати положення Сонця
на плечах Небес
бачить кетяги зір, що звисають
на пагонах світла
і читать між рядків
що до тебе приходять
нізвідки
а коли ти врахуєш усі
півквадрати й тригони
всі сокири й тризуби
помириш коли
між собою
небосхилом трусне
невблаганний
безжалісний Серпень
і обсиплються зорі лускою великої риби
і на темному тлі
ти побачиш:
стьожками блідими
по пурпурній небес плащаниці
гаптовано
долю
* * *
…Ти мене не побачиш.
Не розрізниш відтінки.
В пору оцю невдячну
Я - тільки начерк жінки.

В мені печаль прадавня,
Збутись її несила,
Тож на порі світання
Я - лиш уламок тіла.

В цих незвичайних нотах
Трохи замало сміху.
В мені - зерно гіркоти,
Ніби ядро горіху.

Я, мов зaкрита мушля,
Охороняю сутність.
Ти не заглянеш в душу.
Я - не твоє майбутнє.



* * *
Рвуться старі конверти
На снігову завію…
От би всі ймення стерти -
Тільки, на жаль, не вмію.

От би повилучати
Всі ті слова, що зайві!
Рвуться ошатні шати,
І проступає сяйво.

Плаче стара абетка:
Не вистачає літер.
Рвуться старі конверти…
Швидше б з'явився лікар!

Літер уламки вітер
Витрусив на терасу…
Знаєш, у слові "лікар"
Є щось від ліку часу,

Є щось від часоплину,
Щось від життя і смерти…
Літери в вирій линуть,
Тільки всього не стерти.


* * *
Як з обмерзлої гілки
Осиплеться
Лід,
Від луски так узимку
Звільниться
Душа,
І відкриється світ
Непрожитих ще
Літ,
І води крижаної нап'єшся
З ковша.

Похитнеться той човен,
Що місяцем
Звуть,
І звізда в оболонці
Здригнеться
На мить…
Ти не можеш збагнути
Сьогоднішню
Суть
- То чому ж твоє
Серце
Про завтра
Скимлить?

Ти попросиш у Бога
Собі
Оберіг,
Ти попросиш притулку,
А згодом - коня,
І щита, і меча,
І небес,
І доріг…
Ну, а потім - підеш
Все одно
Навмання.



Моя епоха

* * *
У павутинні
Забутих днів
Є сині-сині
Обгортки слів

-Солодко-кислих,
Мов карамель,
Для нас, затиснутих
Поміж скель.

Який тут відступ?
Який тут крок?
На темний виступ
Ляга листок…

Осіння сутінь
Огорне гай…
У дні забутім
Мені заграй

Недбалу й тиху
Свою печаль.
О, скільки крику
В однім "Прощай"!

Ти завтра - вгору
З глухим плачем.
З тобою поруч
Пройду дощем,

Здіймусь водою
Під небеса,
І все загоїть
Одна сльоза.


* * *
Недоспівана пісня
Знов насниться мені.
Бачу я крізь завісу
Твої очі сумні.
Простягаю долоні
До чийогось лиця,
Бачу море в полоні
У мого олівця.
Намальовані хвилі
Не зволожать пісок.
Ми обоє безсилі,
А потрібен лиш крок,
А потрібен лиш дотик
-І воно ожива…
Та загублено ноти
І забуто слова.


* * *
День, врешті-решт, прийшов,
І наші очі звів.
Ти - мов ранковий сон.
Я - твій останній дзвін.

Я - найсумніший сум,
Що на твоїм плечі.
Хтось нам послав росу,
Та відібрав ключі.

Ти не зупиниш мить,
Час не вповільнить лік.
З рани стріла стримить,
І заквітчає сніг

Темний невпинний струм,
Що цибенить із вен,
Згусток пророчих дум,
Вкладених у катрен.

Цей зболенілий шал,
Шквалом накривши вал,
Лишить обривки крил
І самоцвітний пил.

Ти не відбілиш плям
Навіть не-вороттям.
Навіть своїм життям.
Затям.

* * *
Зваблює обрій втечею,
Каже, вже треба йти.
У кровотечу вечора
Руки зведуть мости.

Чорно-рудими знаками
Небо по них стече…
Вчора жінки тут плакали
У кам'яне плече.

Вчора таке творилося,
Що глибина віків
Лиш загартує з крилоса
Линучий владний спів.

…Отже, підеш непроханим
В край, де трава і сніг,
Ноги омиєш порохом
Наших курних доріг.

Будеш вростати крилами
В світ, що зазнав пожеж.
Котиться обрій брилами
Й грізно пита: "Ти йдеш?"


* * *
Липовий липень
Час розчахнув.
Що ж він молитви
Мої не чув?

Зріють і вишні,
І небеса.
В трави принишклі
Впала роса.

Ластівка простір
Крає крилом…
Як же непросто
Гоїть розлом!

Довга дорога
Надто слизька.
Зірка дворога
Впала з візка…

Сльози? То просто
Крапа з дерев.
Місячний острів.
Зоряний лев

Шляху Чумацького
Злизує сіль.
Липень - зненацька.
Липень - і біль.


* * *
Взустріч розкриті очі -
Крила якоїсь птахи.
Ніжно і так пророче
Тілом повзуть мурахи.

Я відбиваюсь в тобі
Срібним лиманним блиском,
Сіллю на твому лобі
І атмосферним тиском.

Всесвіт благає жити,
Тихо стіка в зіниці
Й білі цілує квіти -
Міцно, до полуниці.



* * *
Може, й сміялись ті зоряні карти,
Може, над нами й потішились руни,
Але для мене усе це не жарти.
Я віддаюся у руки Фортуни.

Я віддаюся сльозами і болем,
Присмак розлуки відлунює спазмом.
Що ми знайшли, як шукали любові?
Що ще знайдем, доки вогник не згасне?

Зорі на небі справляють весілля,
Стукають віти у вікна руками…
Кава з вершками. І смак божевілля.
Смак божевілля і кави з вершками.


Зимовим дітям

Яке обличчя у зими
- З її грудьми холодно-білими,
З її суглобами болілими
І заржавілими дверми?

Вона бере надбитий глек,
Чаклує поночі над книгою
Й колючою таврує кригою
Старих натруджених лелек.

Найбільше їх шкода мені:
Вони ж бо змушені без галасу
Носить дітей, що не дождалися,
Щоб народитись навесні.

* * *
Некупальські пливуть вінки
Й заставляють тужити воду
За всіма, що пішли в віки
По незнану якусь свободу.

За всіма, хто не йшов навскіс
І не бачив у тім провини,
Кревним градом червоних сліз
Захлинається Україна.

…Ми створили свій п’яний міт
Під казьонку і оковиту,
Й радо гинули сотні літ
За Велику чи Посполиту,

Ми пізнали свій власний Стікс,
Заплативши ціною крові
За фальшиво-чужий remix
Псевдоправди, недо-любові.

…Правду знайдемо у вині,
А історію втопим в Леті,
А любов нехай
Доживає дні
У останнім живім поеті.








На веб-сайте компании есть создание сайтов в калининграде - веб-студия . программа для создания фотокниги и программы фоторедакторы. . клуб саксон. . второй загранпаспорт киев.