"Поетичні майстерні" - Олексій Бик" Бібліотека кращих авторів нашого видання                        


Олексій Бик - Поет і Бард
м. Сосниця

Написати листа.


"Поезія Тривоги,
Самотності та Любові"




  • Я годованець чорних ночей за вікном,
    Я не ліз на рожен і не пер напролом,
    Тільки слово як слово, струна як струна,
    Так якого від мене вам треба рожна?

    Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
    Просурмила сурма : на війну, на війну!
    Перекинулось небо та через плече,
    Пригина до землі і пече, і пече.

    Зачаділа свіча - парафіновий рай,
    Світ поблід і зачах - поспішай, поспішай!
    Тріпотять на вітру полотнища знамен...
    Хто устане з колін, той і буде спасен!

    Той і буде герой, хто поляже в снігу,
    Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
    Розірвіть ланцюги - може, стане снаги,
    А не стане снаги - переб'ють до ноги.

    Передушать півсонних, закутих, сліпих,
    Ми не люди для них, нас давити - не гріх,
    Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
    Я уперше, уперше послухав сурму!

    Я задмухав свічу і в кишеню поклав
    Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
    Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
    Хто устане з колін, той і буде спасен!


    * * *
    Смертельних рим дубовий хрест,
    Падіння, що назветься злетом...
    ...Я оголошую протест
    Усім, хто вижив не поетом.


    * * *
    На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
    Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
    Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
    Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

    На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
    Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
    Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
    І терпіти не можу, коли зневажають людину.

    На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
    Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
    Не залазьте у душу, а просто залиште самого
    І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

    * * *
    Відчинені вікна - протяг,
    Навшпиньки заходить осінь,
    Тихцем розплітає коси,
    Знімає нечутно одяг.

    Долоні кладе на плечі,
    Очима знаходить очі,
    Розпусні вуста дівочі
    Шепочуть слова старечі.

    Ми будемо знов коханці,
    Ми знали про це обоє,
    А я захворів тобою
    І, певно, помру уранці

    І, певно, так буде краще,
    Ця осінь - проста повія,
    А ти - моя безнадія
    І вірші мої пропащі.

    Ти вічна моя потреба...
    Моя...І кривлю душею...
    У час, коли буду з нею,
    Я думатиму про тебе.

    * * *
    Дощеві ніжні пальці скрипаля
    Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
    І стане сон як марева дівочі,
    І похитнеться стомлена земля.

    Осінні недописані листи...
    На вікнах тіні чорні, ніби грати,
    Шепоче ніч про щось - не розібрати...
    Додолу одяг. Тільки я і ти.

    * * *
    Поворотним моментом
    Було неуміння мовчати:
    Від дитинства велось -
    Із думками один на один,
    На одвічних стежках
    Проростає дурман і полин
    І розпачливий птах
    Розбива свої крила об грати.

    Не терпілось іти,
    Не терпілось залишити будні,
    Пальці пестили гриф,
    Заплітаючи струни в акорд,
    Перекошені тіні
    Пекельних оскалених морд
    Шепотіли на вухо
    Слова неживі та облудні.

    Гомоніли думки,
    Роз'їдала корозія спокій,
    У кишені - любов,
    У легенях - придушений крик...
    ...Розігнулись прути,
    Птах іще раз шарпнувся - і зник...
    Семафорила ніч,
    Заховавшись у далі стоокій.

    Nota Bene
    Так буває, коли
    На конверт не наклеєна марка -
    Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
    Nota Bene для Вас:
    А читали Ви, пані, Ремарка,
    Де про нашу любов і
    І прогулянки лезом ножа?

    Ви не знали того,
    Ви ніколи нічого не знали -
    Ні думок, ні проблем,
    Від яких не заснеш уночі,
    Просто так, мимохідь,
    Ви до себе мене прикували,
    Почепили замок
    І закинули в море ключі.

    Ви вдавали себе...
    Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
    Ви писали себе -
    Я для Вас і струна, і мольберт...
    Nota Bene для Вас:
    А читали Ви, пані, Верлена?
    Там про нашу любов,
    Але я вже заклеїв конверт...


    * * *
    У звук переходить печаль
    Як ніч переходить у ранок...
    Зіграти іще наостанок
    І рушити мовчки удаль.

    Мінорні акорди - дощам
    Лишити, як фото на згадку...
    ...Коли обираєш загадку,
    То завжди лишаєшся сам.

    * * *
    Найперший сніг постукав у вікно -
    Я знаю цей сигнал занадто добре,
    І сонце покотилося за обрій...
    Скажи "прощай", допий своє вино...
    Найперший сніг постукав у вікно.

    Півчутний клац - і полум'я горить,
    Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
    Я не умів і досі не умію
    Поцінувати цю останню мить...
    Півчутний клац - і полум'я горить.

    А вікна посміхаються услід,
    Приблудний пес шаліє від морозу,
    У прісний світ - свої солоні сльози,
    І босими ногами - через лід,
    А вікна посміхаються услід...

    Усе -на потім, може, буде час,
    Моя самотність - милість і прокляття...
    Іду собі, палю свої багаття.
    А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
    ...Усе на потім, може, буде час.

    * * *
    Як тіні, вічно падаю додолу,
    Лежу на дні, пишу свої вірші,
    Вплітаю рими в жухлі спориші,
    Ковтаю день - таблетку валідолу,
    А кожну ніч ховаю у душі.

    Пильную сни, як пес пильнує буду,
    Моя самотність - ігрище і храм,
    Усе прощаю чесним ворогам,
    Зриваю геть обмани і полуду -
    Сьогодні сам
    І завтра буду сам.

    * * *
    Пошли мені, Боже,
    Страждання у кожнім рядку,
    Пошли мені, Боже,
    На кожну струну по печалі,
    Весь світ - на ножах
    У шаленім кривавім запалі,
    А я заслабкий,
    Щоби цю переплисти ріку.

    Я більше не знаю,
    Якими стежками іти,
    Ця звихнута ніч
    Переплутала вічні маршрути,
    Згадалось усе,
    Що хотів би навіки забути -
    І сум, і тривога,
    І спалені кимось мости.

    Мов сон, до світанку
    Нечутно зійду нанівець,
    Ген котиться місяць,
    Мов колесо п'яте до воза...
    Мене не злякають
    Ні втома, ні шлях, ні погрози...
    ...Пошли мені, Боже,
    Хреста і терновий вінець.

    * * *
    Щоб змінити життя на краще,
    Треба вийти за межі звичок,
    Збити будні, не знати нащо,
    Ніби попіл до попільничок.

    Розгубити старі проблеми,
    Бути разом старим і юним,
    Перекреслити звичні схеми,
    Переплутати дощ і струни,

    Полетіти, мов камінь з пращі,
    Шугонути увись стрілою...
    Щоб змінити життя на краще,
    Треба стати самим собою.

    * * *
    Знаю все наперед
    І міняти ніщо не збираюся,
    Не дійти тридцяти -
    Так занадто багато спокус,
    І своїм, і чужим
    Я прощаю усе. Я не каюся,
    Не приймаю олжі
    І не мщуся за жоден укус.

    Най все буде як є,
    Як було або мусило статися,
    Хто знайшов що шукав -
    Замість мене допише рядок,
    Я прощаю усе.
    Я лиш тільки не вмію
    Прощатися,
    Залишаючи тут
    Кожен день, кожну мить, кожен крок.


    * * *
    Недописано сотні віршів,
    Недороблено тисячі справ,
    Буде пісеньці новий мотив -
    Світ ловив мене, та не спіймав.

    За спиною лишилось життя,
    Ніби ранок, що був - і пішов,
    До старого нема вороття,
    Світ шукав мене, та не знайшов.

    Ілюзорна вага почуттів -
    Як данина одвічній війні,
    Всі вмирають, а я - й поготів,
    Світ любив мене, я його - ні.


    * * *
    Ой не треба, не тамуй
    Мою спрагу та водицею,
    Що нам кроків знати лік,
    Коли шлях - при кінці,
    Тільки оберни мене
    Птахою синицею
    І нечутно затаї
    У своїй руці.

    Лиш до першої зорі
    Не дістатися тверезими,
    Любі гості на поріг -
    За халявою ніж,
    Над дорогою хрести
    Соснами, березами,
    Порозіпнуті на них
    Все одні і ті ж.

    Сорок років навпрошки
    Між розритими могилами,
    Мертві сорому не ймуть,
    Тільки лиш за живих,
    Що за все своє життя
    Так і не любили ми,
    Зарахують янголи
    Як смертельний гріх.

    Скільки б не топтати ряст,
    А все ніженьками босими,
    Як тут правду віднайти
    Серед сотень дилем...
    За усі свої слова
    Розплатися косами
    І навіки залишись
    В небі журавлем.

    * * *
    Каменем, каменем
    Збили крило мені,
    Каменем, каменем,
    Зранений, падаю,
    Стрілки годинника -
    Сонячні промені -
    Тішаться тишею,
    Тішаться зрадою, ой...

    Все завертілося
    З ніг та на голову,
    Чортове колесо
    Тільки-но сходило,
    Випекло груди
    Міддю і оловом,
    Серце шукало,
    Та не знаходило, ой...

    Чи зачерпнулося
    В пригоршню літечко,
    Чи загубилося
    В мареві осені,
    Та перетерлася
    Шовкова ниточка -
    Міст від життя
    До небесної просині, ой...

    ... Кліпнуло сонечко
    Хмари повікою,
    Мов підморгнуло -
    Значить, пора мені,
    Перехрестило
    Піснею дикою,
    Кинуло геть
    Та на гострі на камені,
    ой...

    * * *
    Я вже не думаю про те,
    Що перейшло і відболіло,
    Зима моє стогрішне тіло
    Холодним снігом замете.

    Не до душі, не до ладу
    Усе, що думаю і бачу,
    Когось втрачаю - та не плачу,
    Чогось шукаю - не знайду.

    І до сих пір не знаю сам.
    Чого від мене хочуть люди...
    Ходжу собі в усі усюди,
    Полюю правду по слідам.

    * * *
    Як піду навпростець,
    розтинаючи вітер надвоє,
    Розігнувши спіраль,
    розриваючи вічну петлю,
    Ти постукаєш в серце,
    а серце - позве за тобою...
    ...Я розбурхану пам'ять
    і душу свою оголю.

    Я заплакану ніч
    втішу ранком, останнім на долю,
    Заміню кольори -
    замалюю у білі сніги,
    Ти постукаєш в серце -
    спалю і розвію по полю,
    Ти шукатимеш в полі,
    а в полі - ні сну навкруги.


    * * *
    Причаруй мене, примовчи,
    Нам залишилося так мало,
    Орють мозок холодні рала,
    Перековані на мечі.

    Засніжило і замело
    І заблискало,
    Наче криця...
    Полюби мене,
    Чарівнице,
    Полюби мене всім назло.

    Захисти мене, схорони,
    Я молюся твоїй любові,
    Я від істини - напівслові,
    А від смерті -
    На півструни.

    Я одвіку такий нічий,
    Я од вітру такий шалений...
    Подивися ще раз
    На мене...
    Причаруй мене,
    Примовчи.


    ОДНІЄЇ НОЧІ
    Ви думаєте, що я п'ю алкоголь,
    Аби не думати
    Про Вас?
    Ні. Я п'ю,
    Щоби стерилізувати свою душу
    Від бактерій і вірусів,
    Занесених до неї
    Вашими
    Брудними руками.

    * * *
    Повних тисячу років
    Не виходили з вітру і трав ми.
    Заховались від світу
    За мудрістю не для живих,
    Нерозбавленим спиртом
    Лікували сердечні травми
    І сміялись над тими,
    Хто плакати смів через них.

    Довгих тисячу років
    Наш дзиґар не лишала зозуля,
    Не вилазило сонце
    На обрії нового дня,
    Ми тікали на північ,
    А у спину летіли кулі,
    Від яких не врятує
    І щонайміцніша броня.

    Кожних тисячу років
    Прокидались, бо час умирати,
    Відсортовані жертви
    Експериментальних утіх,
    Примусово щасливі,
    Записані в дегенерати,
    З посивілим волоссям -
    Ціною за сльози і сміх.

    * * *
    Чомусь не знаю до пуття,
    Чого іще чекаю нині,
    Лише сполохане життя
    Фальшивить знов пісні осінні.

    Під ноги стежки - все не ті,
    У серце очі - не до скону,
    Мої месії - не святі
    І не годяться на ікону.

    Усе не так, як у людей,
    Свіча горить - стікає кров'ю,
    В молитвах зболених ночей -
    Моє розхристане безмов'я.

    * * *
    Калатало серденько в груди,
    Ніби в бубон рука музики,
    Йшли нізвідки і у нікуди
    Через гори і через ріки.

    Веселилися до світанку,
    Заливали печаль і тугу,
    Кулю бачили за коханку,
    А руків'я ножа - за друга.

    Роздавали любов задарма,
    Продавали за безцінь вроду,
    Нарікали на світ і карму
    І ковтали вино як воду,

    А на ранок платили вдвоє,
    А на ранок ставало гірше,
    Тихо плакали за собою
    І плели поминальні вірші.

    Підіймалися та на ноги,
    Піддавали гріхи на плечі,
    Від скорботи і від тривоги
    Зачинали пісні лелечі...

    Калатало серденько в груди,
    Ніби в бубон рука музики,
    Йшли нізвідки і у нікуди
    Через гори і через ріки...
    REVOLUTION BLUES
    Остання осінь,
    Фальшивлять мої ноти,
    Зриваю голос,
    Немов пожовкле листя,
    І душу - навстіж
    Для кожної сволоти...
    Недобрі люди
    Несуть недобрі вісті.

    У місті зимно,
    У місті б'ють тривогу,
    Б'ють по цимбалам
    За непрограмні вчинки,
    А Бог все бачить,
    А ми усі під Богом,
    А будем з Богом,
    Як відіб'ють печінки.

    Вітри осінні -
    Фрегати паперові,
    І тої втіхи -
    Лиш те, що руки чисті...
    Словами пісні,
    Забитої до крові,
    Зриваю голос,
    Немов пожовкле листя.








  • Ніби сон опівнічний,
    Розірваний навпіл тривогою,
    Біла відьма зима
    Проліта на своїм помелі,
    Тільки пам'ять мою
    Прохромили печаллю убогою,
    В безкінечні льоди
    Закували мої кораблі.

    ...Це не сон, просто вітер
    Забив наполохано крилами,
    Вовкулацькі пісні
    Заметіль принесла під вікно...
    Скільки часу спливло,
    Як ставали іще під вітрилами,
    А тепер я дивлюсь
    Білий світ – чорно-біле кіно....

    ...Це тремтлива струна
    Зазвучала – неспокій навіяла,
    Це останнє тепло
    Допивають сніги-упирі...
    Все, що ми написали,
    Неначе у полі посіяли, -
    Проросте у зорю
    І світитиме нам угорі.





  • Цей довгий поворот –
    За рогом безкінечність –
    Я скоро промину,
    Він скоро промайне...
    Най вітер понесе
    Пісні мої лелечі –
    Нехай вони його
    Зігріють як мене.

    Цей довгий поворот
    Ховає візерунки
    На вимерзлому склі
    Знайомого вікна,
    І падають сніги
    Із присмаком цілунку,
    І випито любов
    Із присмаком вина.

    Неначе у руці
    Остання сигарета,
    Я більше не горю –
    Я вже перегорів,
    Слова перебули
    І канули у Лету,
    А що я за поет,
    Коли не маю слів...

    ...Цей дивний поворот –
    Так близько, так далеко,
    І втрачено усе,
    І кожен при своїх...
    У люту заметіль
    Летять мої лелеки,
    Летять мої пісні –
    І падають у сніг.


    ***
    Я відчував неповоротність
    Твоїх очей, своїх думок,
    Недоримована самотність
    Вповзала гадом у рядок...

    Не в силі жити без отрути,
    Ми починали все з нуля –
    Кульбаби білі парашути
    У зоні висадки "Земля".



  • Не навчившись до часу
    Іти в безкінечну дорогу
    (Через ріки - уплав,
    Перед тим попаливши мости),
    Я зійду на узбіччя,
    І значить - не буде нічого,
    Далі йтимеш без мене,
    А без мене тобі не дійти.

    Тільки солі від сліз
    Будуть довго лягати на вії,
    Будуть ночі безсонні
    І подумки будуть листи...
    Я піду в інший бік,
    Бо інакше не вмів і не вмію,
    А ітиму без тебе.
    А без тебе мені - не дійти.

    * * *
    Я ітиму на подих, на твій, від зими до зими,
    Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
    Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду -
    Через тисячі літ, через бурі і через громи.

    Я любитиму ночі, що зводять один на один,
    Обеззброєним воєм зв'яжу собі руки і ноги,
    Я забуду слова, що любив, навіть слово "дорога", -
    Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

    А коли мою пам'ять зірве, як гітарну струну,
    І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
    Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
    ...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.

    * * *
    Котився світ - хитало і несло,
    І калатало об небесні сфери...
    Усе життя - омана і химера,
    А ти - моє останнє ремесло.

    Котився світ, тріщали ободи,
    Трухлява правда сипалась під ноги,
    Не нами обиралися дороги,
    Та наші залишаються сліди.

    Котився світ - кидало врізнобіч,
    А нас іще розкидало у часі,
    Ми знову залишились у запасі
    І на узбіччі, та не в тому річ.

    Котився світ, а ми шукали нас,
    Ішли назустріч, як вовки по вітру,
    Писали день, звіряючи палітру,
    До скону. Через вічність. Через час.

    * * *
    В тюрму кишень ховаю руки,
    Сліди у сніг - немов печатки,
    Дерева стогнуть від розпуки...
    Дограй акорд, почни спочатку.

    Знайти себе - замало часу,
    Не вір ніколи і нікому,
    Вдягають вії, як кірасу
    Чужих очей різьблені коми.

    Не помились бодай востаннє -
    У теоремі інші сталі,
    Вуста закуті у мовчання...
    Дограй акорд,
    Ходімо далі...

    * * *
    ...А я собі живу одним-один,
    Годую стіни димом і піснями,
    Без друзів, але поміж ворогами,
    Та іноді сміюся без причин.

    За звичкою рахую кожен рік,
    Пишу до ранку кострубаті вірші,
    Я маю все, я маю навіть більше -
    Іще одну цигарку і сірник.

    Я не стріляю щастя на льоту,
    Саджу його за стіл почесним гостем,
    Ми п'єм за тих, хто зараз на погості,
    За ніч, холодну осінь і сльоту.

    В кишеню дує вітер з голови,
    Лягає карта кулею навиліт...
    Живу, допоки бачу нові цілі,
    А потім не питай і не зови.

    Громадить небо хмари на дроти,
    Від холоду тремтить на підвіконні,
    У строфи шаленіючі й безсонні
    В пустому намаганні перейти,

    А я собі живу одним-один,
    Годую стіни димом і піснями,
    Без друзів, але поміж ворогами,
    Та іноді сміюся без причин.

    * * *
    Бачиш - осінь летить додолу,
    То є істина, то є вічність,
    Я ненавиджу як ніколи
    Сивих вікон геометричність.

    І від болю судомить груди...
    Чуєш, птахи тривожать простір?
    Ми з тобою звичайні люди,
    Цих доріг випадкові гості.

    Наша доля - життя і втрати,
    Ми гортаємо дні і ночі...
    Знаєш, осінь - то наша мати,
    Золота і така пророча.

    * * *
    Вплітаю день у мареві думок
    В зимових рим холодну поетичність,
    Замерзлі вікна пророкують вічність,
    Хоч до весни, здається, тільки крок.

    Січневий вітер кучерявить сніг,
    Мов дихає зимовим одкровенням,
    А я хворію на сліпе натхнення,
    Овите павутиною доріг.

    ...На небі зорі зплетені в хрести,
    Сніги, мов коні, рвуть вуздечку вітру...
    Чиїсь сліди - зимові кіно титри -
    Нагадують мені, що час іти...
    І я іду.

    * * *
    Тихо напророчу
    Що собі захочу,
    Та й по всім,
    Бути чи не бути,
    Все життя - отрута,
    Чорний дим.

    Жити чи не жити -
    Сонечко і квіти
    Не для нас,
    Не дійти ніколи -
    Світ іде по колу
    Кожен раз.

    Дати обіцянку
    Знову до світанку
    Не заснуть,
    Думати, чекати,
    Знати і не знати
    В чому суть.

    На шляху в нікуди
    Що було, що буде -
    Все одно,
    Вітер ще голосить,
    А мені вже досить -
    Йду на дно.

    * * *
    Чорну каву, немов сієсту,
    Хай зі мною розділить морок,
    Тет-а-тет з сигаретою "Весту",
    Тільки двадцять, а вже як сорок.

    Кожен день - ніби той, що вчора,
    Кожен друг - ніби той, що ворог,
    Все спинилось, і значить - скоро...
    На долонях лиш пил порох.

    За плечима пожеж заграва,
    Біс і ангел плюють додолу,
    Смерть - утеча, життя - облава,
    Інших дій не було ніколи.

    Відчиняю дверцята кліті,
    Рву із пляшки зубами корок,
    Всі надії давно убиті:
    Тільки двадцять,
    а вже як сорок.

    * * *
    Я знаю, що дійду не до кінця,
    Мій ренесанс - останній з ренесансів...
    Вітають дні шматочками свинця,
    А я втомивсь від їхніх реверансів.

    Я вже не вірю в Божу благодать,
    Ми Богові ніхто - звичайна глина,
    Приречена страждати і мовчать,
    Повіривши, що ім'я їй - людина.

    * * *
    Я ненавиджу Вас
    Через те, що без Вас -ні на крок,
    Я ненавиджу Вас
    Через те, що не можу забути,
    Ви мій Бог,
    Ви печаль,
    Ви натиснутий раптом курок,
    З Ваших вуст я уперше
    Напився гіркої отрути.

    Я люблю ворогів
    За їх ненависть не для слівця,
    Я люблю ворогів
    Через те, що вони не залишать, -
    Ви підете за мить,
    А вони доведуть до кінця
    І якщо обірвусь -
    Все, що я не устигну - допишуть

    Я ненавиджу Вас,
    Хоч і знаю, що Вам все одно,
    А залишити Вас -
    Надто просто, щоб потім забути...
    Я - усього лиш тінь,
    Я - лиш кадр із німого кіно,
    Я - сполоханий звір,
    Що напився гіркої
    Отрути.

    * * *
    Ну що тобі акорди і слова?
    Ну що тобі обійми і цілунки?
    ...Вдягаю найміцніші обладунки
    і снігом облітає голова...

    Не оскверни думок ім'ям моїм,
    Не оскверни очей слізьми за мною,
    Побудь хоч раз холодною і злою,
    А я собі перегорю на дим.

    * * *
    Усе життя - дешевий трюк,
    Усе життя - короткий глюк,
    Усе життя - відкритий люк,
    Дивись під ноги,
    А я не вірю в міражі
    І переродження душі,
    І, як машина в гаражі,
    Люблю дороги.

    Я не ламав об землю крил,
    Я не боявся ситих рил,
    Я не просив у Бога сил,
    А тільки слова,
    Твої неторкані сліди
    Сакральним символом біди
    Усе вели мене сюди,
    Як пса на лови.

    Мені плювати на людей,
    В чиїх словах тече єлей,
    Я маю тисячі ідей
    Про власне небо,
    Я зазираю в грані призм
    І кожен свій неологізм
    Чи то уверх, чи то униз,
    А шлю до тебе.

    * * *
    Я сам
    Одурю себе знову і знову,
    Знайду
    Сто причин і підстав для депресій,
    З усіх
    Не покине мене тільки слово -
    Мій борг
    Найнещаднішій із непрофесій.

    Я б міг
    Обирати дороги простіші,
    Без ям
    І без засідок на повороті,
    Вона -
    Це пісні, нарожденні у тиші,
    Вона -
    Моя пам'ять із крові і плоті.

    Вона
    Обривається дзвінко щоразу,
    Життям,
    Що уперше і разом востаннє,
    Я їй
    Подарую найбільші образи,
    Моє
    Невзаємне дитяче кохання.

    Тому
    Я готовий іти до останку,
    Один,
    Без супутників і без процесій,
    Нести
    Господиню мою й полонянку,
    Мою
    Найнещаднішу із непрофесій.

    * * *
    На майбутнє затямте
    Цю просту і банальну сентенцію,
    Запишіть у блокнот
    Чи вкарбуйте у пам'ять і досвід:
    Це життя - не із тих,
    Що за так роздають індульгенції,
    За помилки - платіть,
    Хоч ціна ще не вказана досі.

    Хай за вами ніколи
    Ваші ночі не йдуть кредиторами,
    Повертайте борги
    І рахунки оплачуйте вповні.
    Не жалкуйте. Не ждіть.
    Свою совість не мучте докорами.
    Всі помилки - відносні,
    А ціни, до того ж,
    умовні.

    * * *
    Цієї ночі знову не до сну -
    Фатальний вік збирає данину,
    Пливуть водою спалені мости...
    Тепер не ми, а просто "я" і "ти".
    Від завтра оголосимо війну,
    Обпалені уламки - на труну,
    І поодинці спробуєм піти,
    Сп'янілі від своєї правоти,
    Плекати гордість будемо дурну
    І, потайки жаліючись вину
    На те, чого віднині не знайти,
    Горітимем у ватрі самоти,
    Складем на інших кару і вину
    У тому, що сьогодні не до сну.

    * * *
    Я буду починати все з кінця,
    Мені ніколи не бувало гірше,
    Я знаю, що мені не до лиця
    Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.

    На кожного із нас - своя тюрма,
    Свої Іуди і свої Пілати...
    Людина від народження німа,
    Я хочу розучитися мовчати!

    Перегризу ланців тугу петлю,
    Із вуст своїх зірву мовчання пута,
    Я ні об чім нікого не молю,
    Мене вже не зламати. Не зігнути!

    Звихнусь, завию вовком, закричу,
    Ковтну повітря і зіпнусь на ноги,
    Навік зречуся болю і плачу
    На перехрестях нової дороги,

    Я вийду за околиці світів
    Одним-один, хитаючись з утоми,
    Я ні об чім нікого не просив,
    Тим більше не проситиму потому...

    Я буду починати все з кінця,
    Мені ніколи не бувало гірше,
    Я знаю, що мені не до лиця
    Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.

    * * *
    Усе верталось на круги своя,
    Скрипіла вісь земна на повороті
    І осінь у фальшивій позолоті
    Молилась за убивцю й палія.

    А я палив усе, що відбуло,
    І не жалів, бо буде так, як буде,
    Вогнені рими розривали груди
    Та чадний дим спинався на крило.

    Засіки днів, заповнені ущерть,
    Тріщали і розходилися швами,
    Усе, що недописано ночами -
    Зривалось і летіло шкереберть.

    І Всесвіт майстрував мені хреста,
    Одягши зорі, ніби еполети...
    ...Удосвіта приставили багнети.
    Чекала вічність - мертва і пуста.

    * * *
    Я Вас придумав так, як захотів...
    Німа самотність гупала у скроні,
    Стискалися у відчаї долоні,
    Гойдалися околиці світів...

    І сипалися зорі на чоло,
    Реальність переходила в оману...
    Я не настав...Я так і не настану,
    Бо Вас нема й ніколи не було.

    Я Вас собі придумав просто так...
    Кому яке тепер до того діло?
    Я Вас люблю. А Ви мене - любили.
    Я Вас - до смерті, Ви мене - ніяк.

    * * *
    Я нічого,
    Нічого,
    Нічого у Вас не прошу,
    Ви потрібні мені,
    Як потрібен
    Вітрилові вітер,
    З Вами я -
    Вже не я,
    А без Вас -
    Починаю сивіти,
    Тільки серце,
    Як камінь
    У лівій кишені ношу.

    Я давно вже нічого,
    Нічого не знаю про сон,
    Це вже більш, ніж любов,
    Ви - моя найшкідливіша
    Звичка:
    Завжди хочеш іще,
    Хоч заповнена вщерть
    Попільничка...
    ...Залишаю печаль,
    Як останній
    Для себе
    Патрон.



    * * *
    Ой не плачте - я іще живий,
    Не вдавайте болю і скорботи,
    Я іще дійду до повороту
    На дорозі втрат і безнадій.

    Я не хочу милості від вас,
    І не хочу вашого спасіння,
    Поповзу - зубами за каміння,
    Новий крок долаючи щораз.

    Не лякайте карами мене,
    Бо мене тепер не налякати -
    Я вже знаю все, що маю знати
    Про священне, вічне і земне.

    Не таю злоби і не кляну,
    Може, час і люди нас розсудять...
    Я прийму усе, що тільки буде -
    Й цю дорогу, довгу і брудну.

    ...На дорозі втрат і безнадій
    Я іще дійду до повороту,
    Не вдавайте болю і скорботи,
    Ой не плачте - я іще живий.

    * * *
    І знову ніч. Неспокій та печаль
    Удвох собі мандрують битим шляхом,
    Квилить осіннє небо сірим птахом,
    Простягши до землі дощу вуаль.

    Холодна пам'ять впала на чоло,
    Щемливить очі болем потаємним,
    В моїй кімнаті - порожньо і темно,
    І щастя ніби зовсім не було.

    ...І ніби зовсім не було мене.
    Спинити все. До ранку не дожити.
    ...Дерева піднімають мокрі віти...
    Запівніч вітер стихне. Дощ мине



  • © Олексій Бик. Всі права застережені.








    офисные перегородки и перегородки офисные. . роспись потолков и стен . Юридические услуги в Киеве. Частные юридические услуги. Юридическая фирма "Фактотум" . Автобусные туры в Италию: вся Италия за 7 дней - 2500 км по стране . офсет дешево - типографии