Поетичні майстерні - Володимир Півторак | Західноукраїнська мистецька спілка - Львів
Вибрані твори наших авторів



Володимир Півторак
( м. Чернівці)


   Написати листа

"Найновіше - 2004 рік"                        Мої найліпші вітання засновникам
і організаторам конкурсу. Вирішив надіслати
кілька власних віршів - раптом сподобаються.

Володимир.


ВИБРАНЕ

* * *
В.Л.

Там, де Лета тулиться до Полтви,
де бруківкою прогулюються сни
і поети досі вірять слову,
де іще нестворені пісні
вже звучать, і їх мелодій дивних
не збагне допоки ще ніхто, -
раз на вік відгулює весілля
сивий дух посивілих епох.
Він відкине костур, стрепенеться,
поплює на свої мозолі
і у танці дикім понесеться
по закаменованій землі,
щоби знов у вічності розтати
і прийти тоді, як ув очах
всіх, хто ще чекатиме розплати
згасне страх.


* * *

Перевірте на СНІД мої спраглі уста,
розчиніть мою душу крізь очі -
в них самотність і сум, спопелілі міста,
в них - забуте тобою, пророче.

... Єремія не плаче, Горгона - сліпа...
Все життя - забуття - міфотворне,
лиш із вен до небес витікає ропа,
але сили тяжіння - незборні.

Повертається все: із землі - до землі,
твої пальці з моїми злилися.
Ми з тобою, кохана, ще поки живі,
ми з тобою ще тільки знайшлися.


* * *

Свіжо-осінній Lemberg
освячує літня спека.
Він вірить у прохолоду
і розмаїтість дощів.
Він увійшов у Европу,
вічний коханець-Мазепа,
без метушні, та з пристрастю,
ніжно, бо так хотів.

Він, мов Нарцис, Казанова,
поглядом спопеляє:
навіть і pekna сусіда
цноту залишила тут.
Діти її приходять,
знову і знову вертають
на старовинні площі
між не-своїх споруд.

Львів на це не реагує:
"Хай собі буде, як буде", -
тільки б сонця не згасли
в чорних його очах.
Інше хай буде іншим,
хай по усіх-усюдах
славлять Його чи ганять,
вгадують сенс і шлях.

Знаю одне (і сумнів
серце моє не тривожить):
кожен, хто вірить у щастя,
мусить тут бути хоч раз,
щоби під шум падолисту
очі свої зволожить,
щоб у душі залишити
цей неповторний час.

Доста-осінній Lemberg
вже обіймають зливи,
Він поринає в холод,
багряно-брудну каламуть.
Він уже бачить сиву
тиху стареньку зиму,
та між рядків читає
весен майбутню суть.

2003 р.


* * *
Зимно-зимно, маленька. Зігрій.
Я так хочу відлиги у серці.
Мені важко дивитись у денце
наших днів.

Мені гірко від кольору снів.
Чом же яв чорно-біла і терпка?
Я розіб'ю укотре люстерко
своїх мрій.

Меркне тиха схололість полів.
І з'являються в темряві ночі
сни такі: і звабливі й пророчі -
рятівні.

І крізь скельця заморених днів
я все бачу і чую, і хочу
розповісти про тіло дівоче,
оповісти про душу її.


* * *
Він цілував отруєні уста,
хоча й не знав, що то таке - отрута.
Він був у неї, як в ланци, закутий,
коли прийшли у чорному біда
й спокута.

Його любов була убита СНІДом.
Він був самотній, хоч і не один:
була сім'я і друзі, були сни,
в яких і в нього є дружина, діти,
пісні.

Повз душу, переповнену дощами,
прокотять лунко грози і громи,
і ти один. І знову до мети
залишилось терновими кущами
іти.

Кохання - скарб, а от твоє - безодня.
Хоч донедавна все було, як слід,
і всі жінки твої були б, якби ...
Ти ж вилив душу - змайстрував самотність
собі.

Тепер довіку цей тягар на плечах.
На знак біди схили терези днів.
На гнів не перетворюй власний спів.
І від ганьби тепер одна лиш втеча -
у сни,…

…де все не так, де радість на обличчі:
там щастя, там навіки дні ясні,
і сонце, і кохання, і пісні…
Там любі очі,
що принесли СНІД.


Триптих

МАМІ

1.
Не ждіть мене, мамо.
Я пішов шукати сонце
за далекі діброви,
за гаї вечорові,
до святої води,
до своєї біди…
Знайте, мамо,
і не журіться:
я повернуся,
але тоді,
коли на ваших вікнах
зійде роса,
коли зросте у волі
моя душа,
а барвінком
встеляться роки,
споришем
завесніють зірки,
тоді, мамо,
коли знайду свою Пречисту,
свою любов,
своє сонце.
Знайте, мамо,
якщо мене довго не буде,
значить, я усе ще в дорозі.

2.
Шукав я довго, всюди обійшов,
стер три десятка добрих підошов,
скошлатив душу, сплюндрував роки,
забув, що знав. І віднайшов таки:

Вона була прекрасна, наче сонце!
Я думав: "Ось вона, її шукав."
Я ладен був у жар ступити босим,
життя пройти із нею на руках.

Та раптом на устах її огнистих
відчув ганьбу, чи насміх, чи то гріх.
І важко зупинитись. Але зміг.
Пливи, таврована горгоною, Пречиста.

Я був несамовитий, як гроза -
і з ока покотилася сльоза.

3.
Здрастуйте, мамо.
Я знову тут -
Ваш блудний син.
Мамо, я довго шукав,
і від того багато страждав.
На колінах у Бога благав
віднайти, що так щиро чекав.
Мамо, якби Ви знали
скільки горя у світі!
Але ж Ви знаєте.
Мамо, якби ж то Ви відчули
все те, що і я!
Але, напевне,
Ви відчули не менше.
Мамо, пробачте мені
все, що зможете.
Я обіцяв повернутися тоді,
як знайду своє сонце.
Мамо, я знайшов його,
але для цього, як виявилося,
не варто було покидати
рідної домівки -
Ви завжди були поруч.
Мамо, то Ви,
Ви зігрівали мене
своєю ласкою-щедротою,
Ви рятували мене
від смутку і горя.
Але вибачте мені, мамо,
ще раз -
я люблю Вас,
але несу свій хрест,
зі мною вірний друг - пес,
і сам я, мов пес,
принаймні, теж без
долі…


* * *

Замріяно дивився в очі цієї жінки -
шукав спокою і вдоволення.
Зводив храми і рушив їх,
вкотре і вкотре розбивався на скалах її рішучості..,
але все ж чекав…
сонця на сході,
вістки в поштовій скриньці,
свого щастя, спокою і вдоволення;
бо вірив, що її сміх - то сонце,
її щирість - весна,
а вірність - життя
ще не пройдене,
не сплюндроване,
не зганьблене,
а чисте й святе, як небуття -
буття казкове й нереальне,
як мрія…

Він був мрійником.


* * *
Заспокоїтися і віддати вітрам
свою тиху і добру, збезчещену душу.
Відшукати бухельце, налити сто грам,
перекинути в себе і стати на сушу

з корабля своїх мрій до жінок, до повій,
до закурених, наскрізь пропитих кав'ярень.
Плазом йти між лайна і, воскреснувши, твій
недоторканий образ побачить між марень.

Вийти ницим, як є, і до твоїх колін
ненароком упасти, …припасти устами,
сотворити прекрасне, зібрати полин
в серце своє, і потім віддати віршами.

Якщо зможу - зроблю, а як ні - то пробач.
Прокляни, якщо зможеш, нічого не бійся.
Лише прошу, ніколи-ніколи не плач.
Лише прошу, ніколи із цього не смійся.


* * *
…і щастя - це хвилини півтори.
Мойсей Фішбейн

І щастя - це хвилини півтори,
Чи, може, дві, ну, хай і три, від сили,
А далі, як усе: до крові жили.
Точи з них сік до часу, до пори.

А потім знов латай свої штани,
Заштопай капці, сполочи шкарпетки,
В кишеню - пачку жуйки, три монетки
(на щастя) - це частина гри.

Бо буде вечір і сумне дівча,
І ти самий собі незрозумілий
Шукатимеш у ті короткі хвилі
Краплини щастя, вічності буття.

По всьому буде сумно, як завжди,
Бо щастя - це хвилини півтори.


* * *
Перехрестя доріг,
і хрести навкруги.
переламано дні
на хребти і мозолі.
Дайте трохи святої
чужої води,
трохи дайте мені,
я не прошу усього.

Ти був зламаний сонцем,
у твоїх очах
я побачив усе,
що лишилось від вітру.
Так, це мало, це крихти...
прокладено шлях:
не тобі й не мені
тут порядки творити.

Ти був хрещений в крові,
а не у воді,
мій проклятий, святий
і безтямний народе.
Я хотів бути болем,
але не мені
це судилося. Інший
обрав таку долю.

Був листопад...
і сон мене раптом зломив.
Я побачив зненацька стовпи
і колоди,
хоругви понад броди,
процесія днів
все шукала для себе
доладного ходу...

Але я не впускав
його руки і дух.
Я тримав скільки міг,
та усе ж не дотримав -
пропустив - і заскімлив,
як в небо псяюх,
було важко і гірко,
і сумно, і сиро.

Будь здоровий, народе,
май силу і щось,
трохи краще, міцніше,
добріше і певне,
Бо, на дідька щоденно
нам треба було,
мати хліба кавалок
і сало буджене?

Ти не знаєш? І я
вже не певен у тім,
що хоч трохи іще
розуміюсь на світі.
Знаю тільки, що діти
у ньому святі,
знаю тільки, що хочеться
бути, як діти... .





Псевдоблюз

Зажурена пані сидить на дивані.
Я до неї говорю словами-віршами,
А вона лишень дивиться вдалеч так гірко.
Сидимо під вікном і шукаємо снів,
Я про них ще колись-то напишу пісні,
Але поки що сумно, лиш в небі сміється дві зірки

Час - ілюзія сміху, ілюзія щастя,
Час народжений криком третього блазня.
Я шукаю свіжіше й щиріше у собі.
І мені все одно, хай співають птахи,
Хай кричать коти на порозі весни.
Я зустрів свою долю у твоїй подобі.

Не журися, не плач - завтра знову дощі.
Бачиш, вогником світиться пломінь свічі -
То моя спопеліла душа чекає на весну.
Будь моєю весною, будь світлом і тінню,
Хай прохромить назавжди це дике тремтіння...
Задля тебе я тричі помру і двічі воскресну.


* * *
Я Вас любив. На білих простирадлах
залишивши від любощів сліди.
Я Вас любив. І сніг нам не завадив
іти удвох між сонця і води.

Коли зі сну прокинувшись невчасно
я допиваю каву з Ваших вуст,
знаходжу щастя, справжнє вічне щастя,
позбавлене облуди чи розпуст.

Я Вас любив, і з Вами бути мушу,
інакше - тільки тіні за вікном,
яке забите навхрест. Не порушу
своїм холодним словом цей огром.

Прийдуть наступні, перекреслять "нині",
спростують час і створять свій, новий.
Я вірю. Ні, я хочу, щоби зміни
не зачепили наших спільних мрій.

Їх залишивши нам обом навіки,
щоб кожен раз, коли приходить день
Вам цілувати скроні і повіки,
співати Вам улюблених пісень.

Я Вас любитиму, аж доки не здригнеться
у Вашім серці стомлене "прощай",
я Вас чекатиму, а раптом повернеться
в моє життя передзимовий рай.

* * *
Сни, перекладені сонцем
з мови думок на мову
нас, парубків обталапаних,
нас, прототипів живих -
знову-таки оживають
і прокидаються знову,
створюючи небуденність,
радість, солодкий сміх.

Дати стирають дати,
очі марять тобою,
руки стискають в собі
твої сумні листи...
Хочу тебе цілувати,
хочу легкою ходою
перетинати бульвари
і діставатись мети.

Але, пробуджений сонцем,
бачу буденну сірість,
обсипану штукатурку,
цвіллю покритий хліб.
Може, не треба, може,
цю перестиглу ніжність
краще з плечей забрати
милих тендітних твоїх.


* * *
Прагнучи жити цікаво,
радіти буттю,
друзям,
дівчині,
іншим,
неодноразово натрапляєш на стіну
подекуди нерозуміння,
а іноді (що гірше) -
недовіри й неприязні.


Збудовуючи плани на майбутнє,
згадуєш конструктор "Lego"
і розумієш: не допоможе -
життя не конструктор,
життя - це життя,
життя - це почуття,
а почуттями оперувати важко.

Тому, аби жити цікаво,
заплющуєш очі,
йдеш наосліп,
натрапляючи відповідно на тверді стіни,
оминаючи їх непоспіхом,
набиваючи ґулі.
Справді, життя набуває небуденності,
лише...
страшно очі розплющити,
аби (раптом) не виявити,
що навколо, як завжди,
чотири сірих стіни.


"Чекай". Пісня

Переосмислення вічності завжди в серцях
знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій
невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай"!

Знову, натрапивши на ще не випитий чай
тобою сьогодні,
я потрапляю у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема,
лиш душа іще прагне мелодій -
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.


Люди ідуть попри нас. Люди - інші, а ми
з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо
повернеться із темряви раптом
недоятрений щем -

будемо вірити в сонце, чекати дощів,
збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди
і ти знову захочеш до мене.
Захотівши - повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.


Про каву

Ніколи раніше не пив кави,
ненавидів її смак,
не любив її запаху...
Але минув час -
тепер я насолоджуюся,
п'ючи її
маленькими ковточками
з твоїх уст.


Нащадкам
Нащадкам залишимо шум дощу,
пошуки щастя, снів шарудіння,
між сторінками книжок - тільки тіні
вигнаних з раю; ... на стінах сечу...


* * *
Все починається, як завжди, з-поміж терня.
Між слів і фраз прояснюється суть.
Але про нас тепер - ні слова всує,
мовчати краще. Ми померли. Стерні
свого життя до решти не пройшли.

Проймає вітер. Перестигла ніжність
в руках стискає ще дитячі сни.
І заповзають в пазуху вони,
і гріють душу, залишають вічність,
торкаючись незрячої струни.

І раптом - фініш. Прикро й досить нагло.
Хто біг, спинитись не зумів - упав,
лише один задумано стояв,
дивився ген за обрій тихо й спрагло.
"До зір вже не дійти... ", - тому помалу
він трави цілував. І зник між трав.


* * *
Завтра буде полин обростати могили поетів,
і останні слова пам'ятатимуть зорі одні -
більше нікому буде. Бо решті захочеться злетів.
Люди завжди - де ліпше, а ліпше, як завжди, в лайні.

Поміж снів і прокльонів, оскаржених і убієнних,
між замацаних лярв, просмерділих цирозом бомжів
раптом все зрозумієш: навіщо блукаєш щоденно,
і чому тчеш полотна з уривків проказаних слів.

Ти не хочеш повтору. Трагічне тобі остогидло,
як зіпсуте вино, заяложений тост "за любов".
Мріяв завжди про те, щоб у щастя вступити, як в зливу,
й душу геть обталапану випрати в нім заодно.

Не досяг, не діждав. (Хтось подумає: "Може, й на краще").
Не дійшов. Не пробачиш довіку цього сам собі.
Загорнувшись в туман, допиватимеш з денця у чаші
решту спогадів і найсолодших нездійснених мрій.


* * *
Вбивай у трунву цвяхи.
Вбивай себе в собі:
із запалом, відверто, божевільно.
Коли відходить травень,
коли горять мости,
з'являється молитва перевтілень.

Оскаженілий мозок
до решти, до межі
незнаного відтворює свідоме.
І цей осінній ранок
тебе спалив в собі,
і затулив розпечені долоні.

Повстань. Стули уста.
Залиш останній крик
в собі. Заворожи. І в акварелях
осінніх молитов
переступи за гріх
і перетни одвічні паралелі.


* * *
Було спочатку:
і сонця, і ночі,
бажання ще не втілені у справи.
І все давалось. І серця дівочі
поганина-мене у снах пророчих
шукали, а знаходячи - чекали.

І мрія вже на відстані руки...
Але регочуть збуджені повії.
Наш час минув. І перейшли роки.
Лиш кола на воді, а не вінки,
що їх дружини по воді пустили.

Пора прощатись, час усім прощати.
Минають сни, зникають у очах
блакить і правда, тільки тінь розплати
уже з'явилась. І тепер діждати
і вже збиратися - адже неблизький шлях.

Ми манівцями блудимо до неба,
шукаємо когось, ждемо чогось.
А вічне - завжди поруч, лише треба
уміти бачити у маячні Ереба
тьму-темінь ночі і яскравість сонць.


* * *
Якби собаки вміли говорити,
поети стали б зайві.


* * *
Прибульці й аборигени
ніколи не розуміли одне одного.

Ми спізнались з тобою не вчора,
Ми шукали тепло в снігу,
ми були разом,
коли всі казали, що це неможливо.

Якось мені це теж видалось неможливим...

Дні продовжували йти,
а я - мовчати.
Твоє запитання залишилось без відповіді -
цупке повітря
наповнює внутрішньолегеневий простір
залишками снігу,
який ми так і не зігріли.

Гидко розуміти,
що прокинешся за півгодини,
а нічого не зміниться -
твої клопоти
залишаться дрібними й непотрібними.

Все це так...

І тільки я,
обталапаний, мовчу в хустинку,
чекаю чогось,
напудивши на черевик колєґи,
регочу, блюю
філософськими ідеями й поглядами,
наперед знаючи, де і що втратив.

Коли б порозумілися!..

* * *
Світлої пам'яті Анатолія
Миколайовича Добрянського

Як приходить на землю вечір
розквітає пора відчуттів
Без зайвого галасу слів
без фанфар і оркестрів

у очах прокидається вогник
сірим полум'ям дихає час
Він приходить поволі до нас
прохолодний на дотик

І у кожного далі інше
гарячіше або спокійніше
чи й не так

Лиш над світом заплачуть дощі
щоб збудити у кожній душі
переляк...

17.02.2003 р.

Ти спиш
Пісня.
"Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві...

Т.Шевченко

Коли серед безміру днів
приходить спроквола отой
один -
Ти спиш ...
Коли на батьківських горбах
сини виїжджають з похмілля
в рай,
Ти спиш ...


Коли блудні діти твої
з далеких світів повертають
домів
Ти спиш ...
Коли на останніх листках,
залишених осінню нам,
лиш страх,
Ти спиш ...


Засни, щоб не бачити крові,
поламаних доль, розтрощених хребтів.
На підступах волі, пірнаєш поволі
між червів, які копошаться в лайні,
о ні,
спи...


Володимир Півторак

Володимир Півторак in Rock

Навчаюся на V курсі філологічного факультету Чернівецького національного університету, крім того, беру досить активну участь у виданні газети "Університетський вісник", працюю також диктором Чернівецького державного телебачення.
Захоплююся не лише літературою, а й музикою. Є автором пісень, а також вокалістом рок-гурту "ПроRock". (Якщо когось зацікавить, гляньте сюди: http://www.realmusic.ru/prorock

Щодо літератури, мої досягнення не дуже значні, власне такі: друкувався одного разу в "Березолі", кілька разів на сторінках університетської газети, якою тепер і сам опікуюсь, став дипломантом Чернівецького міського літературного конкурсу імені Вадима Коваля (2002 р.).
Оце коротенько й усе. Хоча ні... Тепер ще й переможець "Поетичних майстерень" - УРА! (У Львові просто СУПЕР)

А як хто схоче дізнатися більше, пишіть.    Написати листа

подержанные автомобили. . Эффективное лечение. Лечение алкоголизма врачи недорого.