Оксана Забужко. Майстер-клас сучасної української поезії Платья свадебные . Перевозка сборных грузов из Китая. Быстро, недорого . кем уборка офиса затеяна . разве юридическая консультация онлайн бесплатна . Теплоград с подогревом теплые полы Екатеринбург
ПОЕЗІЯ. ОГЛЯДИ 2003

МОДЕРНІЗМ



ОКСАНА ЗАБУЖКО  
      
www.zabuzhko.com
ВИБРАНІ ВІРШІ



НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.

Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,

різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:

  НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них

   для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос

тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000

ВИЗНАЧЕННЯ ПОЕЗІЇ

Знаю, що вмиратиму тяжко —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його

ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто ввесь вік ним протанцював — так,
що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської
мови,
І м’язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), —
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений
білок,
Проблимне натужно набрякла душа,
Випинаючись потемнінням
(А тіло тимчасом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,
Бо вона його душить), —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом
Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу
Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу! — і:
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву
крізь тіло,
В мить на щонайсліпучішім лезі
Поміж двома світами, —
Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,
Боже, нарешті!
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках
 авторучки —
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

1989

ФЕЄРІЯ ПРО ДИРИГЕНТА СВІЧОК

Диригенте свічок! Ув очах мерехтять чоловічки…
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкидав рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!

Диригенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.
О, я чую — сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що дрижать в канделябрах, неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сидить бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує,
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
"Перша свічка чадить, і вообще, в єтом вашем оркестрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів…"

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти…
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:
Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені гноти,
О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, із схлипом, із скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки
(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом піднімусь повільно на кін…

Диригенте свічок! Я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цоьго досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

ПОПЕЛЮШКА

І тільки в роті присмак гіркоти…
Самітнице, трагічне оленятко,
ну що із того, що зуміла ти
з трьох шитих сріблом шкур щасливо

облиняти —
як з линовища, вислизнуть з шовків,
нагрітих пахом орхідей і поту
по тому вальсі, де — усі замки
здавалися розбиті! — щo, як потім
ти знов сидиш, посиніла на буз
у студіні нетопленої кухні,
а на підлозі репнутий гарбуз
жолобиться, як пика, сном запухла?..
А може, то був сон — той цілий бал, той пал
світел! суфітів! залів чорнозівих,
що ніс тебе крізь них музичний вал,
в повітрі набираючи курсивом
твій кожен рух, що мов питав: для ко-
-го, ах, кому всі мої вроки?..
Скипав la court*, як в рондлі молоко, —
і сліпнув принц, спинившись за три кроки!
Сидиш? Сиди. Заструпіле пальто
накинь на плечі — в пудрі, як в азбесті…
В цій кухні не впізна тебе ніхто —
ні принц, ні двір, ні мачуха, ні сестри.
Ось зараз мачушин фланелевий халат
постане в скошенім дверми прозорі —
й твоя сльоза, прохлипнута невлад,
нічого в світі цім не опрозорить…
Ти будеш їм шкромадить начиння,
золити їх білизну пранцювату,
із поверха на поверх, як чумна,
гасать з перинами — ну вопшем, працювати:
їх наволоки, вогкі од зітхань,
на вітрі розчепіриш простопадло —
в бганках і брижах, в пасоці кохань
рентґенознімки ночі — простирадла…
І це — твій світ.
…І тільки на очах
тремка пліва — тайне знаття засвідчить:
десь там, в палаці, згублений личак
стає щосмерк криштальним черевичком.
Зліта, як вдих, підйом, тонить каблук струна,
ряхтять ламкі світла, покресані на грані, —
і з глибу кришталю, як з річкового дна,
струмить твій силует в вечірньому убранні…
Як телевізор, Господи прости!
Вся королівська рать спішить на цю лятерну —
і подивля взувачки мудрий стиль,
оздоблення і вирібку майстерну.
В музей личак! Під скло! Відкритий доступ — від
сімнадцяти нуль-нуль (коктейль) по північ.
Встановлено ціну — коли хто хоче слід
відзняти в гіпсі, і вітрини непробивні,
й сигналізацію. До закриття за п’ять
хвилин — поспішно гонять екскурсантів,
і навздогін ляскочуть-реготять
підземні сонмища під перебив курантів…
Лиш ти ні пари не пророниш з губ,
мов їх мороз навіки забужавив.
Газетний репортаж про принців шлюб
з принцесою сусідньої держави
вжиєш на пасмуги — поклеїти вікно
проти зими. Тобі, либонь, не банно.
Бо в принципі — хіба не все одно,
хто то була ота музейна панна?..
І хеппі-енд, і сажа, і кагла,
і витяжка пічна, і леп придворних звичок…
Простіть мені. Робила — що могла.
Один був гріх — згубила черевичок.

1992

* * *

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

ЗАЧИНЕНА БРАМА ДО РАЮ

"Ніхто Макбета не здолає, поки
На Дунсінанський пагорок високий
Не рушить ліс Бірнамський".
(В. Шeкспір).
Edinburgh … is a port
Albert Camus
("Епіграф до збірки Тома Пау
"Едінбурзький портрет")
Шотландським поетам

Бірнамський ліс не йде на Дунсінан:
Шотландські королі продули к бісу військо!
Летять в очy отетерілим нам
Лиш білі коні з eтикеток віскі…

Сокира цюкає в написане пером…
Ще по-шотландськи пам’ятають — гори
Та двійко славних хлопців, Том і Рон
(Як "Роб і Боб" з дитячого фольклору).

О хлопці, хлопці, хто б сказав, кому
З нас легше добувать про себе віще слово —
Крізь мотто "Единбург — це порт. Камю",
Крізь гасло "Бути Києву зразковим!"?..

Бірнамський ліс не йде на Дуснінан,
Дніпровський голий парк чорніє мокро й різко,
Розсідлані, летять ув очі нам
Ці білі коні з eтикеток віскі.


Джерело: "ПОЕТИКА"

© Видавництво "Акта" . Всі права застережені.



Посткриптум. Поема-лист.

Cavalcando l’art’ier per un cammino
pensoso de l’andar che mi sgradia,
trovai Amore in mezzo de la via
in abbito leggier di peregrino.
.......................................................
Quando mi vide, mi chiamo per nome,
e disse: "Io vegno di lontana parte,
ov’era lo tuo cor per mio volere;
e recolo a servir novo piacere".
Allora presi di lui sн gran parte,
ch’elli disparve, e non m’accorsi come.
Dante. Vita Nuova

1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.
2.
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
Маймо надію, цим разом уже на стало –
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
Стане синього неба й рослявих легінів
З губами, що однімають і сон, і втому –
І світлосяйну пустку лишають потому.
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.
3.
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
Подавати пиво у придорожнім барі
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
"Не плач, Оксано"... Такої свободи, милий,
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
Можна листів не писати, і Господа не просити
Простити тебе за любов, тобою убиту,
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.
4.
В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду
Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть.
Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба –
Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо.
Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета,
Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета,
Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу
Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй
Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати:
Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати?
5.
Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу.
В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла
Між землею і небесі індіянського літа
(От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить,
Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну
Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний,
Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку;
В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки
На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах...
За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати.
6.
Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш?
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни?
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
(Забуває, про що говорила, коли перервали...) –
Якщо ти від початку її у мені розгледів,
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?
7.
Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість
Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь
Твоєї присутності (досі всі кадри я брала
Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа
Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею,
Бачу згори нескінченну осінню алею,
Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся,
По доріжці простягнені тіні довготелесі
Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий,
Обертається їм услід: "Подивись, яка гарна пара!".
8.
От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність:
Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна.
У нічнім ресторані смішного маленького міста
Гримотала в бляшанки звуків музика троїста.
Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди,
Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди,
Розвидняючись на виду, і повії із пияками
Затихали на мить – завороженими дітваками.
А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші.
Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше.
9.
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався,
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! –
Я хотіла такої любови, котра єдина
Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя.
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
На якого положить руку – той вже не встане.
10.
Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі,
А вина верхівцева, що коні його не носять.
(Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
Я недурно тебе обрала – ти одинокий
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком –
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, –
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря...
11.
(Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда.
Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради
(Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий,
У такому мовчанні, неначе замислив убивство.
На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) –
Чорна озія в небі, що ще відливало опалом.
Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити –
Але темно було, й не було нас кому впустити.
І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь,
Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась).
12.
Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі,
В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері:
У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку,
У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка
(Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь),
Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі.
Я своїй країні була – що тістечко з кремом
На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене.
Оголошено рейс, і потягся народ на посадку,
І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка.
13.
Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились –
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові).
Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала,
Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало,
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях:
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.
14.
Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні
По великих – усяка нічвида старається на афоризма,
Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха:
От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)...
А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим,
Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати):
Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я,
Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани.
А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари,
Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари.
15.
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання:
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю,
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну,
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили,
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла...
І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, –
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.
16.
Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти
(Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), –
То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!):
Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси
Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим...
Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави
(До якої доклала і я!), і не май до мене досади.
Заховай моє фото глибоко на дні шухляди.
І на цього листа, мій загублений бідний брате,
Як на всі попередні – не треба відповідати.


Закінчено: 28 червня 1994 р.
Кембрідж, Масачусетс
Платья свадебные . Перевозка сборных грузов из Китая. Быстро, недорого . кем уборка офиса затеяна . разве юридическая консультация онлайн бесплатна . Теплоград с подогревом теплые полы Екатеринбург